Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Право»

БАГАТОРІВНЕВЕ УПРАВЛІННЯ: ЗАГАЛЬНА ТЕОРІЯ І ШЛЯХИ РЕАЛІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

2025-10-15T12:06:44+00:00

Вступ. Багаторівневе управління (multi-level governance, MLG) – міжгалузевий об’єкт дослідження, втім, незважаючи на тривалий період наукового осмислення, він усе ще залишається малодослідженим у вітчизняному науковому дискурсі. Зокрема, не вистачає системних досліджень використання інтегрованого підходу щодо багаторівневого управління в контексті формування і реалізації державної загальнодержавної та регіональної політики, а також переведення доктрини багаторівневого управління з політологічної чи управлінської в суто юридичну площину. Тож метою даної статті є узагальнення концептуальних засад багато-рівневого управління, а також визначення сучасного стану і перспектив подальшого розвитку його нормативно-правової основи в Україні.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Концепція MLG випливає з визнання того, що багато політичних питань не можуть бути ефективно керовані одним тільки урядом або організацією самостій-но, а також з необхідності вирішувати проблеми управління часто складним колом державних справ відповідно до кооперативної моделі. Це стало особливо очевидним у контексті зростаючої глобалізації та взаємодії всередині та між національними системами та суб’єктами, а також у зв’язку з кризами та надзвичайними ситуаціями. Згідно з теорією MLG, роль національної держави в сучасних умовах істотно змінюється. Одним із наслідків таких змін можна вважати зростання партнерств та ширших механізмів управління в більш загальному сенсі. Відбувається просторова та функціональна реконфігурація державних можливостей на кількох рівнях. Держави більше не є монополізуючими або навіть обов’язково центральними суб’єктами політики. Натомість, влада уряду все більше формується та розподіляється між суб’єктами, що діють на кількох рівнях. Державно-владні повноваження перерозподіляються вгору ‒ на наднаціональний рівень, вниз ‒ до регіонів та муніципалітетів, а також горизонтально ‒ до транслокальних та регіональних зв’язків. Функціональні та адміністративні повноваження щодо прийняття рішень розподіляються між низкою державних, квазідержавних та недержавних агентів, що діють на багатосоціально-просторових рівнях, з щільними міжінституційними зв’язками та самоврядними політичними механізмами. Розвитку МLG (навіть за наявності апробованих і досить показових практик) суттєво заважають перепони, пов’язані з проблемами інституційно-правового характеру. Зокрема, через відсутність політичної волі, полі-тичне протистояння і принципове несприйняття децентралізації окремими політичними силами реформа досі не отримала свого логічного завершення і повної реалізації. Регіональне самоврядування існує лише номінально, не маючи власних виконавчих органів і відповідної ресурсної бази, а об’єднання територіальних громад у поєднанні з укрупненням районів призвело до істотного віддалення центрів прийняття владних рішень від місць проживання громадян, особливо на периферії.

Висновки. З моменту своєї появи (наприкінці ХХ століття) і дотепер концепція багаторівневого управління має здебільшого політологічний за своєю природою характер. На сьогодні важливим завданням є «юридизація» даної доктрини ‒ наповнення її юридичним змістом і переведення у площину правових відносин і правового регулювання. Термін «багаторівневе управління» має отримати безпосереднє закріплення у чинному законодавстві, що стосується статусу органів публічної влади чи секторів публічного управління, а згодом ‒ у межах конституційної реформи ‒ закріплення й на рівні Основного Закону України.Процедури громадського обговорення, публічних консультацій та інших інструментів демократії участі мають отримати відображення в документах, що регулюють порядок роботи тих чи інших органів публічної влади, передусім у регламентах. Багаторівневе управління у вертикальному аспекті означає продовження політики децентралізації та змі-цнення місцевого самоврядування. Для України це означає продовження реформи щодо децентралізації, розпо-чатої в 2014 р., та виведення її на конституційний рівень. Багаторівневе управління в горизонтальному аспекті вимагає законодавчого закріплення інструментів демократії участі, оскільки саме інструменти партисипаторної демократії дозволяють диверсифікувати публічну владу, донести її до максимально широкого кола громадян. Першим кроком на цьому шляху можна вважати доповнення чинного Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» статтею 61, яка передбачає роз-горнутий перелік локальних форм політичної активності громадян. Водночас відповідні норми щодо участі в багаторівневому управлінні, зокрема про право на ініціювання та участь в обговоренні владних рішень, мають бути включені в закони, що визначають статус інституцій громадянського суспільства («Про громадські об’єднання» , «Про молодіжні й дитячі громадські організації», «Про творчі спілки», «Про благодійництво і благодійні організації», «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та інші).

ДВАДЦЯТЬ ДРУГА ПОПРАВКА ДО КОНСТИТУЦІЇ США: ІСТОРИКО—ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

2025-10-15T12:44:54+00:00

Вступ. Двадцять друга поправка до Конституції США, ухвалена 1951 року як реакція на безпрецедентне чотириразове президентство Ф. Д. Рузвельта, встановила конституційне обмеження на перебування Президента на посаді до двох виборних строків. У XXI столітті це положення знову опинилося в центрі гострих суспільних і наукових дискусій у зв’язку з низкою сучасних політико-правових обставин. Зокрема, у 2024 році Дональд Трамп був обраний на другий, але непослідовний президентський строк — вперше з часів Г. Клівленда Президент повернувся до влади після перерви. Ця ситуація поставила низку питань щодо меж дії поправки та можливості фактичного обходу її заборони на третій строк. Додатково, у березні 2025 року в Конгресі США зареєстровано законодавчу ініціативу, спрямовану на зміну чинного обмеження для потенційного висунення Д. Трампа на виборах 2028 року. Сукупність цих подій, а також дедалі частіші заклики переглянути або скасувати поправку, створюють загрозу стабільності конституційної системи США та підкреслюють актуальність ґрунтовного аналізу означеної проблематики. \

Короткий зміст основних результатів дослідження. У статті досліджено історичні витоки та політичні передумови ухвалення Двадцять другої поправки. З’ясовано, що ця конституційна норма має передусім структурний характер: на відміну від більшості інших поправок, які спрямовані на захист прав і свобод, вона встановлює обмеження щодо зайняття найвищої державної посади, фактично вводячи нову кваліфікаційну вимогу – не більше двох каденцій на посту Президента. Проаналізовано практику тлумачення та застосування поправки в судовій системі США; встановлено, що досі суди не скасовували рішень на підставі цього положення, що свідчить про загальне дотримання політичною системою конституційного припису. Водночас наголошено на колізії між буквальним і телеологічним підходами до її тлумачення: текст поправки формально не виключає можливості третього (непослідовного) президентського строку для тієї самої особи, тоді як її дух спрямований на унеможливлення перебування при владі понад два строки.

Висновок. Двадцять друга поправка має глибоке юридичне та політичне значення для американської конституційної системи. З юридичної точки зору вона являє собою рідкісний приклад обмеження демократичного вибору заради республіканських принципів: поправка навмисно позбавляє електорат можливості втретє обирати ту саму особу на пост Глави держави, аби запобігти надмірній концентрації влади. Цей свідомий конституційний компроміс між демократичною свободою і недопущенням узурпації влади був історично обґрунтований як необхідний для захисту республіки від загроз довготривалого особистого правління. Практика засвідчує, що поправка загалом досягає поставленої мети: після її прийняття регулярна зміна Президента в США стала усталеною нормою, що допомогло уникнути сценаріїв «виборної монархії» або безстрокового правління, які нерідко призводять до кризи демократії в інших країнах. Норма забезпечує періодичне оновлення верховної влади, надаючи можливість новим особам та ідеям очолити державу. Водночас вона суттєво вплинула на характер президентства в умовах конституційного обмеження двома строками, закріпивши баланс між послабленням впливу Президента наприкінці другого терміну та його свободою дій без перспективи переобрання. Обґрунтовано висновок про те, що Двадцять друга поправка постає як важливий стабілізаційний механізм американського конституціоналізму, що в умовах сучасних викликів продовжує виконувати стримувальну функцію і залишається предметом актуальних політико-правових дискусій щодо доцільності та меж її існування.

ФОРМУВАННЯ ПРАВА: ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ

2025-10-15T13:11:22+00:00

Вступ. Досліджується трансформація природи права в контексті політичної конкуренції та зміни соціально-економічного укладу. Актуальність теми зумовлена потребою в переосмисленні природи права в умовах глибоких соціально-економічних трансформацій, що зумовлюють зміну джерел владного впливу та механізмів правотворення. Традиційні концепції, які зводять право до сукупності норм, втрачають пояснюваль-ну силу в реаліях, де норми все частіше слугують інструментом легітимації асиметрій, а не регуляції загального порядку.
Стаття спирається на основні положення інтегративного, інституціонального та діалектичного підходів, що розглядають право як форму узагальнення соціальної взаємодії, балансу сил і функціональної значущості суб’єктів. Метою дослідження є з’ясування механізмів, за допомогою яких формуються та змінюються правові норми внаслідок конкуренції соціальних груп з різним ресурсним потенціалом. Методологія дослідження ґрун-тується на міждисциплінарному аналізі, що поєднує теорію права, політичну економію та соціологію.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Обґрунтовується, що право не може розглядатися виключно як система норм або наслідок законодавчої волі держави. Натомість пропонується інтерпретувати право як адаптивний соціальний інститут, похідний від динаміки балансу ресурсних потенціалів суб’єктів полі-тичної конкуренції. продемонстровано, що еволюція права зумовлюється змінами у функціональній значущості соціальних груп.
Право постає не лише як засіб регуляції чи вирішення конфліктів, а як інструмент закріплення владної асиметрії, в межах якого норми відображають досягнуту ресурсну перевагу. Демократичні механізми, соціальні гарантії й принципи участі розглядаються не як продукт лінійного прогресу, а як результат структурного тиску з боку організованих груп, що виконують ключові економічні й соціальні ролі. Увагу акцентовано на подвійній природі права – як засобу адаптації до нових соціальних умов і водночас – механізму стабілізації ієрархій. Та-кий підхід дозволяє по-новому осмислити зв’язок між правом, владою й соціальною структурою у контексті історичних змін.
З'ясовано, що джерелом правових норм є результат інституціоналізації конкурентної взаємодії значущих соціальних груп, яка закріплює домінування організованих суб’єктів. Показано, що на різних етапах історично-го розвитку функціональність класів та їх організованість визначали їхню здатність впливати на правотворення. Демонструється, як у постіндустріальному укладі правове поле фрагментується відповідно до інфраструктурно-го доступу до каналів розподілу ресурсів.

Висновок. Сучасне право дедалі більше перестає бути універсальним механізмом рівності й перетво-рюється на структуру, яка легітимує новий баланс ресурсного контролю та підтримує владну асиметрію.

ЗАХОДИ МВС УРСР ЩОДО ПРОТИДІЇ ПРОСТИТУЦІЇ У КІНЦІ 1960-Х РР

2025-10-15T13:14:10+00:00

Вступ. Історія проституції своїми коренями сягає дуже давніх часів, а її правове регулювання нараховує більше 4-х тисяч років та охоплює всі давні і сучасні культури, про що свідчать писемні джерела. У статті досліджуються основні проблеми, пов’язані з розвитком проституції в кінці 1960-х рр. та заходи, які вживалися МВС УРСР щодо протидії проституції.

Короткий зміст основних результатів дослідження. У своїй протидії проституції, МВС, в першу чергу, звертало особливу увагу на зв’язок проституції з різними видами злочинності, вимагаючи для викриття кубел розпусти ширше використовувати можливості агентурної роботи. Вказувалося також на необхідність ширшого залучення повій до суспільно корисної праці. Зростання кількості венеричних захворювань та їхній зв’язок з проституцією теж були предметом аналізу МВС, яке вимагало розробити додаткові заходи щодо протидії цьому явищу. Керівництво внутрішніх справ республіки констатувало, що місцеві органи міліції не завжди забезпечували своєчасне виявлення та притягнення до відповідальності осіб, які залучали до заняття проституцією неповнолітніх. Недостатньо аналізувалися причини, що сприяли моральній розбещеності окремих громадян, особливо молоді. Як і раніше, традиційно для радянських часів, певні надії у боротьбі з проституцією покладалися на використання бесід та лекцій з питань статевого виховання у гуртожитках та навчальних закладах. У літній період вимагалося широко впроваджувати проведення рейдів із затримання жінок, що займаються проституцією, та гомосексуалістів у парках, садах, зелених зонах та інших місцях масового відпочинку населення.

Висновки. Весь світовий історичний досвід свідчить про те, що знищити проституцію неможливо. Доки існуватимуть, по-перше, сексуальність, а по-друге, товарно-грошові відносини, проституція не зникне. Тим більше, що, зокрема, у нашій країні найменш оплачуваними є ті виробництва, де виконується жіноча праця (текстильна та харчова промисловості, освіта, охорона здоров’я). Напередодні російської агресії в Україні досить активно обговорювалося питання про легалізацію проституції, навіть були підготовлені проєкти законів, але війна все відсунула на майбутнє і, очевидно, нас чекає нове обговорення цієї проблеми.

ВЛАДНІСТЬ, ЯК ЗАСІБ СТВОРЕННЯ ПРАВОВОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА

2025-10-15T13:15:48+00:00

Вступ. З моменту появи держави, як засобу об’єднання суспільства, виникла потреба у формуванні відповідних владних органів, які б не містили єдиного уособлення усіх сфер відповідальності державного управління та слугували б допоміжними засобами державного регулювання суспільства, що складають механізм держави. У зв’язку із цим, у ході еволюційних процесів суспільного розвитку та державотворення, виникла універсальна система суспільного управління, яка отримала назву «система стримування та противаг». Але постало питання ризиків реалізації владної волі у ході реалізації державно-правового управління членами суспільства.

Короткий зміст основних результатів дослідження. За для дослідження предмету, що становить проблему наукового розгляду, було проаналізовано наступні ключові компоненти, що у своїй сукупності надають змогу визначити аксіологію та розкрити значення досліджуваного питання.Було проаналізовано питання суспільства, як першочергового та основного компоненту причини дослідження. Так, як суспільство виступає єдиним об’єктом, як правового так і владного впливу на який направлене правове регулювання в ході якого втілюється суб’єктивна воля органів управління. Суспільство являє собою сукупність осіб, що проживають на певній території та об’єднані спільним інтересами за для задоволення яких вони взаємодіють та утворюють, як державу так і органи управління ними.Досліджено онтологію держави, як ключового компоненту який зумовлює виникнення та уособлює у собі органи влади. Державою є політико-територіальна організація суспільства на певній території, з чітко окресленими межами, на якій діють відповідні органи влади та правова система. Тобто держава здійснює формування органів влади, які на підставі створених ними правових норм регулюють відносини, що виникають між членами суспільства, тим самим створюючи поле правового регулювання. У ході створення відповідних правових норм, які слугують єдиними, загальнообов’язковими правилами поведінки, нав’язується воля через правове регулювання пануючого класу, що представляє органи влади у державі. Тому постає питання оцінки ролі владності, як засобу створення правового життя суспільства.

Висновки. Отже, питання владної волі у ході здійснення правового регулювання суспільства через створення формально виражених, загальнообов’язкових правил поведінки є досить актуальним. Суспільство створюючи державу, що має наслідком формування відповідних органів влади, має на меті забезпечення їх розвитку та подальшого існування. Тому, досить складним постає питання гарантування добросовісного регулювання суспільства органами влади, що уповноважені на створення правил співжиття його членів, а також можливістю втілення владної волі через механізми державного примусу.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПРОТИДІЇ ЗАГРОРЗАМ КІБЕРБЕЗПЕКИ В АСПЕКТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

2025-10-15T13:17:29+00:00

Вступ. У статті обґрунтовано викладено важливість дослідження проблематики забезпечення безпеки національного кібернетичного простору. Висвітлено зміст основних організаційно-правових засад протидії загрозам кібербезпеки в сучасній Україні.

Короткий зміст основних результатів дослідження. На основі аналізу чинного законодавства України про забезпечення безпеки кіберпростору, а також узагальнення положень документів Ради національної безпеки і оборони України з питань кібербезпеки виокремлено основні загрози національному кіберпростору. Зокрема, це постійні агресія Російської Федерації проти України у кіберпросторі, зростання рівня кіберзлочинності, кібершпигунство, розвідувально-підривна діяльність, використання терористичними організаціями кіберпростору для вчинення актів кібертероризму.Викладено авторський варіант систематизації управлінсько-правових засад протидії загрозам кібербезпеки в Україні: формування цілісної інституційної системи протидії загрозам кібербезпеки на чолі з РНБО, впровадження конкретних форм реагування на кіберзагрози (заходи кібероборони України, забезпечення безперервного здійснення контррозвідувальних заходів з виявлення, попередження та припинення розвідувально-підривної діяльності іноземних держав в кіберпросторі, застосування економічних, дипломатичних, розвідувальних заходів, залучення потенціалу приватного сектору), постійний розвиток активної політики співробітництва з Європейським Союзом задля розробки і впровадження спільних дій, спрямованих на протидію кіберзагрозам.

Висновок. Узагальнено викладено висновок про те, що сучасна Україна сформувала систему організаційно-правових засад попередження і протидії кіберзагрозам, які постають перед національним інформаційним середовищем. Задля моніторингу рівня їх ефективності запропоновано поглибити об’єднання зусиль представники юридичної науки, експертного середовища, працівників органів управління, Сектору безпеки і оборони задля оперативного вироблення спільних дієвих підходів до відвернення кіберзагроз.

ПРЯМА ДЕМОКРАТІЯ І ДЕМОКРАТІЯ УЧАСТІ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ: СУТНІСТЬ, МЕЖІ І НОРМАТИВНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

2025-10-15T13:23:12+00:00

Вступ. У статті здійснено комплексне дослідження прямих і партисипативних (демократії участі) моделей демократії у контексті сучасного Європейського Союзу та його держав-членів. Автор обґрунтовує актуальність теми через посилення демократичного дефіциту, зростання недовіри до політичних еліт та виклики багаторівневого врядування, що актуалізують потребу в інноваційних підходах до залучення громадян у процеси прийняття політичних рішень. Підкреслено, що європейський досвід особливо цінний для аналізу сучасних форм громадянської участі, оскільки протягом останніх десятиліть у країнах ЄС та на рівні самого Союзу запроваджено широкий спектр інструментів прямої демократії (референдуми, громадянські ініціативи) та демократії участі (громадянські асамблеї, партисипативне бюджетування, Європейська громадянська ініціатива).

Короткий зміст основних результатів дослідження. У статті окреслено теоретичні підвалини обох моделей, проведено їх класифікацію, розкрито базові інституційні механізми, а також здійснено історико-правовий аналіз еволюції інструментів прямої та партисипативної демократії від античних часів до сучасного європейського контексту. Особливий акцент зроблено на аналізі нормативного закріплення механізмів участі у договорах ЄС (зокрема, статтях 10 і 11 Договору про Європейський Союз), національних конституціях держав-членів, а також рекомендаціях Ради Європи та Венеційської комісії (Кодекс належної практики проведення референдумів, 2007). Наведено аналіз класичних і сучасних наукових підходів, обґрунтовано значення парти-сипативної демократії як еволюційного етапу розвитку політичних систем. Розглянуто емпіричні приклади проведення національних референдумів щодо питань ЄС (зокрема, Brexit, ратифікація Маастрихтського договору, Угода про асоціацію Україна–ЄС), функціонування громадянських асамблей і впливу Європейської громадянської ініціативи. Основні результати дослідження полягають у виявленні ключових тенденцій розвитку демократії участі у ЄС: зростання ролі інклюзивних і деліберативних форматів залучення громадян; поступова інтеграція інструментів прямої демократії в рамках представницьких систем; розширення цифрових практик громадянської участі (онлайн-консультації, електронні платформи); визнання принципу участі на рівні євро-пейських договорів та національних конституцій.

Висновок. Підкреслюється, що інтеграція моделей прямої та демократії участі має стати стратегічним напрямом розвитку сучасних політичних систем Європи. Автор доводить необхідність гармонійного поєднання представницьких, прямих та партисипативних інструментів для подолання демократичного дефіциту, підви-щення легітимності та ефективності управління. Зроблено висновок, що майбутнє демократії у ЄС залежить від здатності інституцій адаптувати механізми участі до нових суспільних викликів, забезпечити реальну інклюзивність, відкритість і дієвий вплив громадян на формування політики. Результати дослідження можуть бути ви-користані як для подальших наукових розробок, так і для вдосконалення практики врядування у країнах Євро-пейського Союзу та на рівні європейських інституцій.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ СПРОМОЖНОСТІ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД: ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

2025-10-15T13:25:38+00:00

Вступ. Євроінтеграційний напрям розвитку України включає децентралізацію, регіоналізацію, згуртованість, добре врядування, перегляд екологічної політики на базі громад. Окрім того, комунальна власність, як форма публічної власності, закладає особливості щодо управління нею. Уже розпочата муніципальна реформа направлена на впровадження відповідних аспектів у територіальні громади України. Проте, нові виклики, що пов’язані з повномасштабним вторгненням Росії в Україну не дозволяють завершити розпочаті реформи та не сприяють розвитку інститутів партисипативної демократії. Попри те, що сучасні держави світу, які вдало вирішують питання економічного розвитку громад не стикалися безпосередньо з війною, однак їхні практики можуть бути корисними для України.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Обмежуватися Методикою формування спроможних громад, не слід. Так, дійсно, даний документ був базовим для формування спроможних громад в процесі їх об’єднання. І хоча й досі цей акт залишається чинним, проте, ним питання спроможності не обмежуються. Економічно спроможна громада це більше ніж економічні показники. Процеси євроінтеграції включають регіоналізацію, децентралізацію (компетенції та фінансів) та згуртованість територіальних громад, що виступає логічним продовженням муніципальної реформи після об’єднання територіальних громад. Незавершеність конституційної реформи істотно стримує завершення муніципальної. Можна стверджувати, що згуртованість територіальної громади може виступати водночас результатом, інструментом і наслідком економічної спроможності. Економічна спроможність громади це також здатність забезпечити належні соціальні стандарти в межах території. Економічний розвиток громади пропонує численні переваги в межах громади, гарантуючи, що громади формують своє місцеве економічне майбутнє як стратегічно, так і практично.

Висновок. Економічно спроможна громада у сучасному розумінні це згуртована громада де забезпечено основи для сталого розвитку. При цьому, існування таких громад можливе виключно в демократичних децентралізованих державах. Серед зарубіжних заходів слід відзначити: локальні освітні пілотні проєкти в межах конкретного населеного пункту (Фінляндія); системні проєкти в межах конкретної галузі, де спостерігається вивільнення працівників та припинення роботи підприємств спрямовані на перенавчання з урахуванням розвитку галузі (держави ЄС); зовнішня та внутрішня міграційна політика (Канада, Австралія, Японія, Португалія); запровадження дистанційної роботи або роботи з гнучким графіком, побудова в малих громадах інфраструктури для дистанційної роботи її жителів; підтримка місцевих енергетичних громад та соціального спрямування економіки та сучасні технології та ін.

Серед успішних практик забезпечення економічної спроможності громад, які можна запровадити в Україні, слід виокремити наступні: освіта як спосіб заповнення робочих місць у межах конкретної громади; стимулювання внутрішньої міграції та дистанційна робота як спосіб забезпечення громади працівниками; розробка програм імміграції з урахуванням потреб громад у працівниках; підтримка створення місцевих енергетичних громад та соціального спрямування економіки та базі сучасних технологій.

Цифровізація сьогодні це і про безпеку також, оскільки доступність інформації про загрози та доступність адміністративних послух в умовах дії воєнного стану забезпечують збереження та забезпечення життя та здоров’я населення.

Попри численні вдалі проєкти в зарубіжних громадах, не слід відволікатися від ключових аспектів забезпечення спроможних територіальних громад України. До ключових складових стратегії економічного розвитку територіальних громад в Україні слід віднести наступні: завершення децентралізації, зокрема, розмежування повноважень між органами виконавчої влади та місцевого самоврядування; впровадження навчання та стимулювання практики залучення громадян до прийняття рішень через інституту партисипативної демократії; залучення інвестицій з метою забезпечення сталого розвитку та згуртованості територій; підвищення рівня контролю з боку громади за діяльністю органів та посадових осіб місцевого самоврядування; подальша цифровізація громад та впровадження електронного голосування на виборах та референдумах; визначення стратегій розвитку громад на основі конституційних цінностей та засад конституційного ладу. Насамкінець, слід застерегти від суто ідейного підґрунтя для реформування без урахування реалій кожної територіальної громади.

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ ДО ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ПІСЛЯ ПРИПИНЕННЯ РЕЖИМУ ВОЄННОГО СТАНУ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ, ВИКЛИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

2025-10-15T13:27:10+00:00

Вступ. У статті висвітлено питання проведення виборів до органів місцевого самоврядування після припинення режиму воєнного стану як важливого етапу відновлення демократії та політичної стабільності. Розглянуто необхідність врахування викликів безпеки, реінтеграції постраждалих територій і захисту виборчих прав, зокрема внутрішньо переміщених осіб та осіб, які виїхали за кордон. Акцентовано увагу на вдосконаленні виборчого законодавства, адаптації механізмів голосування та запобіганні зовнішньому втручанню, що сприятиме демократичному розвитку країни та суспільному примиренню.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Зазначено, що місцеві вибори 2020 року в Україні відбулися в умовах децентралізації та адміністративної реформи, що призвело до змін у складі місцевих рад. Використання пропорційної виборчої системи з відкритими списками виявилося лише частково ефективним, оскільки партії мали можливість самостійно формувати порядок кандидатів, а необхідність набрати 25% виборчої квоти ускладнювала зміну їхньої черговості. Запровадження гендерних квот сприяло збільшенню представництва жінок у місцевих радах, однак супроводжувалося значними труднощами у реалізації. Підсумки виборів засвідчили зростання впливу локальних політичних партій, що підкреслює необхідність подальшого вдосконалення виборчого законодавства. Місцеві вибори 25 жовтня 2020 року продемонстрували рекордно низьку явку виборців — лише 36,88%, що значною мірою пояснюється пандемією COVID-19. Найбільша активність виборців спостерігалася в західних регіонах країни, тоді як у східних областях рівень участі у голосуванні був помітно нижчим. Основними факторами, що зумовили низьку явку, стали проблеми зі здоров’ям, проживання виборців не за місцем реєстрації та загальна пасивність громадян.

Висновок. Після завершення війни в Україні необхідно буде провести загальнодержавні та місцеві вибори для відновлення демократичних процесів, забезпечивши їх відповідність європейським стандартам. Виборчий процес має відбутися не пізніше ніж за 90 днів після припинення чи скасування воєнного стану, з особливим фокусом на організацію голосування на звільнених територіях. Важливими завданнями є законодавче врегулювання обмеження виборчих прав осіб, причетних до державної зради та колабораціонізму, а також питання подвійного громадянства. Дистанційне голосування потребує надійних механізмів безпеки відповідно до стандартів ЄС. Крім того, варто запобігти дискримінації українців, змушених покинути країну, шляхом впровадження альтернативних форм голосування. Загалом, вибори мають відбуватися з урахуванням нових викликів, спричинених війною та окупацією.

НОВІТНІ ІНФОРМАЦІЙНО-КОМУНІКАЦІЙНІ СИСТЕМИ ГОЛОСУВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ЕЛЕКТРОННОЇ ДЕМОКРАТІЇ

2025-10-15T13:32:08+00:00

Вступ. В статті відзначається, що сучасний високий рівень науково-технічного прогресу має наслідком широку інформатизацію суспільства, яка викликає значні соціокультурні зміни у світі, стимулює проникнення інформаційно-комунікативних технологій у широкі сфери суспільних відносин. За цих умов актуалізується в теоретичному і праксеологічному аспектах питання впровадження та розвитку в Україні електронної демократії та використання інноваційних технологій голосування при формуванні представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування.

Короткий зміст основних результатів дослідження. В дослідженні аналізується різноманітний досвід впровадження новітніх інформаційно-комунікаційних систем голосування громадян у розвинутих демократичних країнах. Акцентується увага на використанні цими країнами таких технологій як механічні та електронні виборчі машини для голосування, перфокарти для ЕВМ, компостерні картки, оптичне сканування бюлетенів, електронне голосування через Інтернет, телефоном через надсилання SMS-повідомлення, через систему інтерактивного телебачення (ITB) тощо.

Висновок. Дослідивши зарубіжний досвід використання інформаційно-комунікаційних систем голосування при формуванні при формуванні представницьких органів публічної влади, робиться висновок, що сьогодні в Україні, на жаль, ще немає відповідних умов для імплементації системи голосування через Інтернет. Це доцільно робити тоді, коли в нашій країні буде розроблено належної якості апаратне та програмне забезпечення для електронного голосування, матиме місце достатня поширеність Інтернету та можливість користуватися його послугами у широкої маси населення, у виборців буде достатня довіра до такої форми голосування. Натомість зараз слід говорити про використання зарубіжного досвіду і впровадження в Україні інших інноваційних технологій, технічних та програмних засобів для організації голосування та проведення виборів в нашій країні, що відповідатиме приписам ч. 1 ст. 18 Виборчого кодексу України.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ЗА ПОРУШЕННЯ ПОРЯДКУ ЇХ ФІНАНСУВАННЯ ТА ЗВІТУВАННЯ В УКРАЇНІ І ДЕРЖАВАХ-ЧЛЕНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

2025-10-15T13:33:41+00:00

Вступ. Статтю присвячено дослідженню особливостей нормативно-правового регулювання відповідальності політичних партій за порушення законодавства щодо їх фінансування та звітування. Метою дослідження є розкриття проблемних питань законодавчого регулювання та практичної реалізації відповідальності політичних партій в Україні за порушення законодавства щодо фінансування їх діяльності та звітування про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру Для вирішення поставленої мети використано такі методи наукового дослідження, як логіко-семантичний, формально-юридичний, системно-структурний, порівняльно-правовий та ін.

Короткий зміст результатів дослідження. Розглянуто європейські регіональні стандарти щодо фінансування політичних партій. На підставі аналізу вищезазначених стандартів виокремлено основні засади відповідальності політичних партій за порушення порядку такого фінансування. Розглянуто досвід деяких держав-членів ЄС щодо відповідальності політичних партій за порушення законодавства в сфері їх фінансування та звітування. Акцентовано увагу на законодавстві України, що передбачає правопорушення, які можуть бути вчинені в цій царині.

Висновки. Наголошено на необхідності посилення відповідальності політичних партій за порушення порядку їх фінансування та звітування, зокрема за: недотримання обмежень у здійсненні внесків на підтримку політичних партій; порушення порядку отримання державного фінансування статутної діяльності політичної партії; порушення порядку подання звіту політичної партії про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру.

ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСНІ ОЗНАКИ РЕФЕРЕНДНОГО ПРОЦЕСУ

2025-11-12T17:40:41+00:00

Вступ.Чинний Закон України «Про всеукраїнський референдум» 266 разів вживає термін «процес референдуму», однак не містить визначення того, що під цим терміном розуміється. Серед вітчизняних дослідників референдної проблематики теж мало хто бере на себе відповідальність визначити це поняттята виокремити його ключові елементи. Водночас у вітчизняному законодавстві (як чинному, так і тому, що вже втратило чинність) міститься офіційне визначення референдуму, де не згадується процесуальна форма його реалізації, а відтак недостатньокоректно розкривається сутністьданого видународного волевиявлення. Тож перед сучасною юридичною наукою стоїть завдання розробки понятійного апарату, спроможного поліпшити механізм правового регулювання, забезпечити ясність і зрозумілість законодавчого тексту, у тому числі й щодо порядку організації та проведення референдуму.

Короткий зміст основних результатів дослідження.У чинному законодавстві України та сучасній правовій доктрині наявні різні підходи до найменування порядку організації та проведення референдуму.На погляд автора, вживання терміна «референдний процес» має перевагу перед іншими, оскільки є однопорядковим до назв решти видів юридичного процесу, котрі мають місце в конституційному праві, як-от «виборчий процес» та «законодавчий процес». Більше того, використаний законодавцем термін «процес референдуму» має скоріше соціологічний, ніж юридичний характер, оскільки слово «процес» у даному контексті може тлумачитись як синонім слова «перебіг», тоді як його вживання у поєднанні з прикметником «референдний» унеможливлює широке тлумачення, акцентуючи увагу на тому, що йдеться виключно про різновид юридичного процесу. Родовою ознакою референдного процесу є те, що він виступає одним із різновидів юридичного процесу, що врегульовані нормами конституційного права. Це не викликає жодних застережень і звільняє нас від необхідності наводити розлогий перелік ознак, притаманних усім видам юридичного процесу, зосередивши свою увагу виключно на тих видових особливостях, що є сутнісними, найважливішими, такими, що вирізняють референдний процес з-поміж усіх інших видів юридичного процесу, в тому числі й тих, що внормовані конституційним правом. На погляд автора, таких ознак три. Першою серед них є мета референдного процесу, яка має двоєдиний характер. З одного боку, референдний процес має юридично зафіксувати політичну волю первинного колективного суб’єкта (народу чи територіальної громади), а з іншого ‒ забезпечити реалізацію громадянами права на участь у референдумах. Другою сутнісною ознакою референдного процесу є те, що він реалізується виключно в ініціативному порядку, тобто має ініціативний характер. Третьою сутнісною ознакою референдного процесу є його завершеність (у спеціальній літературі цю ознаку ще називають імперативністю).

Висновки. Використаний вітчизняним законодавцем термін «процес референдуму» має скоріше соціологічний, ніж юридичний характер, оскільки слово «процес» у даному контексті може тлумачитись як синонім слова «перебіг», тоді як його вживання у поєднанні з прикметником «референдний» унеможливлює широке тлумачення, акцентуючи увагу на тому, що йдеться виключно про різновид юридичного процесу. Відповідно, з точки зору законодавчої техніки більш коректним є термін «референдний процес». Референдний процес слід розглядати в об’єктивному та суб’єктивному аспектах, котрі діалектично співвідносяться між собою як форма і зміст.Референдний процес у суб’єктивному сенсі ‒ цеініціативний та імперативний різновид юридичного процесу, що врегульований конституційно-правовими нормами та має на меті юридично зафіксувати політичну волю первинного колективного суб’єкта (народу чи територіальної громади), а також забезпечити реалізацію громадянами права на участь у референдумах.Референдний процес в об’єктивному сенсі ‒ це інститут референдного права, що являє собою сукупність конституційно-правових норм, котрі регулюють процесуальний порядок юридичної фіксації політичної волі первинного колективного суб’єкта (народу чи територіальної громади), а також реалізації громадянами свого права на участь у референдумах.

КОНСТИТУЦІЙНА ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ: СУЧАСНЕ РОЗУМІННЯ ТА ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ

2025-10-15T13:38:14+00:00

Вступ. Проблематика правосуб’єктності в конституційному праві є важливою складовою сучасної правової теорії та практики, особливо в умовах демократичних трансформацій. Визначення ролі суб’єкта конституційного права та його взаємодія з іншими учасниками правової системи має ключове значення для забезпечення стабільності правопорядку та ефективності публічного управління. Однак, незважаючи на значну кількість досліджень, питання глибинної природи правосуб’єктності та її місця в публічному праві потребує подальшого осмислення.

Короткий зміст основних результатів дослідження. У статті здійснено теоретико-правовий аналіз концепції правосуб’єктності в конституційному праві. Розглянуто природу правосуб’єктності як інституційного феномену, здатного відображати роль особи або інституції в публічних правовідносинах на основі конституційних норм. Автор наголошує на трьох основних характеристиках правосуб’єктності: правоздатності, дієздатності та деліктоздатності, розкриваючи їх функціональне значення у механізмі організації та здійснення публічної влади. Окрему увагу приділено авторському визначенню суб’єкта конституційного права, як активного учасника публічних правовідносин, наділеного правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю. Визначено значення правосуб’єктності як складової частини демократичного процесу, здатної забезпечувати легітимність публічної влади.

Висновок. Висвітлено, що концепція правосуб’єктності повинна бути розширена через включення елементів етичної відповідальності та соціальної легітимації. Окреслено необхідність подальшого розвитку цієї категорії на основі міждисциплінарного підходу, який поєднує правову теорію, соціологію, філософію права та компаративістику. Це дозволить сформувати узгоджену та ефективну модель правосуб’єктності, яка відповідатиме вимогам сучасної демократичної правової держави.

ПЕРЕДВИБОРНА АГІТАЦІЯ: СУЧАСНІ ВИКЛИКИ ЩОДО РЕГУЛЮВАННЯ МЕРЕЖЕВИХ РЕСУРСІВ ТА МЕДІА СЕРЕДОВИЩА

2025-10-15T13:39:27+00:00

Вступ. У статі висвітлено процес трансформації підходів до регулювання питань, пов’язаних із передвиборною агітацією у законодавстві ЄС в контексті акумуляції політичного контенту на мережевих ресурсах, а також приділено увагу постулатам концепції «співрегулювання», що передбачає співпрацю держав зі стейкхолдерами в особі корпорацій, котрі володіють означеними ресурсами.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Аналіз європейського досвіду та провідних практик з тематики регулювання передвиборної агітації у сучасному медіа середовищі укупі з даними про структуру споживання контенту в Україні дозволили виокремити центральні проблеми сьогодення на галузевому рівні, зокрема: 1) незадовільний ступінь транспарентності політичної реклами, розміщуваної на мережевих ресурсах; 2) відсутність механізмів контролю за діяльністю суб’єктів виборчого процесу під час здійснення агітаційної діяльності в мережі; 3) ризики зловживань при використанні персональних даних, зібраних за допомогою алгоритмічних систем; 4) корпоративна монополія на регулювання суспільних відносин з розміщення агітаційних, рекламних матеріалів політичного характеру на онлайн платформах. Особлива увага в роботі присвячена питанню пошуку консенсусів між державним та корпоративним регулюванням досліджуваних відносин та перспективам створення дієвої системи їх «співрегулювання».

Висновок. Обґрунтовано вектори роботи над удосконаленням національного виборчого законодавства в контексті релевантних проблем, пов’язаних із перенесенням виборчих кампаній в онлайн середовище, а також запропоновано модель співпраці держави із юридичними особами приватного права задля урівноваження сфер впливу та приведення до відповідності українському законодавству внутрішніх правил агітаційної діяльності на мережевих ресурсах.

ВІД SMART ДО COGNITIVE: ЧИ ГОТОВІ ПРАВОВІ ІНСТИТУТИ ДО ЕВОЛЮЦІЇ МІСТА, ЩО ВЧИТЬСЯ?

2025-10-15T13:41:12+00:00

Вступ. Інтенсивне впровадження цифрових технологій у міські простори змінює парадигму урбанізації та потребує правового базису для свого впровадження. Сьогоднішній етап науково-технічної революції наближає нас до нового феномену «когнітивного міста», що передбачає використання штучного інтелекту, інтернету речей, великих даних та машинного навчання не тільки для управління інфраструктурою, але й для забезпечення глибинного розуміння потреб громади, короткострокового та довгострокового прогнозування та адаптивності. Метою цієї статті є окреслення основних особливостей переходу від розумного міста до когнітивного, аналіз правових викликів та ризиків юридичного характеру, що пов’язані з розгортанням цих концепцій.

Короткий зміст основних результатів дослідження. У статті досліджується розвиток концепцій від цифрового до когнітивного міста. Автор аналізує базові характеристики розумного міста, включаючи використання цифрових технологій, участь громади, забезпечення цифрової інклюзії, кібербезпеки, приватності та принципи сталого розвитку. Окреслено проблемні моменти нової стадії розвитку та функціонування міст. Стаття обґрунтовує необхідність розробки комплексного правового забезпечення цифрової трансформації міст із урахуванням принципів прозорості, безпеки та сталого розвитку. Цифрова еволюція міст стала синонімом терміна «розумне місто» – підходу до управління містом, який прагне стати більш ефективним та сталим завдяки впровадженню підключених цифрових технологій. Ці технології контролюють та автоматизують міські комунальні послуги та послуги, обмінюються інформацією в режимі реального часу з муніципальними адміністраціями, постачальниками послуг та мешканцями міста. «Когнітивні міста» виходять за рамки створення підключених технологічних екосистем, але й інтегрують передові технології для створення інтелектуальних та адаптивних міських систем. Штучний інтелект та машинне навчання використовуються для аналізу величезних обсягів даних з метою персоналізації послуг для мешканців та забезпечення ефективного надання послуг. Для когнітивного міста характерний проактивний погляд на вирішення потенційних проблем, така собі «гра на випередження». Місто не чекає поки мешканці звернуться за допомогою, а передбачає таке звернення, оскільки аналізує особливості функціонування районів, інфраструктури, тощо. Так, міська влада починає реконструкцію водогону не тому, що він вже протікає, а тому пройшов строк ефективної експлуатації і відповідно з’являються потреба в модернізації. Усі вищеназвані аспекти мають істотні правові наслідки, зокрема чимало цих змін стосуються законодавства про цифрові технології. Але є й інші, які слід врахувати. Найбільш очевидними правовими питаннями є ті, що стосуються законодавства про інформацію та цифрові технології. Передусім йдеться питання, яке одразу спадає на думку, це захист інформаційного прайвесі. Величезні масиви даних, які щодня проходять через розумні міста, містять багато персональних даних: де ми фізично знаходимося в певний момент часу, наше споживання води та електроенергії, як ми використовуємо певну громадську інфраструктуру тощо. Водночас варто чітко усвідомлювати, що розбудова когнітивного міста закономірно поставить перед юриспруденцією й інші питання, безпосередньо не пов’язані з цифровим правом. Зокрема, створення інфраструктури когнітивних міст вимагає і продовжуватиме вимагати змін до законодавства про публічні договори (контракти). Найбільш очевидною сферою сьогодні є те, як вимоги до інновацій – ключових для розумних міст – будуть включені до таких договорів.

Висновки. Таким чином, обидві сучасні концепції розбудови міст ‒ «розумне місто» і «когнітивне місто» ‒ покликані покращити добробут мешканців міст, забезпечити сталий розвиток та розбудову комфортного, безпечного середовища. При цьому вони супроводжуються низкою викликів правового, соціального, економічного та етичного характерів, від так потребує правової регламентації та знаходження балансу між інформаційними технологіями та правами людини. Використання «когнітивних систем» дає можливість бути не просто технічно просунутим, але й «навчатися» та адаптуватися до викликів. Це створює можливості якісно нового рівня управління задля забезпечення сталого розвитку. Комплексне правове забезпечення такої еволюції міського простору має ґрунтуватися на балансі інтересів між інноваціями, соціальною прийнятністю та правовим обґрунтуванням і захистом прав людини та інтересів громадянського суспільства.

УДОСКОНАЛЕННЯ СПОСОБІВ ЗАХИСТУ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ У РОЗРІЗІ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

2025-10-15T13:43:47+00:00

Вступ. Проєвропейський курс розвитку демократичної держави створює низку зобов’язань щодо реалізації потреб по удосконаленню вітчизняного законодавства до європейських стандартів. Природа походження об’єктів права інтелектуальної власності (тісний зв’язок з інноваційними досягненнями у сфері науково-технічного прогресу) потребує комплексних підходів вирішення проблем охорони і захисту прав на такі об’єкти. Розвиток науково технічного прогресу як сприяє появі інноваційних підходів до створення об’єктів інтелектуальної власності, так і спонукає до констатації спеціалізованими інстанціями нових способів порушення виключних прав. Окреслені вище правові процеси потребують комплексного доктринального дослідження з перспективами розробки практичних рекомендацій з питань як попередження вчинення дій щодо порушення суб’єктивних прав інтелектуальної власності так і захисту вже порушених, невизнаних або оспорюваних прав. Врахування висновків Європейського суду з прав людини є ключовим до напрацювання найбільш ефективних механізмів охорони і захисту прав інтелектуальної власності.

Короткий зміст основних результатів. Доктринальне дослідження процесів взаємодії розвитку інтелектуальної власності із іншими інститутами права (накшталт, свободи вираження поглядів), у взаємодії із використанням новітніх технологій та у розрізі практики Європейського суду з прав людини надало можливість зробити наступні тези: механізми захисту прав інтелектуальної власності щільно пов’язані із процедурно-процесуальними процесами, що реалізуються безпосередньо під час розгляду та вирішення справи. Зокрема, висновки судових інстанцій виконують допоміжну функцію у питаннях формування лінії захисту; якість рівня реалізації прав інтелектуальної власності залежний від рівня виконання позитивних зобов’язань держави по забезпеченню заходів щодо охорони і захисту таких прав. Це стосується обов’язків держави по дотримання процедурних зобов’язань в частині строків проведення процедур на стадіях досудового розслідування та судового розгляду тощо; взаємодія правових явищ на рівні окремих інститутів сприяє появі і констатації нових форм порушення прав інтелектуальної власності. Практика Європейського суду з прав людини констатувала та визнала порушенням бездіяльність осіб (в аспекті перевірки змісту інформації щодо порушення прав інтелектуальної власності), які відповідали за надання дозволів для розміщення інформації на веб-сайті; допустимість застосування державою обмежень може обумовлюватися гострою суспільною потребою.

Висновок. Проведений доктринальний аналіз спеціалізованої практики Європейського суду з прав людини у сфері права інтелектуальної власності надав можливість сформувати висновки практичного значення, використання яких сприятиме удосконаленню інструментів захисту порушених прав та проведенню подальших наукових напрацювань у сфері охорони і захисту права інтелектуальної власності.

ЗАСТОСУВАННЯ ПРИНЦИПІВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ДОГОВІРНОГО ПРАВА ТА ІНШИХ ДЖЕРЕЛ «М’ЯКОГО ПРАВА» В МІЖНАРОДНОМУ КОМЕРЦІЙНОМУ АРБІТРАЖІ

2025-10-15T13:45:26+00:00

Вступ. У статті розглядаються питання застосування Принципів європейського договірного права (PECL) та інших джерел «м’якого права» Європейського Союзу в міжнародному комерційному арбітражі. Висвітлено юридичні засади, практичні аспекти та особливості інтеграції цих актів у практику європейських арбітражних інституцій.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Визначено, що хоча джерела «м’якого права», такі як PECL та Принципи міжнародних комерційних договорів УНІДРУА, не є формально обов’язковими, вони набувають дедалі більшого значення в практиці вирішення комерційних спорів. Це пов’язано з їхньою здатністю ефективно заповнювати прогалини національного законодавства і міжнародних договорів, забезпечуючи уніфікацію правових стандартів і підвищуючи передбачуваність арбітражних рішень. Досліджено практику основних європейських арбітражних інституцій: ICC (Париж), LCIA (Лондон), SCC (Стокгольм), VIAC (Відень), DIS (Німеччина). Встановлено, що ці інституції активно посилаються на PECL та Принципи УНІДРУА як для прямого застосування (за умови явної волі сторін), так і для тлумачення договірних положень і заповнення нормативних прогалин у відсутність чіткого вибору права. Зокрема, арбітражна практика демонструє широке використання PECL та Принципів УНІДРУА у питаннях тлумачення зобов’язань сторін, а також застосування принципів добросовісності та розумності.

Висновок. Обґрунтовано, що інтеграція джерел «м’якого права» в арбітражну практику арбітражних юрисдикцій відображає сучасні тенденції розвитку міжнародного комерційного права і відповідає потребам міжнародного комерційного обороту. Водночас, для подальшого розширення їх застосування потрібне поглиблення правової визначеності, уточнення меж використання таких інструментів і подальша стандартизація практик європейських арбітражних центрів. У перспективі, посилення ролі PECL та Принципів УНІДРУА у міжнародному комерційному арбітражі може сприяти подальшій гармонізації договірного права на європейському та глобальному рівнях.

ОСОБЛИВОСТІ ДОГОВОРУ КУПІВЛІ-ПРОДАЖ МАЙБУТНІХ РЕЧЕЙ (EMPTIO REI SPERATAE, EMPTIO SPEI) У РИМСЬКОМУ ПРАВІ

2025-10-15T13:46:47+00:00

У статті досліджується договір купівлі-продажу майбутніх речей у римському праві. Проаналізовано два види договорів: emptio rei speratae (купівля майбутньої речі) та emptio spei (купівля надії).

Предметом першого виду договору могли бути майбутні плоди, майбутній врожай, приплід тварин, дитина рабині. Предметом правочинів щодо купівлі майбутніх речей могли бути не лише ті речі, які вже росли, але ще й ті, що не були зібрані. Обґрунтовано, що договір купівлі майбутньої речі (emptio rei speratae) був договором під відкладальною умовою: у сторін виникають обов’язки: у покупця – обов’язок оплатити товар, у продавця – передати товар. Покупець повинен був оплачувати товар лише в тій кількості, в якій він з’явиться. Тому ризик невиконання договору повністю покладався на продавця: він не отримував ціну у разі відсутності товару. Якщо ж продавець перешкоджатиме настанню умови, то покупець матиме до продавця право на позов із купівлі на відшкодування збитків. Цей договір знайшов своє відображення у сучасних правопорядках.

Другий договір купівлі-продажу майбутньої речі мав назву «emptio spei», який за своєю правовою природою був алеаторним правочином. Предметом цього договору були майбутній улов риби або птахів, або подарунки принцепса-триумфатора, який викидали у натовп (iactus missilium). Купівля-продаж вважалася дійсною навіть тоді, коли нічого не буде отримано, оскільки маємо «купівлю надії». В цьому виді договору ризик повністю покладався на покупця, який повинен сплатити ціну навіть у разі, коли предмет купівлі-продажу не з’явиться у розпорядженні продавця або з’явиться у значно меншій кількості, ніж очікувалося. Однак обґрунтовується думка про те, що від продавця вимагався певний мінімальний стандарт поведінки: здійснено необхідні дії для отриманні майбутнього товару та у разі успіху його передано покупцеві. З’ясовано, що у цьому виді договору купівлі майбутньої речі відповідальність продавця наставала лише у разі недобросовісності продавця.

ЗНАЧЕННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ ЄСПЛ ДЛЯ IT-ПРАВА

2025-10-15T13:48:08+00:00

Вступ. Стрімкий прогрес інформаційних технологій та їх поширення у всі сфери життя змушує безупинно вдосконалювати правове регулювання сфери ІТ. В Україні цей процес ускладнюється необхідністю приведення національного законодавства у відповідність до європейських норм, зокрема до практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

Зміст. У статті аналізуються окремі рішення ЄСПЛ щодо різних аспектів ІТ-права: право на приватність в інформаційну епоху (S. and Marper v. The United Kingdom, Kopp v. Switzerland, Roman Zakharov v. Russia), свобода висловлювання в мережі (Ahmet Yildirim v. Turkey, Delfi AS v. Estonia), право на отримання інформації (Ukraine v. Russia (re Crime)) та інші.

Висновки. Автор зазначив, що рішення ЄСПЛ мають розумний вплив на українське законодавство щодо захисту персональних даних, цензури, свободи слова в Інтернеті та відповідальності провайдерів за розміщений контент, а також сприяють розвитку культури прав людини. Дослідник акцентував увагу на наявності галузевих викликів та шляхах їх вирішення.

ОСОБЛИВОСТІ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ОСНОВ ДОГОВІРНОГО ПРАВА ЄС

2025-10-15T13:49:29+00:00

Вступ. У статті здійснено дослідження наукових концепцій та теорій, які стали базисом для створення договірного права в ЄС та в Україні.

Короткий зміст основних результатів дослідження. В результаті проведеного аналізу наукових робіт та нормативних джерел права Європейського Союзу виявлено, що договірне право Європейського Союзу (ЄС) має глибоку відмінність від договірного права України у концептуальних підходах до договору та договірного права в самому широкому значенні. Відмінність полягає у різниці філософського світосприйняття та побудови політичного, економічного та правового правопорядків європейських держав-учасниць Євросоюзу. Сукупність зразків правового регулювання відносин та домовленості між політичним керівництвом цих держав послугували базисом для створення єдиного правопорядку в Європейському Союзі. Тому в договірному праві ЄС спостерігається плюралістичний підхід до створення норм договірного права. На сьогодні, найбільшу частину в договірному праві ЄС мають три наукові концепції – лібералістична, комунітарна, утилітарна – із привалюванням останньої. На цій основі в регулятивних конструкціях договірної сфери прослідковується плюралізм економічних та правових наукових теорій. Аналіз договірного права в Україні показав його концептуальний монізм. Сучасне українське договірне право базується на залишках марксисько-ленінської концепції побудови правового регулювання суспільних відносин, взагалі, та договірного права зокрема, що залишалась в українські правовій системі у вигляді радянської спадщини. Останніми роками під впливом глобалізації та Європейської інтеграції в теорії договірного права зокрема та в системі права загалом, в руслі реформ управлінської системи, судової системи в Україні на ґрунт правових норм сконструйованих на нормативіському праворозумінні здійснюються намагання пристосувати зміни навіяні ліберальними концепціями та теорією природного права.

Висновок. Обґрунтовано висновок про те, що успішність адаптації та гармонізації норм законодавства ЄС з правовим регулюванням договірних відносин та ефективність застосування адаптованих законодавчих норм в Україні залежить від розуміння сутності концепцій та теорій договірного права.

ДОПОМІЖНІ РЕПРОДУКТИВНІ ТЕХНОЛОГІЇ ЯК ОБ’ЄКТ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЩОДО ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

2025-10-15T13:51:01+00:00

Вступ. У статті розглянуто допоміжні репродуктивні технології в якості об’єкту цивільно-правового регулювання щодо особистих немайнових прав фізичних осіб. У зв’язку з тим, що ДРТ належить до медичної діяльності і послуг в сфері охорони здоров’я, вони розглядаються як об’єкт цивільно-правового регулювання таких особистих немайнових прав фізичних осіб, як права на медичну допомогу із застосуванням ДРТ, права на інформацію; права на біологічний матеріал (сперму, яйцеклітини, ембріони); договірні відносини (донорство, сурогатне материнство).

Короткий зміст основних результатів дослідження. Акцентується, що основними суб’єктами реалізації права на ДРТ є: пацієнти - подружні пари, самотні жінки чи чоловіки, ЛГБТ-пари; заклади охорони здоров’я, в яких реалізовуються програми ДРТ; донори гамет чи ембріонів; сурогатні матері; державні органи нагляду чи контролю. До інституційних компонентів права на медичні послуг із застосуванням ДРТ належать система медичних закладів, в яких реалізуються ці програми, а також державні контролюючі органи – МОЗ, Держлікслужба. Окреме місце серед інституційних компонетів означеного права відводиться науковим установам, в яких проводяться дослідження в галузі репродуктивної медицини.

Висновок. Проблемними аспектами забезпечення права фізичних осіб на медичну допомогу із застосуванням ДРТ в Україні визначено відсутність єдиного спеціального закону, що спричинює прогалини в правозастосуванні. Серед важливих питань означеного права також належить прогалини в захисті персональних даних, оскільки через недостатньо чіткі механізми контролю може порушуватися як анонімність донорів, так і конфіденційність потенційних батьків.

КРИТЕРІЇ ТА ПРАВИЛА ТЛУМАЧЕННЯ ДОГОВОРІВ У ДОГОВІРНОМУ ПРАВІ ЄС

2025-10-28T15:20:32+00:00

Вступ. Джерела договірного права ЄС містять критерії та правила тлумачення змісту договорів. Одностайні підходи щодо тлумачення змісту укладених договорів мають надати сторонам певний інструментарій, що сприятиме єдиному розумінню змісту договору з метою його належного виконання або вирішення договірного спору. Критерії та правила тлумачення договорів, передбачені договірним правом ЄС, застосовуються також при вирішення договірних спорів, що свідчить про важливість їх дослідження.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Основним критерієм, що застосовується під час тлумачення договорів у договірному праві ЄС, є намір сторін. Цей критерій застосовується у разі, якщо є можливість встановити цей намір сторін, тобто, якщо щодо наміру сторін немає сумніву, то суперечності щодо тлумачення усуваються. Намір сторін під час тлумачення превалює над буквальним змістом тексту договору. Якщо намір сторін встановити неможливо, то положення договору треба тлумачити відповідно до того, як за аналогічних обставин їх розуміли «розсудливі особи» (reasonable persons), подібні до сторін. «Розсудливою особою» у комерційних договорів слід розуміти підприємця, який має певні знання та досвід у відповідній сфері. Під аналогічними обставинами, за яких діє «розсудлива особа», у контексті тлумачення договору слід розуміти характер та мету договору, попередню поведінку сторін, переддоговірні відносини, значення, що надається термінам та умовам у відповідній сфері, звичаї, добросовісність тощо.

Висновок. Акти договірного права ЄС пропонують також певні правила, які повинні застосовуватись під час тлумачення у разі неоднозначності тексту договору: «favor negotii» («на користь чинності правочину»), правило переваги першого варіанту тексту договору, правило системного тлумачення, «contra proferentem» («проти того, хто запропонував»), правило переваги умов, що були обумовлені індивідуально. Вказані правила можуть бути застосовані також й у національному праві, що є свідченням нагоди досвіду європейського договірного права.

ПРОСТОРОВІ ТА МАЙНОВІ ОЗНАКИ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ

2025-10-15T13:55:14+00:00

Вступ. Ефективність правового регулювання земельного обігу повинна відбуватися виходячи із обґрунтування взаємодії соціальних, правових та економічних суспільних інтересів. Такий підхід має суттєву наукову актуальність. Формулювання структури і системи та узагальнення основних правових положень у напрямку розуміння майнових характеристик землі має достатню доцільність. Дослідження проводиться з метою систематизації, оновлення, здійснення аналізу фактів та їх синтезу у нові розуміння та формулювання висновків, що описують правові елементи та дозволяють збудувати логічні причинно-наслідкові зв'язки між ними з метою прогнозування їх перебігу та застосування.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Як було досліджено, норми земельного, податкового і цивільного законодавства розглядають земельну ділянку разом із розташованими на ній природними ресурсами, будівлями і спорудами не тільки як природний ресурс але і як просторовий базис та складну річ з усіма ознаками нерухомого майна. Таким чином, сукупними елементами земельної ділянки як складної речі (майна) є: ґрунтовий прошарок, водні природні і антропогенні об'єкти; ліси і лісосмуги, багаторічні насадження. Виокремлено поняття «простір» як невід’ємний елемент земельної ділянки. Він виступає мірою встановлення об’єму або кількості предметів матеріальної реальності, об’єктів та явищ. Земельна ділянка як речовий об’єкт може займати місце та бути розташованою лише у фізичному просторі. Крім того, говорячи про природні ресурси взагалі, має сенс застосовувати термін «простір» при правовому регулюванні майнових відносин щодо лісових ділянок, надр, водних об’єктів, багаторічних насаджень, атмосферного повітря тощо. Сам же «простір» може використовуватися власниками земельних ділянок і землекористувачами в межах координат які знаходиться над та під поверхнею земельної ділянки і який є доступним на вишину і глибину, що функціонально необхідні для будівництва споруд і будівель господарського або житлового призначення. Встановлено, що при відчуженні земельної ділянки до набувача переходить право власності на багаторічні насадження та ґрунтовий шар в межах всієї ділянки, повність та без обмежень їх кількості, а ось ліси та водні об'єкти набуваються у власність лише в межах площ дозволених Лісовим та Водним кодексами.

Висновки. Враховуючи рамки нормативного-правового бачення, сформульовано дві основні ознаки земельної ділянки: 1. Просторові які включають в себе межі, місце розташування (географічні координати) та площу ділянки. 2. Майнові, що включають її цільове призначення та визначені щодо ділянки права та встановлені обов’язки. В якості просторової (кількісної) ознаки земельної ділянки окремо розглянуто термін «простір» як еталон міри. Зроблено висновок, що земельна ділянка має усі ознаки майна та нерухомої речі, поєднуючи їх із просто-ровими характеристиками, що притаманні ділянці як природному ресурсу, територіальному базису та засобу виробництва.

ЖИТЛОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ: ВИКЛИКИ СЬОГОДЕННЯ ТА РЕАЛІЇ ВОЄННОГО СТАНУ

2025-10-15T13:57:33+00:00

Вступ. Врегулювання у Конституції України права на житло потребує формування сучасного житлового законодавства. Це сприяє охороні та належному здійсненню житлових прав фізичних осіб. Чинність в Україні застарілого ЖК УРСР зумовлює необхідність реформування житлового законодавства. Потребують формування сучасні концептуальні засади житлового законодавства. Нові суспільні відносини, що виникають у житловій сфері мають бути належним чином закріплені у житловому законодавстві. Мета статті полягає у формуванні концептуального наукового підходу щодо житлового права України, що відповідає викликам та реаліям сьогодення. Використані наступні методи дослідження. Формально-логічний – у виявленні нових тенденцій розвитку суспільних житлових відносин в Україні. Системно-структурний метод був застосований задля з’ясування особливостей права на житло в структурі інших прав. Діалектичний метод був використаний при співставленні права на житло за радянських часів та у наш час.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Право людини на житло є частиною базового права на достатній життєвий рівень. Це відображено у міжнародних нормативно-правових актах і законодавстві України. В умовах воєнного стану держава запровадила нові механізми охорони і захисту права на житло. Серед них програма компенсацій і надання житлових сертифікатів за програмою Є-відновлення. Триває пошук і впровадження нових механізмів забезпечення житлом внутрышньо переміщених осіб. Набуває розвитку забезпечення житлом осіб, що його потребують через незалежні від них обставини за рахунок чи завдяки організаційним зусиллям міжнародних організацій та фондів, благодійних організацій, територіальних громад, волонтерів. Це є частиною державної політики щодо формування в Україні громадянського суспільства.

Висновки. Сучасні умови розвитку суспільства та реалії сьогодення зумовлюють необхідність створення Концепції розвитку житлового законодавства України. Має бути створений сучасний Житловий кодекс України. Це повинно бути зроблено з урахуванням того, що права людини на житло і достатній життєвий рівень (що включає житло) є базовими, закріпленими у ст. ст. 47, 48 Конституції України. Держава має створювати надійні правові механізми, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду та для забезпечення громадян, які потребують соціального захисту житлом державою. Потребує спеціального правового регулювання забезпечення житлом за рахунок міжнародних організацій та фондів, благодійних організацій, волонтерів.

МОДЕРНІЗАЦІЯ СИСТЕМИ БАНКРУТСТВА В КОНТЕКСТІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ

2025-10-15T13:58:29+00:00

Вступ. Стаття присвячена комплексному дослідженню теоретичних та практичних аспектів модернізації системи банкрутства в Україні крізь призму забезпечення належного рівня соціального захисту населення. В роботі здійснено ґрунтовний аналіз сучасного стану правового регулювання процедур банкрутства з урахуванням євроінтеграційних процесів та специфіки функціонування національної економіки в умовах воєнного стану. На підставі систематизації актуальних статистичних даних та результатів новітніх наукових досліджень ідентифіковано ключові проблеми у сфері захисту прав працівників підприємств-боржників, запропоновано науково обґрунтовані шляхи їх вирішення з урахуванням міжнародного досвіду та національних особливостей правозастосування.

Короткий зміст основних результатів дослідження. У дослідженні обґрунтовано необхідність запровадження комплексного підходу до модернізації системи банкрутства, який передбачає гармонійне поєднання економічних інтересів кредиторів та боржників із забезпеченням соціальних гарантій працівників. Особливу увагу приділено теоретико-методологічним засадам цифрової трансформації процедур банкрутства, розвитку інституту медіації як альтернативного способу врегулювання спорів та вдосконаленню механізмів контролю за діяльністю арбітражних керуючих. На основі аналізу правозастосовної практики та доктринальних підходів розкрито роль неурядових організацій у забезпеченні соціального захисту працівників під час процедури банкрутства, визначено організаційно-правові засади їх взаємодії з державними інституціями.

Висновок. За результатами проведеного дослідження сформульовано системні пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правової бази у сфері банкрутства, зокрема запропоновано внесення змін до Кодексу України з процедур банкрутства в частині посилення гарантій трудових прав працівників. Обґрунтовано доцільність створення комплексної системи раннього попередження банкрутства та впровадження інноваційних механізмів захисту прав працівників з використанням сучасних цифрових технологій. Значну увагу приділено питанням інституційного забезпечення процедур банкрутства, зокрема вдосконаленню професійної підготовки арбітражних керуючих та суддів, які спеціалізуються на розгляді справ про банкрутство. На основі проведеного дослідження розроблено практичні рекомендації щодо підвищення ефективності механізмів соціального захисту населення в умовах реформування системи банкрутства та євроінтеграційних процесів.

СУЧАСНИЙ СТАН ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

2025-10-15T14:00:10+00:00

Вступ. Реформа вищої юридичної освіти в Україні є важливим напрямком політики держави, що вимагає необхідності узгодження національних освітніх стандартів з європейськими вимогами та забезпечення підготовки висококваліфікованих юристів.

Короткий зміст основних результатів дослідження. У статті основна увага приділяється деяким найактуальнішим проблемам та перспективам модернізації вищої юридичної освіти в Україні. Обґрунтованою є думка про необхідність оновлення національної системи вищої юридичної освіти у зв’язку з інтеграцією України до європейського освітнього простору. Зазначається, що успіх реформи юридичної освіти в Україні слід оцінювати крізь призму викликів та тенденцій розвитку, що дозволить побудувати сталий механізм стабільного розвитку національної юридичної освіти, який відповідає сучасним стандартам державної політики. Доведено, що реформа юридичної освіти є невід’ємним елементом загальної правової реформи, що має на меті підвищення рівня професійної підготовки юристів відповідно до вимог сучасного суспільства та міжнародних стандартів освіти. Було визначено, що майбутній розвиток юридичної освіти в Україні має базуватися на принципах академічної доброчесності, гармонізації з міжнародними стандартами та інтеграції практико-орієнтованого підходу в освітній процес.

Висновки. Трансформація юридичної освіти – це складний та довготривалий процес, який вимагає скоординованих дій державних органів, наукової спільноти та професійних асоціацій для досягнення якісних змін у підготовці юристів.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ РЕГУЛЮВАННЯ КРАУДФАНДИНГУ КАДРІВ У СФЕРІ ЗАЙНЯТОСТІ: ВИКЛИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

2025-10-15T14:01:24+00:00

Вступ. У статті досліджено адміністративно-правові механізми регулювання краудфандингу кадрів у сфері зайнятості. Акцент зроблено на інноваційному підході, що передбачає залучення фінансових ресурсів від громадянського суспільства, бізнесу, міжнародних організацій та благодійних фондів. Особливу увагу приділено використанню цього інструменту для створення тимчасових робочих місць, фінансування перекваліфікаційних програм, підтримки малого та середнього бізнесу та забезпечення соціальних гарантій працівників у періоди кризи.

Короткий зміст основних результатів. Автор наголошує на доцільності інтеграції краудфандингових механізмів у діяльність Державної служби зайнятості України з урахуванням успішних міжнародних практик. У статті наводяться приклади таких ініціатив у різних країнах світу. Запропоновано кілька напрямів застосування краудфандингових механізмів: підтримка ключових фахівців у регіонах з дефіцитом кадрів, фінансування програм перекваліфікації, залучення бізнесу до співфінансування створення нових робочих місць та організації стажувань. Особлива увага приділена перспективі створення спеціалізованої онлайн-платформи «крауд-рекрутингу», яка може стати координаційним центром для об’єднання зусиль держави, бізнесу та громадськості у фінансуванні ініціатив, спрямованих на вирішення проблем зайнятості. Підкреслюється необхідність законодавчого врегулювання краудфандингових механізмів у сфері зайнятості в Україні. Автор пропонує внести зміни до Закону «Про зайнятість населення» та Бюджетного кодексу України з метою врегулювання порядку прийняття благодійних внесків на підтримку працевлаштування. Також рекомендовано створити правові механізми для забезпечення прозорості та цільового використання зібраних коштів.

Висновки. Автор зазначає, що впровадження моделі «краудфандингу кадрів» потребує узгоджених дій центральної влади, органів місцевого самоврядування, бізнесу та громадянського суспільства. У цьому процесі важливу роль відіграватиме Державна служба зайнятості як координатор проєктів і адміністратор фінансових ресурсів. Стаття наголошує на значному потенціалі краудфандингу кадрів як інструменту підтримки зайнятості в умовах економічної нестабільності. Запропоновані механізми можуть стати ефективним засобом збереження кадрового потенціалу, сприяти розвитку ринку праці та забезпечити стійкий соціально-економічний розвиток України в умовах кризи.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСІБ, ЯКІ ПРИДАТНІ ДО ВИКОНАННЯ ВІЙСЬКОВОГО ОБОВ’ЯЗКУ В УКРАЇНІ

2025-10-15T14:02:55+00:00

Вступ. Внаслідок повномасштабної агресії проти України вагоме значення та місце займають Збройні Сили України, призначенням яких є захист нашої держави, її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності.

Актуальність. У сучасних умовах розвитку Української держави гостро постало питання формування ефективної системи управління забезпеченням оборони та національної безпеки. У світлі цього, до чинного законодавства було внесено значну кількість змін, спрямованих на вдосконалення організації та функціонування Збройних Сил України. Не стало винятком і питання унормування адміністративно-правового статусу осіб, які придатні до виконання військового обов’язку, у тому числі в умовах запровадження правового режиму воєнного стану. Мета полягає у дослідження засад адміністративно-правового статусу осіб, які придатні до виконання військового обов’язку.

Основні результати дослідження. У цій статті розглядаються законодавчі підходи до сучасного розуміння понять «військовозобов’язаний» та «військовослужбовець», обумовлені запровадженням воєнного стану в Україні. Звертається увага на те, що ці тлумачення залишаються суперечливими в національному законодавстві, тому аналізуються теоретичні підходи юристів-науковців до розуміння цих понять. Було порушено питання про придатність новобранця до військової служби. Для кращого розуміння поняття «військовозобов’язаний» представлені наукові позиції щодо його притаманних характерних рис. Акцент робиться на адміністративно-правовому статусі військовослужбовця, що становить сутність правовідносин у рамках військової служби та є складним механізмом, оскільки наділений багатокомпонентною структурою, що відображається в законодавчій системі нормативно-правових актів.

Висновки. На основі аналізу сучасних досліджень та чинного українського законодавства пропонується власне тлумачення поняття військовозобов’язаного та військовослужбовця. Запропоновані тлумачення, порівняно з тими, що наразі прописані в законодавстві, вважаються ширшими та більш доцільними, оскільки вони включають складові, що не залежать від волі особи та через норми права надають можливість заохочувати осіб до виконання своїх конституційних обов'язків щодо захисту/оборони України, а також притягувати до відповідальності тих, хто ухиляється від цього військового обов'язку.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МЕНТАЛЬНОГО ЗДОРОВ’Я СТУДЕНТІВ У ЗАКЛАДАХ ВИЩОЇ ОСВІТИ

2025-10-15T14:04:59+00:00

Вступ. У сучасних умовах глибоких соціально-економічних трансформацій, які спричинили тотальна цифровізація, пандемія COVID-19 та найбільше – повномасштабне вторгнення РФ, питання забезпечення ментального здоров’я сучасного українця стає дедалі більш актуальним.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Розмаїття українського суспільства, що стало більш помітним з 2014 року на тлі війни; отримання неоднакового досвіду під час війни; наявність відмітних політичних поглядів чи неоднозначного ставлення до подій, що відбуваються; неоднаковий стан матеріального забезпечення населення; прірва між тилом і фронтом та багато іншого, що пізніше може спричинити напругу серед громадян, тому суспільство вже сьогодні має стати адаптаційно гнучким, щоб уміти пристосовуватися до змін; стійким, щоб протистояти викликам, та обізнаним, щоб реально оцінювати стан речей, тобто існувати в межах стратегії підвищення соціальної інклюзії. Cоціальна інклюзія почасти досягається шляхом доступу до ринків і послуг, зокрема освітніх, то ж, освіта та соціальна інклюзія є тісно пов’язаними. Свій потужний внесок у подолання кризових явищ та формування нової суспільної парадигми, зокрема шляхом сприяння соціальній інклюзії, повинні здійснювати українські університети. Актуальність окресленої теми зумовлена необхідністю удосконалення адміністративно-правового інструментарію, який здатен ефективно реагувати на потреби студентської молоді у сфері ментального здоров’я. Проблема здоров’я людини сьогодні зросла до планетарних масштабів, оскільки від цього залежить майбутнє людства. Ментальні розлади у різні часи вивчали різні фахівці. Сьогодні ця проблема є колом наукових інтересів психологів, психотерапевтів, психіатрів та інших фахівців, що зацікавлені у дослідженні різних аспектів ментального здоров’я та його покращенні. Метою дослідження є аналіз адміністративно-правових засад (механізму) забезпечення ментального здоров’я студентів у ЗВО України та формулювання пропозицій щодо його вдосконалення.

Для досягнення поставленої мети визначимо такі завдання:

- Розкрити поняття та значення ментального здоров’я студентської молоді;

- Визначити суб’єктів адміністративно-правового механізму забезпечення ментального здоров’я учасників освітнього середовища у ЗВО;

- Проаналізувати чинне законодавство у сфері забезпечення ментального здоров’я студентської молоді;

- Визначити складові адміністративно-правового механізму забезпечення ментального здоров’я студентської молоді.

Ментальне здоров’я студентів у закладах вищої освіти визначається сукупністю чинників. Це такий стан благополуччя, що впливає на навчальну мотивацію, академічну успішність, соціальну взаємодію та загальну якість життя студентів. На сьогодні освітня політика закладів вищої освіти спрямована на створення психологічно комфортного, безпечного та інклюзивного освітнього середовища шляхом підвищення компетентності всіх учасників освітнього процесу; вивчення факторів стресу та мінімізацію їх впливу; створення безконфліктних умов міжособистісного спілкування; культивування механізмів психологічної стійкості студентів у процесі їх навчання шляхом ознайомлення з основними стратегіями стресостійкості тощо. Суб’єктами адміністративно-правового механізму забезпечення ментального здоров’я учасників освітнього середовища у ЗВО виступають зокрема Міністерство освіти і науки України; самі заклади вищої освіти в особі їх керівництва; психологічна служба ЗВО; студентське самоврядування. Таким чином, МОН визначає політику та нормативну базу, керівництво ЗВО забезпечує інституційні умови, психологічні служби безпосередньо працюють зі студентами, а студентське самоврядування виступає зв’язковою ланкою між студентами та адміністрацією. Важливо, щоб усі ці рівні взаємодіяли системно, забезпечуючи цілісну модель підтримки ментального здоров’я у ЗВО. У часи, коли студенти стикаються з численними психологічними викликами – війна, невизначеність, дистанційне навчання, фінансові труднощі, важливу роль серед суб’єктів, що забезпечують ментальне здоров’я учасників освітнього середовища у ЗВО, важливу роль відіграє студентське самоврядування – автономне, демократичне середовище, що об’єднує студентів навколо вирішення важливих питань, зокрема щодо їх благополуччя та ментального комфорту. Його роль полягає не лише у представництві інтересів студентів, але й у створенні безпечного, підтримувального середовища. У структурі адміністративно-правового механізму забезпечення ментального здоров’я студентської молоді можна виділити такі складові: нормативно-правове забезпечення процесу; наявність організаційної структури управління,; здійснення адміністративно-управлінських процедур; правове регулювання прав і обов’язків; застосування контрольних та санкційних інструментів.

Висновки. Отже, підтримка ментального здоров’я студентів у закладах вищої освіти має неабияке значення, особливо в умовах воєнного стану та з огляду на те, що роль ЗВО як осередку соціальної інклюзії та згуртованості, де відбувається знайомство і соціалізація громадян з різними можливостями і здібностями; виникає повага до прав людини, відчуття єдиного плеча, солідарних поглядів у напрямку відродження повоєнного українського суспільства, дедалі більше зростає.

ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН, ЯК ЗАСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІСНУВАННЯ СУСПІЛЬСТВА ТА ДЕРЖАВИ

2025-10-28T15:32:46+00:00

Вступ. У статті розглянуто питання державного кордону, як одного із елементів, що забезпечує існування суспільства і держави. На сьогодні питання державного кордону э досить важливим не тільки з точки зору збереження суверенітету держави, а і з теоретичної сутності. Кордон виступає засобом автентичності, об’єднання, визначення сфер дії органів влади, державних інститутів, сфери дії права, гарантій безпеки тощо. Тобто саме ним визначається межі існування усіх елементів, що належать державі. Тоді постає питання визначення сутності державного кордону, як засобу забезпечення існування суспільства та держави.

Короткий зміст основних результатів дослідження. За для дослідження визначеної теми були розглянуті основні компоненти, які визначають складову предмету дослідження. А саме було розглянуто питання суспільства, держави та кордонів держави, що є основним елементом даного явища. Визначено, що суспільство це сукупність які проживають на спільній території та пов’язані спільними інтересами. Державу визначено, як політико-територіальну організацію суспільства на конкретній території, де діє правова система, існують органи влади, система оподаткування, армія, а також факультативні елементи так, як: прапор, герб, гімн, грошова одиниця, мова. Державний кордон виступає об’єднуючим елементом суспільства та держави, а також ознакою яка гарантує єдність існування членів суспільства на певній території та сферу розповсюдження влади органів держави, правової системи.

Висновки. Дослідивши наукові погляди та здійснивши аналіз отриманих результатів було встановлено зв'язок державного кордону із ключовими складовими дослідження, а саме суспільством та державою. Визначено, що суспільство є першочерговим явищем яке зумовлює виникнення держави, як засобу організації його членів та управління ними. Право виступає засобом впливу держави на суспільство шляхом регулювання суспільних відносин. Державний кордон є основним елементом державного явища, що визначає межі існування держави в якій проживає суспільство (тобто також визначає межі існування суспільства) та сферу дії права, ти самим виступає засобом забезпечення існування суспільства та держави.

СТРОК НА АПЕЛЯЦІЙНЕ ОСКАРЖЕННЯ ПІСЛЯ СКЛАДЕННЯ ПОВНОГО СУДОВОГО РІШЕННЯ У СПРАВАХ, ЯКІ Є ТЕРМІНОВИМИ

2025-10-15T14:07:27+00:00

Вступ. В даній статті розкрито проблемні питання, що стосуються строків апеляційного оскарження судових рішень після складання повного судового рішення у справах, які є терміновими в адміністративному судочинстві. Процес розгляду обумовлює стан стабільності правової системи та справедливості судових рішень. Стаття розкриває фактори, що мають вплив на ефективність та тривалість апеляційного адміністративного провадження, удосконалення такої процедури, та фактори, які можуть впливати на швидкість та збільшувати ефективність розгляду адміністративних справ, що, в свою чергу, має також визначальний вплив на рівень довіри громадян до адміністративного процесу. Апеляційне адміністративне провадження є тою стадією судового розгляду справ в Україні, на якій здійснюється перегляд рішення адміністративного суду першої інстанції.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Відповідно до проаналізованих вітчизняних джерел, які регулюють правове застосування положень адміністративного судочинства в Україні, в тому числі взявши до уваги плоди доктринальних розробок науковців, що розкривають аспекти апеляційного адміністративного провадження в даному судочинстві, можна виокремити кілька суттєвих чинників, що мають визначальний вплив на ефективність апеляційного адміністративного провадження. До таких можна віднести нечіткість порядку при обчисленні строку для апеляційного оскарження, проблему недостатньо належного нормативно-правового забезпечення процесуальних вимог при підготовці до розгляду адміністративної справи в суді апеляційної інстанції. Також судом першої інстанції може бути не враховано негативні вказівки апеляційного адміністративного суду при направленні справи на продовження розгляду судом апеляційної інстанції. Проблемним в адміністративному судочинстві є також неналежне дотримання встановлених законодавчих строків для розгляду апеляційних скарг, що може призвести до неможливості реалізації принципу диспозитивності адміністративним апеляційним судом.

Висновок. Дана стаття пропонує вирішити проблемні питання та заповнити прогалини в національному законодавстві з метою визначення порядку обчислення строків при апеляційному адміністративному оскарженні судових рішень судів першої інстанції у справах, які є терміновими.

ДО ПИТАННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОБОРОНИ ДЕРЖАВИ

2025-10-15T14:10:52+00:00

Вступ. В умовах російської військової агресії проти України великого значення набувають наукові дослідження та вивчення загальних закономірностей і характеристик адміністративно-правового забезпечення оборони держави. Забезпечення оброни України ускладнюється не лише через фактичні воєнні дії та значні фінансові витрати, але й необхідністю соціально-економічних реформ, включаючи реформи оборони. За цих обставин виконання конституційних функцій для захисту України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності та існування ефективної оборонної системи стають пріоритетними, що є основною умовою гарантування територіальної цілісності та національному суверенітету. Мета полягає у з’ясуванні засад адміністративно-правового забезпечення оборони держави. Методи. Теоретичні та загальнонаукові (аналіз, синтез, систематизація), емпіричний метод.

Основні результати дослідження. Розглянуто питання адміністративно-правового забезпечення оборони держави. Досліджено наукові погляди стосовно таких правових категорій, як «правове забезпечення» та «адміністративно-правове забезпечення» у різних сферах суспільних відносин. Розглянуто поняття «адміністративно-правового забезпечення оборони держави» та встановлено його основоположні риси, а саме: реалізується спеціальними суб'єктами забезпечення, повноваження яких регламентовані законодавством; встановлена на основі норм адміністративного права; реалізовується через спеціальний інструментарій (механізми, заходи); діяльність суб'єктів публічного управління зводиться до прийняття законів, підзаконних нормативно-правових актів і їх реалізації.

Висновки. Адміністративно-правове забезпечення оборони держави є систематичною діяльністю суб’єктів забезпечення оборони, що регламентована адміністративно-правовими нормами, насамперед, діяльність суб’єктів публічного управління, з приводу адміністративно-правового регулювання, реалізації, охорони й захисту суспільних відносин у сфері оборони, гарантування прав і законних інтересів усіх суб’єктів правовідносин, що має на меті створення належних умов для оборони держави в ході збройної агресії.

ПРИНЦИПИ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

2025-10-15T14:12:27+00:00

Вступ. У статті досліджено правові засади реалізації державної антикорупційної політики як одну з передумов зниження рівня корупції.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Автором обґрунтовано важливість з’ясування системи та ролі принципів реалізації державної антикорупційної політики. Визначено зміст правових засад реалізації державної антикорупційної політики, зокрема, як основоположні засади, орієнтири, якими у практичній діяльності мають керуватися суб’єкти запобігання корупції з метою усунення передумов, факту та наслідків корупції. Акцентовано увагу на тому, що принципи реалізації антикорупційної політики не повинні сприйматися суто як «теоретична засада», вони безпосередньо мають значення правових вимог, що є обов’язковими для виконання й дотримання. В цілому висловлюється позиція щодо того, що принципи реалізації антикорупційної політики мають визнаватися орієнтирами, що стримують суб’єктів запобігання корупції від порушення закону під час реалізації заходів антикорупційної політики.

Висновки. Пріоритетними принципами реалізації державної антикорупційної політики мають визнаватися ті з них, зміст яких спрямований на формування усвідомлення необхідності правомірної поведінки. До основних принципів реалізації антикорупційної політики запропоновано віднести: принцип законності, принципи відкритості та прозорості, принцип участі громадськості у реалізації антикорупційних заходів, а також принцип доброчесності.

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ УКРАЇНИ

2025-10-15T14:14:20+00:00

Метою нашого дослідження є простеження особливостей та правового забезпечення професійної кваліфікації державних службовців. Підкреслено, що існуюча в Україні кризова ситуація, потребує адаптації до норм Європейського Союзу, перманентні зміни в організації праці в поєднанні з необхідністю постійного професійного вдосконалення державних службовців вимагають створення ефективного правового каркасу професійного розвитку та механізму реалізації їхнього зобов’язання щодо безперервного професійного навчання, що включає підвищення кваліфікації фахівців. Обґрунтовано, що фахове навчання та підвищенн кваліфікації державних службовців відіграє важливу роль у системі управління персоналом державного апарату, забезпечуючи його висококваліфікованими та компетентними спеціалістами. Саме професійна підготовка є наріжним каменем у підвищенні результативності функціонування державного апарату України, а тому автор наводить нормативно-правові акти, які регламентують та забезпечують безперервне навчання та підвищення кваліфікації державних службовців. У дослідженні доводиться, що службова кар'єра будується на послідовності займаних посад у владній ієрархії, що є наслідком здобутого досвіду в процесі практичної роботи та постійного професійного зростання. У статті підкреслено, що у державних службовців нерідко бракує потрібної інформації та компетентності для ефективного реагування на конкретні виклики. Відтак, професійне навчання та підвищення кваліфікації стає критично необхідним для них, а отже виступає однією із актуальніших тем наукого дослідження сьогодення.

ДЕТЕРМІНАНТИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТАТТЕЮ 435-1 КК УКРАЇНИ (ОБРАЗА ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ, ПОГРОЗА ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЮ)

2025-10-15T14:16:45+00:00

Вступ. Розв’язана війна росії проти України змусила законодавця належним чином подивитися на захист професійних честі та гідності, психічної недоторканості військовослужбовців. Результатом стала криміналізація образи та погрози насильством та іншими діями відносно військовослужбовців, членів їх родини та поширення відповідних матеріалів. Але ефективна протидія цього небезпечному соціально-правовому явищу неможлива без кримінологічного забезпечення, яке спрямоване на усунення причин та умов його виникнення і існування. Саме вплив на криміногенні фактори дозволить ефективно протидіяти останньому.

Короткий зміст основних результатів дослідження. В статті наголошується, що кримінальне правопорушення, яке передбачене ст. 435-1 КК України обумовлено низкою суб’єктивних та об’єктивних криміногенних факторів. Зазначається, що найважливішим серед них є політичні криміногенні фактори, до яких відносяться: відсутність в нашій країні універсальної політичної ідеології; зловживання з боку влади правилами політичної доцільності; вплив на свідомість українців влади країни-агресора, яка часто спекулює загальнолюдськими цінностями; наявність у владі нашої країни практики політико-правового популізму. Наголошується, що детермінанти даного кримінального правопорушення носять і ідеологічний характер. Це комплекс детермінант обумовлений відсутністю визначальної суспільної ідеології та національної ідеї. Важливою проблемою в цьому є занепад духовної сфери нашого суспільства, негативний вплив засобів масової інформації і особливо здійснення інформаційної війни та інформаційної тероризму. Не слід також ігнорувати суб’єктивні фактори, які породжують різні прояви кримінальної вербальної агресії і кримінального психічного насильства, проявом яких є правопорушення, що досліджується.

Висновок. Для здійснення кримінальної політики в сфері протидії правопорушенню, яке передбачене ст. 435 -1 КК України самих кримінально-правових заходів є явно недостатнім. Потребується належне кримінологічне забезпечення, яке є неможливим без аналіз криміногенних факторів (детермінант). Саме їх встановлення, аналіз та усунення повинно стати пріоритетними напрямком в діяльності суб’єктів запобігання цьому прояву кримінальної агресії та насильства.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ ПОВЕРЕННЯ ОБВИНУВАЛЬНОГО АКТУ ПРОКУРОРУ ПІД ЧАС ПІДГОТОВЧОГО СУДОВОГО ЗАСІДАННЯ

2025-10-15T14:18:22+00:00

Вступ: стаття присвячена досить важливій та актуальній темі рівності сторони обвинувачення і сторони захисту у судовому процесі, приділено увагу процесуальним аспектам повернення обвинувального акту у підготовчому судовому засіданні.

Короткий зміст: під час підготовчого судового слухання суд приймає рішення, які важливі і необхідні для спрощення процедури слухання справи по суті. У більшості випадків підготовча судове засідання закінчується призначенням судового розгляду на підставі обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру. Дуже рідко суд повертає обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору, коли вони не відповідають вимогам КПК України. Одним із завдань сторони обвинувачення є підтримання державного обвинувачення в суді, доведення вини обвинуваченого, саме тому сторона обвинувачення зацікавлена у призначенні судового розгляду на підставі обвинувального акту, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру. У випадку прийняття судом рішення про повернення обвинувального акту прокурор має можливість оскаржити дане рішення, відповідно до ч.4 ст. 314 КПК України. Клопотання про повернення обвинувального акту більшості випадків подається стороною захисту, яка зацікавлена в усуненні недоліків та поверненні обвинувального акту прокурору. У випадку відмови судом у задоволенні клопотання про повернення обвинувального акту, для сторони захисту не передбачено можливість оскаржити таке рішення. Це ставить в сторону обвинувачення та сторону захисту у процесуальну нерівність.

Висновок: запропоновано вирішення даного питання шляхом внесення змін до ч.4 ст.314 КПК України.

НАКЛАДЕННЯ АРЕШТУ НА ВІРТУАЛЬНІ АКТИВИ ЯК ЗАХІД ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ ЩОДО ЛЕГАЛІЗАЦІЇ (ВІДМИВАННЯ) МАЙНА, ОДЕРЖАНОГО ЗЛОЧИННИМ ШЛЯХОМ

2025-10-15T14:20:06+00:00

Вступ. Сучасний рівень злочинності характеризується поширенням застосування віртуальних активів які, стають предметом, засобом, доходом від їх вчинення, предметом конфіскації у кримінальному провадженні. У зв’язку із цим логічно постають питання щодо визначення порядку вжиття заходів, які б забезпечували подальшу реалізацію виконання призначеного судом покарання щодо таких активів.

Короткий зміст результатів дослідження. У статті здійснено спробу узагальнити існуючі погляди на проблеми накладання арешту на віртуальні активи як захід забезпечення кримінального провадження, зокрема у кримінальних провадженнях щодо легалізації (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом. Запропоновано авторський погляд на порядок застосування арешту на віртуальні активи, який визначено як сукупність послідовних етапів діяльності слідчого, прокурора, слідчого судді або суду.

Висновки. За результатами проведеного дослідження зроблено висновок, що процес накладання арешту на віртуальні активи у кримінальних провадженнях про легалізацію (відмиванню) майна, одержаного злочинним шляхом складається з таких етапів: 1) прийняття рішення про наявність підстав для застосування арешту віртуальних активів у кримінальному провадженні; 2) у невідкладних і виключних випадках накладення арешту на віртуальні активи без отримання дозволу слідчого судді або суду, а за рішенням Директора НАБУ чи його заступника, погодженого із прокурором; 3) звернення з клопотанням про накладання арешту на віртуальні активи до слідчого судді, суду; 4) розгляд слідчим суддею чи судом клопотання та вирішення питання про арешт віртуальних активів; 5) виконання судової ухвали про арешт віртуальних активів.

ОКРЕМІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЦИВІЛЬНО-ВІЙСЬКОВОГО СПІВРОБІТНИЦТВА

2025-10-15T14:21:45+00:00

Вступ. У статті сформовано підґрунтя базової методичної допомоги для помічника командира з правової роботи щодо кваліфікованого надання командуванню пропозиції та консультації стосовно вирішення питань правового забезпечення цивільно-військового співробітництва на відповідному рівні. Адже, помічник командира з правової роботи (юрисконсульт) як військовослужбовець, відповідаючи як у мирний, так і у воєнний час за організацію і стан правової роботи в бригаді, повинен бути здатним брати участь у здійсненні всебічного створення сприятливих умов для досягнення військових цілей шляхом правового забезпечення організації та підтримання належного рівня цивільно-військової взаємодії з об’єктами цивільного середовища в районах виконання завдань, передбачених чинним законодавством.

Короткий зміст основних результатів дослідження. У статті відзначено, що реалізація діяльності у сфері цивільно-військового співробітництва суттєвим чином підсилюється з огляду на процеси демократизації у системі організації та функціонування сектору безпеки і оборони України, урахування нових реалій, у межах яких громадяни та громадські об’єднання, які добровільно беруть участь у забезпеченні національної безпеки та оборони здійснюють суттєвий внесок у реалізацію цілей та завдань у цій сфері, що особливо знайшло своє підтвердження в умовах правового режиму воєнного стану. як у мирний, так і у воєнний час здійснення цивільно-військового співробітництва постає питання про забезпечення законності під час організації та функціонування такого типу співробітництва у сфері всебічного забезпечення життєдіяльності підрозділів сектору безпеки та оборони України, а також при здійсненні демократичного цивільного контролю за підрозділами сектору безпе-ки та оборони України як заходу цивільно-військового співробітництва.
У межах організації та функціонування цивільно-військового співробітництва у сфері всебічного забезпечення життєдіяльності підрозділів сектору безпеки та оборони України постають питання про такий тип співробітництва з метою покращення матеріального забезпечення життєдіяльності підрозділів сектору безпеки і оборони України; про організацію та функціонування цивільно-військового співробітництва у сфері технічного забезпечення життєдіяльності підрозділів сектору безпеки і оборони України; про організацію та функціонування цивільно-військового співробітництва у сфері речового забезпечення життєдіяльності підрозділів сектору безпеки і оборони України тощо.
Щодо забезпечення законності у сфері здійснення демократичного цивільного контролю за підрозділами сектору безпеки і оборони України як заходу цивільно-військового співробітництва слід ураховувати окремі аспекти: по-перше, слід глибоко розуміти призначення демократичного цивільного контролю за підрозділами сектору безпеки і оборони України як заходу цивільно-військового співробітництва у відповідності до Розділу ІІІ Закону України «Про національну безпеку України»; по-друге, потрібно ураховувати предмет демократичного цивільного контролю та співвідношення окремих його складових з діяльністю щодо реалізації правової роботи з боку помічника командира. Зокрема, до таких складових належить дотримання вимог Конституції та законів України у діяльності органів сектору безпеки і оборони, недопущення їх використання для узурпації влади, порушення прав і свобод людини і громадянина; урахування змісту і реального стану реалізації стратегій, доктрин, концепцій, державних програм та планів у сферах національної безпеки і оборони; контроль щодо стану правопорядку в органах сектору безпеки і оборони, їх укомплектованість, оснащеність сучасним озброєнням, військовою і спеціальною технікою, забезпеченість необхідними запасами матеріальних засобів та готовність до виконання завдань за призначенням у мирний час та в особливий період; ефективність використання ресурсів, зокрема бюджетних коштів, органами сектору безпеки і оборони. Як видно, предмет демократичного циві-льного контролю суттєвим чином корелює з обов’язками помічника командира бригади з правової роботи, пе-редбаченими статтею 100 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України; по-третє, слід розуміти особливості цивільно-військового співробітництво у сфері реалізації демократичного цивільного контролю з точки зору системності. Такий підхід потребує врахування системи цивільного контролю, що складається з контролю, який здійснюється Президентом України; контролю, що здійснюється Верховною Радою України; контролю, що здійснюється Радою національної безпеки і оборони України; контролю, що здійснюється Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; судового контролю; громадського нагляду.

Висновок. Можливості громадських об’єднань у межах правової роботи щодо організації цивільно-військового співробітництва у сфері реалізації демократичного цивільного контролю відіграють значну роль. Зокрема, вони можуть отримувати в установленому порядку від військового командування інформацію з питань діяльності складових сектору безпеки і оборони, крім інформації з обмеженим доступом; здійснювати дослідження з питань національної безпеки і оборони, публічно презентувати їх результати, створювати для цього громадські фонди, центри, колективи експертів тощо. На такі напрацювання може спиратися у своїй дія-льності як командування, так і юрисконсульт; проводити громадську експертизу проектів законів, рішень, програм, представляти свої висновки і пропозиції для розгляду відповідним державним органам; брати участь у громадських дискусіях та відкритих парламентських слуханнях із питань діяльності і розвитку сектору безпеки і оборони, питань правового і соціального захисту військовослужбовців та працівників розвідувальних та правоохоронних органів, зокрема звільнених у запас чи відставку, учасників бойових дій та членів їх сімей. Що стосується діяльності помічника командира з правової роботи (юрисконсульта) слід виходити з того, що забезпечення законності всіх напрямів здійснення цивільно-військового співробітництва є важливим та необхідним напрямом діяльності як у мирний час, так і особливо у воєнний час.

ІСТОРІОГРАФІЯ ЕВОЛЮЦІЇ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА ТА ЙОГО НАУКИ: ОСНОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ

2025-10-15T14:25:06+00:00

Вступ. Стаття присвячена аналізу еволюції міжнародного права та його науки через призму історіографічних досліджень. Вона має на меті виявлення основних етапів становлення та розвитку міжнародно-правових концепцій, що відображають зміни в міжнародних відносинах від давніх часів до сучасності. У статті розглядаються ключові наукові школи, які сформували міжнародне право як науку, а також важливі історичні фактори, що вплинули на його розвиток.

Короткий зміст основних результатів дослідження. В основній частині дослідження висвітлено основні етапи становлення історіографії міжнародного права, починаючи з її зародження в античності, через середньовіччя і ранній новий час, коли на основі праць попередників дослідники почали систематизувати основні принципи міжнародних відносин. Автор наголошує на важливості праць таких визначних правознавців, як Ісидор Севільський, Раймунд Пенафортський, Гійом де Рене, Сінібальд де Ф’єши, Тома Аквінський, Кристина де Пізан, Гуго Гроцій, Корнеліус ван Бяйнкерсхук, Самюель фон Пуфендорф та ін. Наголошено на глибокій зацікавленості у висвітленні проблем історії міжнародного права дослідників, які працювали в університетах, що функціонували на теренах України (як у складі Російської, так і Австро-Угорської імперії) в ХІХ – на початку ХХ ст. Основні результати дослідження зосереджені також на історіографії міжнародного права в контексті змін, які відбулися в другій половині XX століття та на початку XXI століття, висвітлено особливості сучасної зарубіжної та вітчизняної історіографії. Особливу увагу приділено сучасним підходам, які об’єднують різні правові системи у глобальному контексті, та необхідності адаптації міжнародного права до нових викликів.

Висновок. У висновках підкреслено важливість розуміння еволюції міжнародного права через історіографічну призму для глибшого розуміння сучасних проблем у галузі міжнародних відносин та права. Проведений аналіз дозволяє з’ясувати, як історичні події, культурні і політичні зміни впливали на формування сучасної міжнародно-правової доктрини. Визначено, що розвиток історіографії міжнародного права є безперервним процесом, який постійно адаптується до умов, що змінюються. Наголошено, що зростання числа наукових праць з історії міжнародного права відображає загальний тренд до спеціалізації і універсалізації. Вчені акцентують увагу не тільки на дослідженнях, що загалом характеризують етапи розвитку міжнародного права, але й на більш специфічних аспектах, таких як аналіз окремих міжнародних договорів, історія окремих галузей чи інститутів міжнародного права тощо.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ БЕЗПЕКОВОГО СПІВРОБІТНИЦТВА УКРАЇНИ: ТЕОРЕТИЧНІ І ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ

2025-10-28T15:23:43+00:00

Вступ. У статті проаналізовано основні підходи до трактування поняття «міжнародний договір» та його законодавчого закріплення у положеннях Закону України «Про міжнародні договори». Встановлено, що з моменту набуття Україною незалежності було підписано двосторонні угоди, зокрема з НАТО, що спрямовані на співпрацю в сфері безпеки і оборони у рамках програми «Партнерство заради миру». Зазначено, що після початку повномасштабного вторгнення, Україною укладено низку двосторонніх безпекових угод, положеннями яких передбачено співпрацю нашої держави з Італією, Канадою, Великобританією та Північною Ірландією, Францією, Данією та Німеччиною.

Визначено, що положеннями усіх зазначених двосторонніх безпекових угод, які було укладено між Україною та західними партнерами у 2024 році, передбачено надання допомоги у різних сферах, спрямованої на підтримку нашої держави у процесі повноцінного захисту та відновлення територіальної цілісності, економічній відбудові та протидії російській агресії. До того ж, Франція, Німеччина, Данія та Канада висловили готовність до надання макроекономічної та фінансової підтримки, спрямованої на посилення оборонного потенціалу України.

Висновок. За результатами здійсненого аналізу двосторонніх безпекових угод між Україною, НАТО та окремими державами-партнерами встановлено існування єдиного і спільного прагнення міжнародної спільноти щодо протидії збройній агресії росії, забезпечення миру
і порядку як на європейському континенті, так і світі в цілому. Укладення таких угод
є позитивним показником для України у площині міжнародної співпраці із зарубіжними партнерами, і, хоча ці угоди потребують розширення та доповнення, вони виступають
в якості основи для подальшого формування міжнародно-правової бази безпекового співробітництва України. До того ж активний діалог України із зарубіжними партнерами має забезпечити об’єднання зусиль у підвищення обороноздатності нашої держави.

ДАҐ ГАММАРШЕЛЬД І КОНЦЕПЦІЯ ПРЕВЕНТИВНОЇ ДИПЛОМАТІЇ

2025-10-15T14:29:38+00:00

Вступ. Сучасності властиве загострення суперечностей на міжнародній арені, які все частіше набувають характеру збройних сутичок та військових агресій. За таких умов виникає питання щодо спроможності Організації Об’єднаних Націй забезпечити реалізацію її статутних цілей, насамперед у тій частині, де йдеться про підтримку міжнародного миру та безпеки. У цьому сенсі важливе значення має відводитися позитивним прикладам участі цієї організації у запобіганні та розв’язанні міжнародних конфлікті, до яких з повним на це правом відноситься і діяльність Даґа Гаммаршельда на посту Генерального секретаря ООН.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Систематизовано основні складові дипломатичної діяльності Даґа Гаммаршельда на посту Генерального секретаря ООН. Розкрито причини започаткування концепції превентивної дипломатії, які першочергово стосувалися нездатності Ради Безпеки дійти порозуміння у питаннях належного реагування на загострення суперечок на міжнародній арені. Підтверджено, що своєрідним «кредо» політичної діяльності Даґа Гаммаршельда була тверда переконаність в можливостях превентивної чи «тихої дипломатії», тобто підходах до врегулювання суперечок на основі переговорів та неофіційних дискусій.

Висновки. Обґрунтовано положення щодо сутності концепції превентивної дипломатії у розумінні Даґа Гаммаршельда, яка базувалася на ретельному вивченні всіх збудників конфліктних ситуацій, залученні усіх зацікавлених сторін до переговорного процесу та водночас неприйняття будь-якого диктату з боку представників великих держав.

МОВА НЕНАВИСТІ ЯК ВИКЛИК ДЛЯ СУЧАСНИХ СУСПІЛЬСТВ: МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

2025-10-15T14:31:33+00:00

Вступ. У статті досліджено проблематику мови ворожнечі в аспекті безпекових викликів для прав людини і суспільств у цілому.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Зосереджено увагу на факторах, що посилюють проблему розповсюдження мови ворожнечі у суспільствах, серед яких: ситуації ризику (пандемії, стихійні лиха, економічна нестабільність, збройні конфлікти, внутрішні політичні заколоти тощо). Зазначено засоби, що по-легшують поширення мови ворожнечі, тим самим сприяють вчиненню протиправних дій, зокрема: використання інформаційно-комунікаційних технологій, мережі Інтернет, соціальних мереж, різних платформ радіомовлення. Визначено групи ризику, що є вразливими у будь-якому суспільстві щодо мови ненависті (представники національних меншин, ЛГБТ-співтовариств, жінки, мігранти та ін.); акцентовано увагу на негативному впливі мови ворожнечі на молодих людей і підлітків, що матиме наслідки для суспільства в цілому. Оскільки саме молоді люди є основою демографії будь-якої держави, останні мають піклуватися про формування суспільства майбутнього, в якому пануватиме повага до різноманіття і найвищою цінністю визнається людина. Узагальнено визначення мови ненависті відповідно до міжнародних актів універсального і регіонального характеру, наведено практику Європейського суду з прав людини щодо цього питання.

Висновки. Означено заходи протидії мові ворожнечі, що запроваджуються на рівні міжнародних міжурядових організацій (Організація Об’єднаних Націй, Рада Європи, Європейський Союз, ОБСЄ), спеціалізованих установ (ЮНЕСКО), спеціалізованих агентств та інституцій (Агентство Європейського Союзу з основних прав, Бюро демократичних інститутів та прав людини), серед яких: правові та політичні заходи; підвищення обізна-ності, просвітницькі заходи, робота із засобами масової інформації, підтримка жертв тощо. Зроблено відповідні рекомендації.

ПРАВОВІ ЗАСАДИ СПІВРОБІТНИЦТВА ДЕРЖАВ З МІЖНАРОДНИМИ ФІНАНСОВИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ

2025-10-28T15:24:35+00:00

Вступ. Стаття присвячена аналізу міжнародно-правового забезпечення співробітництва держав з міжнародними фінансовими організаціями (МФО). Вона має на меті розкриття сучасного стану та перспектив розвитку міжнародного економічного співробітництва через удосконалення міжнародно-правових норм, які регулюють макроекономічну підтримку державам з боку міжнародних фінансових організацій. У статті акцентовано увагу на аналізі установчих угод таких фінансових організацій як МВФ, ЄБРР, МБРР тощо, двосторонніх угод між МФО та окремими державами, а також норм м’якого права у цій сфері, які не мають обов’язкової сили, але істотно впливають на національне правове регулювання.

Короткий зміст основних результатів дослідження. В основній частині дослідження висвітлено основні підходи до визначення поняття «міжнародні фінансові організації» та проаналізовано установчі документи, як правову базу їх функціонування. Автор виокремлює міжнародно-правову базу співпраці держав з МФО, яка зазвичай оформлюється у вигляді меморандумів про взаєморозуміння, угод про надання позик, листів про наміри та програм співпраці. Окремий блок становлять і норми м’якого права, оскільки МФО у процесі розвитку співробітництва видають аналітичні звіти, рекомендації, стандарти фінансової політики, які не мають обов’язкової сили, але істотно впливають на національне економічне право окремих держав. У статті проаналізовано такі міжнародні фінансові організації як МВФ, головна роль якого полягає у забезпеченні валютної стабільності, кредитуванні, моніторингу макроекономічної політики; Світовий банк, що являє собою групу установ які кредитують проекти розвитку та інфраструктурні проекти; Європейський банк реконструкції та розвитку, що орієнтований на розвиток ринкових економік, реформування пострадянських країн та фінансує державні й приватні проекти в економіці, енергетиці, інноваціях. В рамках розвитку співробітництва з МФО держави-члени мають правоздатність укладати міжнародні угоди; наділені правом участі в управлінні (через голосування); несуть обов’язки щодо дотримання взятих зобов’язань, у тому числі в бюджетній та борговій сферах.

Висновок. У висновках підкреслено важливість розуміння новітніх викликів, що постали перед державами у сфері розвитку економічного співробітництва та важливості удосконалення міжнародно-правової бази, особливо у сфері регулювання функціонування МФО. До основних проблем у цій сфері відносять недосконале правове забезпечення умов кредитування, які іноді сприймаються як втручання у внутрішню політику окремої держави; проблеми співвідношення суверенітету та виконавчого примусу тощо. З огляду на це перспективними напрямками удосконалення правових основ у сфері співробітництва окремих держав з МФО видається подальше реформування системи голосування в рамках окремих міжнародних фінансових організацій, удосконалення процедур транспарентності та зміцнення правового статусу норм м’якого права у національних правових системах.

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЗАХИСТУ ПОЛІТИЧНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ: ВИЗНАЧЕННЯ, ЗАКРІПЛЕННЯ ТА ЗАХИСТ

2025-10-15T14:35:41+00:00

Вступ. Політичні права людини є невід'ємною складовою демократичного устрою та забезпечують можливість кожної особи брати участь у формуванні державної влади, контролі за її діяльністю та захисті власних інтересів. Їх дослідження особливо актуальне у контексті поширення авторитарних тенденцій у деяких країнах, обмеження свободи слова, участі в управлінні державними справами; збройних конфліктів і криз, які загрожують базовим політичним правам громадян, таким як право голосу, право на свободу зібрань тощо; цифровізації політики, що створює нові виклики (цензура в мережі Інтернет, кібератаки з метою впливу на вибори); необхідності ефективної імплементації міжнародних стандартів, зокрема Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. та Європейської конвенції про права людини 1950 р.

Короткий зміст основних результатів дослідження. Політичні права людини – це сукупність прав, які забезпечують особі можливість брати участь у політичному житті суспільства і держави. Вони прямо впливають на здатність особи реалізувати свої інші права та свободи, тому їх захист має фундаментальне значення для стабільності та розвитку правових систем сучасних держав. Основні політичні права включають: право на участь в управлінні державними справами (особисто або через представників), що закріплено у ст. 25 МПГПП; право голосувати і бути обраним; право на свободу думки, совісті та релігії – ст. 18 МПГПП; право на свободу вираження поглядів – ст. 19 МПГПП, ст. 10 ЄКПЛ; право на свободу мирних зборів і асоціацій – ст. 21, 22 МПГПП, ст. 11 ЄКПЛ; право на доступ до інформації; право на звернення до державних органів. Ці права є основоположними і в багатьох випадках мають статус, близький до норм jus cogens (імперативних норм міжнародного права). Саме тому вони мають розгалужені системи захисту як на національному так і міжнародному рівні. Національний рівень коротко може бути представлений конституційними гарантіями (наприклад, Конституція України, розділ ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина»), системою судового захисту (суди загальної юрисдикції та спеціалізовані суди), інститутом Омбудсменів (уповноважені з прав людини), роботою виборчих комісій та адміністративних органів контролю тощо. У даній публікації особлива увага приділена еволюції системи міжнародного захисту політичних прав людини. Зокрема, на глобальному рівні в рамках системи ООН це Комітет з прав людини, до компетенції якого віднесено розгляд індивідуальних скарг згідно з Факультативним протоколом до МПГПП. На регіональному рівні, наприклад в системі Ради Європи, це Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), який розглядає скарги про порушення політичних прав відповідно до Європейської конвенції. В системі ОБСЄ функціонує Бюро демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ), до компетенції якого віднесено спостереження за виборами та підтримка демократії тощо.

Висновок. У висновках підкреслюється наявність значних викликів, що стоять перед системою захисту політичних прав, а їх дослідження є особливо актуальним у контексті трансформаційних процесів у світі – від зміни політичних режимів до викликів цифрової епохи. Забезпечення ефективних механізмів їх захисту на національному і міжнародному рівнях залишається ключовою умовою для утвердження демократичних цінностей, верховенства права та сталого розвитку суспільства.