Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія Історія

Передмова

2026-05-29T18:53:20+00:00

—

Кафедра історіографії, джерелознавства та археології: історія саморефлексії

2026-05-29T18:53:30+00:00

Стаття присвячена дослідженню історії кафедри історіографії, джерелознавства та археології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, яка була створена 1964 р. і стала першою кафедрою такого профілю в Україні. Особливу увагу приділено історіографічній рефлексії: спеціальним статтям, біобібліографічним покажчикам, спогадам і біографічним працям про викладачів кафедри. Початковий етап такого осмислення пов’язаний з іменем Ю. Й. Журавського, який разом з колегами по кафедрі та факультету в період 1970-х — на початку 1990-х рр. почав досліджувати минуле історичної освіти та науки в університеті. Наприкінці 1980‑х рр. вийшла друком перша бібліографія праць співробітників кафедри історіографії, джерелознавства та археології. Відтоді такі видання стали регулярними, зокрема й до 60-річчя кафедри опубліковано книгу, яка містить бібліографію праць з 2004 до 2024 рр. Разом ці бібліографічні покажчики утворили базу даних, яка дозволяє проаналізувати певні кількісні показники, тематичний спектр досліджень, визначити мережеві зв’язки. Вже попередній аналіз бібліографічних покажчиків засвідчує високу продуктивність кафедри. Також відзначено серію біографічних праць про професорів кафедри та низку спогадів. Усі ці досить різноманітні за спрямованістю та жанром тексти дозволяють як зафіксувати спадкоємність у дослідженнях та традиціях, так і відзначити певні новації, пояснити специфіку творчої атмосфери, а також зрозуміти роль конкретних осіб, які її створювали. Помітити тенденції в розвитку кафедри дозволяє метод періодизації. Зокрема, автор звертає увагу на 1978 р., середину 1990-х рр. та 2015 р., які визнані поворотними в історії кафедри. Наприкінці статті висловлюється стурбованість щодо процесу руйнації дисциплінарних кордонів в історичній науці та ліквідації спеціалізації за кафедрами, що відбувається протягом останнього десятиліття, а також висловлюється сподівання на розвиток певних позитивних тенденцій, які виникли останнім часом.

Розвиток архівознавства на кафедрі історіографії, джерелознавства та археології Харківського університету наприкінці ХХ — у першій чверті ХХІ століття

2026-05-29T18:53:40+00:00

Стаття присвячена комплексній характеристиці діяльності кафедри історіографії, джерелознавства та археології історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна у сфері архівознавства протягом кінця ХХ — першої чверті ХХІ ст. Проаналізовано ключові напрями роботи співробітників: викладацьку, науково-дослідницьку, науково-організаційну, громадську та популяризаційну. Підкреслено важливу роль архівознавства у підготовці фахових істориків. Розкрито історію функціонування кафедри як випускової за архівознавчою спеціальністю, включаючи опис загальних та спеціальних профільних курсів, а також систему студентських практик. Наголошено, що, попри нещодавні зміни в номенклатурі спеціальностей, які вивели архівну освіту з безпосереднього зв’язку з історичною, кафедра залишається базовою для викладання архівознавчих курсів та проведення практик, організації міжнародних освітніх поїздок та студентських обмінів. Наведено перелік архівних організацій-партнерів, з якими кафедра взаємодіє вже не одне десятиліття. Cхарактеризовано публікаційну активність професорсько-викладацького складу кафедри у сфері архівознавства, відзначено сприяння в науковому пошуку молодих учених з цієї тематики. Значну увагу приділено діяльності кафедри в умовах повномасштабної війни, її внеску у збереження культурної (зокрема архівної) спадщини, а також поповнення архівних фондів. Відзначено участь співробітників кафедри в роботі дорадчих органів центральних та місцевих архівів, а також їх діяльності у професійних громадських організаціях. Показано, як викладачі та студенти долучалися до відзначення Дня працівників архівних установ через організацію виставок архівних документів та проведення тематичних круглих столів. Узагальнено, що кафедра утвердилася як потужний архівознавчий осередок не лише на регіональному, а й на загальноукраїнському рівні.

Дніпровсько-харківські інституційні історіографічні комунікації

2026-05-29T18:53:49+00:00

Актуальність статті визначена необхідністю осмислення розвитку історіографічних студій останньої чверті ХХ — першої чверті ХХІ ст. Для вивчення проблеми обрана наукова оптика, спрямована на виявлення й аналіз харківсько-дніпровської комунікації, насамперед споріднених підрозділів. Основним методом став кількісний аналіз збірників кафедр історіографії, джерелознавства та архівознавства Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара та історіографії, джерелознавства та археології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Кафедра ДНУ з 1975 до 2022 рр. видала 28 випусків збірника, у яких було надруковано 21 статтю харківських колег. З 1995 до 2018 рр. кафедра ХНУ представила 17 випусків «Харківського історіографічного збірника», у якому виявлено 36 публікацій дніпровських історіографів. Динаміка взаємодії дозволяє виділити три періоди співробітництва. Перший (середина 1970-х — середина 1990-х рр.) відзначений невеликим рівнем взаємодії, яка виявилася у спорадичних контактах і публікаціях, наявності лише дніпропетровського історіографічного збірника, професійній орієнтації насамперед на загальносоюзні осередки. Другій період (середина 1990‑х — середина 2010-х рр.) став вершиною харківсько-дніпровської комунікацій та характеризувався розквітом цих регіональних історіографічних осередків. Серед найвиразніших ознак — формування потужного кадрового потенціалу, поява «Харківського історіографічного збірника», перетворення періодичних видань обох кафедр на авторитетні історіографічні трибуни. Регулярно відбувалися читання, присвячені пам’яті видатних науковців В. І. Астахова та М. П. Ковальського. Третій період (з середини 2010-х рр.) припав на трагічні випробування, які в поєднанні з безперервним реформуванням вищої освіти призвели до істотного згортання історіографічних студій: припинилося видання наукових історіографічних збірників та проведення регулярних наукових читань, була закрита кафедра в ДНУ, значних втрат зазнали харківські колеги. За таких умов інституційні комунікації змінюються на особистісні.

Підготовка вчителів історії на історичному факультеті Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

2026-05-29T18:54:04+00:00

У статті проаналізовано специфіку підготовки вчителів на історичному факультеті Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна упродовж другої половини ХХ — першої чверті ХХI ст., зокрема особливості теоретичної та практичної підготовки, яка відбувається в тісному зв’язку із закладами середньої освіти через офіційні та неофіційні канали співпраці. Теоретична підготовка охоплює як загальні курси, так і низку спецкурсів, що змінювалися відповідно до освітніх пріоритетів різних періодів. Особлива увага приділена ролі дисципліни «Методика навчання історії в школі» та сучасним форматам бакалаврських і магістерських педагогічних практик. У статті досліджено еволюцію педагогічної освіти в класичному університеті, визначено ключові чинники її ефективності та перспективи розвитку. Дослідження ґрунтується на вивченні інституційних практик формування педагогічних компетентностей студентів, механізмів адаптації освітніх програм до суспільних змін та викликів. Особливу увагу приділено висвітленню здатності факультету зберігати системність педагогічної освіти в умовах трансформаційних процесів та форс-мажорних обставин пандемії та війни. Основні результати дослідження демонструють, що успішність підготовки вчителів історії забезпечується комплексом взаємопов'язаних чинників: тісною взаємодією з освітніми закладами, залученням учителів до навчального процесу та позанавчальних активностей, гнучкістю реагування на зміни освітньої політики, поєднанням традиційних та інноваційних методик навчання, науковою роботою викладачів у галузі методики та розвитком дослідницьких компетентностей студентів. У статті визначено перспективні напрями вдосконалення педагогічної підготовки, зокрема створення спільних освітніх майданчиків, які об'єднають університети та заклади середньої освіти для реалізації спільних проєктів, а також впровадження елементів дуальної освіти, вдосконалення змішаної моделі навчання майбутніх педагогів. Наголошено на потенційному довготривалому позитивному впливі цих ініціатив на систему педагогічної освіти в Україні.

Дослідницька ініціатива CityFace: методологія, результати, перспективи

2026-05-29T18:54:15+00:00

2018 р. за ініціативи співробітників кафедри історіографії, джерелознавства та археології історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна та за підтримки Канадського інституту українських студій Альбертського університету було започатковано дослідницьку ініціативу CityFace як міждисциплінарну платформу для дослідження й переосмислення історії та культури міст Сходу і Півдня України. CityFace є відкритою науководослідницькою мережею, що об’єднує науковців, митців, працівників інституцій культури, діячів громадських організацій як з України, так із закордону. Дослідницька ініціатива є майданчиком для реалізації колективних наукових і культурних проєктів, розвитку міждисциплінарного діалогу, обміну знаннями між фахівцями різних галузей соціогуманітаристики. На сьогодні команда CityFace вже реалізувала чотири наукові проєкти та продовжує працювати над ще трьома, які присвячені проблемам знищення, збереження та переосмислення різноманітних складників історикокультурних ландшафтів великих міст Сходу і Півдня України — Дніпра, Донецька, Запоріжжя, Одеси та Харкова — під час російсько-української війни. Особливу увагу учасники дослідницької ініціативи приділяють вивченню символічного простору, культурної спадщини, мнемонічних місць, святкових традицій, комеморативних практик, дотичних творів сучасного мистецтва тощо. Команда CityFace організовує публічні онлайн-заходи (зокрема, презентації, дискусії, вебінари) та документує погляди фахівців у галузі охорони культурної спадщини України (істориків, музейників, архівістів, бібліотекарів, пам’яткоохоронців, митців та ін.). CityFace активно співпрацює з українськими та зарубіжними експертами й інституціями, розширюючи коло міжнародної взаємодії задля вдосконалення практик охорони культурної спадщини та забезпечення сталого розвитку міст Сходу та Півдня України.

Пам’яткознавча і пам’яткоохоронна діяльність Центру українських студій та краєзнавства імені академіка П. Т. Тронька Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна під час повномасштабної фази російсько-української війни (2022–2024)

2026-05-29T18:54:22+00:00

Стаття присвячена пам’яткознавчій і пам’яткоохоронній діяльності Центру українських студій та краєзнавства імені академіка П. Т. Тронька Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна в період повномасштабної фази російсько-української війни. Наведено дані, які охоплюють 2022–2024 рр. Приділено увагу участі співробітників Центру в різноманітних заходах, присвячених вивченню та збереженню пам’яток історії та культури України (зокрема тих, що є на території Харківщини) під час воєнних дій. Серед таких заходів і проєктів — низка вебінарів, ініційованих Організацією міст всесвітньої спадщини, під час яких обговорювалося, яких втрат зазнає культурна спадщина українських історичних міст та інших населених пунктів, що роблять для її збереження та яка допомога для цього потрібна, а також було накреслено напрями подальшого співробітництва, зокрема щодо координації пам’яткоохоронців світу з українськими колегами. Спільно Харківська міська рада і Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна 2022 р. здійснювали координаційну діяльність з питань міжнародної гуманітарної допомоги архівам, музеям та бібліотекам Харкова та області. Серед форм пам’яткознавчої і пам’яткоохоронної діяльності Центру можна назвати участь у наукових проєктах, які мають на меті вивчення пам’яток історії і культури України, зокрема міської культурної спадщини (спільно з представниками кафедри історіографії, джерелознавства та археології — проєкт «Місто і війна» та ін.), організація у 2024 р. виставки керамічних виробів із зібрання відділу етнографії Центру, які становлять культурну спадщину українського народу, участь у конференціях, круглих столах, семінарах відповідного спрямування тощо.

Попередні підсумки дослідження четвертої ділянки Верхньосалтівського могильника (ВСМ-IV) (1998–2021)

2026-05-29T18:54:46+00:00

У статті підбито попередні підсумки, отримані під час розкопок на четвертому Верхньосалтівскому могильнику. Ці роботи проводили в період 1998–2021 рр. археологічні експедиції Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова та Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. За всі роки дослідження цієї ділянки могильника було виявлено й вивчено 132 катакомби, 10 поховань у звичайних ґрунтових ямах, 5 поховань у ямах з підбоєм, 7 дромосів безпоховальних камер та одне кінське поховання в окремій ямі. Завдяки опрацюванню матеріалів цих комплексів вдалося отримати дуже важливу й цікаву інформацію та зробити певні висновки й припущення. Зокрема, виявилося, що відсоток катакомб з кам’яним закладом на ВСМ-IV є найбільшим (30 %) для катакомбних некрополів регіону. Вірогідно, цей показник свідчить про більш високе майнове положення цієї групи аланського населення Верхнього Салтова. Вдалося виявити риси ритуалу, котрі раніше на Верхньосалтівскому могильнику не фіксувалися. До таких рис належать поховання тварин (людей) в дромосах катакомб, котрі супроводжували основні поховання. Також були виявлені катакомби, у підлозі поховальних камер яких були навмисне зроблені рівчачки, що раніше на пам’ятці не траплялися. Ще одним досягненням слід вважати виділення такого різновиду поховальних камер, як камери з дворівневою підлогою. Встановлено, що населення Верхньосалтівсього городища ховало своїх небіжчиків на ВСМ-IV впродовж усього IX ст. Особливо важливими є катакомбні поховання, які репрезентують початковий етап становлення салтівської культури в басейні верхньої течії Сіверського Дінця. Завдяки дослідженню дитячих поховань на цій ділянці могильника було встановлено існування розподілу дітей у місцевого населення на три вікові групи. Також вдалося здійснити реконструкцію костюму аланської жінки, яка належала до соціальномайнової верхівки верньосалтівської громади.

Новітній період у вивченні Більського археологічного комплексу

2026-05-29T18:54:52+00:00

Більське городище скіфського часу перебуває у сфері наукових інтересів археологів Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна з 1954 р. У період з 1958 до 1994 рр. Скіфо-слов’янська археологічна експедиція під керівництвом д. і. н., професора Бориса Шрамка здійснювала на пам’ятці масштабні археологічні розкопки. Значна територія поселення і його округи була охоплена розвідками, проводилися науково-рятівні дослідження курганів, всебічно опрацьовувався отриманий у ході робіт речовий матеріал. За результатами досліджень підготовлено низку наукових праць, зокрема, узагальнювальну монографію, яка стала настільною книгою всіх скіфологів, що вивчають Більський мікрорегіон. Відтоді Більське городище залишається однією з пріоритетних пам’яток серед тих, які досліджують науковці університету, місцем проведення польової археологічної практики студентів, підготовки наукових кадрів для роботи у сфері археології та давньої історії. Матеріали розкопок щорічно поповнюють фонди університетського Музею археології. В останньому сформована одна з найбільш виразних колекцій артефактів з цієї відомої пам’ятки. Внесок учених університету в розроблення проблем, пов’язаних з Більським городищем, відображений у постійній експозиції музею в окремій вітрині. Після нетривалої перерви дослідження цього комплексу було відновлено, але вже в умовах плідної співпраці зі створеним у 2005 р. Історико-культурним заповідником (ІКЗ) «Більськ». У статті розглянуто основні етапи формування партнерських відносин заповідника з Харківським національним університетом імені В. Н. Каразіна (ХНУ), передусім — з науковцями кафедри історіографії, джерелознавства та археології, а також співробітниками Музею археології, — у науковій, охоронній, виставковій та видавничій сферах протягом останніх 20-ти років. Висвітлено основні досягнення та окреслено подальші кроки щодо вирішення проблеми вивчення, збереження та популяризації археологічної пам’ятки світового значення.

Комарів: старі розкопки — нові перспективи (матеріали розкопок Маркіяна Смішка 1950–1960-х років)

2026-05-29T18:55:05+00:00

Стаття являє собою спробу охарактеризувати історію вивчення та окреслити можливі перспективи майбутніх досліджень колекції матеріалів, здобутих під час розкопок Комарова під керівництвом Маркіяна Смішка у період 1950–1960-х рр. Відкрита в середині минулого століття, ця пам’ятка насамперед відома як унікальна склообробна майстерня, розташована за межами Лімесу, в ареалі культури Черняхів/Синтана де Муреш, більш як за 300 км від найближчої ділянки римського кордону. Свідчення оброблення скла, зокрема залишки склоплавильної печі, шматки сирцевого скла, уламки ковпачків, а також фрагменти форм для видування посудин вперше були задокументовані в Комарові саме під час розкопок М. Смішка. Загалом протягом п’яти польових сезонів (1956–1957, 1962, 1965, 1969) на ділянці поселення, що охоплює майже половину площі, розкопаної тут на цей момент, зусиллями археологів виявлені 37 об’єктів пізньоримського часу — початку доби Великого переселення народів (серед них зокрема і залишки склоплавильної печі та кам’яної будівлі) та три споруди ранньозалізної доби, тисячі уламків скляного посуду, імпортних та місцевих керамічних посудин, сотні виробів із кольорових металів та безліч інших елементів матеріальної культури місцевого населення. Результати цих масштабних досліджень були опубліковані автором розкопок у вигляді незначної за обсягом оглядової статті. Об’єктом уваги наступних дослідників доробку Смішка стали переважно окремі категорії знахідок, насамперед пов’язаних із обробленням скла у Комарові. Інші матеріали дослідження поселення досі так і не були залучені до наукового обігу. Результати розкопок М. Смішка залишаються важливим джерелом для вивчення життя в Комарові протягом пізньоримського часу — початку доби Великого переселення народів, а також відкривають перспективи для вивчення різноманітних процесів, що виходять далеко за межі Середнього Подністров’я. Потенціал цієї інформації безперечно вартий ретельної оцінки та глибшого переосмислення, і комплексний аналіз, систематизація і публікація цих матеріалів мають стати важливим кроком на цьому шляху.

«Знищив нам пан весь нумізматичний кабінет…». Колекція монет Харківського університету між двома світовими війнами

2026-05-29T18:55:18+00:00

У статті розглянуто малодосліджений міжвоєнний період історії нумізматичної колекції Харківського університету — одного з найстаріших університетських зібрань подібного типу в Україні, який відігравав важливу роль в освітньому та музейному процесах міста. Після активного поповнення упродовж XIX — початку XX ст., зокрема завдяки надходженню монет із Несвізької колекції Радзивіллів, подальша доля цього зібрання в період 1920–1930-х рр. перетворилася переважно на історію втрат. Зазначено, що перші втрати могли статися ще за Громадянської війни 1918–1920 рр., коли колекцію, імовірно, було пограбовано під час евакуації з Харкова. Особливу увагу приділено подіям, пов’язаним із Ризьким мирним договором 1921 р., за яким Польща домоглася повернення частини культурних цінностей, серед них — щонайменше восьми тисяч монет із Несвізької колекції Радзивіллів, що входила до складу університетського зібрання. На основі архівних джерел і публікацій міжвоєнного часу простежено процес ревіндикації цих матеріалів, визначено коло установ і осіб, причетних до їх передачі, та окреслено нерозв’язані питання щодо складу й кількості монет. Після повернення до Польщі монети надійшли до Нумізматичного кабінету Державного монетного двору, а згодом увійшли до складу Національного музею у Варшаві. Під час Другої світової війни колекція музею була депаспортизована, тому нині монети з Несвізької збірки є частиною його фондів, але без можливості їх виокремлення. Окремо розглянуто наслідки реорганізацій 1920–1930-х рр., коли поповнення не компенсували втрат. Під сумнів поставлено відомості про 40-тисячний обсяг колекції напередодні Другої світової війни; імовірно, вона налічувала не більш як 8–10 тисяч екземплярів. Під час німецької окупації Харкова колекція зазнала остаточного знищення — більшість монет було розграбовано, втрачено або знищено під час пожежі.

Польські інтелектуальні та політико-правові традиції в суспільній думці Лівобережної України другої половини XVIII — першої половини XIX століття

2026-05-29T18:55:23+00:00

Статтю присвячено виявленню впливів польської інтелектуальної традиції на формування суспільної думки та громадських практик Лівобережної України другої половини XVIII — першої половини ХІХ ст. Попри стабільну увагу вітчизняної історіографії до польсько-української взаємодії, предметом спеціальної наукової розробки до сьогодні не стала проблема ролі та місця Польщі, використання польської інтелектуальної спадщини в проєктах щодо реформування українського суспільства в складі Російської імперії. У статті представлені джерела, прийоми і методи використання праць та ідей польських істориків, письменників, юристів, польського права у творчій лабораторії та громадській діяльності видатного українського інтелектуала й політичного діяча середини ХVIII ст. Григорія Полетики. Стверджується, що державний устрій, правові норми, ідейна спадщина Речі Посполитої стали вагомими аргументами для вироблення Г. Полетикою «програм» реформування Гетьманщини, спрямованих на модернізацію та збереження давніх прав і вольностей в умовах централізаторської імперської політики. Ідеї Г. Полетики, які спирались на глибоке знання історії та права, історіографії, зокрема й Речі Посполитої, заклали основи ставлення до Гетьманщини, які будуть органічно сприйняті наступними поколіннями. «Патріоти» початку ХІХ ст. відчували на собі глибокий вплив текстів Г. Полетики, а опосередковано й польської політикоправової традиції. Інтелектуальна спадщина Г. Полетики, у якій завершилося оформлення концепції домодерної української (малоросійської) нації, створила міцний ґрунт для ідейних пошуків поколінь дітей та онуків. Одним з результатів цього стало визрівання протягом першої половини ХІХ ст. модерної етнонаціональної ідентичності.

Православ’я, малоросійська ідентичність та імперський наратив у працях харківського чорносотенця: приклад протоієрея Тимофія Буткевича (1854–1925)

2026-05-29T18:55:37+00:00

Метою дослідження є виявлення особливостей складного ідейного синтезу у творчості Тимофія Буткевича — яскравого представника білого духовенства та одного з найвпливовіших чорносотенців Харкова початку ХХ ст. На матеріалі його публіцистичних та наукових текстів реконструйовано взаємопереплетення трьох ключових компонентів його світогляду: православної традиції, малоросійської ідентичності та імперського наративу. Показано, що Буткевич постає як типовий представник малоросійського дискурсу в його консервативному варіанті. Його позиція характеризувалася поєднанням непохитної лояльності до Російської імперії з яскраво вираженим регіональним патріотизмом. Українську культурноісторичну специфіку він інтерпретував як прояв російськості, що дозволяло йому одночасно підкреслювати етнокультурні особливості малоросів і заперечувати їхню політичну окремішність. Важливим аспектом дослідження є аналіз історичних наративів Буткевича. У творах Буткевича козацький міф отримує специфічну інтерпретацію: події 1654 р. подаються як «возз'єднання», а образи Коліївщини (Гонта, Залізняк) — як символи православного опору. У типовий для малоросійської ідентичності спосіб Буткевич згадував Тараса Шевченка, якого зображав борцем з католицьким та юдейським впливом та союзником у боротьбі з «малоросійським сепаратизмом». Протоієрей використовував поняття «Україна» як синонім «Малоросії», інтегруючи його в імперський дискурс, а також розширював уявлення про український простір через концепт «півдня Росії». Політичні виступи Буткевича (зокрема щодо Холмщини) містять етнографічні аргументи, що свідчить про засвоєння елементів модерного націоналізму, будованого на основі домодерних ідентичностей, сконструйованих у Синопсисі 1674 р. Дослідження дає змогу зробити висновок про обмеженість бінарних моделей «імперське vs національне», розкриваючи багатогранну природу ідентичностей на українських землях Російської імперії. Випадок Буткевича свідчить, що кордон між «малоросійським» та «українським» на початку ХХ ст. був більш проникним, ніж це часто представляють в історіографії. Його ідейний доробок ілюструє необхідність більш нюансованого підходу до вивчення консервативних ідеологій, які могли по-різному комбінувати імперські та регіональні компоненти.

До питання висвітлення Харківського показового процесу (15–18 грудня 1943 року) в історіографії

2026-05-29T18:55:42+00:00

Історіографія Харківського показового процесу почала формуватися одночасно з проведенням першого в юридичній практиці суду над воєнними злочинцями — військовослужбовцями гітлерівської Німеччини. Цей судовий процес був спрямований не лише на внутрішню аудиторію, він мав значний міжнародний резонанс та став одним з багатьох чинників, які вплинули на рішення урядів Антигітлерівської коаліції щодо притягнення до кримінальної відповідальності очільників Третього Райху. Харківський судовий процес розглядали радянські, західні та українські науковці з різних позицій у рамках відповідних методологічних та ідеологічних підходів. Вивчення робіт радянських учених показує, що автори акцентували увагу на загальноісторичному й міжнародно-правовому аспектах проблеми. Вони зосередилися на аналізі зовнішніх проявів злочинної діяльності нацистського окупаційного режиму, його наслідках для радянського народу та держави. Питання притягнення до кримінальної відповідальності воєнних злочинців розглядалося через призму Нюрнберзького судового процесу (1945–1946 рр.). Посилення інтересу західних учених до вивчення ролі та значення СРСР у «глобальному моменті правосуддя» після Другої світової війни пов’язано з розпадом Радянського Союзу та завершенням холодної війни. Харківський судовий процес аналізували в рамках дослідження теми Голокосту та вивчення повоєнної політики «відплати» на теренах СРСР. Зарубіжні історики й правознавці розглядали його як важливий елемент складного та суперечливого процесу покарання воєнних злочинів нацизму. Сучасні українські історики, використовуючи новітні методологічні підходи, створили ґрунтовні праці, присвячені малодослідженим аспектам німецького окупаційного режиму. Виклики сьогодення не залишають сумнівів у необхідності узагальнити знання й досвід попередньої історіографічної традиції щодо Харківського судового процесу та притягнення до відповідальності воєнних злочинців через застосування норм кримінального права.

Соціокультурна адаптація українських біженців у ЄС: роль культурних заходів

2026-05-29T18:55:53+00:00

Міграційна криза, спричинена війною Росії проти України стала найбільшою в Європі з часів Другої світові війни. Умови невизначеності, виразне «жіноче обличчя» стали визначальними особливостями цього кейсу, поставивши на порядок денний розроблення нових стратегій міграційного управління. Якщо правові та соціальноекономічні чинники міграційного менеджменту є предметом постійної уваги науковців, то культурний складник зазвичай залишається недостатньо вивченим та оціненим. Стаття має на меті дослідити вплив залучення українських біженців у ЄС до культурного життя на їхнє психологічне благополуччя, опанування мови та трансформацію ідентичності. Методологічну основу роботи представлено поєднанням методів теоретичного та емпіричного дослідження за участі 524 респондентів з 27 країн ЄС, із якими було записано 56 напівструктурованих інтерв’ю, проведених у період 2022–2023 рр. Теоретичні підходи застосовувалися для аналізу джерельної бази та наукової літератури, у яких висвітлюється позитивний вплив культурних інтервенцій у практики роботи з вимушеними мігрантами. В ході соціологічного дослідження встановлювався вплив участі в культурних і творчих заходах на адаптацію осіб, переміщених з України. Було виявлено істотне зниження частоти відвідування культурних заходів у приймаючих країнах та виділені основні перешкоди для участі в культурних заходах. У результаті аналізу даних емпіричного дослідження було встановлено, що різнорідні культурні практики мають для українських біженців найбільш позитивний ефект у таких тісно взаємопов’язаних сферах як: подолання стресу, управління відчуттям невизначеності, упередження розвитку воєнної травми (включаючи ПТСР) і травми переміщення, сприяють вивченню мови, формуванню соціального капіталу, збереженню і зміцненню національної та європейської ідентичності. Обґрунтування ролі культури як регулятивного механізму в процесах адаптації та інтеграції біженців дозволить надалі розробляти та конкретизувати алгоритми культурних інтервенцій у систему міграційного менеджменту.

Професор Віктор Іванович Астахов (1922–1972) — масштабність постаті у півстолітній ретроспективі

2026-05-29T18:56:07+00:00

Автор тексту — випускник Харківського університету 1970 р. Р. Я. Пиріг — пропонує читачеві свої спогади про професора Харківського університету В. І. Астахова (29.05.1922 — 22.06.1972), а також про події, які відбулися в університеті невдовзі після смерті Віктора Івановича. Відзначено важливу роль, яку відігравав проф. Астахов в університеті, акцентовано увагу на масштабності його постаті. На думку автора, вплив цієї неординарної особистості на університетську спільноту був такий значний, що й після його смерті цей чинник визначав сприйняття інших осіб, які керували університетом.

Мої університети, або як навчали на кафедрі історіографії, джерелознавства, археології та спеціальних історичних дисциплін ХДУ (1979–1984)

2026-05-29T18:56:13+00:00

Автор спогадів — випускник історичного факультету Харківського державного університету ім. О. М. Горького (нині ХНУ ім. В.Н. Каразіна) 1984 р. Віктор Михайлович Ряполов. Ще студентом першого курсу він почав писати курсові роботи під керівництвом доктора історичних наук, професора Б. А. Шрамка, а з третього курсу спеціалізувався по кафедрі історіографії, джерелознавства та археології. У спогадах ідеться про той значний вплив, який на нього справили талановиті педагоги кафедри.

Виставковий проєкт «Рятувати та досліджувати: Більський археологічний комплекс, сезони 2022–2024»: археологічний аспект експозиції

2026-05-29T18:56:26+00:00

Цей огляд присвячено висвітленню археологічного аспекту виставкового проєкту «РЯТУВАТИ ТА ДОСЛІДЖУВАТИ: Більський археологічний комплекс, сезони 2022–2024», який реалізувала команда Історико-культурного заповідника «Більськ» уперше за час повномасштабного вторгнення. Більшість предметів експозиції — уламки ліпленої кераміки, вироби з бронзи й заліза, знаряддя з глини, кістки й каменю, а також реставрований глиняний посуд великих та середніх форм. Комплексний підхід до створення експозиції допоміг всебічно висвітлити культурно-хронологічний розвиток Середнього Поворскля від початку бронзового віку до постмонгольського часу. Наголошено на значенні міжнародної співпраці для захисту культурної спадщини України в умовах збройного конфлікту. Визначено, що археологічний компонент експозиції ґрунтовно та якісно репрезентує наукові здобутки дослідників Більського мікрорегіону та актуалізує питання збереження матеріальної та духовної спадщини як основи історичної ідентичності українського народу.

Проєкт «Encyklopedia Lubelszczyzny» Центру досліджень регіональної та локальної історії Університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні

2026-05-29T18:56:35+00:00

У рецензії розглядається цифровий проєкт «Encyklopedia Lubelszczyzny», розроблений у Центрі досліджень регіональної та локальної історії Університету Марії КюріСклодовської в Любліні. Спираючись на аналіз бази даних проєкту, а також опис мети та завдань проєкту, наданий його авторами, у публікації окреслено концепцію, структуру та мету цієї ініціативи, спрямованої на створення інтерактивної бази даних з історії міст і сіл Люблінського воєводства. Особливу увагу приділено дуальній моделі представлення проєкту: контент розподілено на «експертну зону», закріплену за професійними дослідниками, та «зону краєзнавців», призначену для широкої спільноти аматорів локальної історії. Така структура сприяє взаємодії між академічною наукою та місцевими громадами. У рецензії проаналізовано значення «цифрового повороту» в гуманітаристиці, нові форми співпраці між істориками та громадськістю, а також практики збереження культурної спадщини у віртуальному середовищі.