РИТОРИКА ВИКЛЮЧЕННЯ: СЛОВО, ЖЕРТВА І ПУБЛІЧНЕ НАСИЛЬСТВО – ВІД АНТИЧНОГО ВИГНАННЯ ДО ЦИФРОВОЇ КАРИ

Анотація

У статті здійснюється філософський аналіз риторики виключення як специфічної форми публічного насильства, що реалізується насамперед через мовні акти, не потребуючи інституційного оформлення, формального визнання чи ритуальної процедури. Вихідна теза дослідження полягає в тому, що публічне насильство виникає в просторі мови, яка поступово втрачає свою діалогічну природу, перестає бути засобом спілкування й перетворюється на інструмент призначення винного, визначення «зайвого» й винесення вироку без права на апеляцію. У такій ситуації суб’єкт залишається видимим і присутнім у публічному полі, однак повністю позбавляється можливості відповіді, що трансформує звичайну агресію в символічне, публічне й незворотне насильство.

Теоретичною основою роботи є поєднання ключових концепцій: теорії мовленнєвих актів Дж. Остіна, символічного насильства П. Бурдьє, дискурсивної влади й нормалізації М. Фуко, а також механізму жертви й козла відпущення Р. Жирара. На цій базі стаття простежує історичну динаміку практик виключення:  від античних інституціоналізованих форм (остракізм, ритуал фармакоса, суд і страта Сократа), де насильство мало чітку процедуру, колективну відповідальність і символічне завершення, до сучасних децентралізованих риторичних режимів, що функціонують у цифровому публічному просторі. Особливу увагу приділено тому, як у цифрову епоху насильство втрачає характер дискретної події з визначеним суб’єктом, початком і кінцем, але зберігає високу ефективність завдяки розподіленій відповідальності, колективному мовчанню, стратегіям невключеності й механізмам культури скасування (cancel culture), що працюють через повторення, архівування й безкінечне актуалізування минулого.

Центральним методологічним принципом дослідження виступає поняття політропності, запозичене з гомерівської традиції та інтерпретоване через фігуру Одіссея. Політропність розуміється не як хитрість чи ухилення від істини, а як здатність до багатогранної навігації в середовищі, де пряме висловлювання стає смертельно небезпечним, а мова  –  засобом захоплення й примусу. Це стратегія збереження смислу, можливості повернення й суб’єктності в умовах, коли слово перестає бути діалогом і перетворюється на односторонній акт призначення. Фігура Одіссея слугує тут не просто літературним образом, а принципом мислення й опору, що дозволяє проходити через зони виключення, не приймаючи їх правил за остаточні.

У висновку обґрунтовується, що філософський аналіз риторики виключення не пропонує моральних рецептів чи захисних стратегій, але виконує ключову функцію спротиву: відновлення розрізнень між мовою й вироком, агресією й насильством, мовчанням і нейтралітетом, присутністю й включеністю. Саме здатність розрізняти й називати механізми публічного насильства робить їх видимими, запобігає їх натуралізації як «природного» порядку речей і відкриває простір для критичного мислення в умовах, коли публічність дедалі частіше стає інструментом селекції та вигнання без визнання власної руйнівної сили.