Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Право» https://periodicals.karazin.ua/law <p>Фахове видання з юридичних наук.</p> <p>Висвітлюється широке коло актуальних політико-правових проблем, серед яких: проблеми становлення і розвитку громадянського суспільства і правової держави в Україні; проблеми забезпечення прав людини; проблеми боротьби зі злочинністю і захисту громадського порядку; проблеми удосконалення національного законодавства та правозастосовчої практики.</p> <p>Вісник є фаховим виданням у галузі юридичних наук (Наказ Міністерства освіти і науки України №1328 від 21.12.2015)</p> <p>Для юристів, політиків, науковців і практичних працівників, студентів і аспірантів, а також усіх, хто цікавиться питаннями правової теорії та юридичної практики.</p> V. N. Karazin Kharkiv National University uk-UA Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Право» 2075-1834 ПРАВОВА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ЩОДО РИМО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЯХ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/14353 <p>Статтю присвячено дослідженню правової політики царату, спрямованої на обмеження впливу католицької церкви на населення українських земель та зміцнення позицій російської православної церкви, що виступала опорою самодержавства.</p> <p>Звернено увагу на те, що відправним пунктом у законодавчому обмеженні прав католиків став 1794 р., коли Катериною ІІ було видано розпорядження, яким православ’я де-факто проголошувалося державною релігією. Влітку 1796 р. місцеві органи влади зобов’язали священнослужителів католицької церкви скласти присягу на вірність Російській імперії. Було здійснено низку заходів, спрямованих на обмеження земельних володінь католицьких монастирів.</p> <p>Зауважено, що в подальшому низкою царських указів було докладно регламентовано організаційні засади управління церковними закладами, повноваження архієпископа та єпископів, монастирських настоятелів, а також пересічних монахів. Для католицьких монахів було обмежено свободу пересування. Їм категорично заборонялося не лише переходити з однієї єпархії до іншої, але й відлучатися з однієї навіть тимчасово без крайньої монастирської необхідності і лише з особистого дозволу архієрея. Священникам суворо заборонялося у проповідях зачіпати питання політичного характеру, насамперед тих, що стосувалися діяльності російського уряду.</p> <p>Наголошено, що протягом кінця ХVІІІ – першої половини ХХ ст. імперський уряд виявляв постійне прагнення до максимального обмеження впливу католицької церкви на населення українських земель, особливо тих, де її прихильники становили значний відсоток. При цьому влада не надто переймалася питаннями забезпечення свободи віросповідання тих підданих, релігійні погляди яких були відмінними від офіційної православної ідеології держави. Для царату доцільність русификації полягала в її відповідності завданням забезпечення національно-державної безпеки у її імперському розумінні. Для самодержавства католицькі конфесіонали вбачалися такою силою, яка могла становити потенційну загрозу відтягуючи від православної церкви тих, хто колись відійшов від католицтва, що могло породити у майбутньому заворушення, насамперед, серед населення Правобережжя. Саме цим, значною мірою, і можна пояснити політику царату, спрямовану на зміцнення позицій російської православної церкви, що виступала опорою самодержавства, а у перспективі – на створення монорелігійного простору на усій території України.</p> O. Нavrylenko ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 19 25 10.26565/2075-1834-2019-28-02 ФІЛОСОФІЯ ПРАВА ІМАНУЇЛА КАНТА ПРО ЗАКОНОМІРНОСТІ ІСТОРИКО-ПРАВОВОГО ПРОЦЕСУ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/14606 <p>Філософська система Імануїла Канта є однією з найбільш складних і довершених в історії філософії. Особливу увагу мислитель приділив проблемам філософії права і філософії історії, найперше, філософії історії права і держави. Кант розглядав історико-правовий процес з позицій теорії природного права. Він поставив питання про необхідність пошуку закономірностей в розвитку права і держави та застосування філософськи-правових методів щодо дослідження подій історії права і держави. Напрямом історико-правового процесу мислитель визначив забезпечення свободи людини і суспільства. Правовою формою досягнення цього є становлення правового громадянського суспільства.</p> O. M. Holovko ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 26 33 10.26565/2075-1834-2019-28-03 НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БУЛІНГУ: НАЦІОНАЛЬНИЙ ТА ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/13149 <p>В статті проаналізовано причини та умови виникнення булінгу серед підлітків. Досліджено нормативно-правове врегулювання даного явища в Україні та зарубіжних країнах. Проаналізовано Закони України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії булінгу (цькуванню)» та «Про освіту» щодо визначення діянь, які кваліфікуються як булінг. Наведено статистичні дані щодо розповсюдження булінгу у шкільному середовищі. Зазначена адміністративна відповідальність, що передбачена за вчинення даних дій. Запропоновано оптимальні шляхи вирішення проблеми булінгу з урахуванням зарубіжного досвіду.</p> Юлія Володимирівна Градова ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 34 41 10.26565/2075-1834-2019-28-04 ЮРИДИЧНА ПРИРОДА АВТОНОМНОГО РОБОТА ПРИ ВИЗНАЧЕННІ СУБ’ЄКТА МАЙНОВОЇ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ: ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/14726 <p>в статті, з огляду на необхідність розрізнення «об’єктів» і «суб’єктів» правовідносин, розглянуто питання визначення суб’єкта майнової юридичної відповідальності, коли має місце юридичний факт протиправної поведінки автономного робота. Як ідея-антитеза щодо ідеї «електронної особи» доводиться можливість, шляхом внесення відповідних змін до чинного законодавства, не надавати автономному роботу статус «суб’єкта правовідносин». Загалом особливості функціонування автономних роботів розглядаються з позиції «de lege lata» і «de lege ferenda». Вказано на особливості понять «технічний недолік автономного робота» і «протиправний ексцес функціонування автономного робота». Підкреслено, що гарантії балансу інтересів «виробників» (розробників), «споживачів» (власників, користувачів), «третіх осіб» насамперед припускають наявність «страхування ризику функціонування автономних роботів» (приміром, укладається «Договір страхування ризику протиправного результату функціонування автономного робота»), «резервного компенсаційного грошового фонду», «реєстрації автономних роботів». Доводиться, що автономні роботи &nbsp;(приклад: «військово-бойовий автономний робот») як об’єкт правовідносин може охоплюватись категорією «джерело підвищеної небезпеки». Запропоновано текст доповнення відповідної статті Цивільного кодексу України. Також вказано на доцільність формулювання в даному кодексі окремої статті з назвою: «Протиправний ексцес функціонування автономного робота, що підлягає обов’язковій реєстрації» (сформульовано текст статті). Проаналізовано варіант розуміння автономних роботів, як і «тварин», особливими об’єктами цивільних правовідносин, а також пропозицію надати автономним роботам статус, аналогічний статусу раба у Давньому римському праві. Зроблено висновок щодо розуміння автономного робота як квазісуб'єкта або суб’єкта правовідносин.</p> А. Шульга ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 42 49 10.26565/2075-1834-2019-28-05 НЕГАТИВНІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/14487 <p><strong>Анотація</strong>. У статті привертається увага до наукової проблеми розуміння негативних зобов’язань у цивільному праві. Зроблено огляд положень зарубіжного цивільного законодавства щодо негативних зобов’язань. Окреслюються основні питання, що розглядаються в науковій літературі, які стосуються правової природи негативних зобов’язань: неможливість прострочення негативних зобов’язань, неможливість їх часткового виконання, неможливість припинення негативних зобов’язань через неможливість виконання, неможливість застосування до них переведення боргу тощо.</p> <p>Автор також підіймає питання щодо можливості зустрічного виконання негативних зобов’язань та доходить висновку про таку можливість, якщо зобов’язання будуть взаємопов’язаними. Автором допускається також можливість існування зустрічних негативних зобов’язань, які також підлягають зустрічному виконанню за умови їх взаємопов’язаності.</p> <p>Вказується на особливість таких негативних зобов’язань як дистриб’юторські та агентські договори.</p> <p>Також у статті висвітлюється питання щодо можливості укладення договорів про неконкуренцію за цивільним правом України. Вказується на юридичні перепони щодо цього: кореляція із принципом свободи договору, обмеженням цивільної дієздатності, припинення чинності трудових чи підрядних відносин із кредитором. Для ілюстрації вказаних позицій у статті наведено вітчизняну судову практику.</p> <p>У статті звернено увагу на співвідношення негативних зобов’язань із поняттями «заборона», «обмеження права» та «відмова від права». Автор обґрунтовує, що негативні зобов’язання не можна розглядати ані як обмеження у праві, ані як відмову від права. Зважаючи на те, що негативне зобов’язання встановлює заборону для боржника вчиняти певні дії, але така заборона встановлюється договором і діє лише на користь кредитора, то це є заборона приватного характеру. Автором також відмежовано негативні зобов’язання від негативних сервітутів, яким як речовим правам властиве обтяження саме нерухомості, а не встановлення зобов’язання щодо певної особи.</p> Антон Миколайович Гужва ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 50 59 10.26565/2075-1834-2019-28-06 МЕТОДОЛОГІЯ НАУКИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/14187 <p>У статті аналізуються методи, що застосовуються у наукових дослідженнях з цивільного права. Зокрема: діалектичний метод, формально-логічний метод, системно-структурний метод. Досліджено особливості цих методів. Надаються аргументи, що діалектичний метод є найбільш загальним при проведенні юридичних досліджень. Інші методи наукового пізнання доповнюють діалектичний метод, випливають з нього. Формально-логічний метод дозволяє зрозуміти логіку норми права та її побудову. Системно-структурний метод враховує природу досліджуваного явища, систему цінностей та пріоритетів.</p> <p>У статті висвітлені окремі аспекти методології науки цивільного права.</p> <p>Діалектичний метод є глобальним, що у різних галузях знань дозволяє досягти прогресивних результатів. Формально-логічний метод є традиційно важливим у праві. Він дозволяє логічно застосувати приписи, норми та форму закону до окремих ситуацій. Системно-структурний метод в умовах панування верховенства права дозволяє застосувати закон з позицій справедливості.</p> <p>При застосуванні діалектичного методу можуть вирішуватися такі наукові завдання: розвиток нового знання через співставлення протилежних наукових позицій; заперечення одних наукових позицій і формулювання інших; поглиблення існуючого уявлення про предмет дослідження.</p> <p>Формально-логічний метод застосовується при побудові класифікацій в науці, надає можливість додатково виявити особливості окремих правових явищ, їхню правову природу. Формально-логічний метод надає можливість проводити періодизацію явищ у праві. Він, крім того, дозволяє сформулювати зміст правових категорій згідно до їх ознак.</p> <p>Системно-структурний метод спирається на сутність явища у всьому різноманітті зв'язків, системи цінностей, пріоритетів держави. Головним з них згідно з Конституцією України (ст. 3) є права людини, розвиток яких становить зміст та спрямованість діяльності держави.</p> Євген Олександрович Мічурін ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 60 65 10.26565/2075-1834-2019-28-07 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ МАЛОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА: ДОСВІД УКРАЇНИ ТА ПОЛЬЩІ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/14590 <p><strong>АНОТАЦІЯ: </strong>для країн з ринковою системою господарювання мале підприємництво є привабливою формою організації господарювання внаслідок його гнучкості і мобільності, які є такими необхідними для української економіки. Метою статті є аналіз досвіду правового регулювання і державної підтримки малого бізнесу в Польщі і Україні та визначення актуальних для впровадження в Україні її напрямків.</p> <p>В Польщі довів свою ефективність підхід стратегічного будування державного регулювання бізнесу в рамках правових стратегій на 3-4 роки. Інноваційними для України є такі принципи «Нової Конституції для бізнесу 2017» Польщі, як принцип пропорційності покарання вчиненому порушенню;&nbsp; принцип мовчазної згоди; пряма відповідальність державних службовців за порушення закону. Очевидним мінусом української системи підтримки малого підприємництва є переважання фінансових інструментів з одночасним недоопрацюванням регіональних і місцевих механізмів її реалізації. Важливими є успіхи України в правовому державному регулюванні діяльності малого бізнесу в сфері адміністрування. Виявились ефективними правові засади розширення доступу до публічних закупівель в Україні.</p> <p>Європейські засоби підтримки малого підприємництва, що довели свою результативність в Польщі, можуть і повинні бути використані в Україні. В Україні пильної правової уваги потребує проблема неплатоспроможності. Актуальним є ретельне вивчення інституційної побудови підтримки малого бізнесу в Польщі. Важливий для української економіки напрям розбудови зовнішньої торгівлі поки знаходиться на початковому етапі. Угода про асоціацію України та ЄС вже призвела до зняття більшості торговельних обмежень на ринку ЄС для українських експортерів, але&nbsp; це є тільки пошуки шляхів до світового ринку.</p> Юлія Остапенко Майя Бондаревич ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 66 72 10.26565/2075-1834-2019-28-08 ДЕЯКІ ПИТАННЯ ІНТЕГРАЦІЇ ВОДНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ДО ЗАКОНОДАВСТВА ЄС https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/14591 <p style="text-indent: 0.75cm; margin-bottom: 0cm; line-height: 150%; background: #ffffff;" align="justify"><span style="font-family: Times New Roman, serif;"><span style="font-size: large;"><span lang="uk-UA">В статті проаналізовано стан інтеграції водного законодавства до законодавства ЄС відповідно до Додатку ХХХ до Глави 6 «Навколишнє природне середовище» Розділу V «Економічне і галузеве співробітництво» Угоди про Асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, ратифікованої 16 вересня 2014 року. Згідно з цим документом наша держава взяла на себе зобов’язання реформувати вітчизняні норми відповідно до шести різних Директив, в рамках яких перед Україною було поставлено чіткий перелік вимог, а також строки для їх реалізації. Авторами було розглянуто окремо кожне із поставлених завдань, а також оцінені стан та способи їх виконання. Досліджено, в яких законах та підзаконних нормативно-правових актах закріплені зміни, зокрема, проаналізовані новації Водного кодексу України. Було прийнято ряд законів, постанов Кабінету Міністрів України, в тому числі і ті, що деталізували положення кодексу, а також наказів центральних органів державної влади. Розкрито суть вказаних актів та існуючі недоліки. Авторами також звернуто увагу на проблеми реалізації окремих положень деяких Директив. Крім того, було надано оцінку деяким запропонованим в Угоді про асоціацію змінам у їх порівнянні з чинним українським законодавством, зокрема підкреслено, що подекуди вітчизняні норми були більш ефективними ніж запропоновані. В процесі реалізації відповідних завдань в Україні вже відбулися значні зміни у сфері водного законодавства. В статті приділені увагу одному з ключових елементів реформи, а саме тенденції до інтегрованого управління водними ресурсами, яка виявилася у поділі території держави на дев’ять річкових басейнів, в межах яких утворилися дев’ять басейнових рад. Передбачені плани для управління річковими басейнами та плани управління ризиками затоплення. Підкреслено значення моніторингу якості води та міжнародного співробітництва в окремих сферах. </span></span></span></p> В. Л. Бредіхіна Д. Р. Карпенко ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 73 81 10.26565/2075-1834-2019-28-09 ВПЛИВ БЮРОКРАТІЇ НА ОРГАНІЗАЦІЮ УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/14687 <p>у статті мова йде про терміни «бюрократія» і «бюрократизм»; наведено думки різних розробників теорії бюрократії; зазначено, що протягом тривалого часу у нашій країні дослідження стосовно бюрократії були суттєво обмежені; вказано про стан обговорення проблеми бюрократії сьогодні, зокрема надано перелік проблем і явищ, які пов’язують з явищем бюрократії; наголошено на тому, що проблему бюрократії не вдасться побороти одними розмовами, необхідно шукати інші важелі впливу;</p> <p>Зазначено, що раціональну бюрократію деякі вчені розглядали як органічну складову оптимального розподілу праці і добре налагодженого механізму управління, як неодмінну умову успішного і динамічного розвитку індустріального суспільства; окремо наведено дослідження М.&nbsp;Вебера у вивченні поняття «бюрократія», позбавлення його емоційно-негативного відтінку, встановлення критеріїв, яким повинна відповідати раціонально вибудувана система управління та невідворотність бюрократії у ньому; охарактеризовано людей, задіяних у бюрократичному апараті та надано найважливіші характеристики бюрократії; зазначено, що вказані цінності чинять активний вплив на цінності суспільства і тим самим становлять фундамент соціальної міцності бюрократичної системи; відзначено і слабкі місця бюрократичної системи, такі як-от: кадровий застій, непомірна чиновницька зарозумілість, «жага» стати самостійною владною силою; «жорстка ненависть» до всіх тих, «хто виявляє бажання займатися адміністративними справами поза нею»; наголошено, що управлінська діяльність в рамках раціонально побудованої бюрократичної системи розчленовується на елементарні найпростіші операції, наділені конкретною компетенцією у вигляді оптимальності і професіоналізму у вирішенні всіх проблем, що виникають; наведено особливості стилю ідеального керівника, який повинен керувати своїм апаратом безособово, без прояву жодних почуттів і ентузіазму; вказано на високу соціальну ефективність професійного бюрократичного управління, яке забезпечує стабільність і динамічний розвиток соціального організму, кадри, підвищує престижність професійної освіти, формує підвищений попит на дипломи й елітні навчальні заклади, наведено міркування про те, що чиновництво треба критикувати; зазначено, що бюрократичний апарат може бути піддано небезпеці появи різних руйнівних дисфункцій, таких як закостенілість, закритість, відірваність від народу і його інтересів; визначено, що принципи і технології раціональної бюрократії не тільки себе не дискредитували, а й переживають період модернізації; наведено пріоритетні напрями реформування державного управління, зокрема впровадження концепції «Держава у смартфоні» та електронізація державних послуг та вказано, що переосмислення стратегій та перегляд планів зокрема у частині бюрократичної організації державного апарату – це вимога часу і бажання дійсно вирішувати державні проблеми.</p> Тетяна Євгеніївна Кагановська ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 11 18 10.26565/2075-1834-2019-28-01 ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕАЛІЗАЦІЇ ЕЛЕКТРОННОГО ВРЯДУВАННЯ В КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/13111 <p>Стаття присвячена дослідженню досвіду країн Європейського Союзу в сфері практичної реалізації електронного врядування. Автором проведено аналіз законодавчої бази Європейського Союзу в сфері регулювання новітньої моделі електронного врядування. Виходячи із положень законодавства Європейського Союзу запропоновано розглядати електронне врядування як один із пріоритетних напрямків європейської концепції реформування публічного врядування. Визначено потенціал та шляхи вдосконалення діючої моделі електронного врядування в країнах Європейського Союзу. Охарактеризовано новітніх засоби реалізації електронного врядування на регіональному рівні та на рівні Європейського Союзу. Автором виділено та систематизовано кращі практики країн Європейського Союзу, використання яких надасть можливість забезпечити впровадження новітніх технологій цифровізації в сфері надання публічних послуг. На думку автора, до найефективніших засобів реалізації електронного врядування, які використовуються в країнах-учасницях Європейського Союзу, необхідно віднести: транскордонні цифрові публічні послуги; електронні ідентифікаційні та довірчі послуги для електронних транзакцій на внутрішньому ринку; веб-портали відкритих даних; спільну інфраструктуру хмарних даних; систему засобів електронної демократії та електронної участі; спільні центри надання публічних послуг; подолання цифрових бар’єрів; технологій штучного інтелекту; використання даних в режимі реального часу. Дослідження сприяло формуванню теоретичних висновків та практичних рекомендацій, які направлені на покращення механізму правового регулювання електронного врядування на національному рівні. Наголошено на необхідності вдосконалення національної системи електронного врядування та приведення її у відповідність до стандартів права Європейського Союзу.</p> Viktoriia Mykolayivna Pylaieva ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 82 89 10.26565/2075-1834-2019-28-10 ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ЕТИЧНИХ ЗАСАД АДВОКАТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/14669 <p><strong>У</strong> статті зазначено, що адвокатура є правовим інститутом; наголошено на необхідності прищеплювати майбутнім правникам високі моральні ідеали; йдеться про те, що розробка морально-етичних засад діяльності адвоката є предметом адвокатської етики; відзначено, що питання стосовно етичних засад адвокатської діяльності були предметом наукових дискусій у різні часи; з огляду на status quo питання визначено предмет самого дослідження; з’ясовано і визначено роль етичних засад для професії адвоката, сутність професійної етики юриста в цілому, досліджено специфіку адвокатської етики; визначено, що лежить в основі етики адвоката, розглянуто моральні аспекти діяльності адвоката з урахуванням норм чинного законодавства України та Правил адвокатської етики, надано пропозиції щодо вдосконалення морально-етичних норм, що регулюють адвокатську діяльність; йдеться про те, що адвокатська етика є різновидом професійної етики юриста; стверджується, що значення адвокатської етики важливе як у професійній комунікації, так й повсякчас; визначено базисні складові адвокатської професії; наголошено на тому, що адвокат повинен завжди намагатися до морального самовдосконалення; відзначено особливу роль Правил адвокатської етики; Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», Конституції України у професії адвоката; відзначено перелік складових характеристик адвокатської професії відповідно до існуючих нормативних документів, що регулюють зазначене питання, які не мають бути опороченими; вважається, що морально-етичні норми поведінки мають бути притаманні людині, оскільки завдяки їм, остання зможе чинити справедливо, тож усвідомлення важливості таких категорій як честь, гідність, відповідальність, компетентність, совість, професіоналізм, корпоративна етика допомагають адвокату створити і зберегти ділову репутацію. Виходячи із загальнолюдських міркувань, до професійно-психологічних підстав, які стануть на заваді щодо виконання професійних обов’язків адвоката, варто віднести такі: нерозвинене мовлення, відсутність професійних знань, психологічна нестійкість, грубість, агресивність, неврівноваженість. Таким чином, до найбільш важливих якостей, що повинні бути притаманні адвокату, слід першочергово віднести такі: чесність та порядність, добросовісність, етичність, скромність і самокритичність; принциповість і наполегливість; поміркованість; повага до закону, суду та колег; незалежність адвоката.</p> Андрій Андрійович Стародубцев Антон Михайлович Стебелєв ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 90 96 10.26565/2075-1834-2019-28-11 ТЕРМІНОЛОГІЧНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ОСОБЛИВОГО ПЕРІОДУ» ТА ЙОГО ЗАСТОСУВАННЯ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/14646 <p>В статті досліджуються деякі проблемні аспекти нормативно-правового регулювання введення та закінчення особливого періоду в Україні. Проаналізовано законодавчі визначення поняття «особливий період». Досліджено судову практику та підкреслено проблематику розуміння поняття особливого періоду та часових меж його дії. Підкреслено, що в Україні існує дві правові форми функціонування країни в сфері оборони, це мирний час та особливий період. Розкрита правова природа «особливого періоду», визначені відповідні складові, підстави його введення та час закінчення. Розкрито зміст правового режиму «воєнний стан», та понять «час мобілізації», «військові формування». Зокрема підкреслено, що поняття «час мобілізації» може мати два різні змістовні навантаження, та значення цього поняття для визначення часових меж особливого періоду. &nbsp;У роботі обґрунтовується період тривалості особливого періоду, та аналізуються складові що визначають та охоплюються часовими межами особливого періоду. Проаналізовано законодавчі поняття воєнного стану, підкреслено різницю між поняттями воєнний час та правовий режим воєнного стану, та їх співвідношення з розумінням тривалості та розповсюдження особливого стану. Досліджено та визначено момент початку дії режиму воєнного стану та правова основа його введення.</p> <p>Визначено значення оголошення Верховною Радою України стану війни для початку особливого періоду. Зазначено також, що відбудовний період після закінчення воєнних дій не може настати в країні у якій не було воєнного часу.</p> <p>Досліджено та проаналізовано поняття «органи військового управління», «Збройні Сили України», «військові формування».</p> <p>Досліджено також поняття «збройної агресії» та дії які вважаються збройною агресією, як підстава для запровадження особливого періоду.</p> <p>Зроблено висновок, що «особливий період» розпочинається з моменту оприлюднення Указу Президента України «Про мобілізацію», а закінченням буде повне виконання Указу Президента України «Про демобілізацію».</p> Олександр Іванович Шкуропацький Владислав Мехеда Євген Пащенко ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 97 106 10.26565/2075-1834-2019-28-12 ПРАВОВІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ МАЙБУТНІХ ПРАВОЗНАВЦІВ: ПРАКТИКА СТВОРЕННЯ WEB-ПОРТФОЛІО https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/14711 <p>у статті зазначено, що в суспільстві відбуваються тотальні і докорінні змін у всіх сферах, поступово з’являється законодавче забезпечення сфери надання освітніх послуг у сфері вищої юридичної освіти; наголошено, що концептуального бачення проблеми в цілому поки що так і не виникло; вказано, що права людини перебувають на поверхні всіх суспільних перетворень, а особливе місце з-поміж інших належить праву на інформацію, тому актуальним є аспект реалізації та захисту персональних даних в Інтернеті, наукове обґрунтування, правове регулювання зазначених прав і закріплення їх відповідного статусу; відзначено також, що в умовах постіндустріального суспільства питання інформатизації українського освітнього простору є досить актуальним; йдеться про те, що вирішення його має відбуватися не лише динамічними методами розвитку інформаційного освітнього середовища, а й пошуком нових засобів, форм і способів взаємодії соціокультурних інститутів (медіа та освіти), а також супроводу і оцінки ефективності навчально-виховного процесу в умовах інформаційного суспільства; наголошено, що сьогодні ці завдання покликана вирішити медіаосвіта; формування медіакомпетентності напряму стосується майбутніх правознавців, оскільки на них покладено відповідальність за передачу знань і досвіду на практиці, тобто здійснення консультаційної діяльності в умовах загальної інформатизації; питання про медіакомпетентність майбутнього правознавця актуалізується ще й тому, що в суспільстві спостерігається неузгодженість досвіду взаємодії з медіа у старшого покоління і молоді; наголошено, що через медіатворчість педагог у закладі вищої освіти зможе розширити уявлення студентів – майбутніх правознавців, про медіа, розкрити інтелектуальний потенціал сучасних інформаційних технологій і «медіакультури як засобу для подальшої безперервної самоосвіти»; зазначено, що тривалий час «портфоліо» використовувалося лише як автентичне оцінювання результатів освітньо-професійних досягнень учнів, проте його можливості очевидно значно ширші; «Web-портфоліо» є web-базованим ресурсом, який відображає зростання навчальних або професійних досягнень власника; цінність такого web-портфоліо очевидна також і в питанні потенційного працевлаштування і в само презентації себе як компетентного фахівця, готового жити і працювати в умовах інформаційного суспільства; наголошено на тому, що практику запровадження web-портфоліо варто запроваджувати у діяльність ЗВО; зазначено, що також бувають так звані «хибні портфоліо», що презентують фахівця без досвіду роботи, але з наявними уміннями; зазначено, що питання створення web-портфоліо є актуальним для вузівської освіти майбутніх правознавців; також наголошено, що існує небезпека стати «заручником» та в цілому складну чинити опір, протидію, попередження і боротьбу із загрозливими викликами у мережі.</p> Ірина Анатоліївна Пахомова ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 107 111 10.26565/2075-1834-2019-28-13 КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА НАСИЛЬСТВА ПРИ НЕОБХІДНІЙ ОБОРОНІ (НАЦІОНАЛЬНИЙ ТА МІЖНАРОДНИЙ АСПЕКТ) https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/14588 <p>В статті розглядається насильство як ознака обставин, що виключають злочинність діяння, в тому числі і необхідної оборони. Зазначається, що воно у відповідних кримінально-правових нормах має наступне значення: характеризує правову підставу окремих обставин, що виключають злочинність діяння; його застосування є підставою для «безмежного» використання сили для захисту; виступає підставою для притягнення до кримінальної відповідальності у разі перевищення меж в окремих обставинах, що виключають злочинність діяння.</p> <p>Зазначається, що кримінальне насильство в нормі про необхідну оборону, в першу чергу, характеризує її підставу та дії, пов’язані із перевищенням меж необхідної оборони. Насильство характеризує таку правову підставу необхідної оборони як суспільно небезпечне посягання. Автор доводить, що таке посягання характеризує як кримінальне фізичне, так і кримінальне психічне насильство. Проявами останнього виступають погрози, які характеризуються необхідними кримінально-правовими ознаками, головною з яких є реальність погрози. Окремо досліджується «напад» як кримінально-правова категорія. Дається його авторське визначення та проводиться розмежування понять «насильство» та «напад» як категорій норм про обставини, що виключають злочинність діяння.</p> <p>Проведеним дослідженням норм про необхідну оборону в законодавствах розвинутих країн Європи та колишнього СРСР встановлено, що насильство є ключовою ознакою, яка обов’язково повинна бути встановлена і їй надана відповідна кримінально-правова оцінка. Наведені додаткові аргументи на користь позиції про те, що саме насильство, його характер та небезпечність створюють підстави для так званої «безмежної» необхідної оборони, яка передбачена в більшості кримінальних законодавств країн світу. Надаються авторські пропозиції і рекомендації щодо вдосконалення відповідного кримінального законодавства України та практики його застосування.</p> <p>Методи. При підготовці статті використовувався діалектичний метод, метод логічного аналізу. Спираючись на наукові позиції українських та закордонних вчених, автор зробив обґрунтовані та актуальні висновки по досліджуваній тематиці. Метод історичного аналізу дозволив дослідити ґенезу розвитку законодавства про необхідну оборону. Порівняльний метод дозволив встановити особливості кримінально-правової оцінки насильства в необхідній обороні в законодавствах розвинутих країн Європи та колишнього СРСР.</p> <p>Результати та висновки. Встановлено, що насильство в необхідній обороні є важливою ознакою суспільно небезпечного посягання як її підстави і характеризує перевищення меж необхідної оборони. Наводяться додаткові аргументи, які визначають, що саме суспільно небезпечне посягання, а не інші дії повинні бути підставою необхідної оборони. Аналіз кримінальних законодавств різних країн дозволив зробити висновок про те, що українське законодавство в цій сфері в цілому відповідає вимогам теорії і практики європейського кримінального права.</p> O. M. Khramtsov ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 120 128 10.26565/2075-1834-2019-28-15 ДИСКУСІЙНІ ПИТАННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ПОСТКРИМІНАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/14582 <p>Роботу присвячено вивченню такої категорії сучасного кримінального права України як «кваліфікація посткримінальної поведінки». Відзначається, що вона відображає послідовність, порядок і наслідки кримінально-правової оцінки дій або бездіяльності особи після вчиненого нею злочину, котрі не охоплюються складом вчиненого злочину. Автори констатують, що посткримінальна поведінка, поряд з поведінкою кримінальною (злочином), сьогодні увійшла до структури предмету кримінального права. Тому особи, які здійснюють правозастосування, мають бути належним чином обізнані з особливостями її правової оцінки.</p> <p>Посткримінальна поведінка (наприклад, ухилення особи від суду, її дійове каяття, дотримання або ж порушення нею умов передачі на поруки чи умов випробування при звільненні від відбування покарання, сумлінне ставлення до праці, примирення з потерпілим і т. ін.) може бути як позитивною, так і негативною. Перша тягне для особи, яка вчинила злочин, сприятливі кримінально-правові наслідки у виді скасування або зменшення обмежень її прав та свобод, зумовлених вчиненням нею злочину. Друга – тягне додаткові такі обмеження або позбавлення певних прав у кримінально-правових відносинах.</p> <p>Констатується, що питання кваліфікації посткримінальної поведінки особи поки що мало розроблені юридичною наукою. Пропонується застосування в цьому напрямку досліджень надбань теорії кваліфікації злочину.</p> <p>Визначено типові етапи й стадії кваліфікації посткримінальної поведінки.</p> <p>Кваліфікацію посткримінальної поведінки визначено як встановлення тотожності дій або бездіяльності особи після скоєння нею злочину ознакам складу посткримінальної поведінки, встановленим у диспозиції відповідної норми КК, та ухвалення акту, в якому закріплюється така тотожність й визначається можливість застосування до особи передбаченого такою нормою кримінально-правового наслідку.</p> Олександр Олександрович Житний ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 112 119 10.26565/2075-1834-2019-28-14 ЦІЛЬОВЕ ПРИЗНАЧЕННЯ НЕДЕЛЕГОВАНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ ПІДОЗРЮВАНОГО ТА ОБВИНУВАЧЕНОГО (ПІДСУДНОГО) В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/14585 <p>У статті підкреслюється неврегульованість у вітчизняному кримінальному процесуальному законодавстві питання про обсяг невід’ємних особистих процесуальних прав підозрюваного та обвинуваченого (підсудного), реалізація яких не може бути доручена іншим особам, зокрема, їх захиснику, законному представнику. Такі процесуальні права дістали назву неделегованих, оскільки вони реалізуються безпосередньо підозрюваним та обвинуваченим (підсудним). Наголошується на тому, що така прогалина в законі не може негативно не позначатися на правовому регулюванні процесуального статусу не тільки підозрюваного та обвинуваченого (підсудного), а й інших учасників кримінального провадження, яким законодавець делегує права останніх, а саме: захисника, законного представника, осіб, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їх законних представників. Констатується, що в сучасній процесуальній науці відсутні дослідження, у яких би було визначено близький до вичерпного перелік неделегованих процесуальних прав підозрюваного та обвинуваченого (підсудного). Поставлено за мету виокремити в сукупності процесуальних прав підозрюваного та обвинуваченого (підсудного) групу їх невід’ємних особистих прав, що реалізуються виключно ними самими і не можуть бути делеговані іншим учасникам кримінального провадження. До групи означених вище процесуальних прав віднесено такі права підозрюваного, обвинуваченого (підсудного): бути чітко і своєчасно повідомленими про свої права, передбачені КПК, а також отримати їх роз’яснення; відмовитися від захисника в будь-який момент кримінального провадження; не говорити нічого з приводу підозри, обвинувачення проти них або в будь-який момент відмовитися відповідати на запитання; давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати; вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не підтвердилися; укласти угоду про визнання винуватості чи про примирення з потерпілим. Неделегованим є процесуальне право підозрюваного викласти свої показання під час допиту власноручно. Що стосується обвинуваченого (підсудного), то він не може доручити іншим учасникам кримінального провадження здійснити його право отримувати роз’яснення щодо порядку підготовки та використання досудової доповіді, відмовлятися від участі у підготовці досудової доповіді; брати участь у підготовці досудової доповіді, надавати представнику персоналу органу пробації інформацію, необхідну для підготовки такої доповіді, ознайомлюватися з текстом досудової доповіді, подавати свої зауваження та уточнення. Обґрунтовано цільове призначення зазначених процесуальних прав підозрюваного та обвинуваченого (підсудного).</p> Юрій Павлович Янович ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 129 136 10.26565/2075-1834-2019-28-16 ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС СЛІДЧОГО ЗА КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ 1960 РОКУ ТА КРИМІНАЛЬНИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ 2012 РОКУ В АСПЕКТІ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИРІШЕННЯ ПИТАНЬ ЩОДО ПРИТЯГНЕННЯ ДО КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/14607 <p>встановлено, що на сьогоднішній день у діяльності органів досудового слідства виникає чимало проблем, їх правовий статус, підслідність та інші важливі питання визначені у законодавстві не завжди чітко й послідовно. Звернуто увагу, що виникають різні проблеми з реалізацією слідчим його повноважень, виникають ускладнення з розумінням його самостійності. Аргументовано, що важливим є виявлення та аналіз проблем, що виникають у роботі органів досудового розслідування, проблем реалізації правового статусу слідчого, у тому числі й шляхом проведення порівняльного аналізу регламентації цих питань у Кримінально-процесуальному кодексі України 1960 року та Кримінальному процесуальному кодексі України 2012 року, а також висловлення власної позиції щодо реформування названих органів. Встановлено, що порівняльний аналіз чинного кримінального процесуального законодавства із законодавством 1960 року дозволяє також говорити про процесуальні функції, які можуть виступати як певна зв’язувальна ланка між задачами та правовим становищем учасника процесу, адже вони визначають процесуальне становище слідчого, його права та обов’язки, які конкретизуються в окремих кримінальних процесуальних інститутах і процесуальних нормах. Звернуто увагу, що пізнання системи процесуальних функцій слідчого як основних напрямів його діяльності дозволяє найбільш повно визначити роль слідчого у виконанні задач кримінального провадження, правильно зрозуміти та застосовувати кожний правовий інститут та кожну правову норму, що регламентує його діяльність. Будучі представниками держави, слідчі мають чітко закріплені у законі процесуальні повноваження, які одночасно є для них і правами (оскільки дозволяють здійснювати процесуальні дії та приймати процесуальні рішення), і обов’язками (у зв’язку із тим, що неналежне або несвоєчасне використання свої прав може бути посадовим порушенням, якщо не містить ознак злочину). &nbsp;Аргументовано, що у межах кримінального процесу мали місце суттєві процесуальні трансформації, пов'язані зі зміною законодавства, деякі з яких були доволі суттєвими, але не завжди послідовними та такими, що підвищували ефективність функціонування органів державної влади, спрямовану на притягнення осіб до юридичної відповідальності.</p> O. S. Perederii Є. І. Григоренко ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 137 148 10.26565/2075-1834-2019-28-17 УГОЛОВНО-ПРАВОВЫЕ И КРИМИНАЛИСТИЧЕСКИЕ МЕРЫ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ КРИМИНАЛЬНЫМ БАНКРОТСТВАМ В РЕСПУБЛИКЕ БЕЛАРУСЬ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/14290 <p>В статье анализируются уголовно-правовые и криминалистические меры противодействия преступлениям против экономической состоятельности и процедуры банкротства в Республике Беларусь. (ст.ст. 238 - 241 Уголовного кодекса Республики Беларусь). Анализируются нормативные правовые акты, определяющие условия и порядок применения института банкротства в Республике Беларусь с позиции выявления информации, имеющей уголовно-правовое и криминалистическое значение, рассматриваются особенности&nbsp; основных следственных действий.</p> Григорий Михайлович Третьяков ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 155 163 10.26565/2075-1834-2019-28-19 СЕКУНДАРНІ ПОЛОЖЕННЯ КОНСЕНСУАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/14662 <p>В статті розглядається положення цивільного права та консенсусу у кримінальному процесі по нетяжких злочинах. Визначена сутність консенсуального провадження в кримінальному процесі, розкрита його процесуальна форма, яка включає в себе угоду сторін і підстави для закриття кримінального провадження як на стадії досудового розслідування так і судового провадження. Розглядаючи розподіл права на публічне та приватне, виходячи з консенсуальних положень кримінального процесу треба вказати, що вони мають різні субстанції та поділяються за різними класифікаційними ознаками.</p> <p>Виходячи із загальних та теоретичних положень кримінального процесу, консенсуальних розробок зазначеної роботи, ми можемо визначити, що публічне та приватне право має два напрямки, які включають до себе теорію інтересу та теорію захисту приватних інтересів. В даному випадку ми можемо говорити про матеріальні та формальні ознаки теоретичних модифікацій, а саме виходити із змісту регулюючих відносин, які повинні будуватися на матеріальних критеріях. Тобто якщо норми публічного права регулюють інтереси особи, то вони будуються на матеріальній теорії. Як вони регулюють та що вони регулюють, ми відносимо до правових норм.</p> <p>Висновок полягає в тому, що відносно від побудови правовідносин між суб’єктами процесу, це питання можна викласти виходячи із змісту суб’єктивного права. Кримінальний процес має повноваження на втручання норм публічного права у приватні інтереси особи, якщо це передбачено кримінальним законом. Вважаємо, що кримінально-процесуальний закон повинен прийняти заходи щодо обмеження втручання публічного права у приватні інтереси.</p> <p>На підставі аналізу цивільно-процесуального законодавства надані рекомендації щодо складання угоди у кримінальному процесі в процесуальній формі про відшкодування матеріальних збитків.</p> Дмитро Сергійович Слінько ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 149 154 10.26565/2075-1834-2019-28-18 МІЖНАРОДНИЙ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ЗАХИСТУ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН: ВІД ВИТОКІВ ДО СЬОГОДЕННЯ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/14322 <p>У статті проаналізовано становлення та розвиток міжнародного&nbsp; інституту &nbsp;захисту прав національних меншин, акцентовано увагу на ролі Ліги Націй у цій сфері. Розкрито положення &nbsp;універсальних актів, прийнятих під егідою ООН, зокрема, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р.,&nbsp; Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин 1992 р. &nbsp;Охарактеризовано&nbsp; такі регіональні міжнародні акти: &nbsp;Європейська хартія регіональних мов або мов меншин 1992 р., Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995 р., &nbsp;документ Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 р., Хартія європейської безпеки 1999 р., Ословські рекомендації щодо мовних прав національних меншин 1998 р., Лундські рекомендації про ефективну участь національних меншин у суспільно-політичному житті 1999 р., Рекомендації, що сприяють участі національних меншин у виборчому процесі 2001 р., &nbsp;Рекомендації щодо використання мов меншин у телерадіомовленні 2003 р., Рекомендації з питань поліцейської діяльності в багатонаціональному суспільстві 2006 р., &nbsp;Больцанські / Боценські рекомендації про національні меншини в міждержавних відносинах 2008 р., &nbsp;Люблянські рекомендації щодо інтеграції різноманітних суспільств 2012 р., Грацькі Рекомендації про доступ до правосуддя 2017 р., визначено їх ключові положення та роль у захисті національних меншин.</p> <p>Зважаючи на ту обставину, що на&nbsp; міжнародному універсальному і регіональному рівнях функціонують інституційні органи та посадові особи до компетенції яких віднесено захист прав національних меншин, охарактеризовано мандат Спеціального доповідача з питань меншин, розкрито повноваження Верховного комісара у справах національних меншин ОБСЄ, мандат Спеціального доповідача з питань меншин. Зосереджено також увагу на Форумі з питань меншин, який слугує майданчиком для заохочення діалогу і співпраці з питань, що стосуються осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин. Зроблено відповідні висновки.</p> <p>&nbsp;</p> Тетяна Леонідівна Сироїд ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 164 174 10.26565/2075-1834-2019-28-20 ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ ВПЛИВ САМОРОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ НА ФОРМУВАННЯ КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ ВИПУСКНИКА ПЕРШОГО (БАКАЛАВРСЬКОГО) РІВНЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ (ГАЛУЗЬ ЗНАНЬ 08 «ПРАВО», СПЕЦІАЛЬНІСТЬ 081 «ПРАВО») https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/14721 <p>у статті зазначено, що виклики часу вимагають підготовки майбутніх правознавців на високому рівні; сьогодні існує чимало нормативних документів, що регулюють вирішення зазначеної проблеми; зокрема, йдеться, що за спеціальністю 081 «Право» результати навчання мають співвідноситися з компетентностями випускника та надається такий їх перелік: інтегральна компетентність, загальні компетентності, спеціальні (фахові, предметні) компетентності; сучасні тенденції розвитку освіти свідчать про постійне ускладнення змісту освіти та підвищення рівня освітніх стандартів; розробка ідеї саморозвитку особистості є актуальною на сьогоднішній день; проблема творчого саморозвитку висвітлювалися в наукових працях численних науковців різних галузей; саморозвиток є одночасно безперервним процесом розвитку й удосконалення індивіда і умовою особистої зрілості, однією з найнеобхідніших потреб людини, умовою й гарантією її свободи; саморозвиток особистості завжди належав до кола проблем, які визначали сутність будь-якої суспільно-економічної формації; для окремого індивіда саморозвиток постає як проблема з того часу, відколи він відчуває себе не лише складовою частиною суспільства, а й усвідомлює свою індивідуальність у процесі взаємин з іншими шляхом обміну сутнісними силами, тобто почуттями, емоціями, вміннями, навичками, знаннями, здібностями, потребами; для суспільства саморозвиток особистості починає відігравати справді позитивну роль у тому випадку, якщо воно усвідомить цінність, неповторність кожної окремої людини й почне використовувати її сутнісні сили; до ХХ ст. саморозвиток особистості не розглядався як окреме питання теорії, однак завжди перебував серед проблем, що визначали сутність кожної соціально-економічної формації; Сократ створив концепцію особистості, згідно з якою людина, незалежно від походження, спроможна постійно розвиватися завдяки своєму потенціалу; Платон вважав, що суспільна природа людини недосконала, її складники суперечливі, що зумовлює неврівноваженість індивідуального буття; позицію Платона поділяв Аристотель; середньовічна філософія проблему індивідуального буття, духовного самозаглиблення й свободи волі розв’язувала у вченні про спасіння душі; варто відзначити вчення Августина; нові погляди на буття суспільства і його відносини з індивідом запропонувала епоха Відродження: за своєю суттю людина є божим творінням, але й одночасно вона уподібнена Богу; у кінці XVIII – початку XX ст. простежуються два головні підходи до дослідження проблеми саморозвитку особистості; серед дослідників ХХ ст. особливе місце належить представнику гуманістичної філософії А.Маслоу і його роботі «Самоактуалізація», що містила докладний аналіз виконаних на той час розробок із цього питання; більш-менш активна розробка проблеми саморозвитку в колишньому СРСР розпочалася порівняно недавно (в останній чверті ХХ ст.) і висвітлювала в той час питання сутнісних сил людини і умови найбільш ефективного використання їх, зокрема у сфері культури; у сучасній вітчизняній гуманістичній науці до найбільш значних розробок проблеми саморозвитку особистості належать дослідження питань про джерела, рушійні сили і суперечності процесу саморозвитку; отже, історичний екскурс у проблему саморозвитку особистості свідчить про своєрідність її осмислення в різні періоди розвитку суспільства; тож проведений аналіз свідчить про те, що в усіх соціально-економічних формаціях проблема саморозвитку особистості була одним із найважливіших елементів життєдіяльності людини і разом з тим однією з основних соціальних проблем, оскільки вона визначає стосунки індивіда і суспільства, роль і місце індивіда в суспільстві.</p> Алла Василівна Смульська ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 175 180 10.26565/2075-1834-2019-28-21 Рецензія на монографію Пядишева В. Г. «Актуальні проблеми міжнародно–правового забезпечення діяльності поліції ООН у складі міжнародних операцій з підтримання миру і безпеки» // ОДУВС – Одеса: Фенікс, 2018. – 455 с. https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/14561 Тетяна Леонідівна Сироїд ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2019-12-26 2019-12-26 28 181 183 10.26565/2075-1834-2019-28-22