https://periodicals.karazin.ua/history/issue/feed Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Історія» 2021-12-30T16:42:21+00:00 Рачков Євген Сергійович yevhen.rachkov@karazin.ua Open Journal Systems <p>У “Віснику” відображено актуальні проблеми історії України, стародавньої та середньовічної історії, археології, нової та новітньої історії, історіографії та джерелознавства. Для наукових працівників, фахівців, викладачів вищих навчальних закладів, аспірантів, студентів.</p> https://periodicals.karazin.ua/history/article/view/17864 Особливості кооперації університетських музеїв в Україні 2021-12-30T16:32:12+00:00 Вікторія Іващенко ivashchenko@karazin.ua <p>У статті розглянуто особливості кооперації університетських музеїв України, зокрема проаналізовано музейні мережеві структури різного рівня. На першому рівні мережева ідеологія проявляється у формуванні музейних комплексів університетів, наявність яких дозволяє безпосередньо впливати на стратегію розвитку університетів, розширяє можливості у створенні креативного музейного продукту, посилює позиції музеїв всередині університетського середовища, збільшує залученість до університетського музейного простору жителів та гостей міста. Музейні союзи регіонального рівня, основані на територіальному або профільному принципі, сприяють підвищенню кваліфікації співробітників музеїв, захисту їхніх прав, дозволяють проводити заходи (виставки, конкурси) загальноміського рівня, роблять музеї більш відкритими та привабливими для різних категорій відвідувачів. На сучасному етапі можна говорити про процес формування в Україні об’єднань як на рівні окремих університетів (музейний комплекс Харківського національного університету імені В.&nbsp;Н.&nbsp;Каразіна), так і регіонів (Асоціація співробітників вузівських музеїв м.&nbsp;Харкова). Водночас в Україні назріло питання про створення Всеукраїнської асоціації музеїв ВНЗ, яка би сприяла легітимізації та укріпленню університетського музейного співтовариства, збереженню та спрощенню доступу до музейних колекцій закладів вищої освіти, а також про більш широке представництво українських музеїв у міжнародних організаціях, що дозволить точніше сформулювати місію університетського музею в сучасному суспільстві. Відсутність чіткого розуміння місії університетського музею, його непевне становище в академічному та музейному співтоваристві, зокрема в законодавчому полі, може призвести не лише до втрати ідентичності, але й самих музеїв та їхніх колекцій. В Україні спостерігаються перші кроки такої самоорганізації на університетському та регіональному рівнях, а також спроби створити загальнонаціональний центр через формальні (Асоціація) та неформальні (конференції) структури, однак поки що ці спроби епізодичні.</p> 2021-06-29T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2021 Вікторія Іващенко https://periodicals.karazin.ua/history/article/view/17868 Одне втрачене ім'я з історії одеської медієвістики: Віктор Соломонович Рейжевський (1907–1937 рр.) 2021-12-30T16:33:34+00:00 Павло Майборода pasamajboroda@gmail.com <p>У статті йдеться про одне забуте ім’я в історії української медієвістики — Віктора Соломоновича Рейжевського (1907–1937&nbsp;рр.). Його біографію досліджували в рамках «інтелектуальної історії» та вивчення вчених «другого плану». Останній напрям стає одним із провідних у сучасних біографічних дослідженнях і дозволяє привернути увагу до «звичайних працівників науки». В.&nbsp;С.&nbsp;Рейжевський походив з єврейської родини, яка мала досить великі статки до революції. Батько В.&nbsp;С.&nbsp;Рейжевського був лікарем, а сам Віктор Соломонович здобув добру домашню освіту і вступив до Одеського інституту народної освіти. За кілька років через суто педагогічне спрямування дисциплін, які викладали в Одеському ІНО, В.&nbsp;С.&nbsp;Рейжевський перевівся до Ленінградського університету, де згодом його заарештували за участь у «нелегальній» групі. Відтоді решту життя В.&nbsp;С.&nbsp;Рейжевського супроводжували арешти. Через це його основні наукові праці (з&nbsp;історії Франції, Флоренції та історії правління Івана Грозного) залишились у рукописах. Його разом з товаришами А.&nbsp;Булановим та Ю.&nbsp;Островським, заарештованим у Москві в 1932&nbsp;р., потім заслали на Урал. Після звільнення 1934&nbsp;р. В.&nbsp;С.&nbsp;Рейжевський повернувся на свою «малу батьківщину», в Одесу, де мріяв знайти «тиху гавань». Однак не вийшло: 1936&nbsp;р., після початку «Великого терору», його заарештували і відправили до Москви. Суд тривав пів року, В.&nbsp;С. Рейжевського засудили до смертної кари. Отже, доля В.&nbsp;С. Рейжевського — це своєрідна «історія без моралі». Через репресії та переслідування він не зміг розкрити свої творчі здібності. В Одесі, де він працював останні роки життя, учений не залишив наукової школи, тому кафедру історії середньовіччя після Другої світової війни довелося створювати наново.</p> 2021-06-29T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2021 Павло Майборода https://periodicals.karazin.ua/history/article/view/17869 Дуель у Російській імперії: закони та покарання 2021-12-30T16:34:35+00:00 Микита Мар’єнко nikita.marienko77@gmail.com <p>На початку XVIII&nbsp;ст. в російському законодавстві вперше з’явилися норми про дуелі, в яких були прописані надзвичайно суворі міри покарання. Зокрема, за «Патентом о поединках и начинании ссор» (1716&nbsp;р.) за участь у поєдинку призначалася страта. Такий підхід виявився досить дієвим. Наприклад, у петровську добу було зафіксовано лише три дуелі. Збільшення кількості поєдинків у добу Катерини II зумовило подальшу законодавчу регламентацію дуелі, результатом чого стало видання «Манифеста о поединках» (1787&nbsp;р.), у якому загалом були збережені суворі покарання за участь у дуелі. Час правління Олександра I характеризувався досить поблажливим ставленням імператора до поєдинків. У добу Миколи&nbsp;I покарання за участь у дуелі зазвичай залежало від його рішення, що пояснювалося перевагою в Російській імперії законодавчого авторитету, який належав правителю, над законодавчою нормою. Різноманітні джерела підтверджують, що імператор прагнув з’ясувати обставини того чи того конфлікту та призначити покарання відповідно до провини кожного з його учасників. Ось чому нерідко більш сурове покарання отримували навіть не дуелянти, а секунданти. Поширеною мірою покарання в цей час стали також церковні покаяння, що було цілком суголосно тенденції Нового часу, яка полягала у спрямуванні кримінальної процедури «не на тіло, а на душу» злочинця. У розділі «О поединках» «Уложения о наказаниях» (1845&nbsp;р.) знайшла відображення загальноімперська тенденція до лібералізації кримінального законодавства. У роки правління Олександра&nbsp;II значно не змінились ані кількість поєдинків, ані ставлення правителя до їхніх учасників. У&nbsp;1871&nbsp;р. в одному офіційному документі був зафіксований лише натяк на імовірність радикальної зміни дуельного законодавства. Втім, невдовзі цей погляд знайшов втілення в законі 1894&nbsp;р., згідно з яким відбулася легалізація поєдинків в офіцерському середовищі. У висновку йдеться про прецедентний характер дуельного законодавства в Російській імперії.</p> 2021-06-29T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2021 Микита Мар’єнко https://periodicals.karazin.ua/history/article/view/17870 Перша справа проти української партії (з історії національного руху імперської доби) 2021-12-30T16:35:52+00:00 Сергій Наумов s.o.naumov@karazin.ua <p>У статті знайшли відображення матеріали справи «Про Українську партію соціалістів-революціонерів», відкритої в 1901 р. Полтавським губернським жандармським управлінням. Попри невідповідну назву організації, це справді була перша справа такого роду, фігуранти і ключові епізоди якої були пов’язані з українською партією (РУП). Справі 1901&nbsp;р. не присвячено жодної спеціальної праці. Окремі її сюжети знайшли відображення лише в дотичній публікації ширшого змісту А.&nbsp;Дучинського (1928&nbsp;р.). Сучасні дослідження, присвячені боротьбі правоохоронної системи царизму проти українських партій, про неї не згадують. Стаття побудована переважно на архівних документах з фонду Полтавського губернського жандармського управління (ЦДІАУК, ф. 320), з використанням опублікованих імперських законодавчих та справочинних актів. Одержані матеріали верифіковані матеріалами новітніх досліджень з історії українського національного руху кінця ХІХ — початку ХХ&nbsp;ст. Справа 1901&nbsp;р. виявила специфіку діяльності імперських правоохоронних органів, яка може вважатися характерною для того часу: більша результативність у початковій, найпростішій фазі (відстеження зв’язків, обшуки, арешти) і доволі безпорадна, малоефективна дізнавальна робота. Крім того, вона продемонструвала непідготовленість політичної поліції до активізації та радикалізації національного руху, її цілковиту некомпетентність у тому, що стосувалось українських організацій, їхньої структури, персонального складу, ідеології тощо. З другого боку, матеріали справи засвідчують, що українські активісти, попри юний вік і недосвідченість більшості з них, трималися досить упевнено і мужньо у протистоянні з царськими жандармами. Завдяки цьому слідство не тільки не одержало жодної істотної інформації про Революційну українську партію, а й узагалі не встановило факт її існування, що дало партії можливість продовжити процес власного становлення й невдовзі відіграти помітну роль у селянському повстанні 1902 р. на Полтавщині й Харківщині.</p> 2021-06-29T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2021 Сергій Наумов https://periodicals.karazin.ua/history/article/view/17875 Єпархіальні жіночі училища на теренах України в перші два десятиліття ХХ ст.: реформування vs стагнація? 2021-12-30T16:36:48+00:00 Світлана Нижнікова s.v.nyzhnikova@karazin.ua <p>У роботі досліджено історію єпархіальних жіночих училищ протягом перших десятиліть ХХ&nbsp;ст. Ці заклади переживали певні зміни в навчально-виховному процесі упродовж другої половини ХІХ ст. Однак поступово накопичилися проблеми, які спричинили відставання цих училищ від інших жіночих середніх освітніх установ за різними показниками. На початку ХХ&nbsp;ст. було багато ініціатив щодо їхньої реорганізації та пристосування до сучасних викликів часу. У статті було розглянуто складний процес, який пройшли єпархіальні училища для того, щоб відповідати освітньому рівню жіночих гімназій. Досліджено зміни в навчальному процесі, які були впроваджені внаслідок активної участі вихованок духовних училищ у революційних подіях 1905–1907 рр. Авторка відзначила схожість вимог, які висували єпархіалки та семінаристи, оскільки вони передусім стосувалися основ функціонування всієї мережі духовних освітніх закладів. У статті проаналізовано проєкт нового статуту єпархіальних училищ 1915&nbsp;р. та порівняно його зі статутом 1868&nbsp;р. Проєкт 1915&nbsp;р. розробляли протягом кількох років, його пункти обговорювали на різних засіданнях Навчального комітету при Св.&nbsp;Синоді та спеціальної комісії, створеної для узгодження вимог і пропозицій щодо реформування єпархіальних жіночих училищ. Особливу увагу було приділено саме пунктам, які мали модернізувати навчальні частини. Було розглянуто засідання всеросійського з’їзду педагогів духовно-навчальних закладів та всеросійського з’їзду духовенства і мирян, котрі відбувалися навесні 1917&nbsp;р. та під час яких обговорювали подальші шляхи трансформації мережі цих установ. Приділено увагу процесу поступової ліквідації всієї системи духовної освіти у зв’язку з приходом до влади більшовиків. Зроблено висновок про постійний процес реформування, який переживали єпархіальні жіночі училища протягом перших десятиліть ХХ ст., однак ці зміни не розв’язали всіх проблем, які накопичилися за їхню історію.</p> 2021-06-29T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2021 Світлана Нижнікова https://periodicals.karazin.ua/history/article/view/17876 Києво-Печерський патерик у контексті юдаїки: історіографічні спостереження та джерельний потенціал 2021-12-30T16:37:41+00:00 Максим Панін paninmaxim1997@gmail.com <p>Автор статті розглядає Києво-Печерський патерик як джерело для реконструкції образу юдеїв в літературному середовищі православних книжників. Дослідницький фокус зосереджено на християнсько-юдейських відносинах у Київській Русі XI–XIII ст. В роботі дається огляд актуальної дослідницької літератури за темою, вказуються проблемні місця в історіографії. У зв'язку з останнім визначаються два основні вектори для потенційного розвитку теми. Перший – пропозиція досліджувати патерик в руслі історії ідей та уявлень, що дозволяє зануритися в систему поглядів і оцінок східно-слов’янських книжників. Другий – розширення джерельної бази. Так, історіографічна традиція серед текстів патерика переважно виділяла найбільш помітне у своїй антиюдейській спрямованості "Слово про Євстратія Постника". Дослідник звертає увагу й на три інших наративи в рамках патерика, які так само в певній мірі відображають юдофобські погляди православного духовенства. Серед них розглядаються “Слово про Лаврентія-затворника”,“Слово про Микиту-затворника” та “Слово про Святошу”. Автор наголошує на унікальності згадок про юдеїв в останніх двух джерелах. Таким чином, існуючі матеріали свідчать про те, що згадки про юдейський елемент використовувались, як правило, в полемічній та/або дидактичній площині. В роботі показана спорідненість певних антиюдейських інвектив і топосів з новозавітною та святоотецькою традиціями, які суттєво вплинули на світобачення києво-руських книжників. Ці відомості запропоновано розглядати і аналізувати в комплексі з іншими пам'ятниками києво-руської православної літератури, зокрема “Словом про закон і благодать” Іларіона та Повістю временних літ.</p> 2021-06-29T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2021 Максим Панін https://periodicals.karazin.ua/history/article/view/17877 У пошуках нового дому: з листів Андрія Яковліва до Льва Окіншевича 2021-12-30T16:38:27+00:00 Тетяна Гошко hoshko@ucu.edu.ua <p>В Архіві Наукового Товариства імені Шевченка у Нью-Йорку зберігається листування українського правознавця Льва Окіншевича з різними діячами науки, культури й політики. Серед них і листи від відомого правника й історика права Андрія Яковліва, про життя якого в повоєнні роки відомо не так багато. Вісім листів Яковліва до Окіншевича, написаних упродовж 1947–1949 рр., дозволяють почасти заповнити цю прогалину. Полишивши роботу в Українському Вільному Університеті у Празі, Андрій Яковлів переїхав до зайнятої західними союзниками частини Німеччини, працював в Українському Технічно-Господарському Інституті в Регенсбурзі, підтримував зв’язки з УВУ, де в 1947 р. отримав почесне звання доктора. Згодом переїхав до родини в Бельгію, читав лекції для українських студентів Лювенського католицького університету й активно займався науковою роботою. В цей час Яковлів, крім іншого, впорядковував папери й готував до друку незавершену книгу В’ячеслава Прокоповича «“Печать малороссійская”: Сфраґістичні етюди», яка була видана в 1954 р. як окремий том Записок НТШ. Одночасно вчений готував до друку свою монографію «Український кодекс 1743 р. “Права по которымъ судится малороссійскій народъ”, його історія, джерела та систематичний виклад змісту», брав активну участь у підготовці розділу «Право» для «Енциклопедії українознавства», працював над «Споминами», або «Повістю временних літ мого життя». З Львом Окіншевичем Яковлів мав не лише спільні наукові інтереси, а й доволі дружні стосунки. У листах Яковлів обговорював свої наукові плани, питання публікації своїх наукових розвідок, діяльність українських освітніх і наукових установ на еміграції, а також питання, пов’язані з роботою над «Енциклопедією українознавства», та проблеми переїзду його родини до США. Листування кидає світло на останній етап життя Яковліва у Європі, його діяльність у цей період і стосунки з колегами. З листів довідуємося чимало цікавих деталей про приватні і наукові взаємини вченого з багатьма членами української наукової еміграційної групи, про обставини заснування і діяльності українських наукових інституцій у Західній Європі, про долю Українського музею в Празі тощо. Ця епістолярна спадщина має непересічну цінність не лише для вивчення інтелектуальної біографії Андрія Яковліва, а й для просопографічного дослідження української наукової еміграції 40–50-х рр. ХХ&nbsp;ст.</p> 2021-06-29T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2021 Тетяна Гошко https://periodicals.karazin.ua/history/article/view/17920 Враження від книги 2021-12-30T16:39:27+00:00 Юлія Кісельова yu.a.kiselyova@karazin.ua <p>Рецензія на книгу: Волошина, В. Ю., Груздинская, В. С., Колеватов, Д. М., Корзун, В. П. Из двух углов: отечественный историографический процесс в оценке эмигрантских и советских историков (1920–1930-е гг.). Волошина, В. Ю., Корзун, В. П. (отв. ред.). Омск, 2020. 336 с.</p> 2021-06-29T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2021 Юлія Кісельова https://periodicals.karazin.ua/history/article/view/17922 Роздуми про життя 2021-12-30T16:40:16+00:00 Сергій Куделко kudelko_sm@ukr.net <p>Рецензія на книгу: Бердута&nbsp;М.&nbsp;З. <em>Сторінки мого життя: спогади і роздуми.</em> Посохов,&nbsp;С.&nbsp;І. (відп.&nbsp;ред.), Глибицька,&nbsp;С.&nbsp;Б., Давидова,&nbsp;А.&nbsp;О., Полякова,&nbsp;Ю.&nbsp;Ю., Федоренко,&nbsp;В.&nbsp;В. (уклад.&nbsp;бібліогр.). Харків, 2021. 112&nbsp;с.</p> 2021-06-29T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2021 Сергій Куделко https://periodicals.karazin.ua/history/article/view/17923 Вшанування пам’яті О. П. Мартем’янова 2021-12-30T16:41:09+00:00 Сергій Литовченко litovchenkosd@gmail.com <p>Рецензія на книгу: Мартемьянов А. П. Ветераны римской армии — магистраты и жрецы в Нижней Мезии: монография; Алексей Павлович Мартемьянов: биобиблиография, интервью, воспоминания. Ред. С. Д. Литовченко. Харьков, 2021. 296 с.</p> 2021-06-29T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2021 Сергій Литовченко https://periodicals.karazin.ua/history/article/view/17924 «Урбанізм для всіх» 2021-12-30T16:42:21+00:00 Євген Рачков yevhen.rachkov@karazin.ua <p>Рецензія на книгу: Флорида,&nbsp;Р. Криза урбанізму. Чому міста роблять нас нещасними. Пер.&nbsp;з&nbsp;англ. Київ, 2019. 320&nbsp;с.</p> 2021-06-29T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2021 Євген Рачков