ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ ВПЛИВ САМОРОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ НА ФОРМУВАННЯ КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ ВИПУСКНИКА ПЕРШОГО (БАКАЛАВРСЬКОГО) РІВНЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ (ГАЛУЗЬ ЗНАНЬ 08 «ПРАВО», СПЕЦІАЛЬНІСТЬ 081 «ПРАВО»)

Анотація

у статті зазначено, що виклики часу вимагають підготовки майбутніх правознавців на високому рівні; сьогодні існує чимало нормативних документів, що регулюють вирішення зазначеної проблеми; зокрема, йдеться, що за спеціальністю 081 «Право» результати навчання мають співвідноситися з компетентностями випускника та надається такий їх перелік: інтегральна компетентність, загальні компетентності, спеціальні (фахові, предметні) компетентності; сучасні тенденції розвитку освіти свідчать про постійне ускладнення змісту освіти та підвищення рівня освітніх стандартів; розробка ідеї саморозвитку особистості є актуальною на сьогоднішній день; проблема творчого саморозвитку висвітлювалися в наукових працях численних науковців різних галузей; саморозвиток є одночасно безперервним процесом розвитку й удосконалення індивіда і умовою особистої зрілості, однією з найнеобхідніших потреб людини, умовою й гарантією її свободи; саморозвиток особистості завжди належав до кола проблем, які визначали сутність будь-якої суспільно-економічної формації; для окремого індивіда саморозвиток постає як проблема з того часу, відколи він відчуває себе не лише складовою частиною суспільства, а й усвідомлює свою індивідуальність у процесі взаємин з іншими шляхом обміну сутнісними силами, тобто почуттями, емоціями, вміннями, навичками, знаннями, здібностями, потребами; для суспільства саморозвиток особистості починає відігравати справді позитивну роль у тому випадку, якщо воно усвідомить цінність, неповторність кожної окремої людини й почне використовувати її сутнісні сили; до ХХ ст. саморозвиток особистості не розглядався як окреме питання теорії, однак завжди перебував серед проблем, що визначали сутність кожної соціально-економічної формації; Сократ створив концепцію особистості, згідно з якою людина, незалежно від походження, спроможна постійно розвиватися завдяки своєму потенціалу; Платон вважав, що суспільна природа людини недосконала, її складники суперечливі, що зумовлює неврівноваженість індивідуального буття; позицію Платона поділяв Аристотель; середньовічна філософія проблему індивідуального буття, духовного самозаглиблення й свободи волі розв’язувала у вченні про спасіння душі; варто відзначити вчення Августина; нові погляди на буття суспільства і його відносини з індивідом запропонувала епоха Відродження: за своєю суттю людина є божим творінням, але й одночасно вона уподібнена Богу; у кінці XVIII – початку XX ст. простежуються два головні підходи до дослідження проблеми саморозвитку особистості; серед дослідників ХХ ст. особливе місце належить представнику гуманістичної філософії А.Маслоу і його роботі «Самоактуалізація», що містила докладний аналіз виконаних на той час розробок із цього питання; більш-менш активна розробка проблеми саморозвитку в колишньому СРСР розпочалася порівняно недавно (в останній чверті ХХ ст.) і висвітлювала в той час питання сутнісних сил людини і умови найбільш ефективного використання їх, зокрема у сфері культури; у сучасній вітчизняній гуманістичній науці до найбільш значних розробок проблеми саморозвитку особистості належать дослідження питань про джерела, рушійні сили і суперечності процесу саморозвитку; отже, історичний екскурс у проблему саморозвитку особистості свідчить про своєрідність її осмислення в різні періоди розвитку суспільства; тож проведений аналіз свідчить про те, що в усіх соціально-економічних формаціях проблема саморозвитку особистості була одним із найважливіших елементів життєдіяльності людини і разом з тим однією з основних соціальних проблем, оскільки вона визначає стосунки індивіда і суспільства, роль і місце індивіда в суспільстві.