ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ПАМ’ЯТКИ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

Анотація

Вступ. Станом на сьогодні в Україні продовжують відбуватись трансформації в соціокультурній сфері й, безумовно, одне з центральних місць в цьому турбулентному процесі займає увага з боку держави до пам’яток культурної спадщини як до носіїв так званого «culture code» українського народу. Аналіз доктринальних напрацювань в сфері правової природи і особливостей обігу пам’яток культурної спадщини та відповідного стану правового регулювання дозволяють констатувати потребу у вдосконаленні основних аспектів здійснення права власності на такі об’єкти. Наявний стан врегулювання окресленої сфери характеризується мозаїчністю, певними прогалинами та невизначеністю, і за таких обставин особливої уваги потребує дослідження проблематики здійснення права власності на пам’ятки культурної спадщини в цілому та обмеження такого права зокрема.

Метою дослідження є аналіз та узагальнення основних обмежень права власності на пам’ятки культурної спадщини.

Короткий зміст основних результатів дослідження. При характеристиці права власності на пам’ятки культурної спадщини ключовим є міжгалузевий характер врегулювання відносин власності в означеній сфері. Слід зауважити, що важливе місце в системі відповідних нормативно-правових актів займають міжнародні нормативно-правові акти, які містять положення як щодо охорони та захисту об’єктів культурної спадщини, так і опосередковано встановлюють відповідні обмеження для їх використання, спрямовані, знову ж таки, на охорону та захист таких об’єктів. На національному рівні сучасне вітчизняне законодавство містить комплекс відповідних норм, що містяться у різних галузях права. Зокрема, галузеве законодавство передбачає наявність особливого правового режиму досліджуваного об’єкта, який не може бути знищений або трансформований без дозволу відповідних органів або використовуватись у спосіб, що загрожує його збереженню. Пам’ятками культурної спадщини можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

Висновок. Законодавче регулювання обмежень права власності на пам’ятки культурної спадщини має виходити з парадигми балансу як приватних інтересів (інтересів власника), так і інтересів суспільства. Наведене вимагає втілення в життя комплексної системи, що включає в себе вдосконалення положень чинного законодавства, впровадження дієвих механізмів стимулювання власників пам’яток культурної спадщини та впровадження у вітчизняні законодавчі реалії міжнародних напрацювань у досліджуваній сфері. Доцільною вбачається також пропозиція щодо класифікації обмежень права власності на пам’ятки культурної спадщини на: 1) встановлені відповідними джерелами: міжнародними нормативно-правовими актами або положеннями національного законодавства; 2) вcтановлені законом в залежності від ступеня оборотоздатності пам’ятки культурної спадщини; 3) універсальні (загальні) обмеження, до яких можна віднести обов’язок укладення охоронного договору, та спеціальні обмеження, що застосовуються в окремих індивідуальних випадках.