Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Філософія. Філософські перипетії»

ПРОСВІТНИЦТВО ЯК «НЕЗАВЕРШУВАНИЙ ПРОЄКТ» І УНІВЕРСИТЕТСЬКА ФІЛОСОФІЯ В УМОВАХ КРИЗИ ТА ВІЙНИ

Анатолій Єрмоленко — 2025-06-30

У статті запропонована ідея «незавершуваного просвітництва», яка передбачає перманентне творення рефлексивних структур обґрунтування норм і цінностей суспільства на основі метаінституції деліберативної демократії. Попри тлумаченню просвітництва як певного історичного етапу духовного розвитку суспільства (давньогрецького чи новоєвропейського), просвітництво тлумачиться як певний структурний елемент «зворотнього зв’язку» суспільства, що забезпечує його самопізнання, саморефлексію і самоконтроль. Складником тут постає громадський дискурс, що передбачає комунікативну, аксіологічну та політичну компетенції громадян, здатність і мужність публічно застосовувати ними свій розум і спільно з іншими людьми доходити згоди щодо розв’язання головних проблем суспільства. Ідея просвітництва важлива для визначення політесу модерного суспільства, свобідної особистості, модерних інституцій загалом, громадянського суспільства з його сферою публічності тощо. Ідея «незавершуваного просвітництва» передбачає перманентне творення рефлексивних інституцій суспільства. Просвітництво тлумачиться як певна інстанцію саморефлексії суспільства, як його структурний елемент, «конститутивний чинник», як критичне ставлення до самої рефлексії. Отже просвітництво є метаінституцією суспільства, його леґітимативною інстанцією, що спрямована на ствердження, виправдання, обґрунтування норм, цінностей, звичаїв, традицій та інституцій суспільства.

КОГНІТИВНА ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ЯК КОНЦЕПТУАЛЬНИЙ ІНСТРУМЕНТ ОСМИСЛЕННЯ РОЗВИТКУ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

Сергій Голіков — 2025-06-30

У статті досліджується процес інституціоналізації університетської філософії, яка розглядається як результат взаємодії соціальних і когнітивних механізмів. Автор пропонує концептуальне розрізнення між соціальною та когнітивною інституціоналізацією, підкреслюючи їхній вплив на розвиток філософської думки в академічному середовищі. Соціальна інституціоналізація розглядається як пов’язана з формуванням організаційних структур (кафедр, факультетів, наукових шкіл), які впорядковують філософську діяльність, тоді як когнітивна інституціоналізація – як така, що стосується систематизації, продукування та трансляції філософського знання. Автор аналізує, як ці процеси взаємодіють, зокрема в умовах державного регулювання, ідеологічного тиску чи, навпаки, академічної свободи. Окрема увага приділяється викликам сучасності, таким як вплив штучного інтелекту, формалізація навчального процесу, дистанційна освіта, що можуть призвести до втрати творчого потенціалу філософії. Автор звертається до дослідження когнітивної інституціоналізації як визначального чиннику становлення університетської філософії. Причому як суб’єкта процесу автор постулює філософа, який по-людськи та екзистенційно орієнтується на філософську істину, здійснює онтологічно вкорінені та діяльнісно відповідальні філософські пошуки. Тим самим університетська філософія досліджується як така, що здійснюється в конкретних людських контекстах, діяльнісних та ціннісних, дискурсивних та речових, етичних та політичних, історичних та біографічних. Окремо автор звертається до процесу становлення в умовах демократичного суспільства в університеті самоврядного та саморегулятивного освітньо-наукового середовища як чинника соціальної інституціоналізації філософії. Підкреслюється роль філософа як суб’єкта, який не лише відтворює знання, але й критично осмислює його, забезпечуючи розвиток суспільства. У статті робиться висновок щодо необхідності збалансованого підходу до інституціоналізації, який поєднує структурну організованість із творчою свободою, що дозволяє університетській філософії залишатися живою, релевантною та орієнтованою на істину.

МОТИВАЦІЯ В ОСВІТІ ЗГІДНО З ФІЛОСОФІЄЮ МАКСА ГОРКГАЙМЕРА І ТЕОДОРА АДОРНО: УКРАЇНСЬКА РЕКОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ

Наталія Фіалко — 2025-06-30

Це дослідження є спробою реконструкції концепції мотивації, яку розробляли для сфери освіти засновники Франкфуртської школи соціальних досліджень Теодор Адорно й Макс Горкгаймер. Наголошено на таких ключових тезах, як демократизація освіти й подолання тоталітарної освіти, роль особистості в освіті й автономія в прийнятті рішень, духовний розвиток і емансипація особистості проти інструменталізації людини з акцентом на професійну освіту, світоглядна роль філософії в освіті й критика ідеологій. Продемонстровано, що ідеї критичної соціальної теорії, які були свідомо застосовані Адорно й Горкгаймером для реформування освіти, мають певний потенціал, але й певні межі для розвитку належної мотивації особистості до її сумлінного включення в освіту. Критична соціальна теорія надто абстрактно досліджує тему легітимації освіти, редукуючи її до потреби особистості в свободі та духовному розвитку й уникаючи докладного інституційного аналізу проблем розвитку освіти. Реконцептуалізація теми мотивації в освіті на основі ідей критичної соціальної теорії Адорно й Горкгаймера, яку здійснюють українські філософи, розвиває теорію освіти в напрямі філософії поколінь, інституційної легітимації освіти як основи належної особистої мотивації в освіті. Проаналізовано внесок Марії Култаєвої, Віталія Брижніка та Михайла Бойченка в критику й розвиток ідей критичної соціальної теорії, зокрема в її оцінку як рефлексії щодо рефлексії в освіті. Критичне осмислення минулого (як рефлексія над минулим) також потребує рефлексивної оцінки щодо його значущості для визначення пріоритетів для освіти, яка готує особистість до зміни майбутнього суспільства на краще з врахуванням ідей емансипації особистості на засадах рефлексії та звернення до духовних особистих пошуків.

ОБ’ЄКТ-ОРІЄНТОВАНИЙ ФЕМІНІЗМ В ПОСТЛЮДСЬКОМУ ДОВКІЛЛІ

Наталія Загурська — 2025-06-30

Наратив статті починається з обміркування негативного ставлення жінок-філософів, зокрема філософів-феміністок, до спекулятивного реалізму (далі – СР) та об’єктно-орієнтованої онтології (далі – ООО). Ця негація частково пов’язана з побоюваннями посилення об’єктивації. Щоб розвіяти ці побоювання, стаття пропонує такі форми об’єктності, як суб’єктний об’єкт, об’єкт як суб’єкт, експериментальний суб’єкт, дисідентичність, інтер’єкт, гіпосуб’єкт та інші у їх аллюрі. Крім того, пропонується переоцінити концепцію реіфікації та повернути їй її власне філософські оціночні конотації. У статті показано, що об’єктно-орієнтований фемінізм (далі – ОФФ) демонструє свої потенційні політичні, еротичні та етичні переваги. OOF обмірковується у зв’язку з агентурним реалізмом, новим феміністським матеріалізмом, ксенофемінізмом, квір-теорією та іншими відповідними концепціями. Разом вони найкраще окреслюють постлюдський контекст. Показано, що OOF вписується в пост-постмодерний постлюдський спекулятивний поворот, зберігаючи актуальні риси постмодерного лінгвістичного повороту. Так само в контексті OOF розуміється поворот від естетики до еротики, від виробництва до спокуси тощо. У статті також досліджується зародження, процес розвитку, колаборації з філософами OOO та вплив OOF на них. У результаті відбувається інтра-акція в-між поводженням з жінками як з об’єктами та з об’єктами як з жінками. Таким чином об’єкт-ність, утверджуючи демократію будь-яких об’єктів, постає натомість об’єктивністю, що цілком відповідає постлюдським інтенціям ООФ і сприяє формуванню постлюдського довкілля. Стаття написана на матеріалі сучасного мистецтва та літератури і, водночас, екофілософії та біоетики.

СОЦІОЛОГІЯ МЕТАМОДЕРНУ: ЛЕГІТИМІЗАЦІЯ ПРЕКАРІАТУ В ЕСТЕТИЧНІЙ ПАРАДИГМІ

Андрій Артеменко — 2025-06-30

Стаття присвячена аналізу соціального підґрунтя культури метамодерну в контексті змін соціального простору початку ХХІ століття. Критикується спрощене розуміння метамодерну лише як естетичної чутливості, наголошуючи на його глибокому зв’язку з соціальними трансформаціями та структурними зрушеннями у суспільстві. Теоретичною основою дослідження є праці У. Бека, Е. Гідденса, Г. Стендінга й методологічні підходи акторно-мережевої теорії та топологічного аналізу, що дозволяють розглядати культуру як складну мережу соціально обумовлених смислів і вподобань. Ключовою темою є вплив соціально-економічних зрушень на естетичну парадигму метамодерну. Простежується, як зміна суспільних структур, зокрема поява прекаріату, формує нові типи естетичного замовлення. Особливу увагу приділено легітимації інституціями мистецтва нових культурних форм. Окрема увага приділена аналізу наслідків постідеологічної доби, ідеологічним кризам мультикультуралізму, утвердженню уявлених спільнот та реакціям культури на глобальні міграційні процеси.

В статті також аналізуються символічні прояви сучасної ідентичності через призму подій 60-ї Венеціанської бієнале 2024 року, де тема «іншого» набула потужного культурного звучання. У фокусі – амбівалентність сучасного Заходу, що одночасно відтворює колоніальні наративи й прагне їх критичної рефлексії. Висновки статті засвідчують, що метамодерн – це не лише естетичне, а передусім соціальне явище, що репрезентує мережеву логіку формування культури в умовах нової постіндустріальної епохи. Доведено, що в умовах метамодерної культури естетика виконує не лише функцію репрезентації, а й функцію легітимації. Це реакція на соціальну дійсність, що формується новими класами, зміненими ринками праці, глобальними ідентичностями

РОМАНТИЗМ ЯК ТЕОРЕТИЧНИЙ БАЗИС МЕТАМОДЕРНІЗМУ

Антон Алексеєнко — 2025-06-30

У статті розглядається взаємозв’язок між романтизмом і метамодернізмом. Автор досліджує, яким чином осциляція як методологічний підхід дозволяє поєднувати протилежні ідеї, формуючи новий тип естетичної та філософської чутливості. Романтизм у цьому контексті постає не лише як історичний напрям мистецтва та філософії, а як система мислення, що володіє потенціалом для подальшого розвитку в межах метамодерністської парадигми. Особлива увага приділяється ролі суб’єктивності в романтичній і метамодерністській традиціях, аналізується відмінність у підходах до осмислення індивідуального досвіду. Автор зазначає, що якщо романтизм прагнув до абсолютного вираження суб’єктивного стану, метамодернізм натомість коливається між іронією та щирістю, створюючи динамічну модель взаємодії з реальністю. Важливе місце займає також питання темпоральності: романтизм схильний до ностальгії за втраченими ідеалами, тоді як метамодернізм балансує між минулим і майбутнім, прагнучи до синтезу традиції й інновації. Крім того, у статті розглядається структура чутливості, що формує світогляд романтичного та метамодерністського суб’єкта. Автор вказує на те, що обидва напрямки прагнуть подолати раціоналізм і утилітарність модерного мислення, однак якщо романтизм робив це через відчайдушне прагнення до ідеалу, то метамодернізм діє через гру, іронічне прийняття й водночас серйозне ставлення до вищих цінностей. У висновках підкреслюється, що романтизм і метамодернізм мають багато спільного у своїх прагненнях, хоча використовують різні методи. Автор пропонує розширити метамодерністський дискурс через інтеграцію романтичної філософії, що дозволить подолати фрагментарність сучасного мислення та сприятиме формуванню ціліснішої картини культури й суспільства.

КОНТУРИ МЕТАМОДЕРНОЇ ЕСХАТОЛОГІЇ: КОРПУСНИЙ ПІДХІД

Ілля Ільїн — 2025-06-30

У статті запропоновано міждисциплінарне соціально-філософське дослідження, в якому здійснюється спроба поєднати корпусну лінгвістику з філософським аналізом метамодернізму та його есхатологічного потенціалу. Автори обґрунтовують, що сучасні глобальні політичні, екологічні та технологічні виклики вимагають оновленого мислення про майбутнє – мислення, яке не обмежується постмодерністським скепсисом чи модерністською лінійною телеологією. Метамодерн, як культурна і методологічна рамка, здатен утримувати напругу між вірою в прогрес і критичним переосмисленням утопій минулого. Саме тому, на думку авторів, метамодерн є плідним середовищем для формування нових есхатологічних уявлень.

Центральна теза полягає в тому, що філософія, яка спирається на кількісний аналіз філософських текстів (конкорданси, колокації, частотність слів тощо), дозволяє не лише емпірично верифікувати філософські інтуїції, а й долати суб’єктивізм у тлумаченні складних концептів, зокрема есхатологічних. Автори демонструють, як за допомогою корпусного аналізу можна реконструювати есхатологічну чутливість у творах Маркса, Енгельса, метамодерністів (Фрайнахта, ван ден Аккера та ін.) та представників еко-соціалізму, показуючи наявність не лише критики капіталізму, а й спроб сформувати позитивні образи майбутнього. Еко-соціалізм у цьому контексті розглядається як одна з небагатьох концепцій, здатних поєднати екологічну етику, соціальну справедливість і матеріально обґрунтовану утопію. Втім, залучаючи результати міжнародних соціологічних досліджень, автори доводять, що сучасне уявлення про майбутнє є поліфонічним, суперечливим і насиченим тривогою, що свідчить про актуальність розробки нових форм есхатологічного мислення. Отже, дослідження пропонує корпусно-підкріплену реконструкцію метамодерністської есхатології, яка включає діалектичне мислення про кінець, соціальну ангажованість, відкритість до множинності сценаріїв та увагу до голосів пригноблених. Така есхатологія не абстрактною, вона постає як інструмент критики і дії в умовах політичної, екологічної та економічної полікризи XXI століття.

SIMPLE NET DIAGRAM: ЛЮДИНА – МАШИНА – КОМУНІКАЦІЯ

Олег Перепелиця — 2025-06-30

В статті в історичній перспективі розглядаються соціальні медіації як практики трансформації / модифікації людини. Представлено авторську модель історичних епох, виходячи з розуміння людини як істоти, що конституює себе через певні способи опосередковування / медіації комунікації. Виокремлено три етапи (епохи), коли вибудовуються різні способи медіації міжлюдських стосунків і діють різні комунікативні медіатори: 1) людина – тварина – людина, 2) людина – бог – людина, 3) людина – машина – людина. Зазначено також, що сьогодні спостерігаються симптоми нової епохи, характер якої можна передати послідовністю машина – людина – машина, коли залежність від машин і взаємозалежності між людьми, що під’єднані до машин, конституюють соціокультурну медіацію. Мета статті – з’ясувати характер цієї медіації. В статті представлено архаїчну комунікацію як пов’язану зі встановленням структур роду, фіксацією спорідненості. Базовою моделлю визначено тотемізм, а медіатором – тварину. Наступний етап – форма комунікації, яка конституюється структурами трансцендентного, коли йдеться про встановлення духовного зв’язку між людьми. Так формується релігійна / метафізична людина, коли медіації здійснюються через звернення до слова божого, а бог є медіатором комунікації. На третьому етапі комунікація скеровується процесом виробництва, постає як культуріндустрія, міжлюдські стосунки опосередковуються технікою, коли машина є медіатором комунікації, яка постає як ринок, що формує функціональну, операційну людину.

Сучасний світ характеризується розвитком машин до технологій штучного інтелекту (ШІ). Новітні технології відтворюють комунікативну і сенсоутворюючу властивість людини, якою є здатність до мови. ШІ (зокрема ChatGPT і його аналоги) постає як втілення технології, що може цілком замінити багато видів людської діяльності. Втім в статті зауважується, що проблеми і загрози для людства й природи вкорінені не в машині, не в ШІ, а в самій людині. Коли розглядати сучасний технологічний розвиток як звільнення людини від інструментального розуму, тоді можна визначати перспективи для комунікативного, критичного, поетичного, емпатичного, емфатичного розумів. Машини, навіть машини бажання, варто розглядати в перспективі можливості реалізації всіх цих розумів, разом зі зменшенням експлуатації саме людини. Себто в послідовності машина – людина – машина потрібно вбачати перспективу, що на свій лад втілює етичний імператив.

ОНТОЛОГІЧНА ГРАМАТИКА МОВИ ЯК ПІДҐРУНТЯ ЖИТТЄТВОРЧОСТІ В ДОБУ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ

Любов Карпець — 2025-06-30

Проаналізовано роль мови як онтологічного простору життєтворчості людини в умовах щораз більшої ролі штучного інтелекту (ШІ). Обґрунтовано поняття онтологічної граматики, що постає як концептуальний інструмент для дослідження взаємозв’язку між мовним буттям, когнітивною стратегією та культурною самореалізацією. Розглядається можливість існування єдиної онтологічної граматики, спільної для класичних, некласичних і посткласичних типів філософствування. Особливу увагу приділено холістичному виміру комунікативного простору, в якому мова виконує функцію носія життєтворчих сенсів. Зазначається, що онтологічна граматика холізму може слугувати дискурсивним вирішенням стратегії «природного» світоуявлення, зокрема в умовах нової технологічної епохи. Виявлено, що ШІ спричиняє виклики для онтологічної граматики, він функціонує як високотехнологічний інструмент симуляції мовлення, а не суб’єкт мислення. Стверджується, що моделі генерують тексти, але не створюють значення в сенсі інтенціонального акту. Штучний інтелект може бути засобом філософської гри, тестування концепцій, порівняння ідей, однак не є повноцінним учасником життєтворчості та філософського осмислення буття. Показано, що у постструктуралістській семіотиці зазнала критики структуралістська ідея пошуку мета-структури, універсального мета-коду. Натомість в еру високих технологій ШІ експлікація поняття коду переноситься з метафізичного й онтологічного вимірів у широкий контекст людської життєтворчості з широкими можливостями доступу до інформації та інтернет-комунікації. Зазначається проблема деконтекстуалізації, оскільки ШІ може оперувати текстами, не розрізняючи глибину ситуаційної релевантності, а контекст для ШІ – це лише лінійна пам’ять, а не багатовимірна ситуаційна структура. Має місце семантична інверсія, коли модель може генерувати фрази, які суперечать одна одній, або нести пусту когерентність, оскільки відсутні механізми семантичної перевірки. Помічено також невідповідність між інтенцією та висловлюванням, оскільки ШІ не має намірів, його мовлення ніколи не є актом комунікативної волі. Ці межі демонструють сутнісну розривність між мовленням ШІ та людською мовою, там, де людина вкладає сенс-бути як життєтворчість, ШІ лише моделює подібність до значення. Доведено, що цифрова ера організує простір для життєтворчості через мову, але водночас створює загрози для автентичності.

КУРС "ДОСЛІДНИЦЬКІ МЕТОДИ Й АНАЛІЗ У ФІЛОСОФСЬКИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ": ШІ ЯК ІНСТРУМЕНТ, ВИКЛИК І ДЗЕРКАЛО ЛЮДСЬКИХ НЕДОЛІКІВ

Наталія Вяткіна — 2025-06-30

Перетин філософських досліджень і штучного інтелекту (ШІ) є, на перший погляд, благодатним ґрунтом для досліджень, але тільки на перший погляд. Адже це непросте завдання – по-справжньому заглибитись у фундаментальні філософські принципи, на яких базуються розробки ШІ, та усвідомити всі наслідки цих стосунків. І це не просто роздуми, а пошук фундаментальних принципів, які визначають цінність, ефективність і ризики ШІ, а також впливають на здатність генерувати нові ідеї та безпеку. У статті обговорюється залучення ШІ у викладання філософських дисциплін, зокрема на прикладі курсу "Дослідницькі методи й аналіз у філософських дослідженнях". Автор також аналізує етичні та когнітивні проблеми ШІ, використовуючи дві студентські роботи як ілюстрації того, як використовуються здобутки курсу для розгляду зокрема упередженості ШІ та його обмеженої здатності до "судження" порівняно з людським. Автор досліджує використання ШІ в академічній праці, визнаючи його переваги як інструменту, але також піднімаючи питання щодо авторських прав, достовірності інформації та необхідності людського контролю. Ця стаття має на меті дослідити деякі важливі взаємозв’язки, наголошуючи на тому, що етика не є єдиною філософською дисципліною, яка застосовується до ШІ, що філософські дослідження на рівні онтології, епістемології й телеології збагачують наше розуміння ШІ та кидають виклик звичайним методологіям, спонукаючи до переоцінки наших освітніх рамок у світлі цих досягнень. У статті йдеться про найновіші підходи до оцінки ролі філософії, яка закладає принципи створення ШІ, а отже є фундаментальною частиною ефективного ШІ. Утворюється така собі область філософії ШІ, що заглиблює й висвітлює важливі теми, поєднуючи теоретичні основи з практичним застосуванням у технологіях. Крім того, розгляд різноманітних концепцій, як от пояснюваний ШІ (explainable AI), підкреслюють потребу розуміння користувачами, у чому полягає сенс складних моделей, зокрема інформаційних, хоча б у загальних рисах. У висновках наголошуюється про важливість моральної відповідальності у розробці та використанні ШІ, особистої й колективної.

ЦИФРОВА ЕТИКА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У ПРАЦЯХ Л. ФЛОРІДІ

Вадим Кузнецов — 2025-06-30

У статті проаналізовано трансформацію поняття відповідальності в умовах цифрової епохи, зокрема у контексті інформаційної етики Лучано Флоріді. Поняття відповідальності розглядається як ключова етична категорія, що зазнає сутнісної трансформації під впливом цифрових технологій. Підкреслено, що у цифрову добу відповідальність має розумітись не лише індивідуально, а й як колективне зобов’язання. Автори звертають увагу на зміну природи етичної дії в умовах віртуалізованої взаємодії, де класичні уявлення про свободу вибору та моральну автономію піддаються ревізії. Центральною темою є концепція «інфосфери» – глобального інформаційного середовища, яке охоплює як цифрові, так і біосоціальні системи. У цьому середовищі відповідальність постає як розподілена й структурна етична функція, що формується в мережі взаємодій між користувачами, алгоритмами та інституціями.

Окрему увагу приділено викликам, що постають у зв’язку з розвитком штучного інтелекту, зокрема проблемі «розриву відповідальності» та соціальним ризикам алгоритмізації. Розкрито засади соціотехнічного прагматизму як альтернативи утопізму й скептицизму в оцінці цифрових технологій. Здійснено критичний огляд ініціативи AI4People як спроби сформулювати універсальні етичні принципи для цифрового суспільства. Аналіз ініціативи AI4People дозволяє окреслити п’ять базових принципів цифрової етики: благодіяння, автономії, справедливості, пояснюваності та ненанесення шкоди.

Розглянуто також питання безпеки й приватності у занурюваних цифрових середовищах (XR), що набувають сенсорного та тілесного виміру. Стаття демонструє, що етичний підхід у цифрову епоху має бути міждисциплінарним, рефлексивним і зорієнтованим на інституційну відповідальність. Відповідальність у цьому контексті тлумачиться не лише як індивідуальний моральний вибір, а як багатовимірне зобов’язання, що охоплює технологічні, соціальні й нормативні аспекти взаємодії у цифровому світі.

МЕЖІ ІМІТАЦІЇ: ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ МІЖ «ЗНАННЯ-ЩО» ТА «ЗНАННЯ-ЩОДО»

Наталя Більчук — 2025-06-30

У статті здійснено філософсько-методологічний аналіз проблеми можливості машинного мислення, яка була вперше системно поставлена Аланом Тюрінгом у його класичній праці «Обчислювальні машини й інтелект». Автори звертаються до тесту Тюрінга як інструменту перевірки здатності штучних систем імітувати людську поведінку та мислення, та наданих ним критичних зауважень щодо неспроможностей штучних інтелектуальних систем. Особливу увагу приділено критиці тесту Тюрінга, здійсненій Г’юбертом Дрейфусом і Джоном Серлем. Дрейфус зазначає, що теорії штучного інтелекту базуються на гіпотетичних припущеннях, які класифікує як біологічне, психологічне, епістемологічне та онтологічне, та які не мають достатнього підґрунтя. Спираючись на феноменологічну традицію (Е. Гуссерль, М. Гайдеґґер), Дрейфус вводить розрізнення між «Знанням-Що» (Knowing-That) та «Знанням-Щодо» (Knowing-How) – як двома різними формами пізнання, лише одна з яких підлягає формалізації та алгоритмізації. «Знання-Що» розглядається як аналітичне мислення, «фактичне» знання, здатне описати, прояснити предмет, в той час як «Знання-Щодо» є контекстуальним, «фоновим» знанням, що складає основу розуміння. Водночас Серль, через мисленнєвий експеримент «китайської кімнати», аргументує неможливість наділення комп’ютера справжнім розумінням, навіть якщо він здатен імітувати діяльність (мислення, поведінку) людини. У статті порушено фундаментальні епістемологічні, онтологічні та методологічні питання, пов’язані з природою мислення, досвіду та фонових знань. Робота ґрунтується на оригінальних роботах А. Тюрінга, Г. Дрейфуса, Д. Серля з використанням феноменологічних теорій Е. Гуссерля, М. Гайдеґґера та логічного аналізу формалізації мови Л. Вітгенштайна. Зроблено висновок, що інтелект не може бути зведений до суто обчислювальних операцій, а моделювання мислення потребує врахування неконцептуальних, контекстуальних і екзистенційних складників людського буття.

ЦИФРОВА УРБАНІСТИКА: ОНТОЛОГІЯ ГІБРИДНИХ ПРОСТОРІВ МІСТА В ЕПОХУ ДІДЖИТАЛІЗАЦІЇ

Микита Мязін — 2025-06-30

У статті представлено аналіз феномену цифрової урбаністики як трансдисциплінарного дослідницького поля, що інтегрує філософські, інженерно-технічні, соціопросторові, культурологічні та інформаційно–комунікативні парадигми. Концептуалізовано цифрову урбаністику як епістемологічну стратегію осмислення трансформативних процесів, що відбуваються в сучасному місті під впливом цифрових технологій, і як теоретичну рамку для аналізу нової онтології урбаністичного простору. Досліджено ключові концепти цифрової урбаністики: code/space, платформний урбанізм, місто реального часу, інформаструктура, які формують теоретичний апарат для розуміння гібридизації міського середовища. Проаналізовано технологічні компоненти цифрової трансформації міста: інтернет речей, великі дані, штучний інтелект, геоінформаційні системи та мобільні інтерфейси, що виступають інструментами конструювання нової урбаністичної реальності. Особливу увагу приділено феномену гібридизації міського простору, де фізичне і цифрове середовище взаємно конституюють одне одного, створюючи нові режими сприйняття та взаємодії. Експліковано трансформацію просторово–часових структур міста, зокрема перехід від циклічної темпоральності до логіки постійної оновлюваності та від статичних просторів до динамічних потоків. Розкрито вплив цифрової медіації на урбаністичний досвід, де технологічні інтерфейси стають ключовими посередниками взаємодії суб'єкта з міським простором, формуючи індивідуалізовані маршрути та персоналізовані картографічні репрезентації. Проаналізовано естетичні аспекти цифрового міста, зокрема формування нової візуальної культури та архітектури даних. Здійснено критичний аналіз соціальних, культурних і етичних імплікацій цифрової урбанізації, зокрема проблем цифрової нерівності, конфіденційності та алгоритмічного управління. Концептуалізовано місто як платформу та інформаційне середовище, що функціонує в режимі реального часу, трансформуючи традиційні уявлення про міський простір і каталізуючи емерджентні форми соціальності. Обґрунтовано необхідність інтеграції технологічних інновацій із критичною рефлексією соціальних, культурних та етичних аспектів цифрової трансформації міста для формування збалансованого підходу до розвитку урбаністичного середовища в епоху діджиталізації.

ТРАНСГУМАНІЗМ І ЕТИКА ПОСТЛЮДИНИ В УМОВАХ КОСМІЧНОЇ ЕКСПАНСІЇ

Володимир Олещенко — 2025-06-30

Стаття присвячена дослідженню трансгуманістичної філософії в контексті розширення людської присутності за межі Землі. У роботі осмислюється постлюдина як суб’єкт, сформований під впливом технологічних модифікацій, штучного інтелекту, інтерфейсів свідомості та екстремальних умов позаземного середовища. Космос тут постає не лише як фізичний простір, але як лабораторія для радикального перегляду поняття людини.

Аналізується трансгуманізм не як футурологічна утопія, а як етична практика, що змінює фундаментальні засади взаємодії між тілом, технікою та моральністю. У статті вводяться поняття адаптивної суб’єктності, морального переналаштування й когнітивної модифікації в контексті міжзоряного існування. Окрему увагу приділено проблемі відтворення моральної спадковості в умовах радикальної зміни тілесності, а також розгляду форм кооперації між людськими та неантропоморфними агентами в автономних позаземних спільнотах.

Запропоновано критичну оцінку граничних сценаріїв: тілесної деконструкції, емуляції свідомості, створення алгоритмічних інстанцій з моральною відповідальністю. У фокусі перебувають не стільки технології, скільки онтологічні зсуви в уявленні про свободу, автономію та межі суб’єкта. Стаття формує підґрунтя для постгуманістичної етики, придатної до застосування в екстремальних умовах майбутнього, де базові поняття гуманізму втрачають свою очевидність.

СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ ЯК ФІЛОСОФСЬКА КАТЕГОРІЯ В КОНТЕКСТІ ЦИФРОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

Ярослав Сегень — 2025-06-30

У статті здійснено філософське осмислення категорії суспільної свідомості в контексті сучасної цифрової комунікації. З урахуванням трансформаційного характеру інформаційного суспільства, автор пропонує розглядати суспільну свідомість не як статичне відображення соціального буття, а як динамічну й чутливу до технологічних змін форму колективного духовного існування. Актуальність дослідження зумовлена потребою у переосмисленні традиційних філософських концепцій під впливом нових соціальних і технокомунікаційних реалій.

Застосовано міждисциплінарний методологічний підхід, що поєднує елементи герменевтики, феноменології, критичної соціальної філософії та технофілософії. Аналізуються ключові етапи еволюції уявлень про суспільну свідомість у західній і українській філософських традиціях, а також визначаються основні чинники її сучасної трансформації: віртуалізація досвіду, фрагментація інформації, алгоритмізація комунікації, постправда й формування нових типів цифрової ідентичності.

Особливу увагу приділено аналізу цифрової комунікації як не лише технологічного, але й соціокультурного явища, що впливає на глибинні смисли колективного мислення. Показано, що цифрова комунікація конструює нову форму суспільної свідомості – динамічну, нестабільну, реактивну, чутливу до інформаційного середовища та маніпулятивних стратегій.

Автор доходить висновку, що суспільна свідомість у цифрову добу постає одночасно і як простір загрози (через послаблення критичності, зростання емоційної реактивності, інформаційне перенасичення), і як простір нових можливостей (для мобілізації, самоідентифікації, опору). Стаття підкреслює важливість подальшого філософського осмислення процесів, що відбуваються на перетині технологій і свідомості, зокрема в контексті інформаційної війни та глобальної боротьби за смисли.

«Я ТУТ. ТИ ХТО?»: БРЮГГЕ ЯК ФІЛОСОФ ЦИФРОВОЇ ВІДМОВИ (МАРТІН МАКДОНА «ЗАЛЯГТИ НА ДНО У БРЮГГЕ» (IN BRUGES, 2008))

Артем Перчик — 2025-06-30

У статті вперше запропоновано філософське прочитання фільму «Залягти на дно у Брюгге» крізь призму концепції «цифрової відмови». На відміну від традиційних інтерпретацій, що зосереджуються на кримінальному сюжеті або екзистенційних мотивах, дослідження розкриває унікальний метафізичний вимір стрічки, де середньовічне місто Брюгге постає як повноцінний філософський суб'єкт, що опирається алгоритмічній логіці сучасності. Новаторський підхід полягає у трактуванні міського простору не як сценографічного тла, а як активного актанта, що впливає на темпоральні та етичні параметри наративу. Авторська концепція «міста-як-коду» відкриває принципово нову перспективу розуміння урбаністичного середовища як протоалгоритмічної структури, що функціонує за логікою відмінною від цифрового сприйняття часу та простору. Цей погляд радикально відрізняється від існуючих трактувань міської семіотики у кінематографі та урбаністичних студіях.

У роботі виявлена досі не артикульована проблема «онтологічної затримки» – особливого стану суб'єкта цифрового модерну, який опиняється в середовищі, яке несумісне з логікою алгоритмічних операцій і мережевої комунікації. Така інтерпретація дозволяє по-новому осмислити візуальну стратегію фільму як свідомий медійний збій, що унеможливлює катарсичне сприйняття етичної драми головних персонажів.

Принципово новим є трактування естетики повільності та непрозорості в фільмі не як стилістичного прийому, а як філософського жесту, що викриває фундаментальне протиріччя між цифровою темпоральністю та аналоговим модусом присутності. Таке прочитання ставить під сумнів узвичаєні уявлення про однонаправлений процес діджиталізації культурного досвіду.

Особливу цінність має запропонована типологія «цифрових суб'єктів» у стані глітчу, що відкриває новий підхід до аналізу персонажів сучасного кінематографа як носіїв різних форм темпоральної дисонансності. Вперше в контексті кіноаналізу й медіафілософії артикульована проблема «етики без аудиторії» – морального вибору, що відбувається поза логікою цифрової публічності.

Дослідження прокладає шлях до формування нового міждисциплінарного напряму, що поєднує медіатеорію, філософію етики та цифрову естетику для осмислення трансформацій суб'єктивності в постцифрову епоху.

«ГРА В КАЛЬМАРА»: ЛЮДИНА В СВІТІ СУЧАСНОГО КАПІТАЛІЗМУ

Сергій Манукян — 2025-06-30

Попри розвиток сучасних візуальних технологій, кіно як вид мистецтва лишається актуальним і в ХХІ ст. Те, що ми бачимо на екрані це втілення думок, дій, історій людей і суспільства. Серйозне кіно чи кіно не для всіх (іноді про нього говорять камерне) багато в чому є творінням філософським. Проте зрізом суспільства, картинками життя є кольорові широкоформатні кадри комерційного кіно. Кіно, яке з «широко розплющеними очима» дивляться мільйони людей. Автор статті зауважує, що часто саме художня література та художні фільми є більш документальними. Звертає увагу, які соціальні класи та групи й як реагують на те, що відбувається на екрані.

У статті проводиться спроба дослідження життя сучасної людини у сучасних високорозвинених країнах пізнього капіталізму. З початком нового століття науково-технічний прогрес у вигляді цифрових та інших технологій різко змінив ситуацію в економіці й житті суспільства. Прогрес приносить великі плюси (в охороні здоров'я, зв'язку, транспорті) і не менш серйозні мінуси. Серед них проблема майбутнього безробіття як наслідку застосування роботів і цифрових алгоритмів. Проблема останніх десятиліть – відчуження людей у контексті розвитку нових засобів зв'язку. «Чистий» прогрес і новітні технології не роблять життя людей кращим автоматично. Щастя все ще залишається для багатьох недосяжною мрією. Це спонукає «простих» людей і фахівців – економістів, соціологів, інженерів – до філософського осмислення науково-технічного прогресу.

Як відомо з історії, людство відкладає вирішення найгостріших проблем на кінець. Автор бачить вирішення (не єдине) проблеми майбутнього безробіття в світі роботів і штучного інтелекту у впровадженні ББД – Безумовного Базового Доходу. Порушує питання обов'язковості гонитви за «успішністю» в сучасному світі. Ці проблеми актуальні сьогодні, тому в статті на матеріалі знакового серіалу «Гра в кальмара» вони аналізуються, адже саме художнє кіно може голосніше і колоритніше порушити гострі питання і донести їх до мас.

ФЕНОМЕН ЖАХЛИВОГО В УКРАЇНСЬКИХ ГОРОР-ФІЛЬМАХ

Ульяна Абашнік — 2025-06-30

Ця стаття присвячена критичному аналізу феномену жахливого у філософсько-антропологічному аспекті в українських фільмах жахів початку 21-го століття. В центрі знаходиться прояв феномену жахливого та його складових частин, зокрема тривожності, тремтіння, дрижання, паніки, страху, потворності, огиди, гидоти тощо. На початку наголошено на ролі жахів та жахливого в українській літературі (Іван Котляревський, Микола Гоголь, Григорій Квітка-Основ’яненко, Тарас Шевченко, Юрій Винничук, Андрій Кокотюха та ін.) та філософії (Григорій Сковорода). Також особлива увага приділена розумінню феномену жахливого у різних філософських традиціях (Арістотель, Г’юм, Дідро, Гайдеґґер, Ґадамер та ін.). Далі вказано на особливості жанру фільму жахів і його різних піджанрів у світовому контексті. Після цього згадані останні праці іноземних авторів (Юліус Зіттель, Адам Ловенстейн, Стівен Прінс, Юджин Такер, Урсула Фоссен) і українських авторів (Х. Ф. Баталіна та ін.) щодо досліджень фільмів жахів.

Головна частина статті присвячена критичному розгляду особливостей прояву феномену жахливого в сучасних українських фільмах жахів. На початку надається короткий огляд сюжетних ліній окремих фільмів, також їх основні технічні характеристики та згадуються головні герої й актори, котрі виконують відповідні ролі. Потім йде вибірковий аналіз певних епізодів тих фільмів, де в центрі перебувають прояви феномену жахливого і його складові частини. Зокрема, підкреслено роль тілесності, гендерних аспектів, психологічних переходів героїв від реального стану до стану «Alter ego», у сенсі образу Іншого/Іншої (фільми «Лиса гора», «Конотопська відьма» та ін.) під час сприйняття феномену жахливого. Важливою характеристикою цих фільмів було відображення жахливого в контексті української історії та культури, зокрема легенд та переказів про язичницьких богів Перуна, Велеса епохи Київської Русі та ін. (фільми «Штольня», «Брама», «Лиса гора», «Морена», «Синевир»). Специфічна особливість деяких українських горор-фільмів полягає у відображенні трагічної сучасності російсько-української війни, коли феномен жахливого стає реальністю в житті (наприклад, «Конотопська відьма»). Наприкінці констатується, що українські фільми жахів орієнтуються на досягнення світового кінематографу жахів, зокрема в піджанрах боді-горору, фолк-горору, містичного горору тощо.

ЕКСТРЕМАЛЬНЕ НАСИЛЛЯ І САМОЗАХИТ СУБЄКТА У СУЧАСНІЙ ПОЛІТИЧНІЙ РЕАЛЬНОСТІ

Лідія Газнюк — 2025-06-30

Обґрунтовується інтегроване розуміння самозахисту суб’єкта в ситуації екстремального насилля, як необхідного компонента методологічного комплексу дослідження суспільства та процесів переформатування сучасного світу. Концепт «екстремальне насилля» розглядається як форма протиріччя, зіткнення варіантів відповідей на основні питання, що стосуються екзистенціалів людського буття, соціального призначення певних співтовариств, державних утворень та шляхів їх суспільно-політичного устрою, що ведуть до боротьби соціальних суб'єктів за домінування їх світогляду. Коли глобальний порядок руйнується, зазвичай найбільше страждають найслабші. Перед обличчям суперечливих претензій та інтересів важко розподілити провину й знайти розумний компроміс. Самозахист, як діяльність суб'єкта у соціальному середовищі, пов’язана із загрозами, викликаними низкою масштабних кризових та передкризових ситуацій, що загрожують існуванню та нормальному функціонуванню соціальних груп та окремих людей. Ці ситуації викликані процесами глобалізації, тероризму, війни, екологічної катастрофи, пандемії, постіндустріальної модернізації, розвитком інформаційних технологій та штучного інтелекту. Погрозливий характер зазначених ситуацій обумовлений супутніми процесами індивідуалізації та фрагментації всіх сфер життєдіяльності суспільства, що включають фрагментацію соціально-політичної поведінки кожної окремої людини. Названі процеси обумовлені ускладненням сучасної політичної реальності суспільства, труднощами пристосування людини до соціальної реальності, що швидко й безперервно змінюється, розпадається на безліч автономних сфер, які вторгаються у внутрішній світ людини, впливаючи на цінності, етику, ставлення до політики та подій, що відбуваються в державі, й трансформують сприйняття соціальної реальності. У таких умовах забезпечення стабільної життєдіяльності людини може бути досягнуто лише в ході постійних практик з виявлення та осмислення загроз, формування методів і програм впливу на них з метою уникнення, ліквідації або нейтралізації в процесі соціального самозахисту.

ФЕНОМЕН СОЛІДАРНОСТІ В ПОСТПОЛІТИЧНОМУ КОНСЕНСУСІ

Михайло Бейлін — 2025-06-30

Глибока трансформація всіх аспектів буття суспільства, що розпочалася в останній чверті минулого століття і триває донині, змінила практично всю структуру суспільних відносин, як у її морфологічному, так і змістовному планах. Соціальна солідарність представлена як динамічний і негарантований стан, що виникає в перебігу людської взаємодії та потребує постійної активності всіх учасників інтеракційного процесу. Основну інтеґративну роль відіграють спільна дія та її інтерпретації, близькість яких забезпечує консолідацію соціуму. Досліджено вплив солідарності на функцію відтворення соціальної системи на всіх її ієрархічних рівнях – від груп первинних соціальних практик до соціуму в цілому. Обґрунтовано, що стан або рівень соціальної солідарності в суспільстві визначає ступінь гармонійності його функціонування, і загалом визначає життєві шанси та перспективи цього суспільства. Зазначається, що редукція солідарності несе в собі загрозу соціальної дезінтеграції. Наголошується, що за нормального функціонування соціуму солідарність виступає об'єктом неослабної уваги, як з боку правлячої в суспільстві групи, в чиїх діях майже нероздільно присутні цілі відтворення суспільства і своєї влади, так і з боку інших соціальних інститутів, чия діяльність безпосередньо зумовлена рівнем консолідації та кооперації їхніх членів. З огляду на це, не можна вважати нормальним той стан суспільних відносин, за якого ані влада, ані інші інститути не виявляють достатньої заклопотаності стосовно ступеня консолідації соціального цілого. Показано, що в постполітичному консенсусі класова ідентичність постає як результат певного політичного жесту, політико-дискурсивного конструювання. Політико-дискурсивний аналіз визначається як незалежна, самостійна методологія, що дає змогу побачити в новому світлі такі традиційні об'єкти політичних досліджень, як популістські рухи та ідеології, масштабні соціальні конфлікти, абсолютизацію ідеології та ідеологізацію функціонування різних мов у суспільстві.

КЛАСИФІКАЦІЯ ПРОПАГАНДИ: ТРАДИЦІЯ ТА НОВІ ПІДХОДИ

Микита Шпильовий — 2025-06-30

В розвідці вказано, що пропаганда в сучасній реальності російсько-української війни кидає виклик не тільки українській обороні, але і повсякденному життю кожного українця. Українське суспільство постійно стикається з пропагандою як з концептуалізованими поглядами на певне явище чи проблему, і кожного дня кожен громадянин України так чи інакше мусить боротися проти цього соціального впливу.

Ця розвідка доводить, що найрозвинутіша пропаганда ворога має в собі філософські засновки і працює, якщо не повністю відповідаючи соціально-філософським концепціям, то явно маючи дотичність до філософії, наприклад, Гі Дебора чи Жака Еллюля. Основною гіпотезою дослідження є те, що якщо пропаганда побудована на цих концепціях, тоді їх дзеркальне застосування може допомогти з нею боротися.

В Україні дослідження пропаганди спирається найчастіше або на психологію, або на журналістику. В такій комунікації звичним підходом до пропаганди є перевірка фактів, а після цього – оскарження тез, висловлених пропагандистом. Таким чином, ми перебуваємо завжди на крок позаду, і фактично лікуємо симптоми, а не саму хворобу. В цій розвідці показано, як можна концептуалізувати пропаганду таким чином, щоб виділити ключові її елементи та зрозуміти, яких саме цілей прагне досягти пропагандист. Навіть якщо йдеться про неочевидну та структурно складну інформаційно-психологічну операцію спецслужб.

Розвідка доводить, що пропаганду можна характеризувати не тільки за правдивістю фактів, яскравістю чи підходом до поширення, як її сьогодні характеризують і типологізують більшість дослідників, а що пропаганду можна типологізувати одразу за формою впливу на індивідуальну та соціальну свідомість.

ПОЛІТИЧНЕ ВЧЕННЯ АВГУСТИНА АВРЕЛІЯ: НАПРЯМКИ РЕКОНСТРУКЦІЇ

Олексій Воробйов — 2025-06-30

В статті надається аналіз сучасного стану організації наукового знання про політичну частину вчення Августина Аврелія, розглядається можливість проведення системної історико-філософської реконструкції його політичної філософії, обґрунтовується необхідність вирішення цього завдання в контексті національної наукової традиції. Автор стверджує, що, на даний час, як в міжнародному, так і в локальному культурному просторі, відсутнє ясне й структуроване розуміння побудови політичної філософії Августина Аврелія. Як основний чинник, який вплинув на можливість виокремлення й цілісного сприйняття політичної філософії Августина Аврелія, можна позначити існування філософії історії Вчителя Благодаті, за величчю й масивністю якої політична частина його вчення якщо і не зникає повністю, то істотно затьмарюється. Але ця проблема може бути вирішена шляхом проведення системної історико-філософської реконструкції такої філософії, в результаті якої можна прозоро виокремити філософію історії та політичну філософію Августина Аврелія, показавши їх змістовні частини й співвідношення в контексті загального масиву вчення автора. Зазвичай проблемність пов’язана з необхідністю чіткого розуміння контексту політичної філософії Августина Аврелія, що визначався його філософсько-історичиними поглядами, є невід’ємною частиною його теології. Але також важливо розкрити джерела і концепти, що вплинули на його філософію, провести термінологічне дослідження. Отже в статті визначаються можливі етапи всебічної історико-філософської реконструкції політичної філософії Августина.

СПРИЙНЯТТЯ «АСПЕКТУ»: ФЕНОМЕНОЛОГІЧНА РЕДУКЦІЯ ЧИ МОВНА ГРА?

Микита Трачук — 2025-06-30

У статті досліджується феномен аспекту як фундаментальна філософська проблема, що знаходиться на перетині феноменології та філософії мови. Автор аналізує поняття аспекту не лише як граматичну категорію, а як філософсько-політичний інструмент інтерпретації дійсності, що структурує наше бачення подій, істини та реальності. Особливу увагу приділено порівнянню двох підходів: феноменологічному (Е. Гуссерль, М. Мерло-Понті) та лінгвістично-аналітичному (Л. Вітґенштайн), які розкривають різні модуси концептуалізації аспекту – як ейдетичного переживання або як мовної гри. Феноменологічний підхід окреслюється через поняття ейдетичної редукції, спрямованої на досягнення очевидності сутностей (ейдосів), яка дозволяє осмислити філософський аспект політики як інтенційно конституйовану подію. Натомість у Вітґенштайна аспект постає як видимість, інформована концептом, – «бачення-як», що реалізується в межах мовної гри, позбавленої сутнісного змісту. Автор демонструє, що ці два підходи відображають також два типи політичного: politics як простір інтенційного досвіду та policy як структурно-лінгвістичну практику управління. Унікальною складовою дослідження є залучення україномовного лінгвістичного контексту, що дозволяє автору виявити глибокі онтологічні та політичні розрізнення між поняттями «теперішнє», «справжнє», «істина» і «правда». Через аналіз видів дієслів (доконаного / недоконаного) в українській мові автор ілюструє, як граматичні форми впливають на політичну уяву та інтерпретацію реальності. Це особливо важливо в контексті деколонізаційного дискурсу, де мова виступає не лише як засіб вираження, а як конститутивний чинник політичної суб’єктності. Стаття поєднує герменевтичний аналіз, логіко-лінгвістичний підхід і філософську критику, відкриваючи можливості для формування теорії метаполітики. Вона пропонує нову оптику для аналізу політичної мови, в якій аспектність постає не як другорядна мовна функція, а як ключова структура перцепції, смислотворення та владних практик. У висновках автор окреслює перспективи подальших досліджень у контексті французької феноменології (Ж. Маріон, П. Рікер), теорії мовленнєвих актів (Остін, Сьорл), що розширює потенціал для інтердисциплінарного аналізу взаємозв’язків між мовою, політикою та істинністю.

НОВІ ПАРАДГМИ ФІЛОСОФСЬКОЇ АНТРОПОЛОГІЇ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОЇ НАУКИ ТА ОСВІТИ: СИНТЕЗ ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМУ, ПЕРСОНАЛІЗМУ ТА ДІАЛОГІЧНОГО ПІДХОДУ

Ганна Ємельяненко — 2025-06-30

Досліджено проблематику осмислення людського буття в контексті постнекласичної філософії, де особливого значення набувають світоглядні, комунікативні та екзистенційні аспекти. Зосереджено увагу на процесах самопізнання, екзистенційного вибору, формування ідентичності та трансформації суб'єктивності в умовах швидкоплинних соціокультурних змін. Використано методи феноменології, герменевтики, а також історико-філософської компаративістики для вивчення стратегій осмислення людського буття, що виникають у рамках постнекласичної філософії. Показано, що антропологічна парадигма трансформується від метафізичної об'єктивності до акценту на особистісному досвіді, міжособистісному діалозі та процесах формування особистості. Здійснено аналіз впливу знакових явищ сучасності - фрагментації культури, морального релятивізму, втрати стабільних ідентичностей - на формування нового типу антропологічного мислення. Окреслено перехід від одномірної до багатовимірної моделі людини, в якій важливу роль відіграють інтерсуб’єктивність, рефлексія та відповідальність. Обґрунтовано, що оригінальність підходу полягає в синтезі ідей екзистенціалізму, персоналізму, філософії діалогу та постнекласичних концепцій суб’єкта. Окреслено можливості практичного застосування результатів дослідження для формування нових концепцій людського розвитку, освіти, міжкультурної взаємодії та етичної відповідальності в межах сучасного гуманітарного знання. Проаналізовано, як постнекласичні підходи дозволяють подолати обмеження класичних раціоналістичних і метафізичних моделей, запропонувавши більш комплексне бачення людини. Наголошено, що це відкриває нові перспективи для міждисциплінарних досліджень, орієнтованих на культурні, соціальні та психологічні аспекти буття. Підкреслено, що особлива увага приділяється діалогу та комунікації, що дає змогу переосмислити традиційне розуміння ідентичності як статичної категорії. Аргументовано, що постнекласична філософія антропології постає як платформа для формування етичних моделей, які враховують складність і множинність людського досвіду. Зазначено, що такий підхід є актуальним у контексті глобалізаційних процесів і культурної різноманітності, що ставить перед філософією нові виклики та відкриває простір для її подальшого розвитку. Зроблено висновок, що філософська антропологія в постнекласичну добу стає ключовим інструментом для інтерпретації людини як відкритої, динамічної істоти, яка перебуває у постійному пошуку сенсу.

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ І ЕЛЛІНІСТИЧНІ ПРАКТИКИ «ТУРБОТИ ПРО СЕБЕ»: СПІЛЬНЕ ТА ВІДМІННЕ

Олександр Лойко — 2025-06-30

В статті проводиться критичне зіставлення елліністичних філософських практик «турботи про себе» (у рецепціях Мішеля Фуко та П’єра Адо) та екзистенціалізму (у версії Жан-Поля Сартра). Звертається увага на те, що практики «турботи про себе» як певні форми «творчості повсякденності» не піддаються класифікації у межах бінарної опозиції: «професійна» / «стихійна» діяльність. До характерних відмінностей античних форм «турботи про себе» від різноманітних видів «техне» (професійних навичок) було віднесено: по-перше, їх імперативний характер; по-друге, їх принципову незавершеність. У якості рис, що роблять «практики себе» більше, ніж просто спонтанними видами діяльності та, навпаки, наближають їх до професійних видів творчості, було названо: по-перше, певний комплекс розроблених «правил»; по-друге, наявність наставника. Крім того, було зазначено, що індивід, який звертався до «турботи про себе», виступав водночас суб’єктом і об’єктом своєї діяльності: був творцем, який спирався на певні «правила», і матеріалом, що мав набути особливої форми.

Версію екзистенціалізму, що була репрезентована Жан-Полем Сартром, запропоновано розглянути як європейський аналог елліністичних «практик себе». Водночас пояснюється, що саме робить сартрівський «проєкт самого себе» не тотожним античному «мистецтву існування». Якщо елліністичні «стилі існування» ґрунтувалися на попередньо визначених принципах і цінностях, якими індивід мав керуватися за допомогою наставника, Сартр наголошував на абсолютній безпідставності вибору суб’єкта, а наставника визнавав фігурою зайвою та небажаною.

Також в статті стверджується, що, попри значну відмінність підходів, між античними «практиками себе» та «винаходом себе» в сартрівському розумінні може бути виявлена проміжна позиція. Такою визнається стратегія Цицерона, яку П’єр Адо визначив як «імовірнісну» або «еклектичну». Згідно з нею, не обов’язково неухильно дотримуватися одного, раз і назавжди обраного, способу існування. Слід діяти відповідно до ситуації, звертатися до тієї моделі поведінки, яка є найдієвішою за конкретних обставин. Таким чином, творчо синтезуючі складові різних шкіл «практики себе», «еклектик» має можливість розробити власний, унікальний «стиль існування».

ФІЛОСОФІЯ ОСОБИСТОСТІ В КУЛЬТУРІ ТВОРЧОСТІ: КРЕАТИВНІСТЬ ЯК ШЛЯХ ДО ЖИТТЄВОЇ ТВОРЧОСТІ

Наталія Богданова — 2025-06-30

У статті досліджується філософія особистості в контексті культури творчості, де креативність розглядається як основоположний чинник, що сприяє життєтворчості особистості – процесу активного формування та осмислення власного життя в умовах постійних змін. Актуальність цієї теми зумовлена вимогами, які ставить перед людиною постійна зміна середовища, що вимагає від особистості гнучкості, здатності до інноваційного мислення та глибокого внутрішнього розвитку. Підкреслюється важливість креативності не лише як навички вирішення проблем, але й як внутрішнього процесу, що збагачує особистість, визначає її здатність до самопізнання та культурного самовираження.

Метою статті є розкриття значення креативності як основного засобу самотворення особистості в рамках культури творчості. Запропонована робоча гіпотеза стверджує, що креативність є не тільки інструментом для створення нових ідей чи об'єктів, а й глибоким способом буття, що дає людині можливість реалізувати себе через творчий акт. У статті також досліджено філософські підходи до проблеми креативності, зокрема концепції таких мислителів, як І. Кант, Г. Гегель, М. Бердяєв, які вважають творчість важливою складовою свободи особистості і шляху до її самореалізації. Додатково аналізуються сучасні психологічні та культурологічні дослідження, що допомагають уточнити механізми творчої діяльності та її роль в особистісному розвитку (А. Маслоу, М. Рунко та інші).

Особливу увагу приділено концепту «культура творчості», що є простором, який забезпечує розвиток життєтворчості, забезпечуючи можливість самореалізації через вираження естетичних, гуманістичних і етичних цінностей. Креативність у цьому контексті постає як процес, що не лише формує індивідуальність, а й створює умови для глибокої взаємодії з іншими, сприяючи розвитку нових форм культурного самовираження. Автор доводить, що креативність має бути інтегрована у всі сфери людського існування – від освіти до міжкультурного діалогу, — як важливий ресурс розвитку не лише особистості, а й суспільства в цілому, що здатне сприяти гармонійному розвитку і взаєморозумінню між людьми різних культур і світоглядів.

У висновках окреслюються перспективи подальших досліджень, спрямованих на інтеграцію філософських, психологічних та педагогічних підходів до формування креативної особистості в умовах сучасних глобальних викликів.

ФЕНОМЕНОЛОГІЧНА РЕЦЕПЦІЯ ВІЙНИ ЯК ЛЮДСЬКОГО ДОСВІДУ: ПРИКЛАД ОКУПАЦІЇ

Олександра Амельченко — 2025-06-30

Стаття фокусується на концептуалізації досвіду окупації на основі феноменологічних описів, запропонованих Морісом Мерло-Понті та Жаном-Полем Сартром. Філософські потенціали феноменологічної методології доведено на прикладі її використання у критичних дослідженнях війни, які переосмислюють це явище з перспективи людського досвіду, відкидаючи панівний підхід до війни як продовження політики іншими методами. Аналізуючи розвідки представника критичних досліджень війни Шейна Брайтона, оприявнено феноменологічний потенціал робіт Карла фон Клаузевіца у контексті переосмислення війни як надлишку буття над знанням. Також продемонстровано як запропоноване Е. Левінасом розуміння війни застосовується у міждисциплінарних дослідженнях цього феномену задля розуміння того, який вплив має війна на життя людей. При цьому авторка проводить різницю між відсилкою до описів війни в творах літератури та феноменологічних роботах, яку робить Ш. Брайтон задля того аби зробити узагальнення про те, як війна переживається в досвіді та власне феноменологічними описами досвіду війни. Розгляд есеїв М. Мерло-Понті та Ж.-П. Сартра допомагає продемонструвати як феноменологічна методологія застосовується для опису безпосереднього досвіду війни, зокрема досвіду окупації. У статті показано, що феноменологічний підхід дозволяє не лише переосмислити війну як генеративну силу, як це робить Ш. Брайтон, але й концептуалізувати конкретні досвіди війни. Так, на прикладі описів життя під окупацією, запропонованих М. Мерло-Понті та Ж.-П. Сартром, показано, що досвід автентичного життя під окупацією можна концептуалізувати як досвід боротьби у лавах руху Опору. Здійснена розвідка дає змогу зробити висновок про необхідність застосування феноменології для досягнення власне людяного розуміння війни, тобто розуміння її як явища, яке ставить людей перед вибором: рятувати власне життя як приватних осіб й жити ілюзорною свободою чи брати участь у русі Опору й жертвувати своїм життям у боротьбі за свободу всіх громадян. Отримані результати вказують на необхідність подальшого феноменологічного осмислення досвідів війни, яке залучатиме до аналізу не тільки досвід окупації, а й інші форми переживання війни.

ЕВРИСТИЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ФЕНОМЕНОЛОГІЧНОЇ МЕТОДОЛОГІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ ІНВАЛІДНОСТІ

Денис Чернецький — 2025-06-30

У статті звернено увагу на трансгресивний ефект 11 років війни в Україні, коли у нелінійний і травматичний спосіб формується значний суспільний запит від українців на розуміння та дослідження інвалідності. Цей запит актуалізує предмет дослідження статті, де представлено спробу визначення евристичного потенціалу феноменологічної методології дослідження інвалідності у протиставленні до поширених у сучасному суспільстві (зокрема, і в Україні) медичної та соціальної моделей інвалідності. Уточнено, що сучасність конкретного феноменологічного підходу визначається через можливість побудови травмочутливого недискримінаційного діалогу та продуктивної розмови про інвалідність тут і зараз.

На базі критики феноменології сучасними дослідниками інвалідності здійснено опис вузьких проблемних місць класичних феноменологічних підходів (Е. Гусерля, М. Гайдеґера, М. Мерло-Понті), а також окремих ранніх феноменологічних моделей інвалідності. Показано, що звуження феноменології інвалідності до феноменології хвороби є методологічно дискримінаційним до окремих випадків вродженої інвалідності. Класична феноменологія, яка б мала фокусуватися на описі досвіду тілесності як такої, тяжіє до утворення штучної дихотомії «нормативне-ненормативне» тіло, тим самим віддаляючись від власних базових настанов.

Проаналізовано новий, розширений варіант феноменологічної моделі, який розглядає інвалідність як комплексний, динамічний і багатовимірний феномен. Інвалідність тут є переплетенням як внутрішніх (медична модель), так і зовнішніх (соціальна модель) властивостей, дорефлексивних, налаштованих (до усвідомлення) і рефлексивних аспектів, які конституюють досвід інвалідності.

У висновку зазначено, що через подолання вузьких місць класичних феноменологічних підходів у новій феноменологічній моделі інвалідності ми маємо здійснити стрибок до постфеноменології інвалідності як ширшого погляду на інвалідність (як таку, що опосередковується технікою). Феноменологія тут виступає методологічною основою постфеноменології, а саме постфеноменологія відкриває для останньої можливість перегляду того, чим власне є інвалідність у ХХІ столітті, зокрема у розрізі постгуманістичних викликів.

БІЛЬ І СТРАЖДАННЯ ЯК ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ ВИКЛИК: МІЖ ФІЛОСОФІЄЮ ТА ТЕОЛОГІЄЮ

Кирило Чупрін — 2025-06-30

Біль і страждання є універсальними аспектами людського буття, що пронизують індивідуальний і колективний досвід, спонукаючи до глибокої рефлексії над сенсом існування. У сучасному світі, позначеному глобальними кризами, зокрема війною в Україні, ці феномени набувають нових вимірів, стаючи не лише психофізіологічними явищами, але й онтологічними викликами, що формують людську суб’єктність. Дослідження зосереджується на аналізі трансформативного потенціалу страждання через синтез філософських і теологічних перспектив, розглядаючи його як каталізатор етичних і психічних змін. Актуальність роботи зумовлена потребою переосмислення болю в контексті травматичного досвіду війни, що загострює екзистенційні питання, та технологічної доби, яка редукує страждання до функціональної проблеми, позбавляючи його онтологічної глибини. Праці С. К’єркегора, М. Гайдеґґера, В. Франкла, а також сучасні дослідження, Ф. Міятовича та М. Берлі свідчать про значну увагу до страждання як межового досвіду, що відкриває автентичність буття. Водночас бракує міждисциплінарних підходів, які б інтегрували філософський і релігієзнавчий аналіз із фокусом на український контекст, де війна актуалізує колективний вимір болю. Метою дослідження є розкриття того, як страждання сприяє формуванню нових смислів через аналіз екзистенційних концепцій, теологічних інтерпретацій у християнстві, буддизмі, ісламі та юдаїзмі, а також впливу цифрової культури на сприйняття болю. Особлива увага приділяється воєнному досвіду України, де страждання стає джерелом суспільної солідарності та етичної переоцінки цінностей. Новизна роботи полягає в міждисциплінарному синтезі, що поєднує філософську рефлексію з релігієзнавчим аналізом, пропонуючи цілісний підхід до осмислення страждання як джерела духовних і етичних смислів у кризових умовах. Дослідження демонструє, що страждання, попри свою деструктивну природу, відкриває можливості для онтологічного переосмислення буття, сприяючи індивідуальній і колективній стійкості. Воно також підкреслює напруженість між технологічною девальвацією болю та його екзистенційною значущістю, пропонуючи шляхи збереження глибини людського досвіду.

ПРИНЦИПИ ФУНКЦІОНУВАННЯ РЕЛІГІЙНОГО У СУЧАСНИХ СОЦІАЛЬНИХ ПРАКТИКАХ

Роман Харченко — 2025-06-30

Розглядаються принципи функціонування феномену релігійного у сучасному постсекулярному суспільстві. Проаналізовано проблеми співвідношення соціального й релігійного та тріади буття-соціум-релігія, що дає змогу суттєво актуалізувати понятійний апарат релігійної онтології, який є винятково значущим для філософської антропології стосовно визначення місця людини як духовної істоти в релігійних контекстах сучасного глобалізованого світу. Показано, як матриця релігійного модифікується в еру цифрових технологій, реагуючи на зміни в соціокультурних середовищах. Під впливом глобалізації реалізація існуючих соціальних практик потребує введення цілого комплексу нових ідей, стратегій і тактик, а також упровадження нової моделі релігійної комунікації, прийнятної у постсекулярному суспільстві. Релігійне є відносно автономним стосовно інших сфер соціокультурного життя, а також функціональним у плані саморегуляції й самоконтролю. У цифрову епоху релігійне виступає також віртуальним інформаційним простором, в якому шляхом впровадження кібертехнологій відбувається кодування й декодування інформації та її трансляція за допомогою технічних засобів. Релігійна сфера відтворює різні аспекти релігійного світу, образом якої у численних версіях може бути: «відбиток», «копія», «імітація»; духовний пласт, у якому поліфонічно відлунюють найглибші людські переживання й емоції; теологічно обґрунтована і змодельована віртуальна картина релігійного світу. Релігійне є таким, яким його може сприймати людина на даний момент часу, з огляду на релігійний досвід, знання та віру, або таким, яким вона його уявляє. Обґрунтовано, що сучасні релігійні комунікації є однією із складових соціальних практик. Релігійна комунікація виступає: способом прокладання шляхів для встановлення нових релігійних відносин; умовою для співіснування комунікаторів у площині функціонування релігійного та встановлення зв’язків між ними; моделлю релігійного спілкування; засобом передачі релігійної інформації; специфічною формою взаємодії суб’єктів релігії, яка здійснюється релігійною мовою, включаючи знакові системи. Релігійна комунікація реалізується у формах бесіди, розмови, процесу передачі та обміну релігійною інформацією, який структурує діяльність релігійних організацій і надає їй нового значення, впливаючи на релігійну свідомість людей. Цифрові технології сприяють постійному оновленню релігійних комунікацій, змінюючи функціонування релігійного. Релігійні комунікації можуть виступати у вигляді сукупності вербальних та невербальних засобів релігійного спілкування, що застосовуються у сучасних соціальних практиках при обміні інформацією та виконанні культових дій, використовуючи всі можливі технічні засоби зв’язку.

ТЕРМІНОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ МОЖЛИВОГО УКРАЇНСЬКОГО ПЕРЕКЛАДУ «ZUR GRUNDLEGUNG DER ONTOLOGIE» Н. ГАРТМАННА: АНАЛІЗ АНГЛОМОВНОГО ПЕРЕКЛАДУ К. ПЕТЕРСОНА

Марко Мушенко — 2025-06-30

У статті розглядаються термінологічні проблеми, з якими може зіткнутися будь-який майбутній перекладацький проєкт праць напівзабутого німецького мислителя Н. Гартманна «Zur Grundlegung der Ontologie» українською мовою. В контексті зростаючого зацікавлення філософією Гартманна у західному академічному просторі українська історико-філософська традиція отримує нагоду долучитися до цього дослідницького руху. Одним із ключових етапів такої інтеграції є створення фахових академічних перекладів головних творів філософа. Початковим кроком до реалізації цього завдання, як пропонується у статті, має стати переклад «Zur Grundlegung der Ontologie». З метою попередження типових термінологічних помилок, авторами проведено детальний аналіз англомовного перекладу цієї праці, виконаного К. Петерсоном, проаналізовано його «Перекладацькі Замітки». У результаті дослідження було виявлено найбільш складні для передачі терміни, здійснено їх класифікацію за групами, проведено аналіз їхнього понятійного змісту, а також запропоновано можливі варіанти перекладу українською мовою. Особлива увага приділяється термінам, які походять з філософських проєктів Е. Гусерля, Г. В. Ф. Гегеля та М. Гайдеґґера, а також уже існуючим україномовним відповідникам цих понять. Попри загальну прозорість мови Гартманна, яка базується на латинсько-грецькому філософському лексиконі, окремі терміни німецького походження, зокрема парні Dasein і Sosein, залишаються проблематичними для точного перекладу. Стаття не лише окреслює ці труднощі, але й формує попередню основу для майбутнього українського перекладу «Grundlegung».