Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Право» https://periodicals.karazin.ua/law <p>Фахове видання з юридичних наук.</p> <p>Висвітлюється широке коло актуальних політико-правових проблем, серед яких: проблеми становлення і розвитку громадянського суспільства і правової держави в Україні; проблеми забезпечення прав людини; проблеми боротьби зі злочинністю і захисту громадського порядку; проблеми удосконалення національного законодавства та правозастосовчої практики.</p> <p>Вісник є фаховим виданням у галузі юридичних наук, Наказом Міністерства освіти і науки Українивід України від 17.03.2020 р. № 409 (додаток 1) включено до категорії «Б» Переліку наукових фахових видань України з юридичних наук за спеціальностями:&nbsp;081 «Право», 262 «Правоохоронна діяльність» і 293 «Міжнародне право».</p> <p>Для юристів, політиків, науковців і практичних працівників, студентів і аспірантів, а також усіх, хто цікавиться питаннями правової теорії та юридичної практики.</p> V. N. Karazin Kharkiv National University uk-UA Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Право» 2075-1834 ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ І МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ: ІСТОРІОГРАФІЧНО-ПРАВОВИЙ НАРИС https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/16355 <p><strong><em>Вступ</em></strong><strong>. </strong>Статтю присвячено проблемі історіографії історико-правових досліджень у незалежній Україні. Цей напрям історії права та держави в Україні лише формується. За предметною сферою обрано історико-правові дослідження державного апарату та органів місцевого самоврядування Російської та Австрійської (з 1867&nbsp;року – Австро-Угорської імперій). Юридико-історіографічний аналіз здобутків української науки за вказаною проблематикою здійснюється вперше.</p> <p><strong><em>Короткий зміст основних результатів дослідження</em></strong><strong>. </strong>Вказаний період був одним із найбільш складних у вітчизняній історії. Імперська влада у обох випадках прагнула асимілювати український народ, позбавити його самобутності та культурної ідентичності, правових традицій. Українська національна державність була ліквідована культурно-національним та політико-правовим наступом Російської імперії у кінці ХVІІІ&nbsp;ст. З одного боку, у цих винятково складних умовах гноблення та насильницького акультураційного тиску виконувалося завдання збереження культурно-правової ідентичності, з іншого – після Великих реформ 1860-х – 1870-х років сформувався більш ефективний ніж раніше державний апарат, який відносно успішно виконував свої завдання в нових історичних умовах Української національної революції 1917 – 1921&nbsp;рр. Виходячи з викладеного, історико-правові дослідження цих періоду та проблематики мають суттєву наукову актуальність. Українська наука історія держави і права після розпаду СРСР і відновлення незалежної Української державності постала перед завданням відходу від ідеологічно-класових стереотипів, переходу до методологічного плюралізму.&nbsp; Провідні українські науковці в цілому успішно впоралися з ним.</p> <p><strong><em>Висновки</em>.</strong> Поруч із деідеологізованим і модернізованим відповідно до сучасних умов історико-матеріалістичним (марксистським методом) почали все більше застосовуватися культурологічний та генетично близький до нього цивілізаційний метод. Особливо успішним стало застосування функціональної теорії походження та розвитку органів державної влади, що обумовило до посилення аналізу правозастосовної діяльності. Це стало чинником поширення соціологічно-юридичного розуміння права у вітчизняних історико-правових дослідженнях, аналізу соціальних причин правотворення та соціальних наслідків застосування норм права, тобто історико-правового студіювання соціальної глибини дії правових та державних інститутів.</p> Олександр Mиколайович Головко ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2020-12-30 2020-12-30 2 30 11 20 10.26565/10.26565/2075-1834-2020-30-01 ЕВОЛЮЦІЯ СТАНОВЛЕННЯ ПОНЯТТЯ ДИСКРИМІНАЦІЇ В АНТИЧНИЙ ТА СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ПЕРІОДИ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/16325 <p><em>Вступ</em><em>.</em>&nbsp;У статті розглядається питання щодо становлення нерівності у правовому&nbsp;регулюванні, виокремлюючи різні періоди історичного розвитку суспільства. Зауважується, що термін «дискримінація» як такий не був описаний філософами античного періоду, проте зазначається, що нерівність існувала в усі часи на це вказує історико-правовий досвід. Саме теорія недискримінації сформувалася в межах природно-правової теорії, принципів рівності та справедливості, тому для сучасного опрацювання теми важливим є її історико-генетичний аналіз з’ясування особливостей зародження обговорення проблематики на ранніх етапах історії державно-правової думки.</p> <p><em>Актуальність.</em><strong>&nbsp;</strong>Визначення поняття дискримінації та явища нерівності як такого залишається популярним у будь-який історичний час за різних соціально-політичних обставин, оскільки воно простежується на всіх етапах розвитку суспільства. Розглядалися лише деякі його форми поняття дискримінації та простежувалися ідеї рівності та справедливості для всіх людей, що ускладнює формування єдиного погляду на поняття дискримінації й водночас зумовлює актуальність цієї статті.</p> <p><em>Метою</em>&nbsp;статті є<strong>&nbsp;</strong>особливості філософсько-правової думки античного та середньовічного періодів щодо нерівності в суспільстві та форм дискримінації.</p> <p><em>Методи дослідження.</em><strong>&nbsp;</strong>Розв’язання завдань дослідження потребує ґрунтовної методологічної бази. Використовувалися загально філософські методи – логічний, системний, спеціально-науковий, історико-генетичний і формально-логічний.</p> <p><em>Зміст основних результатів дослідження. </em>Термін «дискримінація» як такий не був описаний філософами античного періоду, проте явище нерівності існувало в усі часи. Платон у своїх міркуваннях описував «ідеальну» державу, виокремлюючи три класи, Аристотель – розділяючи суспільство на заможний, середній та бідний класи. Ідеї рівності громадян описувалися Цицероном (рівні можливості, окрім майнового стану), Сенекою (ідеї духовної свободи та рівності), Епіктетом (природно-правовий принцип), Аврелієм Августином тощо. Розглянуто богомільство (одне з перших великих єретичних рухів), єресь катарів, вальденсів, альбігойців та бюргерську та селянсько-плебейську єресі. Розглянуто вчення Джона Вікліфа, щодо спростування канонічної доктрини католицької церкви, утопічні теорії Томаса Мора та Томмазо Кампанелли.</p> <p><em>Висновки.</em><strong>&nbsp;</strong>Становлення та розгляд поняття дискримінації відбувалося поступово. Нерівність між людьми спостерігалася ще у Стародавньому світі, оскільки правовий статус громадянина залежав в античних полісах від певного роду, розміру його земельної ділянки або ж доходу, що отримувала особа від неї. Тож нерівність між різними прошарками суспільства зароджувалася ще за часів античного світу, прикладом чого також слугувала заборона шлюбів між класами. За часів Середньовіччя явище дискримінації продовжує своє становлення із принципу рівності, через обмеження прав деяких соціальних груп та, шляхом закріплення певних видів нерівності.</p> Аліна Вячеславівна Голубченко ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2020-12-30 2020-12-30 2 30 21 29 10.26565/2075-1834-2020-30-02 ПРИНЦИП ЗАГАЛЬНОГО ВИБОРЧОГО ПРАВА: МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЗАКОНОДАВЧОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/16370 <p><em>Вступ. </em>У статті проведено аналіз змісту принципу загального виборчого права в Україні, його&nbsp;відповідності міжнародним виборчим стандартам та особливостей імплементації в зарубіжних країнах. З’ясовано, що термін «загальне виборче право» стосується суб’єктивних виборчих прав, а термін «загальні вибори» – виборів загалом. Тому, обидва терміни характеризують участь громадян у виборах, при цьому термін «загальне виборче право» є принципом виборчого права,&nbsp;а термін «загальні вибори» означає певний вид виборів. Основна функція принципу загального виборчого права – визначення кола носіїв (суб’єктів) відповідного суб’єктивного виборчого права.</p> <p><em>Короткий зміст основних результатів дослідження. </em>Виборчі права можуть бути обмежені, оскільки не належать усім особам без винятку. Нормативно встановлені загальні кваліфікаційні вимоги до носія відповідного виборчого права називаються виборчими цензами: суб’єктивне виборче право належить суб’єкту, який відповідає вимогам встановлених виборчих цензів.</p> <p>Охарактеризовано основні виборчі цензи, які встановлені вітчизняним законодавством: громадянства, віковий, дієздатності, осілості, моральний. Визначено, що сучасні тенденції у більшості європейських країн спрямовані на розширення кола суб’єктів виборчого права, тобто на зменшення переліку умов, які обмежують виборчі права.</p> <p><em>Висновки. </em>Дослідивши зміст принципу загального виборчого права в Україні, можемо зробити висновок, що вітчизняне законодавство в цілому відповідає міжнародним виборчим стандартам, але окремі його положення потребують удосконалення. А саме: по-перше, пропонується внести зміни до ст.&nbsp;70 Конституції України і надати право голосу на місцевих виборах громадянам інших держав чи особам без громадянства, які постійно проживають в Україні і належать до певної територіальної громади, обмежити у праві голосу не лише недієздатних громадян, але і обмежено дієздатних; по-друге, встановити віковий ценз для депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів – 21 рік, а для народних депутатів України – 25 років; по-третє, запровадити інститут електронного голосування; по-четверте внести зміни до ст.&nbsp;103 Конституції України і перебачити, що не може бути обраним Президентом України громадянин, який має судимість за вчинення злочину.</p> Людмила Вячеславівна Гудзь Тетяна Іванівна Гудзь ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2020-12-30 2020-12-30 2 30 30 39 10.26565/2075-1834-2020-30-03 ПРАВОВА ПЕРСПЕКТИВА ЖІНОЧОГО ОБРІЗАННЯ: ДОСЛІДЖЕННЯ ПРАВ ЖІНОК НА ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ ПРО СЕКСУАЛЬНЕ ЗДОРОВ'Я В ІНДОНЕЗІЇ ТА СОМАЛІ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/16174 <p><em>Вступ:</em>&nbsp;Обрізання жінок – суперечлива практика в деяких країнах, включаючи Індонезію. Обрізання жінок також відбувається в Сомалі і має наслідком медичне ускладнення.</p> <p><em>Мета:</em>&nbsp;Це дослідження має на меті дізнатися про наслідки обрізання жінок в Індонезії, особливо в Ситубондо, Сурабаї та Бангкалані, про наслідки обрізання жінок у Сомалі.</p> <p><em>Методи: </em>Кількісна методологія використовується як методологія, тоді як вибірки беруться шляхом випадкової вибірки та дається анкета, інтерв’ю та порівняння з Сомалі.</p> <p><em>Результати:</em>&nbsp;Показали, що більшість жінок досі не знають про функцію обрізання жінок в Індонезії та Сомалі, вони лише дотримуються традицій у межах своєї громади. Культура патріархату, яка розглядає жінку як нижчу істоту, робить жінку неможливою, щоб правильно поставити питання про репродуктивне здоров'я. У Сомалі спостерігається вплив обрізання на репродуктивне здоров'я та багато ускладнень на здоров'я. Це навіть вважається табу і непотрібним. Обрізання жінок, яке вперше було узаконено міністром охорони здоров’я, зараз заборонено через проблеми зі здоров’ям. Таким чином, обрізання жінок в Індонезії вже не є законним, тим часом як у Сомалі закон у їхньому уряді.</p> <p><em>Висновок:</em>&nbsp;В Індонезії жінки як частина суспільства не мали власних прав. Їхнє життя залежить від традиції, яка зберігається донині і буде продовжена для наступного покоління. Традиція часто поширюється в межах релігійних вірувань і навпаки. Тому практика обрізання жінок все ще відбувається у трьох регіонах, включаючи Сурабаю, Бангкалан та Сітубондо. Тим часом у Сомалі жінка як частина суспільства, яка має будь-які права на себе. У Сомалі обрізання жінок було підтримане суспільством та урядом Сомалі.</p> Lanny Ramli ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2020-12-30 2020-12-30 2 30 40 50 10.26565/2075-1834-2020-30-04 ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ПРАВОВОГО СТАТУСУ СПОЖИВАЧА МЕДИЧНИХ ПОСЛУГ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/16293 <p><em>Вступ. </em>Механізм правового регулювання захисту прав споживачів в цілому, та прав споживачів у сфері&nbsp;надання медичних послуг зокрема, пройшов певні історичні етапи становлення та розвитку. Особливе місце в системі організації захисту прав споживачів на міжнародному рівні стало створення у 1960 році Міжнародної організації споживачів – Consumers International, яка є світовою федерацією груп споживачів.</p> <p><em>Короткий зміст основних результатів дослідження. </em>Діяльність міжнародних та національних організацій має за загальну мету «захист прав споживачів» шляхом консолідації зусиль груп споживачів і відповідних організацій та захист їх прав і інтересів перед відповідними державними та міжнародними органами і організаціями. Правовий статус пацієнта – це комплексне теоретико-правове явище, що включає правосуб’єктність пацієнта, основні права, обов’язки, відповідальність, гарантії реалізації його прав і свобод тощо. Зміст правового статусу пацієнта складають його права, обов’язки та юридична відповідальність.</p> <p><em>Висновки.</em>&nbsp;Всю систему прав пацієнтів – споживачів медичних послуг умовно можна поділити на наступні групи: 1)&nbsp;загальні медичні права – дану групу прав закріплено в базових нормативно-правових актах, до загальних медичних прав відносяться: право на охорону здоров’я; право на згоду на надання медичної допомоги чи відмова від неї; право на інформацію; право на конфіденційність і захист персональних даних; 2) спеціальні медичні права; 3)&nbsp;права осіб, які примусово набули правовий статус пацієнта; 4) права осіб, які беруть участь у медико-біологічних експериментах та випробуваннях.</p> Василь Миколайович Стратонов Аліна Олександрівна Гавловська ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2020-12-30 2020-12-30 2 30 51 56 10.26565/2075-1834-2020-30-05 ОРГАНІЗАЦІЙНО-ГОСПОДАРСЬКІ ПОВНОВАЖЕННЯ У ПРОЦЕСІ ОРГАНІЗАЦІЇ, УПРАВЛІННЯ, РЕГУЛЮВАННЯ ТА КОНТРОЛЮ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/15882 <p><em>Вступ</em><em>.</em>&nbsp;Проблематика правового дослідження організаційно-господарських&nbsp;повноважень постійно знаходиться у фокусі уваги дослідників&nbsp;у сфері як господарського, так і адміністративного права.&nbsp;Існують різні точки зору стосовно виникнення організаційно-господарських повноважень. Деякі вчені вважають, що такі повноваження виникають виключно в процесі управління господарською діяльністю, інші – як в процесі управління, так і в процесі регулювання господарської діяльності. В тому числі, додаються до таких дискусій питання організації та контролю господарської діяльності. Відповідно внаслідок яких процесів виникають організаційно-господарські повноваження на сьогодні так чітко і не визначено ні на законодавчому, ні на доктринальному рівнях.</p> <p><em>Актуальність.</em>&nbsp;Враховуючи таку невизначеність стосовно процесів, під час яких виникають організаційно-господарські повноваження з’являється багато питань та проблем під час їх реалізації. Зокрема, ця проблема проявляється в розмежуванні організаційно-господарських та владних повноважень, особливо, коли суб’єкт одночасно наділяється функціями владного та організаційно-господарського характеру в процесі управління господарською діяльністю. Відповідно аналіз понять організації, управління, регулювання та контролю господарської діяльності у контексті теорії господарського та адміністративного права та теоретико-правовому ракурсі потребує свого обґрунтування й системного наукового розкриття.</p> <p><em>Короткий зміст основних результатів дослідження.</em>&nbsp;Опрацьовано визначення зазначених понять на законодавчому та доктринальному рівнях. Досліджено поняття організації господарської діяльності, яку запропоновано розглядати у широкому (як самостійний напрям діяльності, спрямований на раціональне поєднання в часі і просторі всіх елементів господарської системи відповідного рівня: загальнонаціональному (галузевому), на місцевому (регіональному), на рівні суб’єктів господарювання);&nbsp;та вузькому значеннях (як функцію управління, яка реалізується в процесі об’єднання (розподілення) суб’єктів, об’єктів, засобів і призначена для створення нової або реорганізації чи ліквідації діючої системи). Встановлено, що управління господарською є самостійним видом діяльності, який реалізуються стосовно суспільних відносин, що виникають, змінюються і припиняються у зв’язку з провадженням або реалізацією наміру провадити господарську діяльність на підставі відносин власності щодо майна, на базі якого провадиться господарська діяльність, відносин контролю-підпорядкування та делегованих повноважень з метою ефективного її здійснення. Запропоновано розглядати державне регулювання господарської діяльності на макрорівні та мікрорівні. Досліджено, що контроль є однією з функцій управління.</p> <p><em>Висновки.</em>&nbsp;Обґрунтовано, що організаційно-господарські повноваження виникають в процесі управління господарською діяльністю та/або регулювання господарської діяльності (на мікрорівні). Запропоновано включення до Господарського кодексу України таке визначення організаційно-господарських відносин: «під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю та/або регулювання господарської діяльності (на мікрорівні)».</p> Анастасія Миколаївна Кухарчук ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2020-12-31 2020-12-31 2 30 57 64 10.26565/2075-1834-2020-30-06 НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/16334 <p><em>Вступ</em><em>.</em>&nbsp;Нормативно-правове регулювання процесу залучення інвестицій в аграрний сектор економіки&nbsp;України є основою для формування привабливого інвестиційного клімату держави. Рівень інвестицій у сільське господарство є недостатнім для підвищення експортного потенціалу нашої країни.</p> <p><em>Актуальність. </em>Інвестиційна діяльність у сфері сільського господарства досліджувалась за критеріями економічних показників, а законодавство, яке встановлює порядок, за яким відбувається залучення інвестицій в аграрний сектор національної економіки залишилось поза увагою.</p> <p><em>Мета.</em><strong>&nbsp;</strong>Аналіз проблематики чинного законодавства щодо процесу інвестування в аграрний сектор національної економіки, дослідження міжнародно-правової бази з цього питання, а також визначення шляхів оптимізації законодавчого регулювання інвестиційного процесу задля підвищення привабливості інвестиційного клімату держави.</p> <p><em>Методи. </em>Теоретичні та загальнонаукові (аналіз, синтез, систематизація), емпіричний метод (метод порівняння).</p> <p><em>Результати.</em><strong>&nbsp;</strong>На основі результатів дослідження нормативно-правового регулювання інвестиційної діяльності в аграрному секторі економіки України проаналізовано міжнародні акти, якими врегульовано основи інвестиційної діяльності, зокрема положення Сеульської конвенції та Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами. Також досліджено основні нормативно-правові акти щодо процесу інвестування в Україні, а саме: ЗУ «Про інвестиційну діяльність», ЗУ «Про державну підтримку сільського господарства», Постанова КМУ «Про затвердження Програми розвитку інвестиційної та інноваційної діяльності в Україні». Виявлено, що український законодавець працює над оптимізацією регулювання інвестиційної діяльності, проте проблеми, пов’язані з суперечливістю нормативно-правових актів, корупцією, неефективністю судової системи та законодавчого забезпечення інвестиційного процесу, все ще являються перешкодами для поліпшення інвестиційного клімату.</p> <p><em>Висновки.</em><strong>&nbsp;</strong>Підвищення ефективності нормативно-правового регулювання має спрямовуватись на: усунення недоліків у регулюванні інвестиційної діяльності, підвищення рівня державної підтримки сільського господарства, чітке розмежування компетенції органів державної влади, що реалізовують інвестиційну політику.</p> <p>&nbsp;</p> Анна Володимирівна Лазебна В. М. Корнієнко ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2020-12-31 2020-12-31 2 30 65 69 10.26565/2075-1834-2020-30-07 ГАРАНТІЇ ДОСТУПУ ДО АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/16357 <p><em>Вступ. </em>Адміністративне судочинство для українського адміністративного права, як&nbsp;і для адміністративного права більшості пострадянських держав, є порівняно новим правовим явищем. Зазначене зумовлює наявність багатьох проблем його становлення, які пов’язані, зокрема, з суспільно-політичними трансформаціями, які досі тривають. Це, в першу чергу, такі проблеми, як формування й законодавче закріплення правових засад гарантії доступу та захисту в адміністративному суді.</p> <p>Безперешкодний доступ до суду і доступність правосуддя є необхідними умовами реалізації конституційного права на судовий захист.</p> <p><em>Основні результати дослідження</em>. У статті досліджено сутність доступу до правосуддя, проаналізовано особливості доступу до адміністративного суду. Це пов’язано з тим, що в час утвердження та розвитку в Україні правової держави, формування громадянського суспільства набувають значущості дослідження сутності судової влади.</p> <p>Доступність правосуддя є однією з передумов становлення цієї гілки влади як повноцінного та самодостатнього механізму захисту прав і свобод людини. Конституція України заклала підґрунтя формування доступності правосуддя, визначивши, що звернення до суду для захисту прав та свобод людини й громадянина гарантується безпосередньо на підставі Основного Закону. Був розглянутий вплив міжнародних нормативно-правових актів на розвиток національного законодавства, яке регулює право особи на звернення до адміністративного суду за захистом. Конституція України гарантує право особи на судовий захист та оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. На виконання зазначеного положення покликана адміністративна юстиція.</p> <p><em>Висновки.</em>&nbsp;У статті було визначено, що право на оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових та службових осіб, компонентом якого є правомочність звернення до суду (право на доступ до судової процедури), не є абстрактним, а має зв'язок з правом конкретної особи, в інтересах якої постає процес судового розгляду, і з її пересвідченням у тому, що держава, яку уособлюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування, посадові та службові особи протиправно втрутилась у її права чи свободи. Як обов’язкову ознаку публічно-правового спору було виокремлено те, що особа вважає, що має місце порушення її прав та свобод внаслідок виконання чи невиконання владних управлінських функцій. Аби звернутись в суд особа, що є позивачем, зобов’язана мати матеріально-правовий інтерес у розв’язанні публічно-правового спору. У статті було виділено й проаналізовано окремі проблеми забезпечення адміністративними судами доступності до правосуддя під час розв’язання публічно-правових спорів. Запропоновано власне бачення щодо вирішення та усунення проблем доступності до правосуддя в адміністративному судочинстві.</p> <p>&nbsp;</p> Віталія Віталіївна Борякіна ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2020-12-31 2020-12-31 2 30 70 77 10.26565/2075-1834-2020-30-08 ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ПОМИЛКИ В ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/16354 <p><em>Вступ</em><em>.</em><strong>&nbsp;</strong>Органи публічної влади, посадові особи, державні службовці при&nbsp;здійсненні управлінської діяльності, в окремих випадках можуть допускати порушення принципу законності публічного управління, здійснюють помилкові адміністративні дії, приймають необґрунтовані та незаконні адміністративні акти. Зазначені негативні результати виконавчо-розпорядчої діяльності посадових осіб порушують права і свободи людини й громадянина, законні інтереси громадських організацій та юридичних осіб. Такі явища отримали назву «адміністративної помилки».</p> <p><em>Мета статті</em>&nbsp;є розробка теоретико-правових засад адміністративної помилки в діяльності органів публічної влади.</p> <p><em>Методи дослідження.</em>&nbsp;Під час аналізу сутності та змісту адміністративної помилки використовувались загальнонаукові методи, в основі яких покладений метод діалектики, та спеціально наукові методи правового пізнання (формально-логічний, системно-структурний).</p> <p><em>Короткий зміст основних результатів.</em>&nbsp;Стаття присвячена аналізу та дослідженню поняття адміністративної помилки в різних правових сферах. Питання щодо дослідження причин та наслідків в виникнення таких помилок є актуальним для сьогодення, оскільки в Україні досі триває реформування адміністративної системи та зміни у системі органів публічної влади й державного управління. Вказані процеси під впливом адміністративної реформи показали не тільки декларативні наміри трансформувати зазначені відносини у бік демократичних, а й реальне прагнення змінити систему державного управління до європейських стандартів. Тому процес розвитку системи державного управління виявився одним з визначальних компонентів загального вектору до демократичної, соціальної та правової держави. Під час реалізації повноважень органами публічної влади, посадовими особами та державними службовцями можуть допускатись дія чи бездіяльність владних суб’єктів адміністративного права, яка призводять до порушення права і свободи людини й громадянина, законні інтереси громадських організацій та юридичних осіб. Наслідки їх дій, що призводять до адміністративних помилок є особливо важкими, так як вони порушують ключові засади державного управління, законні права й свободи особистості, применшують авторитет органів публічної влади. Недосконала система механізму виникнення, виявлення та попередження адміністративних помилок є значним бар’єром в забезпеченні сучасної системи належного державного управління. Оскільки адміністративні помилки органів публічної влади є серйозною політичною та соціально-правовою проблемою допущення, яких демонструють юридичну незахищеність людини й громадянина.</p> <p><em>Висновки.</em>&nbsp;Створення дієвого механізму щодо виявлення, попередження та виправлення адміністративних помилок могло б мати найголовніше значення для реформування системи державного управління згідно з сучасними європейськими цінностями.</p> Дар`я Сергіївна Горбік ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2020-12-31 2020-12-31 2 30 78 84 10.26565/2075-1834-2020-30-09 КВАЛІФІКАЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ ЯК БУЛІНГ: ПРОБЛЕМІ АСПЕКТИ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/16318 <p><em>Вступ.</em><em>&nbsp;</em>У статті надано характеристику булінгу як адміністративному правопорушенню, що посягає на&nbsp;основні права дитини. Актуальність статті відзначається тим, що адміністративну відповідальність за вчинення цькування в освітній установі запроваджено не так давно, тому при складанні протоколів правоохоронними органами допускається багато помилок. Отже, метою дослідження є аналіз судової практики щодо булінгу для виявлення найбільш проблемних питань при складанні адміністративного протоколу та притягнення порушника до відповідальності. В статті було використано загальнонаукові методи дослідження, як-то: аналіз, синтез для ґрунтовного вивчення судової практики щодо булінгу учасника освітнього процесу.</p> <p><em>Короткий зміст основних результатів дослідження.</em>&nbsp;Оскільки булінг характеризується такими ознаками як системність, дисбаланс влади, заподіяння шкоди потерпілому, то відсутність хоча б одного з цих елементів спростовує кваліфікування діяння як булінг. В матеріалах справ досить часто розглядаються разові насильницькі дії стосовно малолітнього/неповнолітнього, які можуть бути кваліфіковані за іншою статтею КУпАП, проте не як булінг. В такий ситуаціях адміністративний протокол потрібно складати на батьків правопорушників за статтею 184 КУпАП, що передбачає притягнення до відповідальності батьків або осіб, що їх замінюють за невиконання ними обов'язків щодо виховання дітей.&nbsp;Не містять ознак складу правопорушення насильство, що застосовується рівними сторонами під час вирішення конфлікту через відсутність агресора та жертви. Проблемним аспектом притягнення кривдника до відповідальності за цькування є неправильно складені адміністративні протоколи, що не містять всіх необхідних елементів передбачених ч. 1&nbsp;ст. 256 КУпАП. Найчастіше у протоколі відсутні вказівки на час, місце вчинення булінгу, не зазначено які конкретні дії вчинялись правопорушником, немає вказівки щодо наявності свідків подій, не вказано яка шкода була завдана.</p> <p><em>Висновки. </em>Через недбало складені протоколи, на доопрацювання яких витрачається багато часу, правопорушники уникають відповідальності оскільки спливають строки накладання стягнення. Все більше до адміністративної відповідальності за булінг притягаються вчителі, як правило, вони здійснюють психологічне цькування учнів, як-то образи, глузування чи використання прізвиськ. Проте основним суб’єктом здійснення булінгу залишаються неповнолітні та малолітні учні. В той час як адміністративне стягнення в більшості випадків накладається на їхніх батьків. Це викликає сумнів щодо ефективності такого покарання реального правопорушника і перекладає здійснення такого покарання вже на батьків булера.</p> Юлія Володимирівна Градова ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2020-12-31 2020-12-31 2 30 85 90 10.26565/2075-1834-2020-30-10 ПОНЯТТЯ КАРАНТИНУ ТА ЙОГО СПІВВІДНОШЕННЯ З СУМІЖНИМИ КАТЕГОРІЯМИ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/16327 <p><em>Вступ. </em>Пандемія, спричинена коронавірусом SARS-CoV-2 змусила більшість держав встановити&nbsp;карантинні заходи, в Україні з березня 2020 року на всій її території запроваджено карантин. Метою<strong>&nbsp;</strong>статті є повне комплексне дослідження поняття «карантин» як з етимологічного, так з медичного і правового боку; визначення його основних ознак, що дозволяють відмежовувати карантин від таких суміжних категорій як обсервація та (само) ізоляція. В дослідженні для встановлення сутності поняття «карантин» використані такі методи як: етимологічний, історичний, порівняльно-правовий.</p> <p><em>Короткий зміст основних результатів дослідження. </em>Зазначено, що вперше карантин було запроваджено в 14 ст. в Італії під час спалаху чуми. В тлумачних словниках карантин розглядається у двох значеннях: 1) санітарний пункт (лікарська застава); 2) перебування (затримування) на визначений термін осіб, які прибули з місць, де є чума чи будь-яка зараза, або осіб, які перенесли епідемічну хворобу чи мали контакт з хворими, щоб уникнути розповсюдження хвороби. З медичної точки зору карантин розглядається як система державних або місцевих санітарних заходів, спрямованих проти поширення інфекційних захворювань і на ліквідацію епідеміологічних вогнищ. В Законі України «<a href="https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1645-14/ed20121205/find?text=%CA%E0%F0%E0%ED%F2%E8%ED">Про захист населення від інфекційних хвороб</a>» карантин&nbsp;визначається як адміністративні та медико-санітарні заходи, що застосовуються для запобігання поширенню особливо небезпечних інфекційних хвороб. В юридичній літературі карантин розглядається як правовий режим.</p> <p><em>Висновки. </em>Проведене дослідження дозволило виокремити такі важливі ознаки карантину як: карантин – це комплекс адміністративних, медико-санітарних, організаційних, правових, обмежувальних, протиепідемічних&nbsp;заходів;&nbsp;такі заходи обмежені часом та місцем;&nbsp;вони мають певну мету – не допустити поширення інфекційних захворювань на території держави;&nbsp;карантин передбачає ізоляцію карантинного об’єкту від інших. Дані ознаки дозволяють відмежовувати карантин від таких суміжних категорій як обсервація та (само) ізоляція. Обсервацією є перебування особи, стосовно якої є ризик поширення інфекційної хвороби, в обсерваторі з метою її обстеження та здійснення медичного нагляду за нею. Самоізоляція визначається як перебування особи, стосовно якої є обґрунтовані підстави щодо ризику інфікування або поширення нею інфекційної хвороби, у визначеному нею місці (приміщенні) з метою дотримання протиепідемічних заходів на основі зобов’язання особи. Наголошено, що терміни «карантин», «обсервація» та «ізоляція» є спорідненими, передбачають певні протиепідемічні заходи, що спрямовані на недопущення поширення інфекційних хвороб.</p> Олександр Леонідович Дзюбенко ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2020-12-31 2020-12-31 2 30 91 98 10.26565/2075-1834-2020-30-11 ПРАВОВІ ОБМЕЖЕННЯ УЧАСТІ ЖІНОК У ВИКОНАННІ ЗАВДАНЬ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/16547 <p><em>Вступ.</em> Статтю присвячено аналізу змісту інституту правових обмежень, що накладаються на жінку, яка перебуває на державній службі та виконує завдання у сфері державного управління. На основі опрацювання положень актів міжнародного права та чинного законодавства України про державну службу, встановлено, що стосовно жінок - державних службовців застосовуються спеціальні правові обмеження, які являють собою законодавчо передбачені заборони залучення жінок до певних форм виконання професійних управлінських функцій і завдань задля звуження загального обсягу їх робочого навантаження з метою збереження їх здоров’я і створення умов для повноцінного виконання соціальної функції матері.</p> <p><em>Основні результати дослідження. </em>Доведено, що відповідні норми законодавства про державну службу України одночасно і накладають обмеження на жінку-державного службовця щодо залучення її до виконання завдань державного управління і, у той же час, спрямовані на її соціальний захист. Такий підхід сприяє налагодженню режиму «нормальних умов життєдіяльності державних службовців. Зокрема, передбачені законодавством обмеження стосуються участі жінок у службових відрядженнях, обмеження робочого часу для жінок, обмеження, пов’язані з переведенням жінки-державного службовця в іншу місцевість тощо. Окрему вагу приділено специфічним специфіці виконання жінками завдань у сфері державного управління обороною і національною безпекою. Встановлено, що багато правових обмежень для жінок у зазначених сферах не завжди дотримуються. Зокрема, акцентовано увага на нерівних вікових умовах укладення контракту на проходження військової служби для жінок, встановленого граничного віку перебування у запасі військовозобов’язаних жіночої статі незалежно від службових здобутків, можливості чоловіків проходити військову службу у запасі на 15 років довше ніж жінки. Розкрито також останні зміни у законодавство щодо виправлення такої ситуації.</p> <p><em>Висновки.</em> Зазначено, що передбачені у законодавстві правові обмеження, які передбачені для жінок, що залучаються до виконання функцій державного управління, незважаючи на свій позитивний вплив, звужують певним чином обсяг їх професійних можливостей, а також обмежують фактичні можливості здійснювати владну компетенцію. Разом із тим, їм притаманний соціальний характер і держава зобов’язана передбачити адекватні компенсаторні механізми стимулювання професійної діяльності жінок-державних службовців і мінімізації впливу на жінку-державного службовця наслідків відповідних обмежень. У свою чергу, оптимальне адміністрування подібних заходів має на меті підвищити не лише професійні показники жінки як державного управлінця, а й посилити соціальну ефективність системи державного управління в цілому.&nbsp;</p> Тетяна Євгеніївна Кагановська Ірина Анатоліївна Пахомова ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2020-12-31 2020-12-31 2 30 99 105 10.26565/2075-1834-2020-30-12 ДОСВІД ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВ (НА ПРИКЛАДІ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ, КАНАДИ, НІМЕЧЧИНИ, ФРАНЦІЇ) https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/16548 <p><em>Вступ.</em>&nbsp;Статтю присвячено висвітленню досвіду державного регулювання забезпечення інформаційної&nbsp;безпеки у розвинених зарубіжних державах. На прикладі Сполучених Штатів Америки, Канади, Німеччини, Франції проаналізовано аспекти реформування законодавчого підґрунтя забезпечення інформаційної безпеки у сучасний період, визначено компетенцію основних суб’єктів державного управління, які забезпечують інформаційну безпеку, акцентовано увагу на дотримання інформаційних прав громадян у процесі адміністрування процесів забезпечення інформаційної безпеки. &nbsp;</p> <p><em>Короткий зміст основних результатів дослідження.</em>&nbsp;Виокремлено, що досвід державного регулювання у сфері забезпечення інформаційної безпеки Німеччини і Франції є показовим в аспектів доцільності впровадження положень &nbsp;Угоди про асоціацію між Україною і Європейським Союзом 2014 р. Так, документом визначено, що режим партнерства України і Європейського Союзу передбачає розвиток і трансформацію національної правової системи в амбітний і інновативний спосіб на основі принципів верховенства права, доброго врядування, недискримінації осіб, які належать до меншин, поваги прав людини і основоположних свобод, прав національних меншин, різноманітності, цінування людської гідності, відданості принципам вільної ринкової економіки тощо. Відповідно, повноцінне дотримання зазначених засад передбачає &nbsp;проведення ґрунтовної роботи щодо адаптації національної системи адміністрування забезпечення інформаційної безпеки України у відповідності з кращими практиками США і держав Європейського Союзу.</p> <p><em>Висновки.</em><em>&nbsp;</em>Зауважено, що виокремлення і характеристика найважливіших аспектів регулювання забезпечення інформаційної безпеки у зарубіжних державах дозволяє вирішити деякі важливі завдання науково-практичного характеру. Зокрема, перед вітчизняними фахівцями відкривається можливість створення і розширення практичних можливостей вирішення вітчизняними спеціалістами завдань щодо змістовного наповнення програмних документів з питань інформаційної безпеки, накопичення емпіричної бази, яку можна використовувати у процесі розробки і прийняття нових нормативних актів у сфері забезпечення інформаційної безпеки, запровадження нових для правової системи України інститутів забезпечення інформаційної безпеки; удосконалення існуючої законодавчої бази для функціонування елементів сектору безпеки і оборони у сфері забезпечення інформаційної безпеки. Успіх реалізації зазначених орієнтирів значною мірою залежить від рівня кваліфікації українських спеціалістів, а також від технічного, організаційного, управлінського забезпечення діяльності суб’єктів, які уповноважені забезпечувати інформаційну безпеку України. &nbsp;&nbsp;&nbsp;</p> <p>&nbsp;</p> Павло Олександрович Яковлєв ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2020-12-31 2020-12-31 2 30 106 113 10.26565/2075-1834-2020-30-13 КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА НАСИЛЬСТВА У СТАТТІ 43 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/16326 <p><em>Вступ. </em>В статті надається кримінально-правова характеристика насильства як категорії Загальної частини&nbsp;законодавства про кримінальну відповідальність. Зокрема розглядається його роль та значення у випадках застосування норми, що визначає відповідальність осіб, які виконують спеціальне завдання з попередження чи розкриття кримінально протиправної діяльності організованих груп та злочинних організацій. Наголошується, що насильство в цій нормі, як і в інших нормах, що передбачають обставини, що виключають кримінальну протиправність діяння має наступне значення: характеризує фактичну та юридичну підставу обставин, що виключають кримінальну протиправність діяння; застосовування до особи насильницьких дій є підставою до «необмеженого» використання сили для захисту; в окремих випадках надмірне застосування сили призводить до притягнення особи до кримінальної відповідальності.</p> <p><em>Короткий зміст основних результатів дослідження.</em><em>&nbsp;</em>Аналіз діючого кримінального законодавства України дозволив автору зробити висновок про те, що тяжкі і особливо тяжкі наслідки у ч. 2 ст. 43 КК України характеризує не лише фізична шкода, а й інша, наприклад, майнова, організаційна тощо. Окрім того, в законодавстві немає чіткого розмежування наслідків на тяжкі і особливо тяжкі. У більшості випадків вони збігаються, і на практиці виникають складнощі щодо їхнього розмежування. Щоб вирішити цю проблему пропонується конкретизувати наслідки перевищення меж особою, яка виконує спеціальне завдання. Це може бути лише найнебезпечніша шкода особі, яка полягає в позбавленні її життя (вбивство) та нанесенні тяжких тілесних ушкоджень. Досліджено значення терміну «вимушеність» у відповідній нормі. На думку автора, вимушеність є ознакою об’єктивної сторони кримінальних правопорушень, які вчиняються під час виконання спеціального завдання, а саме обстановкою вчинення таких правопорушень. Це такі конкретні об’єктивно-предметні умови, в яких вчиняється&nbsp;кримінальне правопорушення. Фактично вимушеність заподіяння шкоди під час виконання спеціального завдання зумовлена двома факторами: кінцевою метою, яка характеризує поведінку особи, – попередження або розкриття кримінально протиправної діяльності організованої групи чи злочинної організації та обстановкою, в якій діє особа. В статті зазначається, що важливою характеристикою протиправної поведінки, а саме її суб’єктивної сторони є мотиви та мета дій особи.&nbsp;Найближчою (безпосередньою) метою є уникнення викриття, забезпечення безпеки свого перебування в складі організованої злочинної групи чи злочинної організації. Кінцевою метою є попередження та розкриття кримінально протиправної діяльності організованої групи чи злочинної організації. В статті розглянуті поняття «розкриття кримінальних правопорушень» та «попередження кримінальних правопорушень». На підставі дослідження сучасних робіт, які присвячені даній темі надається авторське визначення цих термінів. Надається також авторська редакція ч. 2 ст. 43 КК України, яка визначає умови настання кримінальної відповідальності осіб, які виконують спеціальне завдання.</p> <p><em>Висновки. </em>В статті зроблені науково обґрунтовані висновки та надаються авторські рекомендації по вдосконаленню діючого законодавства про кримінальну відповідальність, зокрема, чітко визначено перевищення меж у даній обставині, яким можуть бути лише вбивство або нанесення тяжких тілесних ушкоджень; дається авторське визначення поняття «розкриття кримінально протиправної діяльності»; вказується на те, що в кримінальних правопорушеннях, які вчиняються особами, що виконують спеціальне завдання мотив та мета є обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони.</p> <p>&nbsp;</p> Олександр Миколайович Храмцов ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2020-12-31 2020-12-31 2 30 114 122 10.26565/2075-1834-2020-30-14 РУБЦЮВАННЯ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА СТРУКТУРУ ПАПІЛЯРНОГО УЗОРУ, ВІДОБРАЖЕНОГО У СЛІДАХ ДАКТИЛОСКОПІЧНОГО ПОХОДЖЕННЯ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/16199 <p><em>Вступ.</em>&nbsp;На&nbsp;сьогодні існує багато статистичних джерел, в яких відображаються дані про кількість осіб, які звертались до лікарів із дерматологічними проблемами, тобто ведеться моніторинг динаміки шкірних захворювань, проте, у медичних закладах та правоохоронних органах не існує жодного криміналістично-спрямованого обліку/статистики, який би містив масив інформації про осіб, папілярні узори яких мають аномалії (зміни), спричинені тим чи іншим факторами, відмінними від вроджених. З одного боку, це зумовлено конкретним переліком підстав для дактилоскопіювання осіб (ч. 2 ст. 26 Закону України “Про Національну поліцію”, п. 1.3., 1.4., 1.5. Наказу МВС України № 785 від 11.09.2001 “Про затвердження Інструкції про порядок функціонування дактилоскопічного обліку експертної служби МВС України”), з іншого - не наданням дактилоскопічній інформації такого роду достатньої ваги. Для підтвердження важливості такої інформації для досягнення цілей кримінального провадження, оперуючи науково-підтвердженими даним, нами було проаналізовано відбитки папілярних узорів нігтьових фаланг пальців рук на 200 дактилокартах, які надходили до Рівненського НДЕКЦ МВС з різних районів Рівненської області з липня по вересень 2019 року, в результаті чого встановлено наступне: 1. З 200 дактилокарт різних осіб на 170 відображені ті чі інші структурні зміни папілярних узорів, які не пов’язані із якістю та механізмом дактилоскопіювання, що становить 85% від вибірки; 2. На 144 дактилокартах з 200, хоча б на одному відбитку папілярного узору нігтьової фаланги пальця руки наявні рубцеві зміни структури шкіри, що становить 72% від вибірки; 3. На 117 дактилокартах з 200, хоча б на одному відбитку папілярного узору нігтьової фаланги пальця руки наявні ділянки без папілярних ліній, що становить 58,5% від вибірки.</p> <p><em>Короткий зміст основних результатів дослідження</em><em>.</em><strong>&nbsp;</strong>У статті описано стан вирішення проблеми дослідження деформацій папілярних узорів, спричинених процесами рубцювання, які відображаються в слідах, зазначено медичні та криміналістичні статистичні дані, які в обох випадках напряму пов’язані із наявністю у людей дерматологічних проблем,&nbsp;з вказівкою на їх практичну значимість для розкриття злочинів. В роботі проведено аналіз причин актуальності досліджуваної проблеми із пропозицією шляхів її вирішення, зазначено ряд науковців, які займаються глибоким дослідженням деформацій шкіри з папілярними узорами, зазначено, який обсяг дактилокарт різних осіб опрацьовано з метою встановлення відсотку вірогідності отримання судовим експертом інформації дактилоскопічного походження, яка відображає рубцеві деформації папілярного узору, наведено детальне криміналістичне та медичне визначення рубця, описано не лише їх види, а й характерні ознаки, які мають прямий вплив на результат відображення. Проілюстровано з поясненнями папілярні узори, які мають рубцеві та не рубцеві деформації різної природи: опік вапном, лінійний поріз, відрив плоті, оперативне втручання, та форми: лінійні, округлі, вигнуті тощо, описано їх відмінності, критерії віднесення та не віднесення новоутворень до рубців, а точніше - прояви травмованої дерми у сформованих рубцях (старших шести місяців), епідермісі та слідах, окреслено діапазон можливих ознак рубця та рубцевої тканини, які можуть відобразитись в сліді за наявності достатніх для такого слідоутворення умов, пояснено та показано на рисунках декілька видів шкірних травм (з описом їх ознак), які можуть проявлятись у слідах і не є рубцями, зазначена вагомість врахування викладених даних для підвищення позитивної результативності дактилоскопічних судових експертиз та впроваджуваних держорганами електронних систем обліку/ідентифікації осіб.</p> <p><em>Висновки</em><em>.</em><strong>&nbsp;</strong>В ході дослідження застосовано науково-підтверджені положення та методи, описано та проілюстровано особливості деформації папілярного узору рубцями, деталізовано ознаки, які можуть відображатись в слідах такого роду, роз’яснено порядок віднесення деформованих ділянок папілярного узору до рубців та зазначено, коли це не варто робити, а отже сформовано науково-обґрунтований механізм опрацювання дактилоскопічної інформації, яка відображає рубцеві зміни шкіри, що, в свою чергу, підвищує рівень реалізації принципів повноти, об’єктивності, наукової обґрунтованості, всебічності, якості та позитивної результативності дактилоскопічних досліджень.</p> Андрій Миколайович Шахрайчук ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2020-12-31 2020-12-31 2 30 123 140 10.26565/2075-1834-2020-30-15 РОЛЬ І МІСЦЕ АДВОКАТУРИ У ДЕРЖАВІ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/16353 <p><em>Вступ.</em><strong>&nbsp;</strong>Стаття присвячена питанню щодо визначення ролі і місцю адвокатури у державі. Актуальність&nbsp;цього питання стала наслідком прийняття в червні 2016 року Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016&nbsp;№ 1401-VIII.</p> <p><em>Короткий зміст основних результатів дослідження.</em>&nbsp;У відповідності до якого Конституцію України було доповнено статтею 131-2 яка передбачає, що для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура, і виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення, за винятком окремих випадків. Таким чином адвокатуру, разом із прокуратурою було включено до системи органів правосуддя. Відповідно, адвокатура стає одним з ключових елементів системи правосуддя в Україні, адже найважливішою конституційною функцією адвокатури є забезпечення права на захист від кримінального обвинувачення та представництво фізичних та юридичних осіб в суді. Делегуючи відповідну функцію інституту адвокатури, держава повинна забезпечити високий рівень надання адвокатами професійної правничої допомоги, що, в свою чергу, має значний вплив на якість здійснення правосуддя та реалізацію права на справедливий суд. У&nbsp;той же час, Конституцією України передбачається незалежність органів адвокатури, а діючий Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» взагалі вказує на те, що адвокатура України це недержавний самоврядний інститут.</p> <p><em>Висновки. </em>Українська адвокатура ‒ це професійне громадське об’єднання. Національна асоціація адвокатури України визнається недержавною некомерційною професійною організацією. У свою чергу адвокатура наділена публічно-правовими функціями, а включення до системи публічної влади недержавних суб’єктів покликано створити ефективний механізм контролю з боку суспільства за діяльністю держави.</p> <p>&nbsp;</p> Гліб Сергійович Рибалко ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2020-12-31 2020-12-31 2 30 141 146 10.26565/2075-1834-2020-30-16 ЕКОЛОГІЧНА ПОЛІТИКА КРАЇН ЄС ЩОДО РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН У СФЕРІ ПІДТРИМАННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/16356 <p><em>Вступ.</em>&nbsp;Стаття&nbsp;присвячена&nbsp;аналізу&nbsp;екологічної&nbsp;політики&nbsp;країн&nbsp;ЄС&nbsp;щодо&nbsp;регулювання&nbsp;суспільних&nbsp;відносин&nbsp;у&nbsp;сфері&nbsp;підтримання&nbsp;екологічної&nbsp;безпеки. У статті з’ясовано законодавче визначення поняття екологічної безпеки в Україні. Виявлено, що показником, який комплексно відображає різні аспекти стану довкілля, стійкості екологічних систем, а також ефективність державної політики в області екології є індекс екологічної ефективності. Проаналізовано індекс екологічної ефективності в розрізі країн Європейського Союзу. Автором здійснено розрахунок динаміки змін індексу екологічної ефективності для країн ЄС. Проведено поділ країн ЄС за регіонами.</p> <p><em>Короткий зміст основних результатів дослідження. </em>Проаналізовано екологічне законодавство країн ЄС, зокрема, Данії, Словаччини, Франції та Мальти, які мають найвищі показники за індексом екологічної ефективності за 2018 рік в своєму регіоні. Визначено місце України в зазначеному рейтингу. Визначено, що індекс екологічної ефективності за 2020 рік розраховується за новою методикою, тому його вже неможливо використати в ретроспективі. З’ясовано, що підтримання екологічної безпеки є комплексним поняттям, яке охоплює широкий перелік заходів, процедур та напрацьованих практик щодо підтримання безпеки довкілля та безпеки людини на належному їхнього існування рівні, з метою захисту їх від антропогенного впливу та природних змін навколишнього природного середовища.</p> <p><em>Висновки.</em><em>&nbsp;</em>Зроблено висновок про те, що по більшій частині структура та зміст екологічного законодавства країн ЄС схожа з українською, як в плані спеціалізації законів, так і державними структурами, які забезпечують виконання нормативно-правових актів. Однак, низька результативність наших державних служб все ще пов’язана з радянською спадщиною (як у Словаччині). Виокремлено потребу в більш детальному аналіз та окресленні перспектив впровадження в Україні досвіду Данії щодо питань регулювання земельних правовідносин, правил використання добрив, реалізації програм з використання нітратів, можливостей пільг для сільськогосподарських виробників. Визначено, що основним лейтмотивом екологічних політик країн ЄС є озеленення економіки та масштабне використання відновлювальних джерел енергії. Акцентовано увагу на нагальній потребі у проведенні загальномасштабної політики екологічної просвіти громадян України, починаючи зі шкільного віку.</p> Ольга В'ячеславівна Беспалова ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2020-12-31 2020-12-31 2 30 147 155 10.26565/2075-1834-2020-30-17 ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ЗАХИСТУ ПРАВОЗАХИСНИКІВ НА МІЖНАРОДНОМУ РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/16316 <p><em>Вступ.</em>&nbsp;Питання щодо захисту і заохочення поваги до основоположних прав і&nbsp;свобод людини, гарантованих Міжнародною Хартією, неухильно перебуває на міжнародному порядку денному. Хоча основне зобов’язання щодо забезпечення прав людини покладається на держави, як основних суб’єктів міжнародного права, важливу роль у цій сфері відіграють правозахисники. Діяльність правозахисників, право яких «індивідуально і спільно з іншими, заохочувати і прагнути захищати і здійснювати права людини й основні свободи на національному та міжнародному рівнях» закріплено Декларацією Організації Об’єднаних Націй 53/144 (1998), часто пов’язано зі значними ризиками. Так, правозахисники нерідко самі стають жертвами порушень прав людини, висвітлюючи гострі ситуації порушень прав людини під час збройних конфліктів, з боку органів державної влади або інших суб’єктів приватного сектору. Такі випадки стають не лише порушення прав людини правозахисників, а й становлять загрозу для демократичного суспільства й верховенства прав у цілому. Існування такої ситуації вимагає ефективного та своєчасного реагування з боку держав та міжнародних організацій, зокрема на міжнародному регіональному рівні.</p> <p><em>К</em><em>ороткий зміст основних результатів дослідження</em><em>. </em>У статті проаналізовано положення міжнародно-правових актів регіонального характеру (Африканський Союз, Організація Американських Держав, Рада Європи, Організація з безпеки і співробітництва в Європі тощо) щодо становища правозахисників. Зазначено, що Декларація Організації Об’єднаних Націй про правозахисників (1998 р.) слугує взірцевим актом у цій галузі. Крім цього, у статті наголошено на необхідності вироблення та прийняття у межах регіональних організацій актів щодо правового становища правозахисників та гарантій їхньої діяльності, які враховують специфіку географічного регіону. Зазначено також, що на міжнародному регіональному рівні створено відповідні моніторингові органи (Спеціальний доповідач з питання про правозахисників, Комісара з прав людини, Доповідач з питання правозахисників і органів правосуддя тощо), функції яких полягають у дослідженні правового становища правозахисників, збиранні інформації щодо порушення їхніх прав людини, найкращих видів практики у боротьбі з такими порушеннями. Крім цього, функціонування таких моніторингових органів та урахування їхніх напрацювань в удосконалення правової основи у цій галузі мають важливе значення для вироблення і єдиного уніфікованого &nbsp;юридично обов’язкового акта, щодо становища правозахисників на міжнародному рівні.</p> <p><em>Висновки.</em>&nbsp;Правова основа щодо становища правозахисників та гарантій їхньої діяльності на міжнародному регіональному рівні (АС, ОАД, ОБСЄ, РЄ тощо) побудована на основі Декларації ООН про правозахисників (1998 р.). Разом з тим, у прийнятих регіональних актах (резолюції, декларації, керівні принципи тощо) закріплено гарантії та заходи захисту прав правозахисників з урахуванням специфіки географічного регіону, культурних особливостей, традицій, віросповідання. Крім цього, в межах регіональних організацій створено спеціальні моніторингові органи та процедури, до повноважень яких входить діяльність щодо вивчення ситуацій порушення прав людини правозахисників, вироблення рекомендацій державам задля запобігання та викорінення таких порушень та узагальнення і поширення найкращих видів практики у цій сфері.</p> <p>&nbsp;</p> Кароліна Андріївна Варнавська ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2020-12-31 2020-12-31 2 30 156 163 10.26565/2075-1834-2020-30-18 ПРАВО НА ЗДОРОВ’Я ЛІТНІХ ЛЮДЕЙ – ВИКЛИКИ СЬОГОДЕННЯ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/16331 <p><em>Вступ. </em>Стаття присвячена актуальним питанням у галузі забезпечення права на&nbsp;здоров’я літніх людей з урахуванням сучасних реалій. Зокрема, в ній акцентовано<em>&nbsp;</em>увагу на існуючих проблемних аспектах через призму права на гідне поводження й автономію. Досліджено проблематику жорстокого поводження з особами похилого віку, що негативно впливає на стан їх фізичного і психічного здоров’я; надання паліативної допомоги, яка сприяє поліпшенню якості життя пацієнтів із захворюваннями, що обмежують тривалість життя; зосереджено увагу на проблемі &nbsp;деменції, яка є однією з основних причин інвалідності і залежності серед літніх людей в усьому світі; зважаючи на ту обставину, що літні люди знаходяться у групі високого ризику під час COVID-19, зосереджено увагу на захисті цієї категорії осіб під час пандемії.</p> <p><em>Основні результати дослідження.</em>&nbsp;Проведено аналіз існуючої правової основи співпраці держав щодо подолання негативних тенденцій в наданні допомоги літнім людям у галузі охорони здоров’я, зокрема: Торонтська декларація про глобальне запобігання жорстокого поводження з людьми похилого віку, Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами, Європейська соціальна хартія (переглянута), Міжамериканська конвенція про захист прав людей похилого віку, Глобальний план дій щодо заходів громадської охорони здоров’я у відповідь на деменцію на 2017-2025 рр., Керівництво «На шляху до плану по деменції», Керівні принципи Всесвітньої організації охорони здоров’я щодо зниження ризику когнітивних функцій і деменції. Крім того, зосереджено увагу на рекомендаціях головних органів міжнародних міжурядових організацій, зокрема, Комітету міністрів Ради Європи, та міжнародних договірних органів у цій сфері – Комітету з економічних, соціальних і культурних прав, Комітету з ліквідації дискримінації щодо жінок (Загальна рекомендація № 24, Загальна рекомендація № 27) тощо. Зроблено відповідні висновки і рекомендації.</p> <p><em>Висновки.</em>&nbsp;Слід констатувати, що існуюча тенденція населення до старіння, є реаліями сьогодення і спонукає суспільство до пошуків нових шляхів існування за цих обставин. Старіння вже не розглядається як проблема, а скоріш за все, як виклик і можливість суспільства зреагувати та прийняти &nbsp;своєчасні заходи по адаптації. Міжнародним співтовариством докладаються суттєві зусилля щодо створення правової основи, розробки стандартів, розвитку міжнародної співпраці задля забезпечення літнім людям гідної старості. Завдання для урядів полягає в імплементації міжнародних норму у національне законодавство та оптимізація національних заходів у цій сфері. &nbsp;</p> <p>Галузь охорони здоров’я для літніх людей є самою чутливою, оскільки мова йде про гідне існування, тому вона потребує виваженої стратегії, складовою якої повинна стати: профілактика захворювань (проведення діагностики, медичного догляду тощо); розробка, удосконалення, запровадження доступної і недорогої системи довгострокового догляду із залученням до цієї роботи самих літніх осіб і підготовка фахівців, які працюватимуть у цій сфері; здійснення навчання осіб, які неофіційно доглядають за літніми людьми; здійснення регулярного незалежного моніторингу послуг з довгострокового догляду, побудованому на чітких принципах і правах, які літні люди можуть реалізовувати самостійно; надання переваги догляду на дому; створення відповідних служб з наданням консультаційної, психологічної, правової тощо допомоги літнім людям; суттєве значення має й поінформованість суспільства про старіння з метою &nbsp;розуміння проблематики і незавдання повторної психологічної травми літнім людям у результаті якої вони відчуватимуть себе «тягарем» для суспільства, а не повноцінними його членами.</p> Тетяна Леонідівна Сироїд ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2020-12-31 2020-12-31 2 30 164 173 10.26565/2075-1834-2020-30-19 ПРАВА ЛЮДИНИ У СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ: ЕВОЛЮЦІЯ РОЗВИТКУ, ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ https://periodicals.karazin.ua/law/article/view/16332 <p><em>Вступ.</em>&nbsp;На сучасному етапі розвитку світового політичного процесу однією з головних проблем виявилося&nbsp;забезпечення ефективної дії механізмів захисту прав людини, як на національному так і на міжнародному рівнях. Головним покликанням юридичної науки у цій сфері стає надання експертних оцінок проблемних питань та науково розроблених рекомендацій щодо удосконалення механізмів захисту прав людини у сучасних міжнародних відносинах і особливо у кризових ситуаціях, що стали майже перманентними у житті світового співтовариства. <em>Метою</em>&nbsp;даної публікації стала реалізація ретроспективного аналізу еволюції розвитку правового закріплення прав людини на міжнародному рівні та тернових проблем у цій сфері.</p> <p><em>Короткий зміст основних результатів дослідження.</em>&nbsp;Таким чином у даній публікації розглянуто основні етапи становлення права прав людини, виокремлені основні проблеми розвитку, окреслено місце прав люди у сучасних міжнародних відносинах та подано основну характеристику викликам, що стоять перед державами у процесі реалізації співробітництва у сфері забезпечення прав людини.</p> <p>Пошук специфіки прав людини і виявлення механізмів їх формування представляють окрему проблему для правознавців. Важливим в контексті сучасної реальності представляється юридичний аспект закріплення прав людини в міжнародних нормативно-правових документах. Саме за допомогою розкриття даного питання можливо виокремити основні етапи еволюції закріплення прав людини у міжнародному праві.</p> <p><em>Висновки. </em>Розвиток міжнародно-правового закріплення прав людини значно вплинув на еволюцію міжнародного права в цілому. Під впливом цих процесів національний суверенітет, як базовий принцип міжнародного права почав набувати нових обрисів, особа набула багато рис міжнародної правосуб’єктності. Завдячуючи недержавному нормотворенню сфера закріплення і захисту прав людини має тенденцію до саморозвитку і постійної адаптації до мінливих потреб розвитку суспільства у соціальній та моральній сферах. Права людини є феноменом культури, що відображає систему ціннісних орієнтацій особи, вкоріненої в конкретній історичній епосі і залежить від ідеології світового правового співтовариства. Проблема прав людини, їх захисту від зовнішніх і внутрішніх загроз вимагає негайного вирішення, обумовлюючи пріоритетність розгляду правових проблем серед широкого спектру глобальних проблем людства. В той же час необхідно підкреслити, що демократичний розвиток сучасного суспільства та права людини нерозривно пов’язані. Цей зв’язок передбачає також, що права людини мають бути визнані законними у результаті демократичних процедур, але поза рамками національних правових систем знаходиться моральне обґрунтування, необхідне для того, щоб переконати суб’єктів міжнародного права, що кожна людина навіть поза рамками національної правової системи має користуватися всіма гарантованими правами та свободами.</p> Валентина Михайлівна Шамраєва ##submission.copyrightStatement## http://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2020-12-31 2020-12-31 2 30 174 184 10.26565/2075-1834-2020-30-20