Цифрова адаптивність системи соціального захисту в умовах воєнної агресії: чи пройдено шлях від дисбалансу до інституційної стійкості?

Анотація

У статті здійснено комплексний аналіз феномену «парадоксу кризової цифровізації» – унікального явища, коли екстремальні умови повномасштабної російської воєнної агресії стали каталізатором революційної трансформації системи соціального захисту України через цифрові інновації. Дослідження базується на інноваційному підході триангуляції теоретичних призм, де український досвід аналізується через взаємодоповнюючі концептуальні лінзи: теорію адаптивного врядування, теорію резільєнтності та теорію антикрихкості. Центральною ідеєю є обґрунтування того, як система, традиційно найбільш інерційна та резистентна до змін, за два роки воєнного часу досягла рівня цифрової інтеграції, який в нормальних умовах потребував би десятиліття поступових перетворень. Проаналізовано стрибкоподібне зростання з 102-го на 5-те місце в глобальному рейтингу цифрового урядування ООН, еволюцію платформи Дія з 13 до 22+ мільйонів користувачів та понад 140 цифрових сервісів, створення 218 Центрів життєстійкості. Ключовими результатами є концептуалізація нової теоретичної рамки «адаптивного управління в умовах глобальної нестабільності», що постулює залежність ефективності «шокової модернізації» від синергії адаптивної спроможності інститутів, резільєнтного потенціалу системи та антикрихкого дизайну. Доведено, що феномен «шокової модернізації» є не унікальним українським явищем, а потенційно універсальною закономірністю. Відповідаючи на центральне питання про подолання шляху від дисбалансу до інституційної стійкості, дослідження демонструє діалектичний характер трансформації: Україна досягла функціональної стійкості системи соціального захисту через цифрову адаптивність, але не завершила структурну інституціоналізацію досягнень. Система перебуває в перехідному стані між кризовим реагуванням та сталим розвитком, що визначає критичність переходу від «кризових винятків» до «нової нормальності».