Воти ХVІІІ–ХХ ст. біля ікон в греко-католицьких (руських католицьких) церквах: на матеріалах Волині, Галичини, Закарпаття і Поділля.

Анотація

Мета дослідження. Вивчити вияви культури вотивних дарів в українських греко-католицьких (раніше руських католицьких) церквах ХVІІІ–ХХ ст. на матеріалах монастирів та парохій Волині, Галичини, Закарпаття і Поділля як підтримувану церковною владою форму народної побожності.

Методологія дослідження. Передбачає вивчення феномену вотивних дарів в українській церковній культурі на основі писемних і візуальних джерел, усноісторичних свідчень і авторських польових спостережень, відштовхуючись від принципів історизму й об’єктивності, а також із врахуванням культурологічних і богословських підходів.

Наукова новизна. У представленій студії культуру вотивних дарів вивчено як цілісне явище, пройняте багатим символізмом і підпорядковане внутрішнім принципам, тоді як дослідницьку увагу досі привертали здебільшого його окремі сторони або пам’ятки: ікони і дари біля них. До наукового обігу введено низку досі не досліджених і не публікованих матеріалів.

Висновки. Аналіз інформації джерел ХVІІІ–ХХ ст. з греко-католицьких, паломницьких центрів засвідчує наявність біля ікон, які мали офіційний статус чудотворних або просто відповідну репутацію серед віруючих, великої кількості вот – дарів, пов’язаних з духовними і фізичними зціленнями. В УГКЦ упродовж століть нормою були і продовжують залишатися саме ті дари, що символізували подяку Господу від уже зціленої людини. Воти-прохання, як аванс Богові за майбутнє зцілення, не розвинулися широко з огляду на їх потенційний зв’язок з магією: спробами вплинути на вищі сили, підкупити їх. Застереження від спокуси дати хабар Богові, зафіксовані в низці фольклорних сюжетів, були покликані унаочнити кари за це. В якості вот в храмах найчастіше зафіксовані три типи артефактів: звичайні ювелірні вироби, спеціально виготовлені «воти-таблиці», «воти in forma». Останні у формі рук, ніг, сердець та інших органів і частин тіла, візуально пояснювали зміст подяки. Окремою формою предметів, які теж відігравали роль вотивних дарів, були коронки на ікони. Феномен дарування корон на ікони набув характеру офіційних церковних актів коронації шанованих святинь, а найвищими були папські корони: освячені папою римським. Втім, непоодинокі факти наявності корон на різних іконах свідчать про існування традиції «народного» коронування поряд з офіційним. З часом в окремих паломницьких центрах дарунків від паломників назбирувалося стільки, що особливо цінні доводилося зберігати у скарбницях. Та переслідування УГКЦ з боку російської влади царських часів, а потім – комуністичної призвели до нищення культури дарів з посвяти разом зі структурами Церкви. А проте ця культура збереглася на західноукраїнських землях і відродилася після виходу УГКЦ з підпілля і здобуття Україною незалежності.

Мета дослідження. Вивчити вияви культури вотивних дарів в українських греко-католицьких (раніше руських католицьких) церквах ХVІІІ–ХХ ст. на матеріалах монастирів та парохій Волині, Галичини, Закарпаття і Поділля як підтримувану церковною владою форму народної побожності.

Методологія дослідження. Передбачає вивчення феномену вотивних дарів в українській церковній культурі на основі писемних і візуальних джерел, усноісторичних свідчень і авторських польових спостережень, відштовхуючись від принципів історизму й об’єктивності, а також із врахуванням культурологічних і богословських підходів.

Наукова новизна. У представленій студії культуру вотивних дарів вивчено як цілісне явище, пройняте багатим символізмом і підпорядковане внутрішнім принципам, тоді як дослідницьку увагу досі привертали здебільшого його окремі сторони або пам’ятки: ікони і дари біля них. До наукового обігу введено низку досі не досліджених і не публікованих матеріалів.

Висновки. Аналіз інформації джерел ХVІІІ–ХХ ст. з греко-католицьких, паломницьких центрів засвідчує наявність біля ікон, які мали офіційний статус чудотворних або просто відповідну репутацію серед віруючих, великої кількості вот – дарів, пов’язаних з духовними і фізичними зціленнями. В УГКЦ упродовж століть нормою були і продовжують залишатися саме ті дари, що символізували подяку Господу від уже зціленої людини. Воти-прохання, як аванс Богові за майбутнє зцілення, не розвинулися широко з огляду на їх потенційний зв’язок з магією: спробами вплинути на вищі сили, підкупити їх. Застереження від спокуси дати хабар Богові, зафіксовані в низці фольклорних сюжетів, були покликані унаочнити кари за це. В якості вот в храмах найчастіше зафіксовані три типи артефактів: звичайні ювелірні вироби, спеціально виготовлені «воти-таблиці», «воти in forma». Останні у формі рук, ніг, сердець та інших органів і частин тіла, візуально пояснювали зміст подяки. Окремою формою предметів, які теж відігравали роль вотивних дарів, були коронки на ікони. Феномен дарування корон на ікони набув характеру офіційних церковних актів коронації шанованих святинь, а найвищими були папські корони: освячені папою римським. Втім, непоодинокі факти наявності корон на різних іконах свідчать про існування традиції «народного» коронування поряд з офіційним. З часом в окремих паломницьких центрах дарунків від паломників назбирувалося стільки, що особливо цінні доводилося зберігати у скарбницях. Та переслідування УГКЦ з боку російської влади царських часів, а потім – комуністичної призвели до нищення культури дарів з посвяти разом зі структурами Церкви. А проте ця культура збереглася на західноукраїнських землях і відродилася після виходу УГКЦ з підпілля і здобуття Україною незалежності.