Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія Історія

Мала Вірменія у другій половині ІІ — першій половині І ст. до н. е.: незалежність та понтійський етап

Сергій Литовченко — 2026-05-20

За декілька століть, які налічують наукові дослідження елліністичної Малої Азії, історія Малої Вірменії залишалася, як правило, поза увагою науковців. Це було спричинено як лише епізодичним згадуванням цієї країни в античних джерелах, так і незначністю ролі Малої Вірменії у швидкоплинних малоазійських подіях. Лише останнім часом, коли стало очевидно, що історичні реконструкції, які базуються виключно на греко-римському наративі, страждають на однобічність, історія Малої Вірменії почала привертати більш пильну увагу фахівців з історії, насамперед римської зовнішньої політики та Мітрідатових війн. Однак і в цьому випадку йдеться не про дослідження власне маловірменської історії, а лише про використання деяких епізодів, пов’язаних з Малою Вірменією. Що, своєю чергою, призводить до виникнення кількох, найчастіше суперечливих, версій подій. Аналіз безпосередньо історії Малої Вірменії дозволить, на наш погляд, уникнути подібних протиріч, а також повернути суб’єктність маловірменській державі, якій іноді відмовляють у державності, іноді в території, а іноді й в етнічній належності. Проведене дослідження дозволяє стверджувати, що більшу частину II ст. до н. е. Мала Вірменія зберігала незалежність, лише іноді (ймовірно, двічі) опиняючись у залежності від сусідньої Великої Вірменії. При цьому повного приєднання до найбільшого вірменського царства не відбувалося і місцева династія зберігала свою владу. Лише наприкінці ІІ ст. до н. е. Мала Вірменія потрапила до складу держави Мітрідата VI Євпатора. Однак як частина Понтійського царства Мала Вірменія зберігала певну суб’єктність, принаймні маловірменські війська певний час використовувалися як окремі етнотериторіальні підрозділи. Можливо, саме тому, попри досить тривалий період втрати державності (близько 40 років), Мала Вірменія не була приєднана до нової римської провінції Гнеєм Помпеєм та відновила умовну самостійність.

Браслет кола «східноєвропейських виїмчастих емалей» з-під Есхару на Харківщині

Володимир Колода — 2026-05-20

Бронзовий браслет було знайдено в лісовому масиві на лівому березі річки Сіверський Донець біля південної околиці селища Есхар (Новопокровська територіальна громада, Чугуївський район, Харківська область, Україна). За Г. Ф. Корзухіною, він належить до типу I (браслети широкі, тригранні в перетині, з гребінцями, з емаллю та без емалі); за О. С. Хомяковою — до типу 2б (браслети з ажурним рухомим щитком–сегментом, що кріпився на шарнірних з’єднаннях до гребнів, які розташовані на кінцях ободу). Орнамент браслета з Есхару складається з кількох елементів: а) три валики з косими насічками-чеканом; б) вигравірувані композиції на двох гранях ободу; в) поздовжні канавки на торцях гребнів. Подібні браслети походять з Брянського (Усохського) скарбу та Пісків. Браслети з Брянського скарбу, Пісків, Есхару та з Паніковця зроблені за різними конструктивними схемами. У зону концентрації таких виробів входять Середнє Подніпров’я, дніпро-донецькій лісостеп та сусідня смуга лісової зони, верхні течії Оки та Дону. Окремі знахідки походять з Мазур, Литви, Латвії, Білорусі, верхньої течії Південного Бугу, середніх течій Дону та Хопра, Нижнього Дону та Середньої Волги. Есхарівський браслет за положенням у типологічному ряді таких виробів належить до «більш раннього» і відноситься до середньої стадії розвитку східноєвропейських прикрас з виїмчастими емалями, яка датована кінцем II — сер. — др. пол. III ст. Знахідки речей кола «емалей» свідчать про формування престижного костюму населення басейнів середнього та верхнього течій Дніпра та Подесення, населення верхньої течії Оки, а також деяких культур Південно-Східної Прибалтики. «Виїмчасті емалі» виступають як індикатор міжкультурних контактів різних груп населення Східної Європи в римський час. У дніпро-донецькому лісостепу знахідки речей кола «емалей» пов’язуються з поселеннями та могильниками пізньозарубинецького етапу та початкової фази київської культури або належать до постзарубинецького горизонту, саме до його другого періоду, датованого ступенями B2/C1, C1a (приблизно сер. — др. пол. II — перш. пол. III cт.).

Белетристика в приватних бібліотеках духовенства українських єпархій (друга половина XVIII — початок ХІХ ст.)

Людмила Посохова — 2026-05-20

Мета статті — виявити та проаналізувати сукупність художніх творів доби Просвітництва, що перебували в приватних бібліотеках духовенства Гетьманщини та Слобожанщини другої половини XVIII — початку ХІХ ст. Цей сегмент виступає маркером специфіки інтелектуально-культурних смаків українського духовенства та вказує на важливі зміни культури читання. У фокусі дослідження реєстри 16 приватних книжкових зібрань духовенства. Їх відбір зумовлений схожими траєкторіями життя їхніх власників (навчання в «латинських школах», учителювання, служіння в різних куточках Гетьманщини або Слобожанщини). В основу дослідження покладені методологічні принципи інтелектуальної й культурної історії, зорієнтовані на підходи французької історіографії вивчення культурних явищ, із застосуванням статистичних методів та серійного аналізу. Вивчення приватних бібліотек дозволяє зробити висновок, що белетристика доби Просвітництва була другим за чисельністю сегментом серед «світських» книг бібліотек духовенства (після наукової літератури та навчальних посібників). Українське духовенство прагнуло до читання дидактичного, енциклопедичного, а також до розважального. Ці риси характеризують читання епохи Просвітництва. Масив нових книг у бібліотеках духовенства, зокрема й белетристики, вказує на ознаки «екстенсивного» читання й так званої «революції читання». Зміст бібліотек засвідчує, що в другій половині XVIII ст. певну частину українського духовенства не оминуло надзвичайне захоплення красним письменством, особливо романами, подібно тому, що відбувалося в Західній та Центральній Європі. Реєстри бібліотек та інші джерела вказують на функціонування певної інтелектуальної мережі, у якій поширювався цей культурний продукт. Приватні книжкові зібрання вищого духовенства українських єпархій дозволяють зафіксувати межі та канали поширення нових ідей та проявів культурного трансферу, дають змогу говорити про залучення цього регіону до загальноєвропейських культурно-інтелектуальних процесів доби Просвітництва.

Євреї в місті: основні ракурси дослідження єврейської історії в Російській імперії

Артем Харченко — 2026-05-20

У статті досліджено історіографію єврейської історії в Російській імперії, яку можна стратифікувати не лише хронологічно, але й проблематично. У єврейських студіях історія Російської імперії посідала окреме місце, і «lachrymose conception» була рамкою, яка зводилася до обмежень і переслідувань. Отже, ця історія фактично гомогенізувалась і протиставлялась єврейській історії інших європейських країн. Балтійські землі й Кавказ, білоруські та литовські території в імперії істотно відрізнялися за соціально-економічними умовами, як і єврейські спільноти, які мешкали в цих регіонах. З огляду на ці особливості, перспективним є погляд на історію українських євреїв крізь призму дослідницьких інтересів авторів. Метою розвідки є дослідження історіографічного процесу, визначення певних періодів на основі таких критеріїв, як суспільний контекст, агентність дослідників і певна мода на ті чи інші теми. На тривалій дистанції — від межі XIX–XX ст. і до сьогодні — виділено кілька моментів, які представлено як історіографічні ситуації. Увага до авторів, книжки яких стали знаковими в єврейських студіях, — від Симона Дубнова до Джона Кліра, — частково є орієнтацією на персоналістичний підхід, але радше наголошенням на важливості контексту, в якому автори перебували. У висновку зазначено, що дослідження єврейської історії мали різний просторовий масштаб, і від початку автори обирали макрорівень, вписуючи гетерогенне єврейство імперії в типові моделі. Макрорегіональний підхід існував і надалі, коли дослідники брали до уваги феномен ашкеназького єврейства як складник історії Центрально-Східної Європи. Локальним простором зацікавлення дослідників ставали міста. Місто було достатньо складним простором, щоб його можна було звести до спільного знаменника, і якщо в першій половині XX ст. в центрі уваги дослідників були міфологізовані образи штетлу, то в останній третині XX ст. найбільший інтерес становили великі міста, що залишається перспективним дослідницьким полем до сьогодні.

Рейд на Лавочне і Тухлю, або (Не)Бойківська радянська республіка

Олексій Васечко — 2026-05-20

Стаття розглядає події 21–25 серпня 1920 р., коли в Сколівському повіті відбулося антипольське збройне повстання, яке очолив Федор Бекеш. Стосовно цих подій у радянській історіографії виник та був уведений в науковий обіг термін «Бойківська радянська республіка», який поширений і сьогодні. Автор критично перевірив джерела та умови формування цього історичного терміна. З’ясовано, що в задокументованих свідченнях сучасників антипольського повстання в Сколівському повіті, зокрема і в ранніх свідченнях самого Федора Бекеша, згадки про «Бойківську радянську республіку» відсутні. Докладно описано події, що передували збройному повстанню в Сколівському повіті, зокрема підготовку до нього. Склад учасників повстання був досить різноманітний — місцеві мешканці, стрільці Галицької армії, раніше інтерновані на території тогочасної Чехо-Словаччини, прихильники комуністичних ідей. Розглянуто біографію керівника повстання Федора Бекеша із залученням нових джерел. Наведено елементи з біографії Ф. Бекеша, які доводять, що він був одночасно прихильником і соціалістичних ідей, і української самостійності, зокрема активно співпрацював із Західно-Українською Народною Республікою. Детально розглянуто сам перебіг повстання, зокрема рейди повсталих залізницею в районі сіл Лавочне та Тухля, а також умови, за яких повстання було ліквідоване. Критично розглянуто міф про зв’язки повстання у Сколівському повіті з рейдом 8-ї дивізії Червоного козацтва В. Примакова, під час якого 20 серпня 1920 р. було захоплене місто Стрий. Автор навів згадки про те, що одночасно із повстанням у Сколівському повіті також з’явилися антипольські повстанці поблизу міста Долина. Висловлено обґрунтоване припущення, що термін «Бойківська радянська республіка» був вигаданий значно пізніше радянською історіографією.

Секція історії західноєвропейської культури Харківського інституту народної освіти

Альберт Венгер — 2026-05-20

Українська історична наука на початку ХХ ст. переживала глибоку трансформацію. Ці процеси були пов’язані з укоріненням нової методології — марксизму, кардинальними змінами у структурі вищої освіти та її новими організаційними формами. Університети як центри розвитку науки було ліквідовано, замість них створено інститути народної освіти, головним завданням яких був навчальний, а не науковий процес. Для збереження наукового потенціалу викладачів вищої школи засновано науково-дослідні кафедри. Найбільшим осередком з вивчення всесвітньої історії стала харківська кафедра історії європейської культури, при якій діяла секція історії західноєвропейської культури, що спеціалізувалася на вивченні історії Європи від доби середньовіччя до сучасності. Співробітниками кафедри стали відомі харківські історики В. Бузескул та М. Гольдін, у фокусі дослідження яких була нова історія. При кафедрі діяла аспірантура, один з перших її випускників М. Пакуль згодом розпочав роботу на кафедрі. У середині 1920-х рр. на кафедрі навчалась плеяда аспірантів, які в основному досліджували нову історію, меншою мірою торкалися вивчення питань середньовічної історії. Секція західноєвропейської культури ХІНО проводила розгалужені дослідження з нової історії, зосереджуючись на соціальних рухах, історії селянства та розвитку європейської думки. М. Гольдін працював над темами від аграрної політики й робітничого руху до французького соціалізму, тоді як В. Бузескул аналізував західноєвропейську історіографію. Аспіранти секції — Кіктєв, Чучмарів, Олександров та інші — розробляли проблеми Селянської війни в Німеччині, донаукового соціалізму та матеріалістичної філософії, створюючи перші марксистські інтерпретації цих тем у СРСР. Загалом їхня робота формувала нові підходи до вивчення європейської історії та сприяла появі важливих публікацій і збірників джерел.

Духовенство Харківщини в часи гонінь та поневірянь (1931–1933)

Юрій Волосник — 2026-05-20

Стаття присвячена вивченню становища духовенства та релігійних громад Харківщини під час насильницької колективізації та Голодомору. Проаналізовано науковий доробок попередників та зроблено висновок, що хоча за останні десятиріччя з’явилися численні роботи, у яких висвітлено різні аспекти цієї проблематики, загалом розвиток подій у регіонах і особливості їх перебігу, зокрема в Харківській області, вивчені в історіографії все ще недостатньо та здебільшого поверхово, що робить її дослідження науково актуальним. Джерельна база статті ґрунтується на матеріалах періодики, опублікованих тематичних збірниках документів, а найважливішим її складником є раніше не опубліковані матеріали архівів. Насильницька суцільна колективізація сільського господарства супроводжувалась атеїстичним штурмом суспільства, форсованою його секуляризацією, різким погіршенням становища духовенства та релігійних громад усіх конфесій. Для боротьби з релігією та духовенством більшовицька влада в умовах голоду і Голодомору активно застосовувала широкий набір методів: податковий натиск, непосильні натуральні поставки сільськогосподарської продукції та перешкоджання священникам збору пожертвувань, примусову купівлю облігацій державних позик, безпідставні штрафи, «трудові мобілізації», репресії, розкуркулення і вислання, заборону здійснювати богослужіння, відмову реєструвати священнослужителів, створення нестерпних умов їх перебування в селах і закриття молитовень. Нормою повсякденної поведінки представників місцевої адміністрації щодо духовенства та церковного активу стали відверта брутальність та приниження їх людської гідності, знущання над церковно- та священнослужителями, що нерідко набували демонстративного характеру, наруга над релігійними почуттями вірян, грубе порушення норм законодавства, зокрема свободи совісті.

Підручник і методичний посібник: головні інструменти шкільного вчителя з історії середніх віків упродовж 1934–1956 років

Сергій Д’ячков — 2026-05-20

Комуністична тоталітарна система відмовилася від освітнього експерименту, який панував у народній просвіті перші п’ятнадцять років радянської влади. Зокрема, реформа 1934 р. передбачала рішучі зміни в організації історичної освіти в середній школі СРСР. Радянська держава озброювала освітян різноманітним «арсеналом» навчально-методичних засобів. У загальноосвітній школі сталінського періоду (1934–1956) бібліотека пересічного учителя історії середніх віків складалася з єдиного «всесоюзного» підручника, до якого додавався методичний посібник для вчителів, а також хрестоматія і книга для читання. Цю статтю присвячено аналізу головних «робочих» книжок вчителя: підручника та методичного поурочного посібника. Важливою особливістю радянського підходу до шкільної системи викладання та навчання було залучення провідних науковців вищої школи і академічних установ, а також висококваліфікованих методистів. У зазначений період визначена партійною верхівкою професорська «обойма» виступала авторами та редакторами підручників, методичних посібників, хрестоматій та книг для читання (Є. Космінський, С. Сказкін, М. Граціанський та ін.). До команди науковців залучали довірену групу методистів, які разом з професурою забезпечували відповідний рівень фахової підтримки навчального процесу. На думку радянських керівників, така науковометодична сполука гарантувала високий рівень навчання. Найбільш важливі видання (підручники, хрестоматії, посібники) перекладали мовами союзних республік, — зокрема українською, — забезпечуючи виконання радянської освітньої політики серед національних меншин. Важливою особливістю та компонентою викладання історії середніх віків у загальноосвітній школі була перевантаженість змісту й суті навчання радянськими ідеологічними настановами та марксистсько-ленінськимисталінськими постулатами на шкоду реальним знанням та розумінню історичних процесів, явищ та подій.

Роль Міжнародних конгресів історичних наук (1900–2022) у формуванні наукового репертуару світового співтовариства істориків

Марія Доценко — 2026-05-20

Статтю присвячено дослідженню ролі Міжнародних конгресів історичних наук у функціонуванні світової історичної науки у ХХ — на початку ХХІ ст. Для осмислення зв’язку між діяльністю всесвітніх форумів істориків і загальними тенденціями розвитку світової історичної науки застосовано репертуарний підхід, що дозволив проаналізувати внесок цих заходів у формування наукового репертуару міжнародної академічної спільноти істориків. У роботі розглянуто вплив Міжнародних конгресів історичних наук на формування організаційного, теоретико-методологічного та тематичного репертуарів світового наукового співтовариства істориків. Визначено, що поява такої форми наукової комунікації була зумовлена потребою в продукуванні антикризового репертуару, спрямованого на подолання організаційної та теоретико-методологічної кризи в історичній науці кінця ХІХ століття. Особливу увагу в статті приділено аналізу впливу геополітичної ситуації на перебіг процесу трансформації репертуару світового наукового співтовариства істориків. Наголошено, що становлення конгресів як комунікаційного простору для продукування нових репертуарів відбувалося за активного сприяння Міжнародного комітету історичних наук. Зазначено, що високий рівень залученості цієї інституції до організації та проведення форумів дозволив консолідувати вчених з різних країн для пошуку шляхів подолання кризових явищ у світовій історичній науці. У статті зроблено висновок про важливу роль Міжнародних конгресів істориків у формуванні т. зв. «горизонтальної» моделі наукової комунікації та механізмів трансляції організаційних та дослідницьких практик світового наукового співтовариства істориків. Зокрема, встановлено, що діяльність всесвітніх історичних форумів сприяла реалізації переходу від позитивістської моделі історіописання до т. зв. антропологічно орієнтованої «нової історичної науки» та легітимації нових проблемних полів світової історіографії.

Використання вебплатформи Omeka в історичних дослідженнях і викладанні

Євген Рачков — 2026-05-20

Стаття присвячена особливостям використання вебплатформи Omeka в історичних дослідженнях і в процесі викладання в умовах значного інтересу до розроблення та поширення цифрових ресурсів історичної тематики за допомогою спеціалізованого програмного забезпечення. Omeka — система керування вмістом з відкритим кодом, яка дозволяє створювати та публікувати цифрові колекції та виставки, забезпечуючи стандартизований опис метаданих і комплексну репрезентацію історичних матеріалів. Omeka має кілька різновидів: Omeka Classic та Omeka.net (хостингова версія) найкращі для персонального використання та локальних проєктів, а Omeka S — для великих установ та масштабних колективних проєктів. Вебплатформа пропонує низку переваг для істориків для провадження освітнього процесу та наукових досліджень, зокрема завдяки відповідності високим науковим стандартам і орієнтації на користувачів, які не мають спеціальних технічних навичок. Omeka забезпечує гнучке поєднання аудиторної та дистанційної роботи, а також сприяє розвитку міждисциплінарної співпраці істориків із представниками інших наукових дисциплін і галузей знань. Особливої актуальності застосування вебплатформи набуває в умовах російсько-української війни, коли оцифрування об’єктів культури, створення та поширення цифрових архівів, документування культурної спадщини тощо стає пріоритетним завданням для дослідників та інституцій. Звичайно, подібно до більшості програмних продуктів, використання Omeka пов’язане з певними потенційними ризиками, подолання яких вимагає від користувачів посиленої уваги до методологічних, організаційних, технічних та інших аспектів роботи з вебплатформою, а також пошуку компромісів між наявними ресурсами, цілями освітніх та дослідницьких проєктів, вимогами до якості цифрової репрезентації історичних матеріалів тощо. Лише поєднання системного та критичного підходів до роботи з вебплатформою дозволяє повною мірою реалізувати її потенціал в історичних дослідженнях і викладанні, а також сприяє усвідомленому використанню цифрових інструментів і критичному сприйняттю створюваних цифрових ресурсів.

Хроніка подій на історичному факультеті за 2025 рік

— — — 2026-05-20

—