Формування монументально-меморіального простору Донецька

Анотація

Донецьк – місто, розташоване у південно-східній частині України, що почало формуватися з останньої чверті ХVІІІ ст. Протягом ХХ ст. місто Юзівка – Сталіне – Донецьк перетворилося на індустріальний центр у межах Російської імперії, а згодом – СРСР. Відповідно створювався його монументально-меморіальний простір, аналіз якого є метою цього дослідження. Задля її реалізації опрацьовано законодавчі документи, реєстри пам’яток історії та культури, статистичні дані, періодичну пресу. У статті показано, що монументальна традиція Донецька була сформована переважно за радянської доби, найінтенсивніше протягом 1950–80-х років. Пам’ятники стосувалися знакових для того часу подій – «Великої Жовтневої соціалістичної революції», «Громадянської війни», «Великої Вітчизняної війни», чимало об’єктів присвячено праці, зокрема шахтарській. Вони цілеспрямовано працювали на формування радянської ідентичності містян. Данина українській історії та культурі виявилася в пам’ятниках Т. Шевченку, І. Франку, Б. Хмельницькому. Проте їх встановлення мало формальний характер – всі ці об’єкти, окрім першого, були розміщені на периферії Донецька. Показано, що в роки незалежної України в місті встановлено півтора десятки пам’ятників, присвячених людям, життя та діяльність яких була пов’язана з Донецьком чи Донецькою областю – А. Солов’яненку, Дж. Юзу, жертвам Голокосту, воїнам-інтернаціоналістам, загиблим міліціонерам, жінці-матері, жертвам політичних репресій, жертвам Чорнобильської катастрофи, герою-рятівнику та інші. Практика зведення пам’ятників у порадянські десятиліття орієнтувалася на плекання гордості за визначних земляків, і на цій основі виникав регіональний патріотизм. При цьому пам’ятники радянської доби незмінно зберігалися поряд із новими меморіальними об’єктами, чому сприяла позиція Донецької міської ради, депутати якої неодноразово заявляли про непотрібність знесення радянських меморіалів. У процесі дослідження вийшло дійти висновку про переважно радянське наповнення монументально-меморіального простору Донецька, який і на межі ХХ–ХХІ ст. не зазнав істотних змін, що впливало на формування специфічної ідентичності, яка вкладалася в поняття місцевого, «донецького» патріотизму.