Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Історія»

Передмова

Юрій Волосник — 2024-12-29

—

Після Великого терору: радянська репресивна політика щодо релігійних конфесій на Харківщині у 1939–1941 роках

Юрій Волосник — 2024-12-29

У статті розглянуто радянську репресивну політику щодо релігійних конфесій на Харківщині напередодні та на початку німецько-радянської війни. Вивчено стан розроблення у вітчизняній історіографії цієї проблематики та зроблено висновок, що, попри появу за останні десятиріччя робіт, які розглядають репресивну політику радянської тоталітарної держави щодо релігії та церкви в 1930-ті рр., її регіональний розріз висвітлено все ще досить фрагментарно. Це повною мірою стосується і Харківського регіону, особливо передвоєнного часу. Розгляд репресивної політики більшовиків щодо духовенства й вірян Харківщини, як правило, обмежується 1920–1930-ми рр., але антицерковні репресії у передвоєнний період в регіоні досліджено явно недостатньо. Це робить вивчення теми науково актуальним. У роботі також проаналізовано різні групи документів і зроблено висновок про достатню джерельну базу для дослідження теми розвідки. У статті показано, що, попри закінчення Великого терору наприкінці 1938 р., репресії проти духовенства й вірян не припинялися, хоча їх масштаби різко скоротилися порівняно з періодом 1937–1938 рр., що створювало ілюзію їх повного (або майже повного) припинення. Доведено, що головна причина цього полягала в концептуальній незмінності антирелігійного політичного курсу радянської тоталітарної держави щодо релігії і церкви як суспільного інституту, оскільки залишилася незмінною також програмна мета монопольно керівної ВКП(б) — створення безрелігійного суспільства. На основі як опублікованих, так і архівних джерел, які автор уперше вводить до наукового обігу, з’ясовано, що репресіями 1939–1941 рр. було охоплено майже всі релігійні конфесії Харківського регіону, котрі на той час ще функціонували, — громади «сергієвської» РПЦ, обновленської церкви, старообрядницькі, баптистські та інші общини. Органи державної безпеки на цей час перетворилися на державну структуру, що фактично монопольно контролювала діяльність релігійних конфесій і паралельно здійснювала репресії проти них. Показано, що в цей період репресій зазнали як священнослужителі, зокрема й представники вищої церковної ієрархії, так і прості віряни. Зазначено, що в передвоєнний період органи НКВС значно посилили боротьбу з «єврейським клерикальним підпіллям» у Харкові (як і по всій Україні), піддавши репресіям найбільш активних представників хасидської громади.

Облік жебраків та калік на території Слобідської України наприкінці XVIII століття (за матеріалами ревізьких казок Харківського намісництва)

Олена Воротинцева — 2024-12-29

Стаття присвячена дослідженню особливостей оподаткування та персонального обліку населення Слобідської України наприкінці XVIII ст. Метою дослідження є аналіз інформаційного потенціалу первинних матеріалів перепису населення (ревізьких казок) та супровідної діловодної документації на прикладі персонального обліку жебраків та калік, що проживали в Харківському намісництві. Продемонстровано основні етапи еволюції процедури переписів населення з урахуванням регіональних особливостей. На матеріалах Слобідської України доведено, що стабільну фіксацію різних податних категорій населення в регіоні впроваджено не раніше першої чверті XVIII ст. Переписи населення Слобожанщини протягом всього XVIII ст. відрізняються варіативністю формуляра, своєрідними підходами до персонального обліку та верифікації результатів ревізій. Четверта ревізія (1782–1783 рр.) охопила все податне населення регіону й більшість неподатних соціальних станів, які раніше не підпадали під подушні переписи. Унікальність цих переписів полягає в тому, що їх проводили лише протягом останніх двох десятиліть XVIII ст. Окрім стандартної облікової інформації, зазначені ревізькі казки містили додаткові біографічні дані, які дозволяють побудувати колективний портрет окремої соціальної групи. Жебраки та каліки Слобожанщини представлені в комплексі обліково-статистичної документації як численна категорія населення, що потребувала уваги та опіки місцевих органів влади. Залучення методів джерелознавчого дослідження дозволило відзначити особливості перепису населення, пов’язані з функціонуванням регіонального бюрократичного апарату. Проведене дослідження розширює коло масових джерел, які можуть стати в пригоді для історико-демографічних, генеалогічних, просопографічних розвідок, а також наукових студій з історії медицини та повсякдення людей марґінесу в історії Слобідської України.

Рецепція біблійних текстів у рукописах Михайла Максимовича (за матеріалами Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського)

Павло Єремєєв — 2024-12-29

У статті здійснено спробу з’ясувати, у який спосіб біблійні образи актуалізуються в рукописах Михайла Максимовича (1804–1873) — видатного українського інтелектуала, першого ректора Київського університету. Проаналізовано зв’язок між сприйняттям Біблії Михайлом Максимовичем та його суспільно-політичними й філософськими поглядами. Дослідження ґрунтується на методологічних підходах Кембриджської школи інтелектуальної історії, теорії метафор та концепції «ми-груп» Ґеорґа Елверта. На основі дослідження рукописних нотаток ученого, що зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, показано, що Михайло Максимович пов’язував євангельський образ Слова як другої іпостасі Святої Трійці зі специфікою людської словесності, одночасно проводячи паралель між образом «слова» і терміном «слов’яни». Образи Великого Потопу та Вавилонської вежі Михайло Максимович сприймав буквально. При цьому як послідовник Фрідріха Шеллінґа він намагався гармонійно поєднати біблійну історіософію з власними студіями в галузі природознавства, історії та філології. У статті показано вплив романтизму на рецепцію біблійних образів у творчості Михайла Максимовича. Спираючись на протиставлення Духу і Букви в апостола Павла, Михайло Максимович символічно пов’язує образ Духу зі «Святою Руссю», а образ Букви — із Заходом. Характеризуючи історію слов’янських перекладів Біблії, Михайло Максимович перебував під впливом тогочасної дискусії щодо необхідності перекладання Святого Письма сучасними мовами, а також філософських і суспільно-політичних процесів першої половини та середини ХІХ ст. Виявлено подібності в поглядах Михайла Максимовича та Ореста Новіцького на історію слов’янських перекладів Біблії. Показано, в який спосіб характеристики Біблії, що з’явилися в нотатках лекцій Михайла Максимовича (середина 1830-х рр.), пізніше відобразилися в його опублікованих працях.

Жіноче лідерство у громадах хлистів та скопців (XVII — початок XX століття)

Павло Єремєєв — 2024-12-29

Мета статті — виявити генезу жіночого лідерства у хлистівстві та скопецтві, з’ясувати, чи змінювався його характер у період від середини XVII до початку ХХ ст., визначити типи жіночого лідерства в досліджуваних релігійних спільнотах, порівняти його характер серед хлистів та скопців, простежити взаємовплив між соціальними практиками жіночого лідерства та фольклорною традицією «містичних сект». Дослідження ґрунтується на принципах ґендерної історії. Джерельна база роботи представлена текстами, що їх створили самі представники досліджуваних спільнот, а також «зовнішніми» свідченнями щодо хлистів та духоборів: документами органів державної влади та офіційної церкви, працями лідерів раннього старообрядництва, етнографічними спостереженнями досліджуваного періоду. З’ясовано, що жіноче лідерство у хлистівстві було уможливлене їхньою радикальною відмовою від шлюбу та тісно взаємопов’язане із поступовим посиленням ролі Богородиці у фольклорі хлистів. Можна виділити три типи жіночого лідерства в общинах хлистів та скопців: перший тип передбачав ототожнення лідерки з Богородицею, другий — включав керівництво общиною, віру в особливі містичні здібності жінки, проте не супроводжувався наділенням лідерки статусом «богородиці». Третім типом було тимчасове лідерство, за якого лише в певний момент жінка промовляла пророцтва, які община сприймала як голос Духу Святого. У період з середини XVII до початку XVIII ст. вже існував інститут хлистівських «богородиць», у деяких хлистівських общинах жінки відігравали важливу роль у культових практиках. У період з кінця 1710-х рр. і до середини XVIII ст. зафіксовано найбільше згадок про повністю самостійних жінок-лідерок у середовищі хлистів. Це пов’язано з поширенням хлистівства у прицерковному середовищі, зокрема в жіночих монастирях. Від середини XVIII ст. можемо говорити про швидкий занепад практики повноцінного жіночого лідерства у хлистівських та скопецьких громадах. Це пов’язано зі знищенням найбільш яскравих представниць жіночого лідерства серед сектантів-містиків, а також із тим фактом, що в цей час монастирі як сектантські центри майже повністю змінюються селищами, для яких були характерні консервативні погляди і традиційні сімейні відносини.

Функціонування апарату з’їжджих ізб та комплектування приказних архівів у містах Слобідської України в XVII — на початку XVIII століття

Сергій Кушнарьов — 2024-12-29

Стаття присвячена вивченню особливостей формування та функціонування архівів приказних ізб у містах Слобідської України в XVII — на початку XVIII ст. Заселення Слобожанщини протягом XVII ст. призвело не лише до поширення приказної бюрократії, а й до створення нових видів документації, типової саме для досліджуваного регіону. В роботі подано детальну характеристику функціонування інституту приказних піддячих, які безпосередньо створювали документи на місцях та виступали головними зберігачами документів, що їх вилучали з обігу. Введення до наукового обігу опису приказного архіву Чугуєва за 1640 ті рр. (найдавнішого з відомих) дозволяє проаналізувати бюрократичну процедуру, яка супроводжувала закладення нового міста, відведення земельного фонду, створення місцевої адміністрації. Автор дослідження дійшов висновку про те, що якість комплектування та ефективність функціонування місцевих приказних архівів залежала виключно від особистих якостей воєводи чи піддячих. Якщо за неналежне виконання своїх безпосередніх повноважень приказні службовці могли бути піддані покаранню, то документів, які би регулювали сферу архівної справи в діяльності місцевої адміністрації, не існувало до останньої третини XVII ст. Дослідження описів архівів з'їжджих ізб дозволяє твердити про їх величезну роль у повсякденному життя міста. Від збереження та ефективного використання документів залежала як державна політика з освоєння й оборони нових територій, так і життя пересічної людини, яка в умовах прикордоння потребувала якнайшвидшого забезпечення землею та грошовим жалуванням. У статті зроблено огляд сучасних архівних фондів та колекцій, які містять діловодну документацію приказних ізб Слобідської України досліджуваного періоду, та вказано на перспективи їх подальшого залучення до наукового обігу.

Створення та діяльність Харківської дворянської опіки в період 1775–1796 років

Крістіна Поролова — 2024-12-29

Чиновництво українських губерній як окрема соціальна група відігравало провідну роль у процесі політичної, економічної та культурної інтеграції території Слобожанщини в адміністративний, соціальний та правовий простір Російської імперії у другій половині XVIII ст. Система управління в період з 1775 до 1796 рр. відображає загальні перетворення, які були спрямовані на уніфікацію українських земель у складі Російської імперії. Створення нового адміністративнотериторіального устрою потребувало залучення нових кадрів. На основі вивчення архівних документів Центрального державного історичного архіву України (м. Київ) ми можемо зробити висновок, що в зазначений період комплектування державного апарату чиновниками відбувалося в різний спосіб. Традиційно перевагу віддавали представникам дворянського стану, тож дворянські опіки мали велике значення в наповненні чиновницького апарату кваліфікованими кадрами з якісною освітою та шляхетним походженням. Інститут дворянської опіки відігравав важливу роль у процесі створення нових державних установ на теренах Слобожанщини. Метою статті є дослідити характеристики інституту дворянської опіки в контексті формування нової управлінської системи Слобідсько-Української губернії та Харківського намісництва в останній чверті XVIII ст. У статті проаналізовано шляхи поповнення місцевого бюрократичного апарату вихідцями з різних соціальних станів. Завдяки залученню архівних матеріалів досліджено специфіку функціонування дворянських опік та їхню структуру. У висновках зазначено, що інститут дворянської опіки відігравав роль інструменту поповнення бюрократичного апарату регіону представниками дворянської знаті. Зокрема, представниками чиновницького стану часто ставали молоді дворяни. Цьому сприяла діяльність дворянських опік, які захищали права та фінансово підтримували місцеве дворянство. Залучення до наукового обігу нових документів дозволяє більш ґрунтовно дослідити зазначену тему.

Символи незалежності та суверенітету: зародження нагородних систем у країнах Східної Європи у 1918–1920 роках (на матеріалах Латвії, Литви, Естонії, Польщі, Чехословаччини)

Сергій Потрашков — 2024-12-29

У країнах Західної Європи нагородні системи мають давню та сталу традицію, що сягає глибини століть. Натомість інша ситуація спостерігається в країнах Східної Європи. У більшості країн цього регіону зародження власних нагородних систем відбувалося протягом 1918–1920 рр. і було безпосередньо пов’язане з перебігом та результатами Першої світової війни. Цей процес мав як загальні для всіх країн регіону риси, так і певну специфіку. Після Першої світової війни великі імперії перестали існувати, а на їх уламках виникли нові незалежні держави — переважно у Східній Європі. З перших днів свого існування молоді держави були втягнуті в низку збройних конфліктів — як внутрішніх, так і зовнішніх. Власне під час цих війн виникли національні армії з власною символікою та відзнаками. Враховуючи це, не дивно, що в усіх країнах Східної Європи військові нагороди з’явилися першими, і саме з них почалося формування національних нагородних систем. Протягом тривалого часу військові нагороди залишалися єдиними відзнаками. В окремих випадках ними нагороджували цивільних осіб, а також їх використовували у представницьких цілях. Дефіцит нагород в окремих країнах (наприклад, Польща та Естонія) намагалися подолати, поділивши їх на низку ступенів. З середини 1920 х рр. майже всі військові нагороди втратили своє початкове призначення й вийшли з ужитку. Слід також відзначити, що в усіх країнах регіону, крім Польщі, була відсутня власна орденська символіка і традиції. Намагаючись уникнути копіювання вже відомих зразків, а також наслідувати традиції колишніх імперій, нові держави прагнули бути оригінальними, а тому звернулися до власної міфології, історії та геральдики. Через це у фалеристиці Латвії з’явилася свастика, Литви — хрест Ягеллонів, Естонії — хрест магістра Тевтонського ордену, Чехословаччини — липове листя, гілки та вінки. Стрічки нагород цих країн містили національні кольори. Водночас повністю уникнути наслідування іноземних зразків, зокрема Фінляндії та Франції, країнам Східної Європи не вдалося.

Групове поховання на могильнику черняхівської культури Війтенки

Михайло Любичев — 2024-12-29

Могильник належить до археологічного комплексу пізньоримського часу — початку доби Великого переселення народів, що розміщений у східній частині ареалу культури Черняхів/Синтана-де-Муреш. На ньому відкрито 273 поховання (128 інгумацій, 143 кремації, 2 кенотафи), що належать до ступенів C3 – D1 за системою Я. Тейрала або до фаз В – Е горизонту «класичної» черняхівської культури в області дніпро-донецького лісостепу за М. В. Любичевим. Поховання 183 пов’язано з проблемою групових поховань у культурі Черняхів/Синтана-де-Муреш. Кількість та розміщення стовпових ям у похованні має аналогію з похованням 224 могильника Данчени, що дозволяє стверджувати про подібність дерев’яних камер, які там були. У похованні виявлено два скелети, антропологічно визначені як чоловік 18–20 років та жінка 30–35 років. Інвентар поховання включає керамічні посудини, металеві частини одягу та речі домашнього начиння. Керамічні посудини утворюють так званий «повний питний сервіз», у якому особливе місце посідає глек-«графин». Його особливість полягає в наявності зооморфного орнаменту. На поясі заглибленими пролощеними лініями зображено п’ять тварин, що рухаються одна за одною. Цей орнамент на глеку-«графині» належить до типу комбінованих. Фігурні зображення тварин є дуже рідкісними не тільки на посудинах черняхівської культури, але й на посудинах з ареалів культур римського часу в Центральній Європі — території Germania Magna. Найбільш близьким до зображення на глеку-«графині» з поховання 183 за сюжетом, композицією, технікою виконання є зооморфне зображення на триручній вазі з поховання-кремації 1-го могильника Каборга IV. Для захоронення декількох померлих, очевидно, представників однієї родини, одного роду, було побудовано дерев’яну камеру. Камера має простір для більш ніж двох небіжчиків, але там не був третій небіжчик, тож вільний простір можна розглядати як вхід до дерев’яної камери. Два небіжчики були поховані одночасно. Групові поховання не виглядають масовим явищем, але вони є на черняхівських могильниках. Про доволі високий соціальний статус похованих свідчить наявність: 1) великої поховальної камери; 2) керамічного «питного сервізу» з глеком- «графином», що має унікальний зооморфний орнамент; 3) унікальної фібули (можливо, їх було дві); 4) залишків жертовної їжі.

Стан дослідженості типології та хронології кружального посуду черняхівської культури

Василь Руснак — 2024-12-29

Кругова кераміка — найбільш масовий матеріал поселень та могильників черняхівської культури. Вона є одним з головних маркерів для відокремлення черняхівських пам’яток від інших культур періоду пізньоримського часу та початку епохи Великого переселення народів. Роботи з типології, класифікації та хронології кружального посуду охоплюють як весь спектр керамічних виробів зі всього ареалу черняхівської культури, так і можуть бути присвячені окремим локальним регіонам, пам’яткам або певним категоріям кераміки. На початкових етапах дослідження черняхівської культури групування керамічного матеріалу мало узагальнювальний характер. Починаючи з 60-х рр. минулого століття з’являються окремі роботи з класифікації або типологізації кружальних посудин. Саме в цей час було визначено основні категорії посудин: горщики, миски, вази (мисковази), келихи, кухлі, глеки. З 70-х рр. у зв’язку з накопиченням великого обсягу знахідок, виходять роботи з класифікації окремих категорій посудин та перші роботи з датування окремих типів посудин. В 90-х рр. відбулася спроба переосмислення підходу до типології та класифікації з залученням нового методологічного підходу. Тоді ж були спроби залучення керамічного матеріалу для побудови хронологічних систем черняхівської культури. Намагання включити керамічний комплекс в систему хронології поки не можна назвати вдалим. Причиною цього може бути наявність численних центрів виготовлення кружальної кераміки. У цих центрах поширення технологій та еволюція форм могли відбуватися з різною інтенсивністю як у кожному регіоні культури, так і в окремих мікрорегіонах. Найбільш перспективним напрямом, на нашу думку, є спроба вивчення таких проблем із застосуванням мікрорегіонального підходу (гончарний центр та його округа). Умовами для проведення саме такого дослідження є не тільки добре досліджений мікрорегіон черняхівської культури, але й якісно розроблена методологія роботи з керамічним матеріалом.

Скляний кубок із Більче-Золотого: до питання про хронологічну та культурну атрибуцію знахідки

Владислав Щепаченко — 2024-12-29

Стаття є спробою визначити культурну та хронологічну атрибуцію скляної посудини, знайденої в околицях с. Більче-Золоте на Тернопільщині. Кубок придбала в місцевих жителів княгиня Тереза Сап’єга в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. Інформацію про знахідку вперше опублікував В. Деметрикевич 1904 р. Пізніше у своєму списку римських імпортів Х.-Ю. Еґґерс позначив посудину із Більче-Золотого як варіант «b» типу Eggers 188, до якого дослідник також включив знахідки із Бугно (варіант с) та Ліновець (варіант а) на півночі сучасної Польщі. Типологічний зв’язок між кубками з Більче-Золотого та Ліновец відзначила і А. Т. Брайчевська (Сміленко), яка однією з перших згадує знахідку з Тернопільщини серед черняхівських артефактів римського походження. Зважаючи на датування посудини із Ліновец, дослідниця запропонувала пов’язувати кубок із Більче-Золотого із ІІІ ст. Згодом така культурна атрибуція на кілька десятиліть уперед утвердилася в науковому середовищі. Сьогодні одним з головних аргументів проти подібної інтерпретації можна визнати датування посудини з Більче-Золотого. Найближчими її аналогами можливо вважати кубки типу Eggers 188a, знахідки яких переважно відомі у вельбарській культурі Пониззя Вісли, де час їх існування ототожнюють з останньою третиною ІІ — першою третиною ІІІ ст. Своїм походженням вони, очевидно, пов’язані з північно-західними провінціями Римської імперії. Період циркуляції таких предметів у Барбарикумі передує утворенню черняхівської культури, процес формування якої розпочався не раніше другої третини ІІІ ст. Зважаючи на локалізацію різних культурних груп періоду останньої третини ІІ — першої третини ІІІ ст. у Верхньому Подністров’ї, можливо припустити, що посудина із Більче-Золотого своїм контекстом могла бути пов’язана із пшеворськими або липецькими пам’ятками регіону. У такому разі можна висунути припущення, що у верхів’я Дністра скляний кубок міг потрапити північним шляхом, через посередництво вельбарської та пшеворської культур.

Серія «Джерелознавчі зошити»: огляд матеріалів (до 60-річчя кафедри історіографії, джерелознавства та археології)

Сергій Куделко — 2024-12-29

Огляд присвячений серії видань «Джерелознавчі зошити», яка була започаткована кафедрою історіографії, джерелознавства та археології історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Загалом видано 10 «Зошитів». Послідовно розкривається тематика цих збірників, а також надаються відомості про авторів (або упорядників) і редколегію видань. Кожен збірник супроводжується науковими коментарями, має вступну статтю та бібліографію, за потреби супроводжується ілюстраціями. В огляді робиться висновок, що за час існування серії з 2002 р., найбільше видань було присвячено спеціальним історичним дисциплінам, і менше — збірникам документів, спогадам та епістолярній спадщині, матеріалам доповідей міжнародного науковопрактичного семінару джерелознавчого спрямування.

Про реалізацію археографічного проєкту «Харківський університет (1941–1945 років) у спогадах його викладачів та вихованців»

Сергій Посохов — 2024-12-29

У тексті йдеться про реалізацію археографічного проєкту, що покликаний зібрати й зберегти спогади про Харківський університет його викладачів, співробітників та студентів. Зокрема, автор характеризує четвертий том серії, який присвячено періоду Другої світової війни, а саме 1941–1945 рр. У книжці, яка вийшла друком 2023 р., представлено різноманітні види его-документів: тут опубліковано не тільки спогади, а й щоденники, листи, стенограми, сторінки автобіографій. Зміст текстів досить різний, що зумовлено відмінними долями авторів (деякі з них опинилися в еміграції). Зведені докупи, такі матеріали створюють можливість для зіставлення викладених фактів, більш повного та всебічного розуміння історії університету зазначеного часу, унаочнюють механізми конструювання та функціонування історичної пам’яті.

Харківський судовий процес 1943 року мовою документів

Ольга Вовк — 2024-12-29

Здійснено огляд збірника документів і матеріалів «Початок шляху до Нюрнберга. Харківський судовий процес (15–18 грудня 1943 року)» (Харків, 2022), який вийшов друком у серії «Джерелознавчі зошити». Книга містить цінні історичні джерела, які до того часу були розпорошені й мало відомі широкому загалу; деякі з них публікуються вперше. Збірник на широкому документальному матеріалі дає змогу скласти уявлення про підготовку, перебіг і наслідки Харківського судового процесу, який заклав підвалини знаменитого Нюрнберзького процесу.