ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС СЛІДЧОГО ЗА КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ 1960 РОКУ ТА КРИМІНАЛЬНИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ 2012 РОКУ В АСПЕКТІ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИРІШЕННЯ ПИТАНЬ ЩОДО ПРИТЯГНЕННЯ ДО КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

Анотація

встановлено, що на сьогоднішній день у діяльності органів досудового слідства виникає чимало проблем, їх правовий статус, підслідність та інші важливі питання визначені у законодавстві не завжди чітко й послідовно. Звернуто увагу, що виникають різні проблеми з реалізацією слідчим його повноважень, виникають ускладнення з розумінням його самостійності. Аргументовано, що важливим є виявлення та аналіз проблем, що виникають у роботі органів досудового розслідування, проблем реалізації правового статусу слідчого, у тому числі й шляхом проведення порівняльного аналізу регламентації цих питань у Кримінально-процесуальному кодексі України 1960 року та Кримінальному процесуальному кодексі України 2012 року, а також висловлення власної позиції щодо реформування названих органів. Встановлено, що порівняльний аналіз чинного кримінального процесуального законодавства із законодавством 1960 року дозволяє також говорити про процесуальні функції, які можуть виступати як певна зв’язувальна ланка між задачами та правовим становищем учасника процесу, адже вони визначають процесуальне становище слідчого, його права та обов’язки, які конкретизуються в окремих кримінальних процесуальних інститутах і процесуальних нормах. Звернуто увагу, що пізнання системи процесуальних функцій слідчого як основних напрямів його діяльності дозволяє найбільш повно визначити роль слідчого у виконанні задач кримінального провадження, правильно зрозуміти та застосовувати кожний правовий інститут та кожну правову норму, що регламентує його діяльність. Будучі представниками держави, слідчі мають чітко закріплені у законі процесуальні повноваження, які одночасно є для них і правами (оскільки дозволяють здійснювати процесуальні дії та приймати процесуальні рішення), і обов’язками (у зв’язку із тим, що неналежне або несвоєчасне використання свої прав може бути посадовим порушенням, якщо не містить ознак злочину).  Аргументовано, що у межах кримінального процесу мали місце суттєві процесуальні трансформації, пов'язані зі зміною законодавства, деякі з яких були доволі суттєвими, але не завжди послідовними та такими, що підвищували ефективність функціонування органів державної влади, спрямовану на притягнення осіб до юридичної відповідальності.