Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Право»

Адвокатська практика в Україні в аспекті впровадження загальноєвропейських стандартів організації юридичної діяльності (теоретико-правовий аспект)

Артем Берестень — 2023-12-13

У статті розглянуто напрямки розвитку інституту адвокатури на основі аналізу змісту спеціального законодавства України. В аспекті активізації процесів Європейської інтеграції України, як держави-кандидата на вступ до Європейського Союзу, проаналізовано основні чинники реформування інституту адвокатури органів адвокатського самоврядування, окреслено пріоритети реформування законодавства про адвокатуру з урахуванням проблематики здійснення адвокатської практики. На основі системного аналізу міжнародних і двосторонніх документів, останніх змін Закону України «Про адвокатуру України» та законів щодо реалізації передбачених Конституцією прав і свобод людини і громадянина України досліджено аспекти практичного втілення принципів верховенства права, неухильного дотримання конституційних положень закону, демократизму, соціальної доцільності, принципів наукової обґрунтованості, системності та узгодженості, взаємозв'язку і взаємодії законодавчих актів, пріоритетності загальновизнаних норм і принципів міжнародного права по відношенню до національного законодавства.

Обґрунтовано висновок про те, що основним завданням в процесі здійснення адвокатської практики є висвітлення процесів реформування інституту адвокатури та механізмів забезпечення розвитку спеціального законодавства. Особливий акцент зроблено на вдосконаленні адвокатської самоврядності, гарантій захисту професійних прав адвоката, та посиленні кваліфікаційних вимог щодо осіб, які мають отримати доступ до професії адвоката.

Професор Харківського університету А. М. Стоянов як історик права

Олександр Гавриленко — 2023-12-13

Вступ. У статті висвітлюються основні віхи професійного становлення професора Харківського університету А.М. Стоянова та його наукової діяльності в галузі історії права. Виявлено, що сучасні дослідники, які в перебігу своєї науково-дослідної роботи зверталися до аналізу його праць, з певних міркувань наголошують насамперед на доробку вченого у сфері міжнародного права, але зазвичай не звертають жодної уваги на надзвичайно широке коло історико-правових досліджень вченого, яким у своїй науковій творчості він сам відводив далеко не останнє за значенням та обсягом місце. Саме це й зумовило тематику даної статті.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Зазначено, що однією з найцікавіших історико-правових праць А.М. Стоянова стала монографія «Історія адвокатури у стародавніх народів», в якій було піддано аналізу пам’ятки права та правової думки Єгипту, Індії, давніх євреїв, греків та римлян. Зародок інституту адвокатури А.М. Стоянов вбачав саме у давньогрецькій синегорії. Значний інтерес у тогочасних науковців та студентів викликали й опубліковані у видавництві Харківського університету окремими брошурами його історико-правові дослідження «Історичні аналогії та точки перетину нових законодавств зі стародавнім правом», «Зачатки сімейного права у первісних народів», «Сімейне право та спадкування у євреїв», «Сім’я, шлюб, та юридичне становище жінки за законодавчими пам’ятками Індії», «Звичаєве право в історії найважливіших держав Європи і особливо Франції», «Звичаї суспільства та суди у Франції від кінця XVII ст. до 1789 року». Певним підсумком цього етапу його досліджень стародавнього права стала публікація авторських лекцій, присвячених історії законодавства країн Сходу.

Деякі наукові дослідження, здійснені професором Стояновим, свого часу викликали палкі дискусії та суперечки. Серед таких, насамперед, можна назвати працю «Історичні аналогії та точки перетину нових законодавств із стародавнім правом», що була опублікована в 1883 році і являла собою надзвичайно цікаву спробу діахронно-компаративного дослідження, одного з перших, що були здійснені в університетах Східної Європи. Він був палким прихильником компаративного та особливо історичного методів вивчення інститутів права. Саме їх він широко використовував при написанні своїх наукових творів. Значну частину праць вчений опублікував в часописі «Записки Харківського університету». Одним з найцікавіших історико-правових досліджень, яке не втратило своєї актуальності й нині, є опублікована тут в 1895 році праця «Кримінальне право Риму від найдавніших часів до Юстиніана включно».

Висновок. Обґрунтовано висновок про те, що А.М. Стоянов був яскравим представником того покоління юристів харківської школи, напрацювання яких створили фундамент сучасної вітчизняної науки історії права. Його роботи, які за радянських часів з ідеологічних міркувань були призабуті й лише побіжно згадувалися дослідниками, містять багато шарів цінної історико-правової інформації та глибоких наукових висновків. Заслуги вченого в майбутньому ще належить повною мірою оцінити наступним поколінням юристів.

Мова як об’єкт міждисциплінарних досліджень: методологічні аспекти у контексті тенденцій розвитку політико-правової сфери в сучасних умовах

Наталія Жук — 2023-12-13

Стаття присвячена виявленню та аналізу основних методологічних надбань міждисциплінарних досліджень феномену мови на стику різних суспільних наук та дисциплін (зокрема, юриспруденції, лінгвістики, соціології, політології, геополітики, маркетингового менеджменту) та наслідків їх використання у контексті значущості їх впливу на розвиток політико-правової сфери на державному і світовому рівнях в умовах сучасної дійсності. Окрема увага приділена закономірностям появи специфічних мовних політико-соціальних феноменів («новомови», «мови нацизму», глобальної мови) та трансформації уявлень про мову у світлі використання в сфері мовної політики інструментів маркетингу. Особлива увага приділена дослідженню основних закономірностей впливу фактору глобалізації на лінгвістичний простір світу у контексті проблем порушення «лінгвістичного балансу мов» та використання мови в якості інструменту «м’якої сили».

Особливості правового регулювання використання штучного інтелекту в Україні

Олександр Куракін — 2023-12-13

Вступ. Стрімкий розвиток інформаційних технологій загалом, і зокрема штучного інтелекту, значно випереджає впровадження правового регулювання в цій сфері. Актуальність теми дослідження зумовлена недосконалістю та наявністю прогалин у законодавстві щодо використання технологій штучного інтелекту. Мета статті полягає в аналізі особливостей правового регулювання використання штучного інтелекту в Україні та визначення можливостей підвищення його ефективності. Основними завданнями дослідження є аналіз чинного законодавства в сфері використання штучного інтелекту в Україні; окреслення основних ризиків та проблем розповсюдження технологій штучного інтелекту, що потребують нормативного врегулювання; виявлення прогалин та недоліків та визначення можливостей вдосконалення законодавства в сфері використання штучного інтелекту.

Короткий зміст основних результатів дослідження. У статті проаналізовані нормативно-правові документи, що регулюють використання штучного інтелекту в Україні: Концепція розвитку штучного, Дорожня карта регулювання штучного інтелекту, «Стратегія розвитку штучного інтелекту в Україні на 2022-2030», Закон «Про авторське право та суміжні права». Розглянуті основні теорії щодо визначення правосуб’єктності штучного інтелекту. Визначені ризики використання технологій штучного інтелекту, які доцільно враховувати при розробці законодавства в цій сфері. Висловлено думку щодо необхідності застосування комплексного підходу до розробки законодавчої бази щодо штучного інтелекту.

Висновки. Проведене дослідження дозволило визначити можливості вдосконалення законодавства в сфері використання штучного інтелекту. Зазначено, що доцільно окрім Закону про штучний інтелект доцільно розробити та впровадити суміжні закони, які будуть регулювати правовідносини в сфері використання штучного інтелекту. Важливо прийняти Закон про штучний інтелект, який буде встановлювати норми щодо визначення правосуб’єктності систем штучного інтелекту, етичні аспекти використання технологій штучного інтелекту, охоплювати різні сфери використання штучного інтелекту, визначати права та обов’язки при використанні таких технологій та відповідальність за порушення цих норм.

Міжнародна відповідальність держав (теоретико-правовий погляд)

Станіслав Певко — 2023-12-13

Вступ. У даній статті досліджено теоретико-правову можливість притягнення до міжнародно-правової відповідальності держави учасниці правовідносин публічного характеру, за для визначення фактичних механізмів реалізації заходів впливу та види правових наслідків, що застосовуються до держави-поручниці міжнародно-правових норм, шляхом аналізу поглядів вчених щодо питання відповідальності держав, їх видів, правової бази міжнародного характеру, що регулює питання механізму та засобів впливу на державу.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Спочатку наголошено на квінтесенції аксіології відповідальності, як правого явища та його місце у міжнародно-правових відносинах. Також на підставі дослідження поглядів науковців, було визначено деференціацію міжнародної відповідальності. Визначено декілька її видів. Перший вид відповідальності, що настає у випадках протиправних дій у вигляді порушення договірних зобов’язань другий вид відповідності, що настає за вчинення міжнародних злочинів. Наголошено на правовому регулюванні відповідальності за протиправні діяння у сфері зобов’язальних правовідносин. Проаналізовано основні міжнародні нормативні акти, що регламентують процедуру притягнення до відповідальності, забезпечення миру та безпеки на зовнішньодержавному просторі. Приведено міжнародну практику, що розкриває випадки притягнення до міжнародної відповідальності на прикладі держав, що мали участь у правовідносинах із порушенням міжнародно-правових норм.

Висновки. За результатом дослідження встановлено дуалістичність підходів щодо відповідальності держав. Зроблено висновки щодо перспектив та реалій притягнення до міжнародно-правової відповідальності держави.

Право на вільний розвиток своєї особистості: поняття та зміст

Марк Воронов — 2023-12-13

Вступ. У статті розглядаються найважливіші аспекти категорії «право на вільний розвиток своєї особистості». Автори вважають, що теоретична проблема визначення поняття, сутності і змісту права людини на вільний розвиток своєї особистості об’єктивно випливає з відсутності його термінологічного конституційно-нормативного закріплення. На думку авторів, аналіз вітчизняних досліджень свідчить, що це конституційне право розкривається вельми загально, відсутні системні підходи, зокрема, чітко не визначені правомочності, які надаються цим правом кожній людині. Зазначено, що поширеною є позиція українських науковців, які розглядають право на вільний розвиток своєї особистості як принцип конституційно-правового статусу людини і громадянина. В останні десятиріччя право на вільний розвиток своєї особистості дістає все більшого визнання та підтримки всесвітнім співтовариством. У 1986 р. ООН прийняла Декларацію про право на розвиток. У ній було започатковано тлумачення змісту даного права. Зокрема проголошувалось, що право на розвиток є невід’ємним правом людини, володіючи яким кожна людина та всі народи можуть брати участь у такому економічному, соціальному, культурному і політичному розвитку, де можуть бути повністю здійснені всі права людини й основні свободи, а також сприяти йому та користуватись його благами (ст. 1.1). Важливим є положення Декларації про те, що «людина є основним суб’єктом процесу розвитку та має бути активним учасником і бенефіціарієм права на розвиток» (ст. 2. 1).

Короткий зміст основних результатів дослідження. Право на вільний розвиток особистості полягає у гарантуванні і забезпеченні реальної свободи розвитку особистості, обмеження втручання державної й муніципальної влади, а також приватних осіб у сферу свободи розвитку людини. Право людини на вільний розвиток особистості є специфічним, таким, що займає фундаментальне і інтегральне місце в системі прав людини, є основою для розвитку інших прав. Дане право виступає нормативною формою взаємодії людини й держави з метою формування належних умов існування й життєдіяльності людини та нормального функціонування держави й суспільства в цілому, є невід’ємним правом людини, носить комплексний характер. Воно органічно пов’язане як з особистими (громадянськими) правами і свободами людини, такими як право на життя, право на гідність, свободу і безпеку, недоторканність, без яких реалізація права на вільний розвиток була б неможливою, так і соціальними правами, котрі у системі пов’язані з людиною, здійснення яких було б неефективним без реалізації права на вільний розвиток особистості. У зміст права на вільний розвиток своєї особистості покладені різноманітні концепції людського розвитку як соціально-економічного процесу, якій спрямований, передусім, на підвищення якості життя людини. Тому однією з об’єктивних умов реалізації даного права є формування соціально-економічної політики держави, яка має бути направлена на зростання добробуту людей, створення можливостей доступу до ресурсів, необхідних для досягнення гідної якості життя. У вересні 2015 року в рамках 70-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН приймається нова широкомасштабна програма з чіткими стратегічними завданнями щодо досягнення цілей світового розвитку на період до 2030 року. Зрозуміло, що держава займає провідне місце в створенні та забезпеченні умов сталого розвитку в Україні. Проблема сталого розвитку в Україні досліджується достатньо тривалий проміжок часу. В останні десятиліття створено ґрунтовний науковий доробок, який заклав підґрунтя новим орієнтирам розвитку країни на засадах постіндустріальної економіки, розроблення пропозицій втілення у державну політику механізмів подолання системних обмежень гуманізації суспільного розвитку.

Висновок. Право людини на вільний розвиток своєї особистості є специфічним, таким, що займає фундаментальне і інтегральне місце в системі прав людини, є основою для розвитку та реалізації усіх інших конституційних прав і свобод людини і громадянина. Це право відіграє ключову роль в забезпеченні найважливішої засади конституційного ладу, яка сформульована в статті 3 Конституції України. Реалізація права людини на вільний розвиток своєї особистості є перманентним процесом здійснення на практиці закріплених у Конституції України й інших законодавчих актах можливостей людини щодо всебічного розвитку та повного самовираження на основі її активної позиції у розвитку і справедливому розподілі створюваних у його ході благ. Право людини на вільний розвиток своєї особистості забезпечується системою загальних для всіх прав і свобод конституційних гарантій й системою спеціальних політичних, економічних, соціальних та юридичних гарантій, які обумовлені специфікою й особливостями права на розвиток своєї особистості, а також системою міжнародно-правових гарантій.

На наш погляд, вітчизняна наука конституційного права на сьогодні не здійснила комплексного дослідження про право на вільний розвиток своєї особистості. Дотепер недостатньо розробленими залишаються широкий перелік питань щодо реалізації цього права людини. Зокрема, йдеться про питання щодо визначення напрямів реалізації цього конституційного права, встановлення чітких меж втручання держави у його реалізацію, затвердження критеріїв його обмеження. На нашу думку, важливим вектором розвитку вчення про право на вільний розвиток людини є захист особи від втручання з боку держави. Наші вчені-конституціоналісти всебічно не досліджували аспект, що саме держава може бути потенційним порушником цього права. Водночас вони навпаки здійснюють спроби розробити деякі конкретні вимоги до людини, які обмежують її право на вільний розвиток. Вважаємо, що є принципово важливим визнати те, що саме держава та її інституції можуть бути потенційним порушником цього права людини та чітко окреслити межі її втручання у реалізацію цього конституційного права людини.

Конституційно-правові засади організації та функціонування системи суб’єктів забезпечення національної безпеки та оборони України

Ярослав Демчина — 2023-12-13

Агресивна політика Російської Федерації проти України, наслідком якої стала анексія півострову Крим, подальша агресія на сході України в окремих районах Донецької та Луганської областей та широкомасштабне вторгнення в Україну після 24 лютого 2022 року не залишили в будь-кого питань щодо актуальності галузі національної безпеки та оборони України. В свою чергу Україна, як правова демократична держава, може реалізовувати заходи з національної безпеки та оборони лише в відповідності до легальних процедур, що в свою чергу актуалізує дослідження правового забезпечення діяльності суб’єктів національної безпеки та оборони України.

Метою цієї статті є визначення суб’єктів національної безпеки та оборони України. Джерельну базу дослідження становить Конституція України, Закони України, підзаконні нормативно-правові акти та ін. У дослідженні переважно використано порівняльно-аналітичний та функціональні методи дослідження, але також використовуються й інші методи.

Перелік суб’єктів національної безпеки та оборони України не зазначений в жодному нормативному акті. Тільки Закон України «Про національну безпеку України» закріплює склад сектору безпеки та оборони, що більш-менш стосується нашого дослідження. Інтересами національної безпеки є державний суверенітет, територіальна цілісність, демократичний конституційний лад, економічна та інформаційна безпека, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека, права і свободи, відновлення територіальної цілісності у межах визнаного державного кордону України, суспільний розвиток, насамперед, розвиток людського капіталу, захист прав, свобод і законних інтересів громадян України; європейська і євроатлантична інтеграція. Існування зазначених інтересів національної безпеки дає змогу вважати склад сектору національної безпеки і оборони (що містить у собі перелік суб’єктів) не вичерпним, що викликає необхідність більш детального дослідження цього питання.

Фактичні обставини для розуміння засуджених як носіїв конституційних прав і свобод

Альбіна Дьякова — 2023-12-13

У статті аналізуються основні фактичні обставини, наявність яких дає можливість говорити про засуджених як про повноцінних носіїв конституційних прав і свобод. Звертається увага на те, що у конституційно-правовій доктрині існує усталений підхід щодо народних депутатів, депутатів місцевих рад, військовослужбовців, суддів, дітей, іноземців, біженців, жінок, інвалідів як носіїв конституційних прав і свобод та про їхній конституційно-правовий статус. Проте щодо засуджених такий чіткий підхід непростежується. У зв'язку з цим, у статті наводяться та аналізуються основні фактичні обставини, що свідчать про те, що засуджені обґрунтовано виступають носіями конституційних прав і свобод, а увага до їх правового становища у конституційному праві України не може бути випадковою.

На підставі аналізу функціонування пенітенціарної системи, особливостей відбування покарання, реального становища засуджених робиться висновок про те, що серед основних фактичних обставин, які вказують на засуджених як на носіїв конституційних прав і свобод слід назвати такі. По-перше, засуджені, а особливо ті, що відбувають покарання у виді позбавлення волі суттєвим чином взаємодіють з державою. При цьому, як відомо, конституційно-правовий статус передбачає особливу систему взаємодії між конкретною особою та державою, що і зумовлено предметом правового регулювання конституційного права України. По-друге, засуджені, а особливо ті, що відбувають покарання у виді позбавлення волі не тільки суттєвим чином взаємодіють з державою, але й залежать від неї. Аксіоматичним є те, що якщо відповідний суб'єкт, наділений владними повноваженнями, здійснює повний або достатньо суттєвий контроль за іншим суб'єктом, то перший несе відповідальність за безпеку та життєдіяльність другого. Беручи до уваги те, що держава відповідає за осіб, що перебувають під її контролем, до яких належить значна частина засуджених, то на державу в цілому та її пенітенціарну систему покладається особлива місія, зокрема, у сфері забезпечення безпеки, законності та правопорядку. По-третє, сфера застосування кримінальних покарань завжди була і залишається однією з найбільш вразливих сфер у житті суспільства та державної політики. Оскільки сфера застосування покарань як одна з найвразливіших сфер безпосередньо стосується засуджених, то останні у наслідок цього виступають категорією, що належить до вразливих. По-четверте, однієї з провідних функцій Конституції України є обмежувальна функція. Особливої актуальності реалізація такої функції набуває в аспекті діяльності держави, що реалізується через адміністрацію установи чи органу виконання покарань. Такий підхід може бути реалізованим через формування конституційно-правового статусу засуджених, оскільки конституційні права та свободи таких осіб будуть виступати вагомим чинником для реалізуції обмежувальної функції щодо організації та функціонування пенітенціарної системи у цілому та окремих її прдставників зокерема. По-п'яте, в аспекті надання характеристики засудженим як представникам вразливої категорії населення слід звернути увагу і на те, що серед них є також і жінки та діти, що значно підсилює вразливість засуджених у цілому. По-шосте, наділення засуджених конституційно-правовим статусом та особлива увага до них зумовлені також призначенням покарання у суспільстві. По-сьоме, особливості становища засуджених зумовлюються також тими проблемами, які виникають після звільнення з місць позбавлення волі. По-восьме, конструювання конституційно-правового статусу засуджених буде сприяти підвищеній увазі не лише до самих засуджених, але й до організації та функціонування пенітенціарної системи в цілому, яка завжди потребує подальшого удосконалення.

Конституція як інструмент досягнення балансу економічних інтересів та забезпечення економічної солідарності

Інна Пустовалова — 2023-12-13

Вступ. У статті розглянуто одну з важливих проблем сучасної конституційної економіки, а саме роль конституції як важливого інструмента досягнення балансу економічних інтересів та забезпечення економічної солідарності. Авторка обґрунтовує думку про те, що конституція закріплює економічну солідарність як одну з конституційних цінностей чи засад конституційного ладу. При цьому солідарність виступає категорією не тільки моральною, але й правовою, покладаючи відповідні обов’язки на учасників суспільних відносин.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Звернення до практики світового конституціоналізму засвідчує, що багато конституцій справді посилаються на солідарність і прямо визнають солідарність захищеним принципом або цінністю. Вони також охоплюють різноманітні та різні концепції солідарності, які випливають з різних історій держав, соціальних умов, культури, сприйняття національної ідентичності тощо.

Як можна виправдати визнання солідарності як конституційної цінності? Відповідь ґрунтується на взаємозв’язку між солідарністю, конституціоналізмом і справедливістю. Солідарність має важливе значення для просування справедливих суспільств, особливо щодо існування взаємних зобов’язань і щодо універсального застосування таких зобов’язань у суспільстві. Конституції також прагнуть закласти основи для справедливих суспільств. Проте країни відрізняються щодо типу справедливості, яку мають забезпечувати конституції.

Конституційне право може і повинно посилювати багаторівневу солідарність. Адже, по-перше, всередині держави конституційна солідарність має застосовуватися для забезпечення інклюзивного та рівного захисту всіх громадян. По-друге, конституційна солідарність може бути джерелом не лише внутрішньодержавної, обмеженої солідарності, але й солідарності поза межами держави. У цьому відношенні конституційне право може слугувати базовим джерелом транснаціональної, космополітичної солідарності.

Висновок. Обґрунтовано висновок про те, що багато конституцій, які проголошують солідарність цінністю чи принципом, посилаються на більше ніж один тип або аспект солідарності. Конституції можуть містити загальні посилання на солідарність поряд із посиланнями на транснаціональну солідарність, а також на внутрішньодержавну солідарність.

Наявність різних уявлень про конституційну солідарність, а також існування більш ніж одного типу солідарності в рамках однієї конституції свідчить про те, що конституції можуть слугувати основою не тільки внутрішньодержавної солідарності, але й транснаціональної солідарності, і, що більш важливо, складної, багатофункціональної, тобто багаторівневої солідарності. Як і багато конституційних термінів, той функціонал, який солідарність може виконувати, залежить від способу її тлумачення і, що більш важливо, від способу та випадків, у яких вона застосовується. Однак чітке конституційне закріплення солідарності як цінності є важливим як з формальної точки зору, так і з матеріальної ‒ як цінності, до якої судді можуть звертатися, тлумачачи чи оцінюючи національну конституцію та чинне законодавство.

Перспективи нормативно-правового забезпечення здобуття громадянином України вищої юридичної освіти

Алла Смульська — 2023-12-13

У статті зазначено, що юридичній освіті у всі часи приділяється прискіплива увага, через що мають бути підвищеними вимоги щодо якості підготовки випускників юридичних спеціальностей; наголошується на актуальності питання підготовки висококваліфікованих юристів, яке зачіпає питання якості вищої юридичної освіти в цілому, що вимагає детального розгляду стану та перспектив нормативно-правового забезпечення здобуття громадянином України вищої юридичної освіти; вказується, що увага небайдужих та зацікавлених зосереджується на умовах та якості здобуття освіти, вітчизняних освітніх стандартах та зарубіжному досвіді, формах навчання, правах, обов’язках та відповідальності студентів, викладачів та освітніх установ; розглядається низка проєктів законодавчих ініціатив, які так і не було затверджено; акцентується на окремих аспектах проголошеної проблеми, до яких прикуто увагу вітчизняних науковців; наголошується, що свою нормативно-правову базу слід формувати з урахуванням європейських стандартів та прогресивного міжнародного досвіду, застерігається, що у зв’язку зі збройною агресією сусідньої держави, реформаторський поступ з питань здобуття освіти в Україні наразі уповільнився; поділяється думка з приводу того, що правничий фах у всі часи й сьогодні був і залишається затребуваним, престижним і популярним, а вимоги до юристів стають дедалі більш вибагливими й прискіпливими, оскільки правники повсякчас перебувають у полі зору різних спостерігачів; наголошується, що будь-який справжній професіонал повинен ґрунтовно володіти не лише професійними знаннями, уміннями, навичками, а й мати різнобічну інтелектуальну підготовку, високу мовно-комунікативну культуру, й знання з педагогіки і психології; звертається увага, що на виконання «Стратегії розвитку вищої освіти в Україні на 2022-2032 роки» слід продовжувати відбудову та реформування системи вищої освіти й у післявоєнний період.

Правова характеристика договору про нерозголошення конфіденційної інформації

Максим Гура — 2023-12-13

В статті досліджуються правова характеристика договору про нерозголошення конфіденційної інформації. Визначено місце договору про нерозголошення конфіденційної інформації серед каузальних, абстрактних, еквівалентних (мінових) та алеаторних (ризикових) договорів, а також можливість його визнання публічним, умовним, змішаним, та договором приєднання. Наголошено, що сausa договору про нерозголошення конфіденційної інформації є чітко визначеною та полягає у створенні негативних зобов’язань, які обов’язково відображаються в договорі. Мета має принципове значення для дійсності цього договору та відображається шляхом формулювання його предмету та інших положень змісту. Доведено, що через те що договір про нерозголошення конфіденційної інформації направлений на створення негативних зобов’язань та у більшості випадків має безоплатний характер, доцільно говорити не про передачу сторонами благ одна-одній, а про створення зустрічних зобов’язань з нерозголошення. Зазначено, що договір про нерозголошення конфіденційної інформації укладається не для того щоб передати благо (інформацію), а для того, щоб стало можливим виконання трудових обов’язків, зобов’язань з надання послуг тощо. Автор зазначає, що досліджуваний договір носить не міновий, а превентивний характер, створюючи умови для недопущення розголошення інформації. В результаті дослідження автор робить висновок, що у більшості випадків, договір про нерозголошення конфіденційної інформації є каузальним, алеаторним, взаємопогоджуваним, комплексним та не є публічним. Проте, через відсутність детального правового регулювання цього договору, сторони можуть укласти договору про нерозголошення конфіденційної інформації який буде змішаним, мати форму умовного правочину тощо.

Зобов’язання «не відчужувати річ» та «не відступати права» як окремі види негативних зобов’язань

Антон Гужва — 2023-12-13

Актуальність заявленої теми обумовлюється відсутністю у національному праві наукових розробок щодо зобов’язань «не відчужувати річ» та «не відступати права». Вказані зобов’язання є видами негативних зобов’язань, які полягають в утриманні від певних дій. Предметом зобов’язань «не відчужувати річ» та «не передавати право» є утримання від акту передання боржником певної речі або права третій особі. Автором поставлено мету дослідити особливості зобов’язань щодо невідчуження речі (pactum de non alienando) та невідступлення права (pactum de non cedendo). В ході дослідження автором запропоновано відповіді на питання щодо особливостей зобов’язань «не відчужувати» та «не відступати» порівняно з іншими негативними зобов’язаннями, щодо дійсності правочинів, вчинених на порушення цих зобов’язань, та правових наслідків для боржника, який всупереч забороні вчинив відчуження речі або відступлення права.

Проаналізовано такі види зобов’язань: «не відчужувати предмет застави без згоди кредитора», «не продавати товар, щодо якого є застереження про збереження права власності за продавцем до його повної оплати», «не відступати право вимоги третій особі». Всі ці зобов’язання є акцесорними, оскільки встановлюються лише у разі існування основного зобов’язання.

У статті з’ясовано, що наслідки вказаних зобов’язань різняться залежно від повноважень зобов’язаної особи. Заставодавець, у володінні якого залишається предмет застави, є власником речі, а тому не може втратити повноваження щодо розпорядження нею. Автором наголошується, що відсутність згоди заставодержателя на її відчуження не повинна впливати на дійсність самого правочину щодо відчуження предмету застави. Відчуження заставодавцем заставленої речі не припиняє заставу, яка є правом на чуже майно, а тому кредитор за заставою не втрачає можливості звернути стягнення у разі невиконання основного зобов’язання боржником. Втім у судовій практиці України такі правочини щодо відчуження предмету застави без згоди кредитора визнаються недійсними.

Щодо правочину покупцем товару, право власності на який збережено за продавцем до його оплати (на підставі норми статті 697 ЦК України), пропонується інше рішення: оскільки покупець не набув право власності, то і не може перенести його на іншу особу, а тому правочин щодо відчуження цього товару не створить правових наслідків для набувача.

Правочини, вчинені на порушення зобов’язання «не відступати право вимоги», слід вважати чинними, оскільки договірна заборона сама по собі не є підставою визнання правочинів недійсними. Відсутність згоди боржника за основним зобов’язанням жодним чином не впливає на дійсність договору цесії. Вказаний висновок не підтримується судовою практикою, в якій відмовляють у стягненні боргу новим кредиторам, що набули право вимоги, яке первісний кредитор відступив без згоди боржника всупереч умовам договору.

У разі порушення зобов’язань «не відчужувати річ» та «не відступати право» слід застосовувати загальні правові наслідки, зокрема, стягнення встановленої договором неустойки, розірвання основного договору, стягнення збитків.

Цивільно-правове регулювання суспільних відносин у цифровому середовищі

Євген Мічурін — 2023-12-13

Вступ. Цифровізація суспільства - глобальний процес, що включає правові аспекти. У контексті цифрової трансформації суспільства виникають різноманітні суспільні відносини, пов'язані з цифровими технологіями. Ці відносини стосуються цифрових речей з приводу яких виникають абсолютні та відносні цивільні права. Їх правова природа потребує подальшого з’ясування. Відтак, дослідження суспільних відносин у цифровому середовищі є актуальним. Такі відносини мають супроводжуватися належним правовим регулюванням.

Мета статті полягає у виявленні особливостей цивільно-правового регулювання суспільних відносин у цифровому середовищі. Використані наступні методи дослідження. Формально-логічний – у виявленні видів правовідносин у цифровому середовищі. Системно-структурний метод був застосований при з’ясуванні особливостей правових відносин у цифровому середовищі. Діалектичний метод був використаний при співставленні договорів у цивільному праві і смарт-контрактів.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Норми права, які регулюють суспільні відносини у цифровому середовищі почали втілюватися у ЦК України, окремих законах. Розуміння речі у цивільному законодавстві враховує існування такого об’єкта у цифровому середовищі. Речові права розповсюджуються на майно зважаючи на Європейську правову практику. Отже речові права здатні бути застосовані й щодо цифрових речей. Цивільно-правове регулювання суспільних відносин стосується договорів щодо цифрових речей, положення про які мають вміщуватися у ЦК України. Це сприяє належному здійсненню цивільного обороту щодо вказаних об’єктів. Договори з приводу цифрових речей умовно можна поділити на класичні для цивільного права та смарт-контракти. ЦК України має бути доповнений нормами про смарт-контракт. Подальше правове регулювання договорів сприяє належному обігу цифрових речей.

Висновки. Одним з важливих завдань цивілістики на найближчий час є з’ясування правової природи суспільних відносин у цифровому середовищі. Розвиток суспільних відносин через диджиталізацію має сполучатися з необхідною правовою регламентацією у цивільному законодавстві. У цивільному законодавстві необхідно продовжувати закріплення належності цифрових речей особам через абсолютне право. Потребують закріплення положення щодо договорів, смарт-контрактів з приводу цифрового майна. Подальший розвиток цивільного права найближчим часом буде тісно пов’язаний із правовою регламентацією об’єктів цифрових технологій. Необхідна регламентація абсолютних та відносних прав на них.

Забезпечення зайнятості населення: міжнародно-правові стандарти та національний досвід

Людмила Кулачок-Тітова — 2023-12-13

В статті розглянуто ряд міжнародних нормативних актів, що містять основні правові стандарти в сфері забезпечення зайнятості населення, боротьби з безробіттям та соціального забезпечення особи у зв’язку з втратою особою роботи з незалежних від неї причин. Зазначено, що ці сфери правового регулювання безпосередньо пов’язані із правом на працю, дієвою забороною дискримінації та примусової праці, а також правом на вільний розвиток особистості та на гідну працю. Прослідковується зміна тенденцій у соціальній політиці держав від простої підтримки достатнього життєвого рівня безробітних за рахунок надання державних чи страхових допомог до державної політики зайнятості, яка стимулює працевлаштування на підставі професійної орієнтації, вибору професії з максимальним урахуванням природних здібностей та вже набутих навичок, можливості професійного навчання, перенавчання та підвищення кваліфікації, побудови системи професійної освіти у відповідності до потреб ринку праці тощо.

Міжнародно-правові стандарти, що є основою для розбудови правової системи будь-якої сучасної держави, визначають напрями реформування як системи права в цілому, так і окремих її галузей. Відповідно, трудове та соціально-забезпечувальне законодавство України теж розвивається у руслі загальносвітових та загальноєвропейських тенденцій. Зокрема, вже за роки незалежності, законодавство про зайнятість та соціальний захист безробітних зазнало значних реформ, все більше наближаючись до високих стандартів забезпечення прав людини в цій сфері. Значним прогресивним кроком стала редакція Закону України «Про зайнятість населення» 2012 року, оскільки передбачала цілий ряд заходів щодо стимулювання продуктивної зайнятості, сприяння отриманню першого робочого місця молоді та врегульовувала порядок застосування праці іноземних громадян в Україні. Цей Закон та відповідні до нього нормативні документи зазнають постійних змін, особливо декілька останніх років у зв’язку із проблемами пандемії, викликаної поширенням COVID-19 у період 2020-21 років та збройної агресії Російської Федерації проти України від лютого 2022 року та по теперішній час. Слід зазначити, що співпраця законодавчої та виконавчої гілки влади з експертами профільних міжнародних організацій приносить позитивні результати, оскільки українські правові норми все більше наближаються до визнаних міжнародних стандартів, зокрема, стандартів Європейського Союзу, в яких головним є забезпечення прав людини, повага до особистості, людської гідності та рівності поводження у сферах зайнятості та професійної освіти.

Гендерна рівність та справедливість в трудовому праві

Тетяна Хабарова — 2023-12-13

Вступ. Забезпечення гендерної рівності та справедливості – одна з головних умов реалізації індивідом наданого державою права на працю. Формування механізмів реалізації та гарантування гендерної рівності в сфері зайнятості – одне з пріоритетних завдань держави. Тож, саме втілення цих обставин здатне забезпечити реальну можливість кожної людини реалізувати право на працю та можливість заробляти працею собі на життя, тим самим забезпечувати свої фізичні, духовні та інші потреби. Тому будь-якого роду дискримінація, зокрема гендерна, в цій сфері неприпустима.

Постановка проблеми. Відсутність виховання культури гендерної рівності – одна з причин не сприйняття суспільством гендерної дискримінації на рівні проблеми, що спричиняє порушення права на працю та похідних від нього прав.

Актуальність. Проблема гендерної дискримінації є відносно новою для України. Процес впровадження та забезпечення гендерної рівності актуалізувався із підписанням Угоди про асоціацію, згідно з якою Україна взяла на себе зобов'язання забезпечувати гендерну рівність в усіх сферах, в тому числі, і в сфері зайнятості населення. Гендерна рівність означає рівність обсягу прав чоловіка та жінки, рівну можливість їх реалізації і отримання певного блага - що є визначальною рисою правової, соціальної держави, в якій функціонує принцип рівності громадян та верховенства права.

Мета. Проаналізувати рівень проблеми, зумовленої гендерною дискримінацією в сфері зайнятості населення. Дослідити зміст, значення та вплив принципу гендерної рівності на стан реалізації трудових прав чоловіками та жінками.

Методи. Для досягнення заявленої мети дослідження у статті були застосовані загальнонаукові (дедукції, індукції, синтезу, аналізу) та спеціально-наукові методи дослідження (формально-юридичний та порівняльно-правовий).

Основні результати дослідження. Чоловіки та жінки не є однаковими у своїх можливостях, здатностях та потребах. Проте правова, соціальна держава, якою є Україна, має забезпечити кожному, не залежно від статі, можливість вільно обирати сферу трудової діяльності, вільно розвиватися, отримувати гідну плату за свою працю, відповідний захист, з урахуванням особливостей та потреб чоловіків та жінок, а також сприяти в цілому формування поваги до праці чоловіка та праці жінки та зрівняти ролі чоловіка та жінки в суспільстві. У зв’язку з чим, забезпечення гендерної рівності це потреба суспільства, яка обумовлена, з однієї сторони, фактом існування в сфері зайнятості гендерної дискримінації, а з іншої сторони, потребою кожної людини повно отримувати блага, передбачені для неї Конституцією та Законами України.

Висновки. Цінність людини, можливість людини в повній мірі реалізувати свої трудові права, свободи, інтереси, отримувати блага – не можуть обумовлюватись її статтю та залежати від статі.

Адміністративно-правовий статус Національної служби здоров’я України

Дар'я Башинська — 2023-12-13

У статті досліджується особливості та передумови формування адміністративно-правового статусу Національної служби здоров’я України як центрального органу виконавчої влади. Аргументовано, що адміністративно-правовий статус Національної служби здоров’я України – це визначені нормами адміністративного законодавства, завдання та компетенція Національної служби здоров’я України щодо реалізації державної політики у сфері державних фінансових гарантій медичного обслуговування та виконання функцій замовника медичних послуг. В статті визначено, що адміністративно-правовий статус Національної служби здоров’я України характеризується за такими критеріями, як: 1) нормативна основа діяльності; 2) структура; 3) завдання служби; 4) функції; 5) компетенція.

Основою правового регулювання діяльності Національної служби здоров’я України є Конституція України, Закон України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» від 19.10.2017 р. та Положення про Національну службу здоров’я України, затверджене Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2017 р. № 1101. Стверджується, що повноваження Національної служби здоров’я України є окремими повноваженнями, покладеними на дану інституцію в межах завдань і здійснення її діяльності. Також розглядаються адміністративно-господарські аспекти правосуб’єктності НСЗУ як структури, що бере на себе, крім організаційних, господарські функції єдиного замовника медичних послуг та лікарських засобів. Отже, в цьому органі зосереджені як адміністративні, так і господарські повноваження, що робить його правове становище досить специфічним.

У статті акцентовано, що Національна служба здоров’я України є органом державної виконавчої влади зі спеціальною функцією незалежної публічної інституції адміністрування, фінансування та контролю, яка об’єднана в систему та встановлює єдині стандарти функціонування усіх закладів охорони здоров’я, виступаючи як замовник медичних послуг від імені держави під час реалізації державних гарантій медичного обслуговування.

Принципи організації та діяльності державної служби зайнятості

Дарина Бєздєнєжна — 2023-12-13

Вступ. У статті наведено класифікацію принципів діяльності Державної служби зайнятості, як спеціального органу виконавчої влади. Виокремлено категорію загальних, спеціальних та особливих принципів, які є основоположними ідеями функціонування Державної служби зайнятості.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Відзначено, що розглядання принципів діяльності Державної служби зайнятості є ключовим та надзвичайно важливим аспектом при її організації та функціонуванні. Наголошено, що забезпечення відповідності дій служби зайнятості встановленим принципам гарантує правову дотриманість у всіх справах, пов'язаних із зайнятістю громадян, та сприяє створенню справедливої та ефективної системи підтримки зайнятості. Зазначено, що принципи, за якими працюють органи виконавчої влади, формують юридичну категорію, яка встановлює нормативно-правову основу для контролю діяльності органів виконавчої влади в Україні. Ці принципи визначають стандарти та правила, які регулюють функціонування цих органів, встановлюючи рамки та умови, за якими вони повинні діяти відповідно до закону.

Відзначено, що принципи, за якими працює Державна служба зайнятості, розділяються на три групи: загальні, спеціальні та особливі. Загальні принципи становлять основні засади функціонування більшості публічних органів. Спеціальні принципи відображають окремі аспекти діяльності конкретних органів публічної влади. Особливі принципи діяльності Державної служби зайнятості враховують її унікальну місію та ексклюзивні завдання у сфері забезпечення зайнятості громадян. Ці принципи визначають специфічність підходів та методів, що застосовуються для досягнення цілей у галузі зайнятості. Вони враховують індивідуальні потреби різних соціальних груп та сприяють розробці та впровадженню програм, спрямованих на підтримку та розвиток ринку праці, забезпечуючи громадянам можливості для працевлаштування та професійного зростання

Висновки. Зроблено висновок, що для оптимальної та високоякісної роботи Державної служби зайнятості необхідна чітка система принципів, закріплених у законодавстві, які визначатимуть її структуру та способи діяльності. Серед принципів організації та діяльності Державної служби зайнятості виокремлено принцип менторства, принцип інновацій та адаптації та принцип соціальної політики, як особливі принципи діяльності Державної служби зайнятості.

Адміністративна відповідальність за порушення законодавства у сфері зайнятості населення

Наталія Гришина — 2023-12-13

На сьогоднішній день рівень безробіття, яке пов’язане з припиненням або обмеженим форматом роботи підприємств, установ та організацій є значним. Зазначене свідчить про необхідність формування ефективної державної політики у сфері зайнятості, дієвої моделі протидії безробіттю та розширення програм сприяння працевлаштуванню. Особливої уваги заслуговує питання адміністративної відповідальності у сфері зайнятості населення. Згідно з Законом України «Про зайнятість населення», зайнятість — незаборонена законодавством діяльність осіб, пов'язана із задоволенням їх особистих та суспільних потреб з метою одержання доходу (заробітної плати) у грошовій або іншій формі, а також діяльність членів однієї сім'ї, які здійснюють господарську діяльність або працюють у суб'єктів господарювання, заснованих на їх власності, у тому числі безоплатно. Кожен має право на вільно обрану зайнятість. Примушування до праці у будь-якій формі забороняється. Добровільна незайнятість особи не може бути підставою для притягнення її до відповідальності. Зайнятість населення забезпечується шляхом встановлення відносин, що регламентуються трудовими договорами (контрактами), провадження підприємницької та інших видів діяльності, незаборонених законом.

Європейське регулювання ринку криптовалют та його імплементація в Україні

Олексій Доценко — 2023-12-13

Світова економіка перебуває на початковій стадії запровадження сучасних цифрових технологій. Наразі також відбувається перманентний процес усвідомлення світовою спільнотою того факту, що цифрова економіка, спеціальні фінанси й Інтернет-торгівля у перспективі матимуть вирішальне значення у світових масштабах. Тому статтю присвячено дослідженню міжнародної практики правового регулювання обігу криптовалюти із аналізом наявної ситуації в Україні. Актуальність такого напряму дослідження зумовлена не тільки поширенням популярності віртуальних валют, а й нещодавнім прийняттям європейського регламенту МіСА, який взяли за основу в спеціалізовану Законі. Встановлено, що наша держава має перспективи для розвитку конкурентоспроможного ринку, що в свою чергу має позитивну перспективу для розвитку економіки в умовах воєнного стану.

Адміністративно-правові засади діяльності міністерства цифрової трансформації України

Вікторія Закриницька — 2023-12-13

Вступ. Сучасна цифровізація розвивається одночасно за трьома її ключовими векторами: інформаційне суспільство; цифрові економічні відносини; е-урядування. Інформаційні процеси в сучасному суспільстві спонукають центральні органи виконавчої влади до актуалізації власної діяльності.

Актуальність обумовлена тим, що запит суспільства на цифровізацію, відкриття національних електронних ресурсів та впровадження електронних сервісів є переважними викликами для реформування державної цифрової політики. Одним з досить важливих кроків цифровізації суспільства і держави стало створення у 2019 році Міністерства цифрової трансформації України.

Метою є з’ясування адміністративно-правових засад діяльності Міністерства цифрової трансформації України.

Методи. Теоретичні та загальнонаукові (аналіз, синтез, систематизація), емпіричний метод.

Основні результати дослідження. Стаття присвячена теоретичному дослідженню особливостей адміністративно-правових засад діяльності Міністерства цифрової трансформації України. Визначено, що Міністерство цифрової трансформації України має чітко визначені цілі, завдання та повноваження, та обґрунтувало впровадження державного управління у сфері електронного урядування. Систематизовано завдання міністерства за ключовими напрямами як: завдання державного управління; завдання громадського сервісу; завдання стимулювання підприємництва.

Висновки. Міністерство цифрової трансформації України є центральним засвідчувальним органом у сфері електронних довірчих послуг. Також до компетенції Міністерства належить розвиток широкосмугового доступу до інтернету, телекомунікаційних мереж та ІТ-індустрії. Проаналізувавши завдання та повноваження Мінцифри, основними серед них є адміністративні та загальнодержавні, які утворюють основний пласт його діяльності та забезпечують його сутність.

Кодекс адміністративного судочинства України у системі регулювання альтернативних способів вирішення публічно-правових спорів та конфліктів

Антон Стєбєлєв — 2023-12-13

У статті констатовано не достатню урегульованість сфери вирішення публічно-правових спорів та конфліктів та вказано на те, що вона потребує подальшого ухвалення відповідних законодавчих актів, або внесення змін до чинних актів у цій сфері. При цьому зазначається, що законодавчі засади застосування альтеративних способів вирішення публічно-правових спорів та конфліктів мають місце у Кодексі адміністративного судочинства України. Зазначається, що у Кодексі адміністративного судочинства України є такі законодавчі положення, що стосуються можливості застосування альтеративних способів вирішення публічно-правових спорів та конфліктів. Указаний Кодекс було ухвалено 6 липня 2005 року, але частина норм, які стосуються наведених вище питань та зокрема, медіації у Кодексі з'явилися набагато пізніше. Зокрема, Кодекс такими нормами було доповнено на підставі пункту третього Розділу ІV “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про медіацію” від 16 листопада 2021 року.

З огляду на аналіз положень Кодексу адміністративного судочинства України, цей нормативно-правовий акт орієнтує сторони на можливість вирішити спір такими шляхами: 1) шляхом примирення; 2) шляхом медіації як позасудового способу врегулювання спору; 3) шляхом звернення до суду для проведення врегулювання спору за участю судді. При цьому Кодекс регулює лише здійснення примирення та звернення до суду для проведення врегулювання спору за участю судді. Медіацію як альтернативний спосіб вирішення публічно-правових спорів та конфліктів Кодекс ураховує у різний спосіб, але детальне регулювання цієї процедури, як відомо, здійснюється окремим Законом.

У статті констатується, що процесуалізація такої форми як урегулювання спору за участі судді має доволі обмежений характер та пов'язана із запровадженням на рівні процесуального закону мінімального набору правил без детальної регламентації особливостей їх застосування. Ураховуючи професійну свідомість суддів та постійну їхню діяльність у межах максимального процесуального урегулювання такої діяльності, наведений підхід законодавця, на наш погляд, потребує уточнення та розвитку на рівні інших актів. Зокрема, у межах таких актів можна було б затвердити науково-обґрунтовану та практично випробувану методику проведення урегулювання спору за участю судді.

Можливості використання штучного інтелекту у кримінальному провадженні в Україні

Владислав Блізнюк — 2023-12-13

В даній статті автор розглядає доцільність використання Штучного інтелекту в кримінальному провадженні, оцінює вплив використання цієї технології та описує можливі проблеми які можуть виникнути при такому застосуванні та пропонує шляхи їх вирішення.

У статті розглядається тема можливості використання штучного інтелекту у кримінальному провадженні та його потенційний вплив на підвищення ефективності правоохоронних дій та боротьби зі злочинністю.

Починаючи з огляду сучасних досягнень у галузі штучного інтелекту, стаття аналізує можливості застосування штучного інтелекту для автоматизації деяких етапів кримінального розслідування. Також, розглядається можливість використання штучного інтелекту для виявлення злочинів, прогнозування злочинів та аналізу поведінки злочинців.

У статті розглядаються етичні та правові аспекти використання штучного інтелекту в кримінальному провадженні, такі як приватність даних, захист від несправедливості та вплив на права людини. Також звертається увага на важливість розробки алгоритмів, які будуть чесними та нейтральними, аби уникнути спотворення результатів аналізу.

Стаття висвітлює потенційні переваги та виклики використання штучного інтелекту у кримінальному провадженні та дає рекомендації стосовно оптимального впровадження таких технологій в правоохоронних органах та судах для забезпечення ефективності, справедливості та дотримання прав людини.

Особливості визнання юридичної особи публічного права потерпілою у кримінальному провадженні

Євген Григоренко — 2023-12-13

У статті, враховуючи суперечність доктринальних підходів щодо юридичної особи — потерпілого, аналізуються питання щодо правильного визначення юридичних осіб публічного права як потерпілих у кримінальному провадженні. При цьому зазначається, що специфіка юридичних осіб публічного права суттєвим чином впливає на особливості визначення їх як потерпілих. Даються взнаки особливості їхньої взаємодії у межах системи органів публічної влади, специфіка розподілу повноважень, виділення субвенцій з обласного бюджету та інших специфічних аспектів протікання правовідносин. У статті враховується практика надання висновків експерта у галузі права у межах як досудового розслідування, так і судового провадження, та яка дозволяє стверджувати, що наведені вище питання не завжди вирішуються правильно.

Вказано на те, що у разі, коли йдеться про потерпілого — юридичну особу, то відповідно до КПК України, саме такій особі кримінальним правопорушенням повинно бути безпосередньо завдано майнової шкоди і це повинно бути доведено й обґрунтовано у межах досудового розслідування. Проте такий підхід щодо юридичних осіб, що можуть набувати процесуального статусу потерпілого є відносно новим та таким, що закріплено у КПК України 2012 року. У зв'язку з цим, шкоду можна розглядати як негативні й несприятливі наслідки, які настають при обмеженні або порушенні майнових чи особистих немайнових прав і благ, які належать безпосередньо конкретному потерпілому. На підставі викладеного, можна констатувати, що шкода виступає однією з підстав для виникнення юридичної відповідальності і при цьому вона повинна бути спричинена саме конкретній чітко визначеній юридичній особі публічного права. З огляду на це, у разі завдання відповідної шкоди державним інтересам в особі окремих юридичних осіб, такі юридичні особи публічного права повинні бути визначені точно.

Анонімні свідки та право обвинувченого на справедливий суд

Гліб Рибалко — 2023-12-13

Вступ. У статті досліджується питання допиту анонімних свідків, використання їх показань на стадії судового розгляду в контексті права підозрюваного чи обвинуваченого на справедливий суд. Визначаються критерії які дозволяють прийняти рішення про надання свідкові анонімності у кримінальному провадженні та виділяються три категорії анонімних джерел такі як покази свідків, що відсутні, покази анонімних свідків, покази прихованих або засекречених свідків.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Автор звертається до критеріїв, вироблених практикою Європейського суду з прав людини з питання як участі анонімних свідків під час судового розгляду справи так і використання показань свідків, що відсутні, які забезпечать справедливість судового розгляду. На підставі практики ЄСПЛ виділено три категорії анонімних джерел, свідчення яких ЄСПЛ має розглядати як джерела доказів, а ї відповідно, надавати їм оцінку: до них відносяться: свідки, що відсутні, анонімні свідки, приховані або засекречені. Наведені урівноважуючі фактори які повинні дозволити надати справедливу та належну оцінку достовірності доказів отриманих від відсутніх, анонімних, прихованих або засекречених свідків з метою запобігання порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Висновки. Законодавство країн Європи, дозволяють проводити розслідування за допомогою анонімних джерел. Цьому питанню приділено значну увагу у нормативних актах Європейського Союзу, зокрема в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Комітету міністрів Ради Європи, рішеннях ЄСПЛ тощо. Це є актуальним з точки зору формування вітчизняної кримінально-процесуальної практики, оскільки воно чітко і послідовно встановлює стандарти допустимості як доказів від таких свідків, створюють гарантії дотримання національними судами права обвинувачених на справедливий судовий розгляд з одного боку, а для анонімних свідків – права на безпеку – з іншого боку.

Становлення та розвиток законодавства України про кримінальну відповідальність за образу військовослужбовця

Олександр Храмцов — 2023-12-13

В статті досліджено особливості становлення і розвитку законодавства нашої країни про кримінальну відповідальність за образу військовослужбовця. Застосування історичного методу в даному випадку дозволило дослідити історичну обумовленість криміналізації такого суспільно небезпечного діяння, як образа особи взагалі і образа військовослужбовця зокрема. Досліджені пам’ятки права таких періодів: князівський період; період перебування українських земель у складі Австро-Угорської та Російської імперії; період Української СРР; період незалежної держави України до ухвалення нового КК України та сучасний період.

Наголошується, що відповідальність за образу нараховує тривалий час в історії законодавства нашої країни. Воно містило норми відповідальності за образу як любої особи, так і за образу конкретно визначених осіб: жінки, матері, батька, шляхтича тощо. Образа була можлива як словом, так і фізичними діями. Встановлено, що вперше відповідальність за образу військовослужбовця була встановлена Військовим артикулом Петра 1, суб’єктом якого був лише офіцер (спеціальний суб’єкт). В подальшому були криміналізовані образи різних осіб: священників; чиновників; поліцейських, військовослужбовців та інших.

Стаття 435-1 КК України 2001 року вперше в такому вигляді закріпила склад образи військовослужбовця. І хоча її диспозиція викликає певні зауваження з боку науковців, практичних працівників і представників громадянського суспільства, це є важливим кроком кримінально-правового захисту права військовослужбовців на професійну честь та гідність. Автор наголошує, що криміналізація образи військовослужбовця відповідає умовам історичної обумовленості та є своєчасною і необхідною.

В статті також надаються авторські визначення понять професійної честі та гідності; кримінально-правової образи та її форм.

Трансформація суб’єктного складу кримінального провадження та її вплив на розвиток криміналістичної тактики

Ольга Шайтуро — 2023-12-13

Вступ. Проблема забезпечення науково обґрунтованими криміналістичними рекомендаціями діяльності органів кримінального судочинства та інших учасників кримінального провадження цікавила науковців із самого початку виникнення такого виду соціальної діяльності (кримінальної процесуальної). При цьому розвиток наукових положень залежить не тільки від власне накопичення знань за результатами проведених досліджень, а й від зміни кримінального процесуального законодавства. Це судження стосується й визначення векторів розвитку криміналістичної тактики, яка покликана надавати науково обґрунтовані практичні рекомендації щодо найбільш оптимальних шляхів реалізації тих чи інших процесуальних дій учасниками кримінального провадження. Метою роботи, зокрема є висвітлення існуючої залежності між зміною суб’єктного складу кримінального провадження та подальшим розвитком криміналістичної тактики, необхідності розширення її знань. Під час дослідження використовувались різний спектр як загальнонаукових, так і спеціальних методів: аналіз, синтез, дедукція, індукція, порівняльний метод, формально-догматичний та порівняльно-правовий.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Визначено, актуальною та невирішеною залишається проблема розроблення тактики діяльності тих суб’єктів кримінальної процесуальної діяльності, які були введенні у кримінальне провадження у зв’язку із прийняттям Кримінального процесуального кодексу 2012 року, зокрема: слідчого судді, детектива та дізнавача. Подальший розвиток криміналістичних знань у цьому напрямку відбуватиметься у рамках таких підгалузей криміналістичної тактики як слідча та судова.

Висновки. Розвиток кримінального процесуального законодавства, зокрема, пов’язаний із появою нових суб’єктів кримінальної процесуальної діяльності зумовлює появу нових векторів розвитку криміналістичної тактики. Наразі одними із перспективних слід вважати напрями наукових пошуків щодо розроблення тактики діяльності детектива, дізнавача та слідчого судді. Щодо визначення місця нових наукових положень у структурі криміналістичної тактики, то на нашу думу, говорити про можливість формування нових її підгалузей передчасно. Тактика діяльності детектива та дізнавача може розвиватись у рамках слідчої тактики, а тактика слічого-судді, відповідно, у рамках тактики суду. Такий висновок пов’язаний з тим, що функціонально діяльність умовно нових суб’єктів дорівнює діяльності слідчого та суду, хоча і мають власну специфіку.

Продовольча безпека і гендерна рівність: міжнародно-правовий аспект

Тетяна Сироїд — 2023-12-13

У статті приділено увагу питанню щодо забезпечення гендерної рівності у сфері продовольчої безпеки. Зазначено, що гендерна нерівність є основною причиною та наслідком голоду та бідності. Акцентовано, що реалізація права на харчування вимагає подолання історично та структурно обумовленої нерівності, яка підриває доступність, повноцінність, достатність та стабільність продовольчих систем. Вказано щодо ролі Всесвітньої продовольчої програми (далі – ВПП), під егідою якої було прийнято низку гендерних політик, що еволюціонували від підходу, орієнтованого на жінок, до зосередження на гендерній рівності. Зокрема, політики 1996-2001 рр. і 2003-2007 рр. визначають, роль і внесок жінок пов’язані з продовольчою безпекою та місією ВПП з надання продовольчої допомоги. Гендерна політика ВПП 2009 р. встановила основу для подальшого включення гендерних питань у політику, операційні процеси та програми ВПП на всіх рівнях; вона розширила фокус від зобов’язань щодо жінок до ґендерних питань, включаючи проблеми, виклики та обов’язки жінок і чоловіків. Метою гендерної політики ВПП 2015-2020 рр. стало надання ВПП можливості інтегрувати питання гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок у всю свою роботу та заходи, щоб забезпечити задоволення різних потреб у продовольчій безпеці та харчуванні жінок, чоловіків, дівчат і хлопців. Гендерна політика ВПП 2022 р. гарантує, що ВПП оптимізує свою присутність, роль і можливості у партнерстві для просування гендерної рівності та розширення прав та можливостей жінок. Приділено увагу Добровільним керівним принципам з питань гендерної рівності і розширення прав та можливостей жінок і дівчат у контексті продовольчої безпеки, схваленим Комітетом із всесвітньої продовольчої безпеки. Вказано, що основною метою Керівних принципів є надання державам-членам, партнерам з розвитку та іншим заінтересованим сторонам допомоги у забезпеченні ґендерної рівності та прав жінок і дівчат, розширенні їхніх прав та можливостей і наданні їм провідної ролі в рамках зусиль з ліквідації голоду, відсутності продовольчої безпеки та всіх форм неповноцінного харчування. Вказано щодо діяльності Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН цій сфері.