Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Філософія. Філософські перипетії»

ДО РОЗУМІННЯ ПРИРОДИ КРИТИЧНОГО МИСЛЕННЯ: ФІЛОСОФІЯ СЕРЦЯ

2025-02-16T15:49:02+00:00

В розвідці показано, що у ХХІ столітті критичне мислення виявляється необхідним як за мирного, так і за воєнного часу. Однак в Україні його стан наразі не можна визнати цілком задовільним. Тож, серед іншого, зберігає актуальність проблема: як забезпечити, щоб виховання і ефективне функціонування критичного мислення в нашій країні знайшло надійні підстави та набуло регулярності? Виходжу із припущення, що на шляху вирішення вказаної проблеми не достатньо обмежитись більш-менш поглибленим вивченням доробку світової думки і практики та буквальним повторенням того, що вдасться засвоїти. Слід прискіпливо переосмислити це засвоєне з огляду на доречні вітчизняні традиції й реалії сьогоденного буття, зробити його зрозумілішим і легшим до сприйняття широким загáлом через синтез із дотичними здобутками національного досвіду. Дане припущення визначає мою конкретну мету – з’ясувати, які питомі здобутки української філософської думки слід використати, аби посприяти коректному осягненню природи критичного мислення і, далі, належній організації його виховання. Задля досягнення цієї мети розглянуто актуальну в такому зв’язку спадщину нашого філософського генія – Григорія Сковороди, її коментування Дмитром Чижевським.

Аргументовано, що вітчизняна філософія серця, ключове для неї поняття «глибокого Серця» надає суттєву підставу коректного розуміння природи критичного мислення, організації його виховання. Свідоме критичне мислення не слід відривати од несвідомого, в термінах Сковороди і Чижевського – од «Серця», найглибшої в людині «безодні», яка породжує з себе і зумовлює собою, так би мовити, «поверхню» нашої психіки. Значною мірою саме в «глибокому Серці» формуються когнітивні й афективні диспозиції, які становлять необхідне підґрунтя виховання, засвоєння, регулярного плідного функціонування критичного мислення. Воно не ізольоване від впливу «Серця» і як витоку різноманітних емоцій, почуттів, що схоплюється, зокрема, у сучасному понятті турботливого мислення.

Виховання особи з мисленням вищого порядку, включаючи дійсне критичне мислення, ймовірніше досягне успіху тоді, коли розпочнитиметься не у виші або у старших класах школи, а щонайпізніше у дитсадку. Зміст і форму подання критичного мислення слід варіювати залежно від послідовних стадій: інтродукційної стадії, стадій практики та інтегрування, а також узагальненого переносу. Стверджується, що у межах останньої з них корисним є «схрещування» поширеного в Україні університетського курсу логіки і світового доробку у сфері критичного мислення.

МУДРІСТЬ VS ГЛУПОТА: ПРО ДВА ТИПИ ВИХОВАННЯ У ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ ТА ЕРАЗМА РОТТЕРДАМСЬКОГО

2025-02-16T15:51:00+00:00

Стаття розглядає проблему виховання, якою вона постає у творчості Еразма Роттердамського (бл. 1466-1536) та Григорія Сковороди (1722-1794). У статті зроблено спробу дослідити два протилежні підходи до виховання – основну увагу приділено мудрості та глупоті як двом можливим (інтенційним або неінтенційним) результатам виховання, що визначають долю як конкретної людини, так і суспільства загалом. Зокрема, стверджується, що праці Еразма Роттердамського мали значний вплив на формування поглядів Сковороди щодо виховання та стали основою для розробки деяких інших фундаментальних ідей, які знайшли відображення в його філософських творах. У статті підкреслюється важливість виховання як засобу олюднення особистості, розвитку її здатності до вільного вибору та соціалізації. Погляди Сковороди та Еразма співпадають у тому, що виховання є необхідною умовою становлення людини як особистості, однак вони розходяться в оцінці співвідношення світського та духовного аспектів у процесі виховання. Еразм вважав, що в його часах вихованню бракувало світського елементу, натомість Сковорода, який жив на 250 років пізніше, привертав увагу на брак духовного компоненту, що, на його думку, призводило до духовної спраги та глибоких внутрішніх проблем особистості. У контексті тогочасних проблем виховання обидва мислителі критикують тенденцію орієнтації суспільства на глупоту замість мудрості. Також особливу увагу приділено порівнянню їхніх поглядів на природу глупоти як джерела людських страждань і соціальних негараздів. Стаття має на меті не лише порівняти концепції виховання, запропоновані двома видатними філософами, а також спровокувати певні роздуми над природою та інтенціями виховання у національній освітній традиції. Аналіз ідей Сковороди та Еразма дозволяє поглибити розуміння філософії виховання, а також відкрити нові можливості для вдосконалення сучасної освітньої системи через рецепцію класичних гуманістичних цінностей.

ПОСТ-ПОСТМОДЕРНА ВЕРСІЙНІСТЬ

2025-02-16T15:52:38+00:00

У статті продовжується авторське дослідження версійності. Цього разу дотичними опиняються власне концепції пост-постмодерна Джоша Тота, Джеффрі Нілона, Вінфреда Флака та ін. В концепції останнього винаходиться такий важливий в сучасних умовах прояв версійності як напасть (adversity), що спричиняється супротивником (adversary), стає викликом та коливанням. Але саме це зіткнення створює умови появи цілого спектра версій реальності й пост-постмодерн розглядається як більш радикальна та енергійна версія постмодерну. Її аморфна та мінлива форма дозволяє людський істоті змінюватися та водночас залишатися собою. Це досить добре пояснює поширений вислів «версія мене». В пост-постмодерній подієвості версії людської істоти впорядковуються скоріше не етикою перверзій, а етикою нерішучості, яка уникає примусу обирати тільки одну з версій, бо призрак (specter) завжди становить привід (revenant). Однак слід враховувати й застереження щодо інтенсифікації постмодерна в його пост-постмодерній версії інтенсифікується також і капіталізм, який в такому випадку обертається (reverse) на Як-Раз-Вчасний (Just-in-Time) капіталізм, небезпечний вимогою нескінченно множити фікції себе, диверсифікувати своє портфоліо. Як противага цьому в статті досліджується версійність в контексті пост-постмодерного ситуаціонізма, в якому вона проявляє себе насамперед як людична субверсія. Крім того, розглядаються реверсія, різноманіття (diversity), перверсія, надверсія та мультіверсія, інверсія, траверсія, диверсифікація, ймовірність (verisimilitude), верифікація, річниця (anniversary) та інші версії версії, тобто версійність як така в її проявах. В додаток використовується диференціація варіацій (variations) в філософії, різновиди (varieties) в мистецтві та змінні (variables) в науці Жиля Дельоза. Особлива увага в статті приділяється пост-постмодерним різновидам (varieties) нового реалізму, зокрема науковому або критичному, звичайному, спекулятивному реалізмам, брудному реалізмові й естетиці та етиці білого трешу, а також реньюалізмові. Це пояснюється пост-постмодерною пристрастю до реального в його версіях після постмодерної фікціональності. За думкою Евеліен Гірц саме перетин (traversing) екстремумів уможливлює актуалізацію концепту надія.

СУБ’ЄКТИВНОСТІ МЕДИКАЛІЗОВАНОГО СУСПІЛЬСТВА

2025-02-16T15:54:12+00:00

У статті пропонується аналіз схибленого на питаннях здоров’я сучасного суспільства, що розуміється як оперативний результат політики здоров’я та чергова фаза розширення тієї медикалізації, чий сенс і значення в основному були визначені в рамках концепту біополітики майже півстоліття тому, і яка набула додаткової актуальності у зв’язку зі застосуванням у відповідь на нещодавню пандемію певною мірою фукольдіанських за характером та безумовно новітніх за технічним забезпеченням медико-політичних заходів. Сьогодні, незважаючи на різноманітність теорій та концептуалізацій шуканого-бажаного «здоров’я-та-благополуччя», у вимірі медикалізованого суспільства усіляко ідеалізується той медико-свідомий суб’єкт, який через свою активність, поінформованість та ініціативність набуває шансів бути процвітаючим та соціально затребуваним. Саме таке уявлення-себе через медичний погляд, що стає все більш витонченим і пануючим, визначає та розмічає поле виникнення, комунікації та «співпраці» медикалізованих суб’єктивностей, обумовлюючи манери їхнього конструювання. Вдовж лінії загального розгортання біополітики – від «дисципліни» до «контролю» й прямуючи далі, через розмаїття «самоконтроля», – послідовно з’являються та, додаючись один до одного, розташовуються так звані «пацієнт», «споживач» і «хакер» – уособлення відповідних ставлень до здоров’я, практик і технік, задіяних у цих ставленнях як домінуючі, та типові ефекти певних ставлень, тобто, суб’єктивності. Розрізнюючись рівнем активності на ринку медичних послуг, керованістю з боку влади, обізнаністю щодо наукового знання, оцінками інституціолізованої медицини й чинних систем охорони здоров’я, вони, однак, є однорідними щодо уявлення про «себе» як про обчислюване біологічне тіло, яке випромінює дані, що свідчать про стан здоров’я, – та через чиє постійне опрацювання кожен може дістатися найвищих показників продуктивності та придатності.

ВІД ІДЕОЛОГІЇ ДО ІДЕО-ГРАФІЇ: КОРПУСНИЙ АНАЛІЗ ФІЛОСОФІЇ ЛУЇ АЛЬТЮССЕРА ТА СОЦІАЛЬНИХ МЕДІА УКРАЇНСЬКИХ РОБІТНИЧИХ ОРГАНІЗАЦІЙ (ГО «СОЦІАЛЬНИЙ РУХ» ТА МЕДИЧНИЙ РУХ «БУДЬ ЯК НІНА»)

2025-02-16T15:56:01+00:00

У статті розглядається поняття ідеології через призму теорії Луї Альтюссера та аналізу соціальних медіа двох українських робітничих організацій: ГО «Соціальний рух» та медичного руху «Будь як Ніна». Основна увага приділяється концепції ідеологічних апаратів держави Альтюссера, яка пояснює механізми гегемонії панівного класу через інститути, що забезпечують відтворення суспільних відносин. Автор наголошує на обмеженнях цієї теорії, зокрема на її надмірній тоталізації та акценту на відтворенні уявлення про абсолютну гегемонію буржуазної ідеології.

Для подолання цих обмежень пропонується підхід, заснований на акторно-мережевій теорії, що дозволяє враховувати роль не лише соціальних структур, але й конкретних акторів – як людських, так і нелюдських (технологій, інституцій). Методологія акторно-мережевої теорії акцентує увагу на взаємодії акторів у створенні та трансформації мереж взаємозв’язків та солідарності. Замість визначення наперед ролі та сенсу дій акторів автор пропонує емпірично досліджувати їхні дії, інтерпретації та взаємозв’язки.

Дослідження використовує корпусний аналіз текстів, опублікованих організаціями «Соціальний Рух» і «Будь як Ніна» у соціальних медіа. Виявлено, що «Будь як Ніна» зосереджується на правовій боротьбі за економічні права медичних працівників та критиці безвідповідальної поведінки влади. Натомість у текстах «Соціального руху» домінує політична риторика, спрямована на викриття класового характеру влади та мобілізацію для класової боротьби. Результати свідчать про різні рівні класової свідомості: від економічної боротьби до початкового формування політичного усвідомлення.

Отже, автор пропонує концепт «ідео-графії» як альтернативу традиційному аналізу ідеології. Цей підхід дозволяє описувати і візуалізувати ідеї та практики, що виникають на низовому рівні, зокрема в рамках робітничих рухів. У статті демонструється, як використання корпусної лінгвістики та акторно-мережевої теорії сприяє більш точному й демократичному розумінню соціальних змін.

РОЗВИТОК ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ І ПЕРСПЕКТИВИ (ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД) РОБОТИ

2025-02-16T16:00:28+00:00

Стаття присвячена перспективам роботи в контексті розвитку сучасних технологій, автоматизації, розробки штучного інтелекту (ШІ). Проблематизується майбутнє людства, зайнятість і дозвілля людини, можливості самореалізації, зокрема в контексті Цілей сталого розвитку. Зазначається, що в літературі переважає погляд з позицій владних структур, менеджменту, адміністрування, економічних переваг, навіть експлуатації робочої сили. Втім визначальною має бути позиція робітника / людини як номадичної сингулярності, розкриття людського буття поза логікою виробництва і соціального контролю, коли автоматизація і розвиток ШІ створюють емансипаторні перспективи. В статті визначається соціально-економічний контекст проблеми, що пов’язаний з потенційними ризиками для майбутньої зайнятості людства, коли в певній робочій силі і праці не буде потреби. Утім зазначається, що акцентування на зайнятості або працевлаштуванні стосується не так турботи про людину, як її контролювання, а фіксація на занепокоєнні щодо безробіття ґрунтується на поєднанні етичної упередженості щодо роботи як характеристики зрілої людини зі страхом перед масами людей, що мають необмежений вільний час. Водночас сьогодні йдеться про те, що розвиток новітніх технологій / ШІ може призвести саме до звільнення людей, які освоїли професії, які не є втіленням вільної самореалізації людського буття. Розгляд перспектив роботи / безробіття з огляду на процес автоматизації дозволяє сподіватися, що техніка позбавляє людину саме від невластивого їй і спонукає розвивати нові людські якості. Утім технологічний розвиток не гарантує загального звільнення, а призводить до перепрофілювання, навчання протягом життя, хоча також надає інструменти для різних творчих практик, реалізації сингулярного бажання людини в її конкуренції зі ШІ. Застосування автоматизації, роботизації, ШІ, на нашу думку, має позбавити людей від непродуктивної, автоматичної роботи, створити нові практики для самореалізації, переорієнтувати на переважно комунікативну, емпатичну діяльність, звільнити час для ігрової діяльності, пов’язаної з дозвіллям, задоволенням.

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ У ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ: ОСОБИСТІСТЬ ЧИ ІНСТРУМЕНТ

2025-02-16T16:02:38+00:00

Обговорюється питання про доцільність і принципову можливість машинної імітації людського інтелекту з точки зору оцінювання перспективності різних напрямів розвитку систем штучного інтелекту. Показано, що і поза цим практичним аспектом, розв’язання питання про принципову можливість створення машинного еквівалента людського розуму має величезне значення для розуміння природи людського мислення, свідомості та психічного загалом. Зазначається, що накопичений досвід створення різних систем штучного інтелекту, а також наявні в даний час результати досліджень людського інтелекту і людської свідомості у філософії та психології дозволяють вже зараз дати попередню оцінку перспектив створення алгоритмічної штучної системи, рівної за своїми можливостями людському інтелекту.

Виконано аналіз недоліків, виявлених під час використання систем штучного інтелекту масовим користувачем і в наукових дослідженнях. Ключовими недоліками систем штучного інтелекту названо нездатність до самостійного постановлення цілей, нездатність сформувати консолідовану «думку» під час роботи з розбіжними даними, нездатність об’єктивно оцінити отримані результати та генерувати революційно нові ідеї та підходи. Недоліками «другого рівня» є недостатність накопиченої людством інформації для подальшого навчання систем штучного інтелекту та вимушене навчання моделей на частково синтезованому самими системами штучного інтелекту контенті, що призводить до «забування» частини отриманої під час навчання інформації та збільшення випадків видачі недостовірної інформації. Це, своєю чергою, змушує завжди, коли опрацьовується критично важлива інформація, перевіряти на достовірність кожну відповідь, видану системою штучного інтелекту, що на тлі правдоподібності даних, які видають системи штучного інтелекту, і комфортної форми їхнього представлення вимагає наявності в користувача розвиненого критичного мислення.

Зроблено висновок, що головною перевагою систем штучного інтелекту є те, що вони здатні істотно підвищити ефективність пошуку та первинної обробки інформації, особливо коли доводиться мати справу з великими масивами даних. Обґрунтовано важливість етичної складової в штучного інтелекту та створення нормативної бази, що запроваджує відповідальність за шкоду, яку може бути заподіяно під час використання систем штучного інтелекту, особливо це стосується мультимодальних систем штучного інтелекту. Зроблено висновок про те, що ризики, пов’язані з використанням мультимодальних систем штучного інтелекту, послідовно зростають у разі реалізації в них таких функцій людської свідомості, як воля, емоції та дотримання моральних принципів.

ВИНАХІД ПОЛІТИКИ: МІЖ АГОНІСТИЧНОЮ РИТОРИКОЮ ТА ПОЛЕМІЧНОЮ ДІАЛЕКТИКОЮ

2025-02-16T16:04:05+00:00

У статті представлена спроба філософського аналізу риторичних витоків політики у нерозривних взаєминах із політичною цінністю риторики. Автор розглядає деякі сучасні проєкти «перевинайдення політики» (особливо принагідно до актуального українського контексту), описуючи їх як феномени рефлексії над рефлексією модерну, або ж вторинної рефлексії модерну. Після постмодерністської критики, розробок комунікативної теорії та складних теоретичних побудов теоретиків Другого («рефлексивного») Модерну, новітня політична філософія, судячи за все, так і не змогла оговтатися від модерних катастроф ХХ століття, адже й сучасні теоретики нових / інших модернів продовжують ходити все тими ж битими шляхами модерністського філософування, де різноманітні реконструкції й «перевинайдення» вартують куди більше, ніж власне самоцінність винахідництва. Відштовхуючись від унаочненого протиставлення агоністичної та полемічної культури, автор пропонує власний проєкт мислення політики як риторичного винаходу, відкритого до безкінечних креативних модифікацій, на противагу полеміці (войовничій суперечці), яка розглядається як аполітичне й антагоністичне до політики явище. Полісний стан суспільства, де перетинаються місто-фортеця і місто-громада, розглянутий як різновид особливого політичного топосу – місця, де концентрується просвітницька свідомість, у його діалектичному зв’язку з войовничим сполохом полемосу (як із сакральним несвідомим, витісненим на маргінес в ході просвітницької секуляризації). Спираючись на ідеї Арістотеля, автор розгортає критику війни як явища, протиставленого принципам безкінечного політичного винахідництва, яке має ґрунтуватися на розвинутому народному красномовстві. Явище фашизації європейських суспільств у ХХ ст. трактується як спроба знищення політики через політизацію полемосу. Задля убезпечення від подібних рецидивів аполітичного, автор пропонує розбудовувати нову політичну теорію, в якій демократична політика була би міцно пов’язана з риторикою й винаходила себе в ній, розвиваючи традиції народного красномовства (як можливості кожному говорити власним голосом). Пропонується помислити політичну риторику як мистецтво множинної варіативності, у той час, як діалектика, будучи мистецтвом, яке зіштовхує між собою чіткі бінарні полемічні опозиції буття-небуття і добра-зла, має нарешті залишити політику в спокої. У протистоянні з політикою як із риторичним винаходом полемос постає як вияв аполітичної діалектики, а тому дослідження феномену війни потребує виходу далеко за межі політики – в позаполісну царину, де переважає не політична, а передовсім релігійна проблематика.

ВЕРБАЛІЗАЦІЯ ВІЙНИ У СУЧАСНОМУ ЦИФРОВОМУ ПРОСТОРІ

2025-02-16T16:20:36+00:00

В статті розглядається концепт «війна» та його вербалізація в сучасному цифровому просторі. Одним з інструментів в цьому процесі є риторика як спосіб аргументації, переконання та будування реальності. Через складність цифрового просту, авторка проводить розмежування між «вербалізацією» та «візуалізацією», які обидві беруть участь у будуванні реальності. Концептуалізація війни в сучасному українському просторі не можлива без символізації, яка відбувається у всіх формах і форматах. Аналізуючи символічні фігури, авторка наголошує на їх ролі у формуванні громадської думки, створенні образу України на глобальному рівні та сприйнятті війни загалом. Авторка звертає увагу на кілька ключових символів, що набули широкого розголосу під час російсько-української війни: "Кіборги", "Да Вінчі", "Привид Києва", полк "Азов", бійці острова Зміїний, пес Патрон та інші. У статті обґрунтовується думка, що символи відіграють важливу роль у риториці війни, оскільки вони здатні концентрувати в собі складні емоційні та ідеологічні послання, сприяючи об'єднанню суспільства та формуванню національної ідентичності. Фотографія, кінематограф, музика, політичні промови, відеоролики, соціальні мережі, книги – усе потрапляє у риторичне поле та вербалізує, візуалізує символи війни. Проведений авторкою аналіз дозволяє встановити, що у сучасних умовах риторично ці символи будуються за двома модусами: етосом та пафосом, а розум, шляхетність і вчинки створюють прихильність народу. Риторичні трансформації та стратегеми, якими оперують при вербалізації війни, мають потужний вплив на суспільну свідомість.

“ПОГЛЯД” ІНШОГО ТА КСЕНОФОБІЯ: ФЕНОМЕНОЛОГІЧНІ РОЗШУКИ СУТНОСТІ ПРИСТРІТУ

2025-02-16T16:05:36+00:00

Феномен “пристріту”, широко поширений у багатьох культурах і соціальних групах, вже досліджували з різних боків, але філософське значення цього явища залишається недостатньо вивченим. Метою поточного дослідження було визначення джерел в людській психіці та соціальних структурах, які роблять віру в пристріт можливою і, ба більше, універсальною для різних культур. Дослідження базувалося на феноменологічному підході з використанням елементів структуралістського та герменевтичного підходів. В ході дослідження було визначено, що людство завжди пов’язувало пристріт зі “злим оком Іншого”, і “погляд Іншого” вже є досить вивченим у феноменологічному дискурсі. З цього боку, розглянуті концепції Е. Гуссерля, М. Мерло-Понті, Ж.-П. Сартра, М. Бубера. Феноменологічна концепція “Погляду” (The Look) була розширена структуралістами, передусім, М. Фуко. Саме він увів у філософський дискурс поняття “The Gaze” (також Погляд) і проаналізував його соціальні моделі (“паноптикум”) та наслідки для людини (діалектика суб’єктивації та об’єктивації). Також були розглянуті концепції психоаналітиків кляйніанського спрямування, які пов’язані з параноїдно-шизоїдною позицією, а отже і з “втечею-боротьбою” зі злим Іншим. Визначено, що страх перед пристрітом є універсальною рисою людської психіки, що пов’язаний з процесами контейнерування власних психічних елементів у умовного Іншого. Визначено п’ять гіпотетичних джерел, що впливають на виникнення віри у пристріт і ксенофобних ідеологем. Чотири з них визначені як ключові. Дослідження привносить до соціальної філософії та філософської антропології нове розуміння феномену пристріту і може бути використане для подальших досліджень у галузі філософії, історії емоцій тощо.

НООГЕНЕТИЧНИЙ НЕВРОЗ, НООДИНАМІЧНІ ПРОЦЕСИ І САМОРЕФЛЕКСІЯ ОСОБИСТОСТІ В ЕКЗИСТЕНЦІЙНОМУ АНАЛІЗІ ТА ЛОГОТЕРАПІЇ

2025-02-16T16:13:40+00:00

В статті досліджується концепція ноогенетичного неврозу і ноодинаміки в екзистенційному аналізі Віктора Франкла. Метою статті є структурний розбір означених концепцій з врахуванням методологічних і терапевтичних завдань логотерапії і екзистенційного аналізу. Розглянуто автентичні особливості методу логотерапії і екзистенційного аналізу на тлі першої і другої віденьскої школи психоаналізу, досліджено принципові розмежування в інтерепретації поняття драйву. Здійснено аналіз екзистенційної теорії мотивації в контексті екзистенційної фрустрації і волі до сенсу. Розглянуто чотири фундаментальні питання мотивації в їхньому відношенні до екзистенційної фрустрації, ноогенетичного неврозу і здорових процесів сенсоутворення. Досліджено комплексну природу ноогенетичного неврозу на психічному, соматичному і ноетичному рівнях на тлі ймовірних сценаріїв перебігу стану екзистенційного вакууму. Проаналізовано мету і характер концепції ноетичного виміру в структурній моделі психіки в екзистенційному аналізі. Розглянуто уявлення про категоричні цінності в екзистенційному аналізі і їхнє структурне місце в формуванні мотивації і сенсоутворенні. Досліджено характер взаємодії категоричних цінностей із фундаментальними мотиваціями. Також проведено концептуальну реконструкцію онтологічного статусу буття-у-світі в контексті самотрансценденції. Здійснено аналіз категоричних цінностей, фундаментальних мотивацій і ноетичного виміру як такого в контексті моделювання психічного, горизонтів значущості (Ч. Тейлор), тканини міжлюдських зв’язків (Г. Арендт) на предмет інтерсуб’єктивного компоненту. Проаналізовано особливості методологічного підходу екзистенційного аналізу в контексті релігійного екзистенціалізму і гуманістичної школи психології.

СУСПІЛЬНИЙ ІДЕАЛ У ФОРМАХ ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ: КАНОН, НОРМА ЯК ІНСТРУМЕНТИ ЦЕНЗУРИ

2025-02-16T16:15:26+00:00

Розуміння суспільного ідеалу та особливостей його втілення в художній діяльності, реалізація суспільного контролю над чуттєвістю через художній канон і норми, вже давно є суперечливим питанням, яке впливає як на художню творчість, так і на суспільні норми. У цій статті досліджується, як ці конструкції функціонують в якості так званих «інструментів» цензури в мистецькій культурі та у сфері виховання. Мета дослідження – визначити роль нормативності та етики в мистецтві, розглянути канон та естетичну норму як усталені традиції, проаналізувати цензуру як механізм інституційного контролю над чуттєвою діяльністю, а також з'ясувати використання естетичних засобів у гендерному вихованні.

Результати дослідження вказують на подвійну роль художнього канону і норм: з одного боку, вони слугують основою традицій і культурної ідентичності, визначаючи мистецьке життя і зберігаючи суспільні цінності з плином часу. З іншого боку, вони функціонують як інструменти цензури, забезпечуючи конформізм і обмежуючи різноманітність художнього вираження. Така напруженість ще більше посилюється інституційними механізмами, які забезпечують контроль над мистецькими практиками, часто віддзеркалюючи панівні ідеології та владні структури. Досліджуючи різноманітні історичні факти та приклади, ми наголошуємо на тому, як канонізація та нормативність можуть пригнічувати розмаїття та витісняти альтернативні думки всередині мистецьких спільнот. У дослідженні розглядаються наслідки такої цензури для еволюції культурного дискурсу та збереження суспільної нерівності.

Отримані висновки вказують на необхідність детального вивчення канону та норм у мистецьких середовищах, визнання їхньої ролі не лише як культурних артефактів, а й як інструментів контролю. Завдяки критичному підходу до концепцій, що обґрунтовують необхідність канонів та норм в художній діяльності, у дослідженні відстоюється ідея більшої відкритості мистецького процесу, що ставить під сумнів усталені ієрархії та сприяє створенню плюралістичного культурного середовища. Отже, це дослідження робить свій внесок у постійні дискусії навколо мистецької свободи та цензури, спонукаючи дослідників і практиків переосмислити вплив канону та нормативності на мистецькі інновації та суспільні ідеали.

ПЕРСПЕКТИВИ ФІЛОСОФСЬКО-ТОПОГРАФІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ТЕАТРУ

2025-02-16T16:07:26+00:00

У статті досліджується феномен театру через призму феноменологічного та філософсько-топографічного методів. Театр протягом свого існування відображав і трансформував суспільне життя. З розвитком людства його понятійна множинність лише збільшувалася. Автор розглядає театр не лише як мистецьке явище, а й як унікальний простір, де перетинаються реальне й уявне, особисте та колективне, тілесне і духовне.

Спираючись на два культурні повороти, які відбулися у ХХ столітті – просторовий та перформативний, – театр постає як унікальний об'єкт дослідження, де ці концепції знаходять своє найповніше втілення. Концепція «гетеротопій» Мішеля Фуко дозволяє розглядати театральний простір як місце, що існує одночасно в реальному та уявному вимірах. Перформативний поворот, представлений ідеями Еріки Фішер-Ліхте та Річарда Шехнера, акцентує увагу на процесуальності та тілесності театральної дії. Перформативний поворот розгялаєтся через призму феноменології тілесності Моріса Мерло-Понті, який вказав на нерозривний зв'язок між тілом і простором у формуванні людського досвіду. Ця концепція розширюється роботами Мішеля Дюфрена про естетичний досвід глядача та дослідженнями Крістофа Вульфа про роль ритуалу й мімезису в театральній практиці.

Філософська топографія, яка ґрунтується на феноменології, запропонована як метод дослідження театру, дозволяє розглядати його як особливу конфігурацію смислів завдяки топонімам, які виступають не лише функціональними зонами, а й носіями певних культурних значень. Концепція «феноменології Чужого» Бернгарда Вальденфельса допомагає осмислити взаємодію між глядачем та актором, які є рівноправними учасниками творення інтерсуб’єктивного досвіду. Театральна дія стає своєрідним «порогом» між знайомим і незнайомим, або між власним і чужим, що дозволяє розглядати театр як простір можливого проявленням прихованного. Запропонований у статті підхід відкриває нові горизонти для розуміння театру як своєрідної лабораторії людського досвіду. Він дозволяє побачити, як через театральний простір проявляються фундаментальні аспекти нашого буття. Це дослідження може стати основою для подальшого переосмислення ролі театру в культурі та його потенціалу як середовища для експериментування з новими формами.

«СУБСТАНЦІЯ»: БОДІ-ГОРОР VS ЕЙДЖИЗМ І СЕКСИЗМ

2025-02-16T16:23:20+00:00

В даній статті критично проаналізовано головні риси боді-горор фільму «Субстанція» (2024) відомої сучасної французької сценаристки та режисерки Коралі Фаржа у філософсько-антропологічному аспекті. В центрі уваги перебуває прояв та сприйняття феномену жахливого у всіх його складових: страх, паніка, жахіття, тремтіння, дрижання, гидота, огида, потворність тощо. Спочатку стисло вказано на основні етапи виникнення та розвитку фільмів у піджанрі боді-горору від початків до теперішнього часу. Далі коротко розглянуто особливості розробленості тематики фільмів жахів взагалі (зокрема, у творах щодо фільмів Девіда Кроненберга, Девіда Лінча, Рідлі Скотта, Кацухіро Отомо). Особлива увага приділена дослідженням феномену жахливого в контексті боді-горор фільмів у новітніх зарубіжних публікаціях (Девід Гаквейл, Біллі Уолкер, Елісон Пірс, Барбара Крід та інші).

В основній частині статті спочатку надається огляд сюжетної лінії фільму «Субстанція», а також визначаються основні технічні характеристики цього фільму. Потім аналізуються окремі сцени фільму, де насамперед сконцентровано увагу на загальних проявах феномену жахливого та його складових частинах. Також наголошується на ролі тілесності та «тілесної свідомості» (Мартін Зеель) у сприйнятті глядачами феномену жахливого. Після цього в гендерному контексті акцентується увага на різних проявах ейджизму та сексизму, що зокрема спонукає головну героїню даного фільму до пошуку еліксиру молодості та придбання чарівної «субстанції». У висновках наголошено на значимості феміністичного погляду на боді-горор, який майстерно втілили сценаристка і режисерка та обидва головні жіночі персонажі цього фільму, підкресливши актуальність сучасних дебатів щодо дискримінації жінок та об’єктивації жіночого тіла (сексизму, ейджизму тощо).

АВТОРСТВО У ДИСКУРСИВНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

2025-02-16T16:27:45+00:00

Стаття присвячена проблемі авторства у перспективі аналізу функцій дискурсу Мішелем Фуко. Робиться висновок, що версія «смерті автора» Мішеля Фуко суттєво відрізняється від версії Ролана Барта. Якщо у останнього місце інстанції сенсу (яке до цього відводили автору) зайняло «письмо», то для Фуко було важливим не просто відмовитися від авторства, а вказати на фіктивність, ідеологічність самої презумпції «підстави» або «першопочатку», до якої апелювали усі форми «влади-знання» європейського трансценденталізму.

З цієї причини для Фуко є неприйнятним просте скасування концепту «авторства» на користь концепту «письма» (що було позицією групи «Тель Кель», неофіційним лідером якої виступав Барт). «Письмо», як і авторство, є, на думку Фуко, черговим «першопочатком», а значить – анахронізмом, що продовжує традицію європейського трансценденталізму, який, за Фуко, вже є історією мислення, а не його теперішнім. З цієї ж причини Фуко відмовляється і від того, щоб звернутися від ідеї «авторства» до концепту «твору», оскільки останній має на увазі «єдність» і «цілісність» задуму, а отже, побічно, продовжує підтримувати віру в авторську індивідуальність, яка є трансцендентною щодо тексту. І «письмо», і «твір» для Фуко – не більш ніж нові псевдо-універсалії, які прийшли на зміну колишній («автору»), але зберегли у недоторканності всі її конститутивні характеристики (початковість, цілісність, безперервність, телеологічність). Тоді як заявлена Фуко програма «децентрації» вимагала не переходу від одного центру до іншого або його перейменування, а такого ракурсу, який би не залишив у привілейованому становищі жодного «центру», в принципі – чи то «автор», «письмо», чи то «твір».

Поява поняття «функція-автор», як і інших дискурсивних «функцій», визнається у статті результатом стратегії «децентрації». На відміну від концептів «авторства», «письма» та «твору», які зберігали в недоторканності ідею «першопочатку» та «цілісності» дискурсу, «функція-автор» характеризується як процедура, дія якої поширюється лише на певні типи дискурсів. До того ж визнається історичність (тобто дискретність) як цих типів дискурсів, так і самої «функції-автор».

До того ж, крім «функції-автор», у статті було описано, проаналізовано та проілюстровано всю низку процедур, що контролюють виробництво дискурсу, згідно з Фуко. Наявність великої кількості процедур дискурсивного примусу не дозволяє наділяти «функцію-автор» статусом «центральної» процедури і страхує від того, що вона розглядатиметься як чергова модифікація «першопочатку» (аналогічна до «письма» чи «твору»).

ЧИ ВСЕ ЗАХІД ЗНАЄ ПРО ПРИРОДУ? (ОБРАЗ ПРИРОДИ В КИТАЙСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ)

2025-02-16T16:19:06+00:00

У статті обговорюється образ природи в китайській традиційній культурі. Перевага віддається саме філософському (а не культурологічному, літературознавчому, етичному, естетичному, етнологічному) аналізу. Втім, матеріал, на якому робиться цей аналіз, походить з різних джерел досвіду і має різний характер – символічний, концептуальний, поетичний, літературний, історичний, мовний. Це цілком корелює з характером і змістом традиційної китайської культури як такої, що виявляє відомий, але, з точки зору автора, недостатньо продуманий, а між тим, визначальний для її структури, принципів побудови і дії, та й взагалі, для самої події Китаю і китайського способу присутності, синкретизм. Утім, дуже важливо зауважити, що цей синкретизм не може розумітися у загальноприйнятому сенсі міфологічної змішаності, має досить неординарну специфіку і корелює з «матрично-мережевим» – назвемо це так – характером китайського образу природи. Синкретизм природи в китайській традиції це, так би мовити, майже синкретизм математичного детермінанту, матриці в «матаналітичному» сенсі – коли є присутніми багато різних елементів, але таким чином, що кожний знаходиться на своєму місці, і перебуває з кожним іншим елементом у цілком впорядкованих відносинах, і отже складає щільну структуру – в даному випадку, не тільки формальну, але також, концептуальну, актуальну і навіть, прагматичну. В цьому плані, ще одна математична асоціація традиційного китайського образу природи, яка виникає в нас тут само, є асоціація з поняттям групи в теорії груп. Природу, 天上的 («Піднебесну») в китайському традиційному ключі можна визначати як своєрідний інваріант певної групи (чи багатьох груп) перетворень, як множину всіх симетрій системи – міфологічних, формальних, мовно-письмових, образотворчих, етичних, естетичних, поетичних, політичних тощо.

Так, в китайській культурі є метафори, ба більше, вона переповнена метафорами. Але і в традиційній китайській культурі взагалі, і в китайській «натурфілософській» доктрині зокрема, будь-яка метафора, з нашої точки зору, є, передусім, метафорою структури і режиму структури.

Основна увага у статті приділяється аналізу головних рис іманентного способу побудови ідеї природи в межах китайської культурної традиції (і відповідних структурних та інструментальних утворень) – антропності, мовності, характерної естетизації, специфічної ролі числового компоненту, устрою просторово-часових смислів тощо.

(?)ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ В (ПОСТ)СУЧАСНОМУ СВІТІ: РЕ-, ДЕ-, КОНТР-, АНТИ-, СУБ-, СУБВЕРС-, ДІВЕРС-, АЛЬТЕР-...

2025-02-16T16:08:56+00:00

Стаття присвячена проблемі інституційних процесів у сфері вищої освіти у (пост)сучасному світі. Автори порушують питання про спосіб найменування та опису даних процесів у просторі між «ре-», «де-», «контр-», «анти-», «суб-», «диверс-», «альтер-», «субверс-», не вичерпуючи можливі осмислення та інтерпретації виключно знайденими ними категоріями. Три ключові питання, які ставлять автори – це питання «ubi vadis?», «quomodo vadis?» та «quo vadis?», тобто питання витоків, способу (образу) та напряму (тенденцій) інституційних трансформацій вищої освіти. Тут автори особливу увагу приділяють впливу процесів глобалізації та розвитку простору комунікацій та «високих технологій», які деформують соціальну автономність системи освіти та феноменологію спільності Учня та Вчителя. Окремо вивчаються соціальні передумови цих процесів, зокрема зростання ролі освіти та разом з ним зростання надій і очікувань, що призвело до трансформації системи відносин усередині самої системи освіти та до зміни розподілу повноважень і можливостей вирішення між суб'єктами освітнього процесу. Також у фокусі виявляється диверсифікація та маргіналізація дискурсивного оснащення та обладнання на прикладі риторик інклюзивності та різноманітності та риторики «стійкого розвитку». Самі ж процеси інституту освіти досліджуються як ті, що запускаються вторгненням глобалістської маркетизації на прикладі (ре)конституювання нових напрямів дослідження, зростання значимості національно-культурних факторів та локальної специфічності, «кастомізації», що породжують ускладнення та деінституціоналізації систем міжнародного взаємного визнання. У таких контекстах, як стверджують автори, університети шукають нові підстави визнання себе та своєї діяльності, що посилюється емерджентними феноменами пандемічної ситуації. Автори роблять висновок, що традиційні форми вищої освіти втрачають свою актуальність і відбувається альтер-інституціоналізація освіти з виникненням паралельних «коридорів» та альтер-індустрій. Ускладнюють це такі чинники, як інтернаціоналізація навчальних програм, цифровізація освіти, інститути безперервної освіти, масовізація, реконфігурація нових освітніх нерівностей, руйнування систем селекції внаслідок зниження соціальної ексклюзивності, а також диверс-інституціоналізація внаслідок диверсифікації освітніх програм.