https://periodicals.karazin.ua/philosophy/issue/feed Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Філософія. Філософські перипетії» 2021-09-21T23:43:38+00:00 Олександр Голубенко (Oleksandr Holubenko) holubenko@karazin.ua Open Journal Systems <p>Фахове видання з філософських наук.</p> <p>У збірнику друкуються статті, присвячені широкому колу філософських проблем, зокрема з історії філософії, соціальної філософії, філософської антропології, філософії права, онтології, логіки, етики, герменевтики, релігієзнавства, філософії освіти, філософсько-культурологічних досліджень тощо.</p> https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16555 ПОСТЛЮДИНА В СЕКРЕТНОМУ МІСЦІ/ТІ 2021-05-23T17:12:22+00:00 Nataliia V. Zahurska zagurskaya@karazin.ua <p>У статті досліджено постгуманістичні аспекти проблеми секретного місця/та, тобто водночас і простору, і місця. Проведена диференціація простору і місця, секрету і таємниці. Досліджено різноманітність уявлення про секрет (потаємність, завуальованість, зашифрованість тощо) від тенденції ретельно зберігати секрет місця/та до вимоги повністю демістифікувати місце. Філософія, особливо філософська антропологія, у цьому разі постає геофілософією, географією людини. Отже, концептуалізуюча людська істота оглядається у філії, дружбі з ландшафтом, місцем/том. Продемонстровано значення природних стихій (вода, повітря, вогонь тощо) для секретного місця/та. Особливу актуальність цьому дослідженню надає звернення до поточної концепції атмосфери, яка слабко сприймається, але є впливовою. Простежено взаємозв’язок між секретним місцем/том і секретною особою, як-от фрік, Секретний Санта тощо. Проведене розрізнення секретного місця/та і не-місця як місця, що рухається з дискурсом, місця оглядання. Показано важливість секретного місця/та для формування пост-тіла в ситуації, коли тіло як таке є втраченим. Продемонстровано важливість психоаналітичної та психогеографічної концептуалізації секретного місця/та. До них примикає розгляд простору щодо нудьги як стабілізації задоволення у звичному та зручному, хороша банальність, насолода з боку задоволення. Значення секретного місця/та стверджується в умовах, коли місто відіграє не лише кон’юнктивну, сполучну, але й диз’юнктивну, роз’єднавчу роль. Зроблено висновок про секретне місце/то як постлюдське місце місця, місце-без-місця з таємницею секрета. Дослідження проведено на матеріалі актуальної культури (літератури, кіно, архітектури, дизайну тощо), а також життєвих практик. Це відповідає делезіанському твердженню про перетин поняття, проспекту та афекту. До дослідження також залучені спекулятивний реалізм, спекулятивний постгуманізм та інші пов’язані з проблематикою статті концепції.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16608 ЛЕО ШТРАУС: КРИТИКА ПОЛІТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ ГЕҐЕЛЯ 2021-05-23T17:49:50+00:00 Vladimir V. Prokopenko PVlad99@gmail.com <p>Стаття присвячена критиці Лео Штраусом політичної філософії Геґеля. Автор вважає цю тему актуальною в контексті кризи сучасної політичної науки. Для осмислення причин і характеру цієї кризи необхідно звернути увагу на деякі альтернативні філософсько-політичні теорії ХХ сторіччя. Філософія політики Лео Штрауса є саме такою альтернативною теорією. Штраус виступив з радикальною критикою модерної політичної філософії, яку розглядав як важливу складову частину проєкту модерної цивілізації. Штраус вважає, що Геґель став одним із найвизначніших філософів, який брав участь у створенні сучасної науки та всього сучасного світу. Автором розглядаються основні критичні аргументи Штрауса, оцінюється їхня обґрунтованість та їхнє значення для штраусіанської консервативної революції у філософії. Особливу увагу автор приділяє питанню про роль Геґеля в розриві з класичною політичною філософією. Штраус звинуватив Геґеля в тому, що той здійснив всі основні кроки, які привели до цього розриву. Геґель, як стверджує Штраус, провів секуляризацію політичного мислення, що привело до втрати універсальних християнських цінностей. Наслідком цієї секуляризації стало домінування позитивізму в політичній філософії. Геґелівська філософія історії, вважає Штраус, є релятивізмом. Історицизм і прогресизм Геґеля є суперечними і непослідовними. Крім того, Штраус звинувачує Геґеля у відмові від філософського езотеричного мистецтва письма. У статті звертається увага на те, що, попри критичне ставлення до Геґеля, Штраус визнавав його значення і вважав Геґеля видатним мислителем свого часу. Геґелівську філософію Штраус розглядав як своєрідну проміжну ланку між класичною філософією і сучасним позитивізмом. Автор робить висновок, що для Штрауса критика геґелівської політичної філософії стала важливим елементом його проєкту реставрації класичної політичної філософії. У статті використано маловідомі матеріали лекцій Штрауса 1958 і 1965 року.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16610 ПИТАННЯ ПРО НІМЕЦЬКУ ПРОВИНУ У ФІЛОСОФІЇ КАРЛА ЯСПЕРСА 2021-05-23T18:01:24+00:00 Andrii O. Pykalo andreypikalo@ukr.net <p>Головним дослідницьким аспектом статті є «проблема провини» – відповідальності Німеччини за утвердження нацизму і розв’язання Другої світової війни у філософських ідеях німецького філософа-екзистенціаліста Карла Ясперса. У статті аналізуються ідеї К.&nbsp;Ясперса про необхідність усвідомлення та визнання провини німецьким народом за свої злочини і подолання тоталітарної спадщини. К.&nbsp;Ясперс підкреслює, що німецький народ повинен нести відповідальність за злочини нацистського режиму в 1930-х&nbsp;–&nbsp;1940-х.&nbsp;рр. Він звертається до проблематики моралі і виділяє чотири види провини. Перший вид – кримінальна вина, яка лежить на тих, хто скоїв кримінальні злочини. Другий вид – політична вина. Третій вид – моральна вина. Останній, четвертий тип провини – вина метафізична, що пов’язана з почуттям відповідальності за кожну неправильну й несправедливу дію у світі. Для автора найбільше значення мають два останні типи провини. Отже, трагедія Другої світової війни та етнічні геноциди, вчинені нацистами, розглядаються як такі, що є результатом морально-етичних проблем і загальної духовної кризи німецького народу. Ключова роль відводиться автором метафізичному аспекту останньої. Стверджується, що саме духовні проблеми породили незворотні процеси в розвитку цілої нації. Спростовується першорядне значення феномена колективного мислення, натомість перевага надається персональному рівню. Відзначається, що головною умовою для духовного відродження нації є відмова від національних ілюзій, поява неупередженого погляду на власне минуле й сьогодення, а також розпізнавання власного «гріха», без чого неможливим є покаяння як нації загалом, так і окремої людини. Великого значення набуває аспект смирення, яке функціонує як «наша духовна сутність». Остання на індивідуальному рівні призводить до того, що людина стає на шлях прагнення до досконалості, який у кінцевому підсумку веде її до Бога. Підкреслюється, що визнання провини та каяття є життєвою необхідністю для німецького народу. Також у статті висвітлюється вплив ідей К.&nbsp;Ясперса на формування сучасної гуманітарної політики Федеративної Республіки Німеччини.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16611 ПОСТАНАРХІЗМ ЯК ФІЛОСОФІЯ РАДИКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ 2021-05-23T18:16:28+00:00 Andrii M. Pavliuchenko sawthis00@gmail.com <p>У статті представлено постанархістську концептуалізацію радикальної політики. Методологією дослідження став критичний аналіз і використання історико-філософських методів, метод контекстуалізму, метод дискурсивного аналізу. У зв’язку з активізацією протестних рухів, зокрема спрямованих на боротьбу зі всевладдям держави, поширенням ідеології антиглобалізму зростає теоретичний інтерес до анархізму. Анархізм сьогодні не є єдиною політичною доктриною. Це велика сім’я однодумців, яких об’єднує ворожість щодо непідконтрольної влади, недовіра до ієрархії і оптимістична віра в здатність простих людей контролювати своє життя та організовувати соціальні відносини на основі свободи, рівності й солідарності. У рамках оголошеного «анархістського повороту» анархізм маніфестується як підґрунтя радикальної політики останніх часів. Теоретичні основи сучасного анархізму залишаються малодослідженими. Сучасний політичний радикалізм опирається на певну філософію, яка по-новому обґрунтовує ідеї і дії в соціально-політичній сфері, спрямовані на докорінну зміну існуючих суспільних інститутів. Це філософія дії, боротьби, протесту. Постанархізм у статті розглянуто як новий погляд на радикальну політику. Сформульовано особливості філософського есенціалізму як базису концептуального моделювання в класичному анархізм. Постанархізм представлений як філософія, яка уникає есенціалізму, проаналізовано її інструментарій. Проаналізовано зв’язок між лівим рухом 1960-х&nbsp;рр. і сучасними посткапіталістичними рухами. Політична теорія тут отримує подальший розвиток, перестає бути абстрактною, наповнюється людським змістом. У рамках «анархістського повороту» відбувається поступове руйнування сформованих за багато років у літературі та громадській думці основних стереотипів або наративів щодо анархізму (про його теоретичну неспроможність, ненауковість, утопізм). Доведено, що теорія анархізму постійно розвивається й оновлюється з метою знайти рішення гострих соціальних, політичних і економічних проблем. Перспективність постанархізму автор бачить у його філософічності, тобто політичній філософії, що лежить у його підґрунті та є непозбавленою цінностей. В епоху модерну така філософія була витіснена позитивістською політичною наукою в теорії, що призвело, на думку деяких фахівців, до торжества морального нігілізму й релятивізму на практиці. Отримані результати дозволяють з’ясувати, що відрізняє сучасний анархізм як рух і філософію від лівих рухів минулого, а також встановити особливості теоретичної мови опису сучасного протестного руху.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16612 МЕРЕЖЕВИЙ КОНФЛІКТ ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН 2021-05-23T18:31:30+00:00 Yulia L. Bankouskaya ulia_bank@tut.by <p>У роботі здійснюється концептуальне дослідження феномена «мережевий конфлікт», виявлення сутності та специфіки його прояву в соціальній системі. Процес модифікації системи соціальної взаємодії, що призводить до утворення безлічі політичних, економічних і соціальних протиріч, сприяє формуванню мережевих конфліктів. У роботі виявляються такі сутнісні характеристики мережевих процесів, що впливають на динаміку розвитку конфліктної ситуації, як, по-перше, фізична дистанційованість і анонімність мережевих акторів, які сприяють формуванню у них відчуття відсутності відповідальності за наслідки конфлікту, створюють ілюзію відсутності правил, що може призвести до неправильного сприйняття проблеми та підвищення конфліктності. По-друге, сенсорна редукованість, відсутність можливості створення цілісного образу завдяки використанню візуальної інформації призводить до погіршення взаєморозуміння. По-третє, виникнення ілюзії розуміння вчинків і дій акторів унаслідок створення спотвореного уявлення та неправильного сприйняття наданої інформації. По-четверте, відсутність санкцій за порушення цінностей і норм призводить до неможливості здійснення контролю над розвитком конфліктної ситуації. По-п’яте, скорочення часового інтервалу під час передачі інформації створює, з&nbsp;одного&nbsp;боку, можливості для контролювання швидкості спілкування і обмірковування проблеми, з іншого боку, призводить до створення ілюзії контролю над ситуацією. У статті розглядаються онтологічний, феноменологічний і аксіологічний модуси взаємодії мережевих структур у ситуації конфліктного протиборства. У роботі робиться висновок про те, що найбільш ефективним способом зниження ступеня впливу дестабілізуючих факторів на систему є систематична зміна мережі взаємодій між її структурними елементами. Будь-яка система прагне адаптуватися до змінених умов існування. Відсутність регулювання може призвести до руйнування мережевого утворення. Водночас перетворення конфліктної форми взаємодії акторів призводить до зміни мережі. Дослідження конфліктів, особливостей і специфіки взаємодії мережевих елементів є практично значимим, адже цей аналіз допоможе виявити та привести в дію інтегративні соціальні механізми.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16613 СУЧАСНІ СОЦІАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ФІЛОСОФІЇ ТОЛЕРАНТНОСТІ 2021-05-23T18:46:32+00:00 Nigar A. Huseynova nigar.huseynova@gmail.com <p>Метою запропонованої статті є дослідження особливостей ключових історичних етапів, а також поточної ситуації щодо теоретичного осмислення проблеми соціальної толерантності. Водночас така розвідка передбачає розрізнення соціальної толерантності як явища і як поняття. Толерантність як прийняття різноманітності – це ключовий принцип побудови продуктивних і гармонійних міжособистісних, міжгрупових, а також міжкультурних відносин. Соціальна толерантність забезпечує стабільну мирну взаємодію громадських об’єднань і суб’єктів як зі спільними, так і зі специфічними поглядами, віруваннями, культурними особливостями тощо. Хоча «толерантність» є словом латинського походження і може перекладатися як «витривалість» або ж «терплячість», такий варіант його перекладу не вичерпує весь зміст цього поняття. До того ж слово «терплячість» може мати негативне семантичне «забарвлення», відсилаючи в контексті нашої розвідки до певного «обов’язку» (скажімо, обов’язку терпіти «інакшість» представника тієї чи іншої культури, релігії, орієнтації, партії тощо). Ось чому не можна ототожнювати толерантність із самою лише «терплячістю». Термін «соціальна толерантність» може також перекладатися різними мовами, наприклад, як «стриманість», що, на наш погляд, є вже більш адекватним способом відобразити його зміст. Але загалом особливість толерантності в міжкультурних відносинах полягає в тому, що вона виступає водночас і як характеристика людини, і як форма саморефлексії. Толерантність – це умова та спосіб діалогу в умовах співприсутності різних культур, а культура толерантності, яка є невід’ємною частиною загальної культури особистості, являє собою філософське явище і, отже, має значно ширший зміст, аніж поняття «стриманість».</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16615 ТРАНСФОРМАЦІЯ БАЖАННЯ В СУСПІЛЬСТВІ «ПОСТСПОЖИВАННЯ» 2021-05-23T19:01:37+00:00 Lidiia M. Gazniuk lgazn@karazin.ua Mykhailo V. Beilin beilyn@hdafk.kharkov.ua <p>У статті осмислюється процес трансформації теоретичної моделі бажання як феномена суб’єктивної соціокультурної реальності і сутнісного вираження цілісного людського буття. Методологічну основу статті складають загальнонаукові та філософські методи пізнання; автори спираються на діалектичний метод при вивченні феномену бажання як єдності предметно-матеріального і символічного світів. Розглядаються причини й наслідки змін, що відбуваються в сучасному суспільстві споживання з позиції «людини бажаючої», де бажання, яке актуалізує персону суб’єкта, визначається як процес, здійснюваний людиною в повсякденному бутті. Аналізуються соціально-економічні механізми, які, з одного боку, змушують людину постійно працювати, а&nbsp;з&nbsp;іншого – переосмислювати свої потреби й бажання, трансформуючи останні, внаслідок чого людина переходить до споживання об’єктів, значна частина яких є нематеріальними. Онтологічний аспект інтерпретації бажання як способу соціального буття розширює знання про природу людини, а також прагне відповісти на питання про те, чому в бутті людини відбуваються ті чи інші події і як вони пов’язані з нею самою. Можна констатувати, що спроба сформувати нову гедоністичну систему цінностей у нового покоління виявилася успішною, і її ключовими відмінностями від традиційної гедоністичної ціннісної системи є нематеріальність, доступність і велика кількість адептів, яка закономірно випливає з цієї доступності. Багатовекторна комунікація передбачає можливості варіативного вибору свободи суб’єкта, яка в діях і умовиводах є умовною, хоча існує залежність від комунікації з соціальністю, формою зв’язку з якою виступає бажання. Суб’єкт і об’єкт конституюються бажанням, яке виступає поштовхом для творення, змін, руху та придбання.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16616 АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ВИМІР ТРАНСФОРМАЦІЇ РЕКЛАМИ В СУСПІЛЬСТВІ ПАНОПТИКУМУ 2021-05-31T00:47:43+00:00 Vitalii O. Koval vitalij.koval.kvo@gmail.com <p>У запропонованій статті реклама розглядається в річищі антропологічного підходу. Реклама представлена як особлива антропологічна реальність (специфічний смисловий простір), в якій одночасно відображаються та формуються сутнісні характеристики людини. У цій реальності сучасна людина здатна соціалізуватись, самоідентифікуватись, споживати та транслювати інформацію. Трансформація реклами є неоднорідною та залежить від багатьох суспільних факторів. Така трансформація розглядається в річищі концепції «паноптикуму», про яку теоретики згадали в другій половині 20-го століття, коли повсюдний нагляд і спостереження стали набувати статусу звичного явища. З антропологічного погляду сутність реклами відображає соціальний і культурний код суспільства, що зменшує рівень негативних зворотних реакцій, а також збільшує рівень прийняття цього коду в масовій свідомості. Процес транформації реклами відбувається постійно. Враховуючи широке розповсюдження реклами в різних сферах життя людини, реклама стає однією з найважливіших форм комунікативної діяльності. Долучаючись до створення загального інформаційного поля, реклама привертає увагу до прагматичних сторін буття, що формує певний світогляд і ставлення до навколишнього світу. Рекламні ідеї відображають комунікативний рівень і ступінь інтелектуального розвитку людини, тому також є індикатором розвитку суспільства загалом. Розуміння реклами людиною являє собою приклад сприйняття суб’єктом певної інформаційно-комунікативної реальності. Сягаючи глобального рівня, реклама створює великий комунікативний простір для найрізноманітніших груп людей. Автор доходить висновку, що з погляду антропологічного підходу людина є не тільки об’єктом, але й реальним суб’єктом реклами. Реклама являє собою специфічний спосіб творчої самореалізації людини, у&nbsp;межах якого відбувається конструювання, трансляція та сприйняття рекламних образів.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16617 ХРИСТОФ ЗІҐВАРТ (1830–1904) І ЙОГО ЛОГІКА В ПРАЦЯХ ІСИДОРА ПРОДАНА (1854–1919/1920) 2021-06-25T10:22:34+00:00 Volodymyr O. Abashnik abaschnik@ukr.net <p>У цій статті представлена малодосліджена проблема критичного аналізу філософської та логічної позиції представника німецької традиції Христофа Зіґварта (1830–1904) в університетській філософії, зокрема у творах харківського приват-доцента Ісидора Савича Продана (1854–1919/1920). Спочатку тут вказано на основні етапи наукового та творчого шляху Ісидора Продана, зокрема на його навчання в Чернівецькій гімназії (1864–1872) і на філософському факультеті Віденського університету (1872–1875). Його вчителем у Відні був відомий німецький та австрійський професор Франц Брентано (1838–1917), автор роботи «Психологія з емпіричного погляду» (1874) і засновник «дескриптивної психології» та інтенціоналізму. Далі акцентовано увагу на викладанні Ісидором Проданом логіки та філософії в гімназіях міст Кишинева (Молдова), Ізмаїла (Україна), Риги (Латвія), Тарту (Естонія) і Москви (Росія) у 1876–1900&nbsp;рр. Потім вказано на особливості викладання та публікацій Ісидора Савича Продана під час його «харківського періоду» (1906–1916), коли він був приват-доцентом кафедри філософії. Праці Ісидора Продана цього періоду охоплювали три напрями: 1)&nbsp;історія логіки (Арістотель, Ляйбніц, Спенсер, Зіґварт); 2)&nbsp;філософія здорового ґлузду (Томас Рід і шотландська школа «здорового ґлузду»); 3)&nbsp;критика Канта та неокантіанства (Герман Коген, Вільгельм Віндельбанд, Ганс Файхінґер, Генріх Ріккерт, Ернст Кассірер та інші). Серед публікацій останньої групи важливу роль відігравала його робота «Правда про Канта. (Тайна його успіху)» (1914). Також його важливою працею була монографія «Пізнання та його об’єкт. (Виправдання здорового ґлузду)» (Харків,&nbsp;1913). Тут він проаналізував відповідні позиції відомих філософів (Платон, Декарт, Берклі, Ляйбніц, Г’юм), а також менш відомих авторів (Лодж, Преєр, Шнайдер). Важливе місце в цьому аналізі посідає критична інтерпретація логічних поглядів Христофа Зіґварта в його двохтомній роботі «Логіка» (1873, 3-є вид. 1904). Також важливою заслугою Ісидора Савича Продана була популяризація ідей цього німецького логіка та філософа, зокрема й завдяки перекладу з німецької мови витягів з названої праці «Логіка».</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16618 ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПЕРЕКЛАДУ ФІЛОСОФСЬКОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ «ІЗБОРНИКА 1073 Р.»: ФІЛОСОФІЯ ПІЗНАННЯ 2021-09-01T23:17:54+00:00 Oleksandr B. Kyrychok kyrychok73@gmail.com <p>Стаття присвячена дослідженню філософської термінології відомої києворуської перекладної пам’ятки ХІ&nbsp;ст. – «Ізборника 1073 р.». У минулому вчені вже зачіпали цю тему. Проте, їхня увага була зосереджена на логічній термінології, що відбилась у відомому фрагменті «Ізборника», який дістав назву «філософський трактат» (арк. 222 зв. – 237). Автор цієї статті, на відміну від інших учених, дослідив частину тексту, як-от «Йосипа на Маккавеїв» (арк.&nbsp;60&nbsp;зв.&nbsp;–&nbsp;62). Вона не менш важлива для з’ясування особливостей ужитку філософської термінології, аніж уже згадуваний «філософський трактат». Глава «Йосипа на Маккавеїв» у «Ізборнику» є перекладом старослов’янською мовою із грецької уривків із 4-ї книги Маккавеїв, де ставиться питання про те, як розмисел може керувати пристрастями. Цей відомий апокриф досить насичений рецепціями класичної грецької філософії, насамперед платонізму, арістотелізму та стоїцизму. Він також надзвичайно цінний ілюстрацією складного процесу підбору перекладачем давньослов’янських відповідників до грецьких філософських термінів, пов’язаних із філософією пізнання й етикою, деякі з них згодом утвердилися в нашій філософській мові. Зокрема проаналізовано особливості перекладу на старослов’янську грецьких слів «λογισμός», «νοῦς», «λόγου», «σοφία», відображених у «Ізборнику», а також розглянуто можливість перекладу відповідних старослов’янських термінів на сучасну українську мову. Результатом дослідження стало визнання необхідності знову поставити питання про здатність сучасної української філософської термінології передавати при перекладі давньогрецьку чи навіть давньослов’янську термінологію, пов’язану з філософією пізнання. Зокрема при роботі з «Ізборником» стає зрозуміло, що в сучасній термінологічній схемі неправомірно всі пізнавальні процеси і психічні інстанції охоплювати поняттям «розум». Маючи справу з давнім рукописним матеріалом старослов’янською мовою, зокрема «Ізборником 1073&nbsp;р.», слід провести визначення і розрізнення понять «розмисел», «ум», «розум», «мудрість», адже вони мали відмінне смислове навантаження, породжене спробою їх перекладу з греки.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16619 ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНІ ІДЕЇ У ТВОРАХ ДІЯЧІВ БРАТСЬКИХ ШКІЛ (XVI – XVII СТОЛІТТЯ) 2021-08-03T15:29:53+00:00 Olena G. Hudzenko olena.gudzenkooo@gmail.com <p>У статті авторка намагається проаналізувати репрезентацію філософсько-антропологічних ідей у творах діячів братських шкіл у XVI–XVII століттях. Відзначається, що людина розглядалася в єдності душі та тіла як мікрокосм і як така, що сотворена за образом Божим. Самопізнання тлумачилось як шлях звільнень від обтяжень навколишнього світу, залежності від земної чуттєвості. Зокрема, щодо догматів ортодоксального християнства у Стефана Зизанія було раціоналістичне бачення. У творчості Кирила Транквіліона-Ставровецького проявляється пов’язана з гуманізмом неоплатонічна традиція. Відповідно до традицій доби Відродження, філософ звертається до ідеї подвійної істини, розглядаючи мудрість із позицій теології та практичної життєвої філософії. К.&nbsp;Транквіліон-Ставровецький, відповідно до стоїчного вчення, розглядав людину як двонатурну істоту. Але філософ також підкреслював єдність душі та тіла, оскільки вони міцно взаємопов’язані. Прикметно, що вчений розкриває проблему душі та тіла з ренесансно-гуманістичних морально-етичних і гносеологічних позицій. Ісая Копинський підкреслює, що самопізнання й пізнання навколишнього світу відбувається не шляхом дослідження природи та спостереження за природними явищами, а навпаки – за допомогою заглиблення у свій внутрішній духовний світ, за допомогою «умного дєланія». Погляди І.&nbsp;Копинського є близькими до ранньоісихастської візантійської теології. Антропологічні погляди цього теолога зосереджені на особистості, яка бере активну участь в історичному процесі. Зі свого боку М.&nbsp;Смотрицький, аналізуючи, зокрема, питання щодо зв’язку між дією та волею, особливу увагу у своїх працях звертає на трансцендентну природу людського духу. У підсумку авторка статті доходить висновку, що філософсько-антропологічні ідеї діячів братських шкіл формувалися в контексті європейської філософської культури та були відображенням культурно-історичних особливостей досліджуваного історичного періоду.</p> 2020-12-27T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16620 ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ СЕВЕРИНА БОЕЦІЯ: ГОЛОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ТА СЕНСИ В КОНТЕКСТІ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ТЕОЛОГІЇ 2021-05-29T02:40:13+00:00 Maksym R. Kulyk maksimkulik.philosophy@gmail.com <p>У статті розглянуті питання окремих вихідних положень теорії пізнання як частини теології відомого мислителя Середньовіччя Северина Боеція. Розглядаються головні концепції пізнання: розум, інтелект, розуміння, божественне знання, узагальнення, божественний розум, проста форма та інші. Метою статті є систематичний виклад ключових проблем, які виявляють місце пізнання як&nbsp;діяльності, що визначає сенс існування людини в епістемологічній доктрині С.&nbsp;Боеція. Викладено аргументи на користь співвідношення поняття «божественного розуму» С.&nbsp;Боеція та поняття νους (з&nbsp;грецьк.&nbsp;«розум») у Арістотеля. Виявлено походження концепції «простої форми». На&nbsp;основі концептуального аналізу продемонстровано, що значна частина епістемологічних ідей Северина Боеція є запозиченнями в Арістотеля. Здійснено дослідження щодо співвідношення між концепціями «простої форми» і «божественного знання» як різних типів знання, що здобуваються за допомогою «божественного розуміння». Продемонстрована значимість концепцій вищого рівня пізнання та досліджена мета їх введення С.&nbsp;Боецієм у праці «Розрада від Філософії» (у контексті його епістемології). Виокремлені причини різнорівневості засобів пізнання та типів знання, а також причини різної їх досконалості (відповідно до принципу ієрархічної вкладеності). Визначено, що метафізичними сутностями, які брали участь у такому розподілі, є доля, провидіння та божественний розум. Досліджене використання людиною різних засобів пізнання в освіті й науці та встановлено розподіл засобів пізнання й типів знання відповідно до окремих наук за класифікацією С.&nbsp;Боеція. Підсумком дослідження стає теологічна інтерпретація поглядів С.&nbsp;Боеція на межі й можливості людського пізнання та призначення людини як істоти, створеної Богом.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16622 ЕПОХА МУЧЕНИКІВ В ІСТОРИЧНІЙ ПАМ’ЯТІ СИРІЙЦІВ-ХРИСТИЯН КІНЦЯ IV – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ V СТОЛІТТЯ 2021-08-04T05:42:56+00:00 Vladyslav I. Vodko vladislavvodko17@gmail.com <p>Метою цієї роботи є дослідження характеру історичної пам’яті сирійців-християн про епоху ранньохристиянських мучеників. Досліджуваний період кінця IV – першої половини V ст. є часом становлення християнства як державної релігії в Римській імперії. Ми спробували встановити, яким чином історична пам’ять про мучеників відображає особливості культурної ідентичності сирійців, а також їхнє ставлення до представників інших етнічних груп. Новизна статті полягає в тому, що в ній уперше серед вітчизняних досліджень проаналізовано історичну пам’ять сирійців про епоху мучеників і запропоновано систематичний огляд основних соціальних та ідеологічних функцій, які були притаманні їй. Зроблено ряд висновків про характер сирійської ідентичності розглянутого періоду. Досліджена християнсько-язичницька полеміка в Сирії крізь призму історичної пам’яті. У підсумку були отримані такі висновки. Ера ранньохристиянських мучеників у сирійській історичній пам’яті виконувала низку ідеологічних і культурно-соціальних функцій. Історична пам’ять про мучеників була важливою рисою релігійної ідентичності сирійців, які жили на території двох ворогуючих держав: Персії та Риму. Представники сирійської церкви розглянутого періоду підкреслювали, що їхня церква творилася подвигами багатьох мучеників, що ставало аргументом у богословських суперечках і допомагало зміцнитися регіональній ідентичності представників антіохійської школи богослов’я, яка в 30–40-х рр. V ст. переживала важкі часи внаслідок звинувачення в єресі. Історична пам’ять про епоху мучеників відображає актуальні для цього періоду питання полеміки християн з язичництвом, що поступово відмирало. У текстах, які є рецепцією епохи мучеників, часто відображені певні етнічні протиріччя та соціально-економічні проблеми. Так, у переслідуванні сирійців-християн у Персії сирійці звинувачували іудеїв, а перський цар під час гоніння на сирійців-християн збільшує для них податки. Передаючи свідчення про минуле гоніння в Персії, автори намагаються пояснити нерелігійні причини гоніння та підспудно надати певну модель поведінки, яка би дозволила уникнути подібних труднощів для християнської громади в майбутньому.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16623 КОНЦЕПТ ПРАКТИК ЄВРЕЙСЬКОЇ ТА РАНЬОХРИСТИЯНСЬКОЇ МЕДИЦИНИ 2021-08-06T03:48:22+00:00 Valentyna V. Kuryliak valentina.kuryliak@gmail.com <p>У статті досліджено теологічні й філософські витоки давньоєврейської та ранньохристиянської медицини. Показано, що основу медичної практики стародавніх євреїв і ранніх християн складали книги Старого Заповіту. У контексті досліджуваної теми було детально розглянуто відповідні принципи харчування, санітарії та гігієни, проаналізовано правила догляду за хворими людьми, а також заходи, які застосовувалися давньоєврейським народом під час лікування інфекційних хвороб. Встановлено, що стародавні євреї ізольовували заражених людей від тісних контактів із іншими членами спільноти, уникаючи в такий спосіб поширення різних захворювань та епідемій. Встановлено, що деякі єврейські твори післябіблійного періоду містять опис розвитку філософії та етики в медицині. Основними з них є Мідраш, Мішна й Талмуд. Досліджено концептуальні медичні основи, які викладено в П’ятикнижжі Мойсея і Талмуді. Визначено, що основна увага єврейських лікарів-практиків була зосереджена на профілактиці захворювань. Давньоєврейські лікарі великого значення надавали принципам ритуальної чистоти, а це зі свого боку мало безпосереднє відношення до суспільної гігієни. Розглянуто низку творів ранніх отців церкви, які ініціювали практику догляду за фізично хворими людьми. Встановлено, що у творах отців церкви неодноразово зустрічаються згадки про хірургічні операції та лікування душевних хвороб.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16624 ПОНЯТТЯ ЩАСТЯ В БІОЕТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ (КОНЦЕПЦІЯ ЯКОСТІ ЖИТТЯ) 2021-05-25T03:16:49+00:00 Kateryna S. Rassudina rassudina.k@gmail.com <p>Тема щастя – одна з найдавніших у дослідженнях філософів. Нині воно становить предмет зацікавлень, зокрема біоетиків, науковців, які шукають принципи належного ставлення до людського життя, здоров’я, смерті. Особливого значення поняття щастя набуває в біоетичній концепції якості життя. Авторка статті окреслює витоки того розуміння щастя, яке прийняли прибічники цієї концепції, а також наводить приклади його застосування ними (передовсім П.&nbsp;Сінґером, Л.&nbsp;Норденфельтом і Дж.&nbsp;Мак-Меганом). Біоетична концепція якості життя прийняла утилітаристське бачення щастя, розроблене, головно, Дж.&nbsp;Бентамом і Дж.&nbsp;С.&nbsp;Мілем. Згідно з ним, щастя ототожнюється з користю чи задоволенням, які можна виміряти і максимізувати. У ХХ&nbsp;ст. важливим елементом щастя утилітаристи почали вважати автономію як здатність особи розпоряджатися власним життям і смертю. Помітним є також вплив утилітаризму преференцій. Відповідно до нього, щастя вбачають у спроможності реалізувати свої раціональні й автономні прагнення. Стан здоров’я, який цього не дозволяє, тлумачиться як нещастя. Вбивство людини, з&nbsp;погляду концепції якості життя, може не становити нещастя, якщо іншою альтернативою є продовження життя в умовах, які не дозволяють особі реалізувати її преференції, або ж не збігаються з її уявленнями про гідне життя. Отже, обґрунтовується допустимість не лише відмови від лікування, яке не веде до бажаних результатів, але й евтаназії. Життя осіб, які не виявляють раціональності й автономії, тлумачиться як нелюдське, як помилка, а самі вони як позбавлені права на щастя. Критики концепції якості життя вказують на необ’єктивність критеріїв, за якими в ній здійснюється вимірювання щастя. Другим закидом є посилання на відсутність ієрархії цінностей, через що задоволенню й відсутності страждань надається надто велике значення.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16625 ЗАСТОСУВАННЯ ТЕХНОЛОГІЙ РЕДАГУВАННЯ ГЕНОМУ ЛЮДИНИ: ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ ОСМИСЛЕННЯ 2021-08-09T08:26:17+00:00 Svitlana V. Sumchenko svitlanasumchenko@gmail.com Olena A. Naumkina Olena123@gmx.com <p>У статті йдеться про окремі аспекти, ризики та етичні проблеми технологічного вдосконалення людини, а саме – застосування технологій редагування її геному. На сучасному етапі цивілізаційного поступу людства науковий потенціал суспільства, можливості створення складних і ефективних наукомістких виробництв ініціюють технологічну трансформацію в еволюції цивілізації, аналогів чому в історії людства ще не було. Одним з аспектів цієї трансформації постає корекція біологічної природи людини. Постійно вдосконалюючи мистецтво власного якісного перетворення, людина, отже, намагається поширити свій контроль навіть на власну еволюцію. Основними об’єктами технологічного впливу на людину виступають мозок і геном. Філософського осмислення потребують етичні аспекти удосконалення людини. Вагомий внесок у розробку цього питання вніс Дж.&nbsp;Гарріс. У статті наведене його вчення «удосконаленої еволюції», згідно з яким вдосконалення людини є розумним шляхом розвитку. Усвідомлення етичних проблем, пов’язаних з недосконалістю новітніх технологій, а також проблем, пов’язаних з перспективою їхнього застосування до людських ембріонів, сприяло проведенню Міжнародних самітів з редагування генів людини. Аналізуючи підсумки їхньої роботи, можна стверджувати, що сьогодні існує порозуміння серед вчених щодо недопущення практичного застосування успадкованого редагування генома людини. У статті наголошено, що зараз, в умовах екзистенційних загроз, ризиків, що мають комплексний характер, вкрай необхідним постає акцентування уваги на аксіологічних, етичних і гуманістичних цінностях у системі наукового знання. Саме на соціокультурному вимірі вдосконалення людини має бути сконцентрована увага вчених. У цьому контексті надважливого значення набуває біоетика, що стає відповіддю на численні етичні питання й проблеми. Саме біоетика може стати основою для створення науково обґрунтованого балансу між практичним застосуванням технологій удосконалення людини і її правами, принципами гуманізму, прогресу. Гуманізм як філософсько-етичний менталітет має визначати провідні вимоги до практики вдосконалення людини.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16626 МАЙБУТНЄ ГУМАНІЗМУ: МІСЦЕ ЛЮДИНИ В ТЕХНОГЕННІЙ ЦИВІЛІЗАЦІЇ 2021-08-20T10:14:26+00:00 Dalia L. Kobelieva daliakobelieva@gmail.com <p>Стаття присвячена розгляду питання про майбутнє, яке очікує гуманістичну парадигму, що лежить в основі сучасної культури, а також аналізу поглядів сучасних філософів та істориків щодо цієї проблеми. Сучасна наука і технології розвиваються дуже стрімко. Суспільство намагається встигнути за їх розвитком і модернізувати культуру під нові вимоги. Фундаментом сучасної культури є гуманізм як система поглядів і цінностей, пов’язаних із визнанням центральної ролі людини. Водночас людина в контексті гуманістичного світогляду неодмінно сприймається як носій індивідуального «Я», що виступає основою особистості. Наука і техніка поки що розвиваються в межах гуманістичної системи цінностей, і навіть ставлять амбітні цілі, засновані на таких цінностях. Однак вже зараз виникають дуже суттєві протиріччя між цінностями гуманізму і науковими здобутками. А отже, виникає потреба у фундаментальному аналізі цього стану. Здається, що техніка становить неабияку загрозу гуманізму, і ця загроза може бути реалізована за декількома сценаріями. З одного боку, «віру» в гуманізм підриває сучасна наука, коли стверджує, що попри успіхи в аналізі функціювання мозку їй так і не вдалося знайти того самого центру особистості, індивідуального «Я» людини, на основі якого будується гуманістична парадигма. А якщо припустити, що ніякого «Я» насправді не існує, що це лише певна функція мозку щодо створення цілісної картини світу, то людину можна розглядати як один із алгоритмів. Тоді немає ніякого значення, на якій основі працює цей алгоритм, тобто «живі» та штучні алгоритми насправді принципово нічим не відрізняються. Такі міркування, звичайно, не залишають гуманізму жодного шансу. З іншого боку, «гуманістичні» цілі людства можуть призвести до його цілковитого або часткового перетворення на певне «над-людство». І спроби визначення «духовних» цінностей такого майбутнього «новоутворення» виглядають наразі принципово нерозв’язним завданням. Отже, з погляду визначення майбутніх станів гуманізму сучасним філософам є над чим замислитись.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16627 ФУНКЦІЇ АРХЕТИПУ ЯК ЦІННІСНОЇ ДЕТЕРМІНАНТИ ДІЯЛЬНОСТІ: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ 2021-08-13T23:36:29+00:00 Alla O. Makarova Makarova_AO@ukr.net <p>У статті досліджується проблематика детермінації діяльності як соціального явища в контексті архетипно-ціннісного підходу та пропонується методологія аналізу соціальних явищ на його основі. Зокрема, здійснено співставлення засад традиційного праксеологічного та інноваційного архетипно-ціннісного підходів до діяльності, а також виокремлено спільні та відмінні риси у відповідних методологіях. Обстоюється думка, що архетипно-ціннісний підхід є актуальним для аналізу соціокультурної діяльності, оскільки враховує одночасно три проєкції, в яких вона здійснюється: персональну як суб’єктивну, трансперсональну як об’єктивну, а також інтерперсональну як інтерсуб’єктивну. З позиції соціально-філософського аналізу здійснено узагальнення процесуальних характеристик діяльності як її концептуальних засад без диференціації її на типи, види чи форми. Аналіз рівня і якості впливу архетипів на діяльність зроблено на підставі тлумачення архетипів у їхньому зв’язку з поняттями «цінності», «образу» (зразку), «патерну» (ярлику), «символу» (знаку). Охарактеризовано функціональний детермінаційний вплив архетипів і цінностей, що втілюються в них, на орієнтацію та координацію, стереотипізацію та нормативізацію, інтеграцію та систематизацію як неодмінні складові будь-якого виду діяльності. Наголошуючи на амбівалентності архетипу, авторка пропонує як найбільш універсальні використовувати параметри «конструктивна&nbsp;діяльність»&nbsp;/&nbsp;«деструктивна&nbsp;діяльність», коли йдеться про загальні моделі поведінки та їхній вплив на діяльність як багатогранний соціально-орієнтований процес. Науковою новизною роботи є визначення трьох аспектів детермінації індивідуальної та суспільної діяльності архетипово-ціннісними функціями, а саме: орієнтувально-координаційного, стереотипізаційно-нормативного та інтегрувально-систематизаційного. Робляться висновки й пропозиції щодо практичного застосування функціональної моделі архетипно-ціннісної детермінації діяльності в науково-теоретичній та соціокультурній сферах.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16550 ПОДОЛАННЯ БІДНОСТІ ЗА ДОПОМОГОЮ ЕТИЧНОЇ ФІЛАНТРОПІЇ В РЕГІОНІ БЛИЗЬКОГО СХОДУ ТА ПІВНІЧНОЇ АФРИКИ (БСПА) 2021-06-23T22:47:49+00:00 Mark O. Ikeke Ikeke7@yahoo.com <p>Згідно з критеріями Організації Об’єднаних Націй бідність означає обмеженість людини в її виборі, можливостях, а також нездатність унаслідок низького доходу ефективно брати участь у житті суспільства. Бідність породжує такі проблеми, як погане здоров’я, нездатність купувати предмети першої необхідності, позбавлення можливості повноцінного здійснення громадянських і політичних прав тощо. Незважаючи на наявність величезної кількості людських і природних ресурсів у країнах Близького Сходу та Північної Африки (БСПА), багато людей в цьому регіоні живуть у крайній бідності. Використовуючи феноменологічну герменевтику, а також екзистенціальний критичний аналіз, автор статті обґрунтовує необхідність використання етичної філантропії для зменшення бідності в регіоні БСПА. Бідність – це також і етична проблема, оскільки вона визначає якість життя, переважно негативно впливаючи на людську поведінку та унеможливлюючи для людини її існування як моральної істоти. Тому неприпустимою є ситуація, коли величезні багатства регіону БСПА не використовуються на благо всіх його мешканців. Окрім необхідних зусиль уряду та ефективного політичного керівництва, багаті люди й неурядові організації зі свого боку також несуть моральну відповідальність за допомогу в скороченні бідності в регіоні БСПА. Саме етична роль окремих осіб і груп у наданні благодійної допомоги для полегшення і, якщо це є можливим, викорінення бідності в регіоні БСПА є основною темою цієї статті. У&nbsp;запропонованій роботі стверджується, що в регіоні БСПА присутні як крайня, так і інші форми бідності. Проведене дослідження дозволяє авторові зробити висновок про те, що етичний борг філантропії для окремих людей і груп полягає саме в тому, щоб скорочувати бідність. Припускається, що завдяки практиці етичної філантропії жителі регіону БСПА можуть стати кращими в моральному сенсі, а також досягти більш високого рівня щастя та миру.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16628 ЕСТЕТИЧНИЙ ДОСВІД ТА ЕСТЕТИЧНІ СУДЖЕННЯ: ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ 2021-08-18T23:52:00+00:00 Yaroslav I. Streltsov streltsow978@gmail.com <p>У статті досліджується сутність і взаємозв’язок естетичного досвіду та естетичного судження. Стверджується, що філософська естетика має працювати з основоположними для естетичного досвіду константами – тими явищами та атрибутами, які мають в естетичній сфері фундаментальний онтологічний статус. Було встановлено, що онтологічною характеристикою естетичного досвіду є те, що він не зводиться до «чистої» раціональності, тобто не є чимось, що є «пристосованим» до повного й остаточного осягнення самим лише розумом. Тому суцільне «поглинання» естетичного досвіду певною семантичною структурою є неможливим: такий досвід завжди виходить за будь-які дискурсивні межі та водночас відкриває їх. До того ж естетичний досвід слугує одним із засобів «контактування» людини зі світом і суспільством. Формуючись на матеріалі відчуттів, естетичний досвід поширюється від найзагальніший уявлень про всесвіт до внутрішнього життя особистості. Проведений аналіз також показав, що формулювання естетичного судження відбувається на основі попереднього засвоєння понять про досконале і недосконале. Зі свого боку таке засвоєння здійснюється в процесі співвіднесення певного естетичного факту з наявною ціннісною шкалою. Саме тому естетичні судження мають ознаки нормативності. Вони також створюють підґрунтя для спільного світобачення та світовідчуття, закладають основу для загального порозуміння між людьми певної культури. Проведена розвідка показала, що процесуальність естетичного оцінювання – це постійне співвіднесення наявного положення справ з чимось ідеальним (у межах визначеної ціннісної шкали), це перманентна вимога досконалості, а також невпинний пошук можливості для здійснення цієї вимоги. Водночас етичний досвід відмежовується від «чистої» прагматики, яка уособлює собою життєву необхідність, адже естетична царина завжди пов’язана з певною «надлишковістю» в людському бутті. Також отримані під час дослідження результати дозволили припустити, що філософська естетика, яка враховує та досліджує специфіку феномена тілесності, а також такі феномени людського буття, як афективна сенситивність і сенситивна раціональність, здатна долати обмеженість «анестетичного» натуралізму в естетиці.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16629 ЕМАНСИПАЦІЯ В АМЕРИКАНСЬКІЙ ХУДОЖНІЙ СВІДОМОСТІ XIX СТОЛІТТЯ 2021-08-17T10:07:25+00:00 Kateryna H. Fisun k.g.fisun@karazin.ua <p>Стаття присвячена дослідженню дискурсу емансипації в американській художній свідомості на прикладах аболіціоністського роману Г. Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома» (1852) і образів живопису XIX століття. Актуальність дослідження обумовлена недостатньою вивченістю в українській філософії ідей аболіціонізму і емансипації чорношкірих крізь призму літературних образів, і особливо образів живопису. Серед завдань дослідження: проаналізувати теми рабства і емансипації, шляхи репрезентації расистської і аболіціоністської ідеології в сюжеті роману та художніх образах; проаналізувати типи образів «чорних» у літературі й живописі. Новизна роботи полягає в реконструкції дискурсу емансипації, що протистоїть дискурсу расизму та дискримінації чорношкірих, в американській літературі (на прикладі роману Г. Бічер-Стоу) і образах живопису XIX століття. Роман Г. Бічер-Стоу став бестселером у Європі та Америці, символом революції, сколихнув протягом XIX – XX століття свідомість багатьох країн, які використовували різні форми залежності та повинності, і пізніше ввійшов у список класики дитячої літератури. На прикладі роману Г. Бічер-Стоу авторка показує, що два протилежних дискурси – колоніальний (рабовласницький) і антиколоніальний (емансипаторний) – становлять основу полеміки головних героїв, яка відображає суспільну й політичну полеміку щодо положення та статусу чорношкірих в Америці. В образах чорношкірих рабинь відобразилися ідеї жіночої емансипації від гендерного, соціального і трудового пригнічення, що у XX столітті стали ідеологічною основою «чорного фемінізму». На прикладах роману й живопису авторка досліджує расово-гендерні стереотипи, проблему взаємовідносин між «білими» і «чорними», проблему збереження сім’ї та жіночого спротиву чоловічому домінуванню в умовах рабської залежності, проблему становлення національної ідентичності в Америці після скасування рабства. Авторка аналізує сюжети в європейському та американському живописі, які відображають не тільки «колоніальні» образи, що представляють чорношкірих як расових і культурних Інших, але й «емансипаторні», що символічно затверджують спротив рабству або стверджують свободу суб’єкта. У статті досліджено, що активний розвиток теми емансипації в художній свідомості свідчить про зміну соціального статусу расових Інших у суспільній свідомості XIX століття, що стало результатом аболіціоністського й жіночого рухів за права меншин в Америці.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16630 РОЛЬ І МІСЦЕ ТАЄМНИЦІ В МЕТАФІЗИЦІ МАМЛЄЄВСЬКОГО ХАОСМОСУ 2021-08-23T08:47:09+00:00 Semen A. Honcharov sementulpanov@gmail.com <p>У статті йдеться про роль і місце Таємниці в структурі мамлєєвської метафізики. Автор статті залучає поняття «хаосомосу», введене Джеймсом Джойсом в експериментальному романі «Поминки за Фінеґанном», до мамлєєвського Всесвіту. Це призводить до трансформації формули «хаос – осмос – космос», актуалізованої постмодерністським дискурсом, у формулу «Хаос – Осмос – Космос». Хаос перетворюється на Сакральний Хаос як один із метафізичних проявів Росії Вічної. Осмос постає антиномічним російським життям, котре поєднує в собі те, що неможливо поєднати, а також ставить перед собою принципово нездійсненні завдання. Космос же відсилає до традиції російського космізму з його проблемою відповідності мікрокосму та макрокосму. Автор статті зазначає, що всепроникливим і всеєднальним елементом мамлєєвського хаосмосу є саме Таємниця. Вона – одна з п’яти стрижневих метатем мамлєєвської творчості, її особливість полягає в пов’язуванні між собою інших метатем: утризму «Я», Смерті, Безодні та Росії. У площині утризму «Я» Таємниця розглядається як таємниця самої людини (її «вищого Я»). Зі Смертю Таємниця пов’язана запитуванням людини про власну долю та скінченність. Проблема подолання смерті та жага до вічного життя – центральні теми, які турбують майже всіх героїв мамлєєвських романів та оповідань, а для самого Мамлєєва вони є витоком ціннісних установок, спрямованих на досягнення людиною «вищого Я». Найбільш міцним і принциповим для Мамлєєва є зв’язок Таємниці й Безодні, а також зв’язок Таємниці та Росії. Розгляд вказаних зв’язків спонукає автора зробити висновок про те, що Юрій Мамлєєв описує такі виміри Таємниці, які виходять за межі введених С. Л. Франком категорій «незбагненного для нас» і «незбагненного по суті». Це зумовлює необхідність введення нових понять, які б розкривали сутність мамлєєвських новацій більш влучно. Автор статті пропонує розглядати Безодню як «Останню Таємницю» на тій підставі, що вона є трансцендентною до самих трансценденцій, тобто виходить за межі Абсолюту; а Вічну Росію як Росію-Таємницю на підставі того, що Мамлєєв надає їй статус третього метафізичного Початку поряд з Абсолютом і Безоднею.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16631 МЕТАФІЗИЧНА ПРИРОДА ЗНАНЬ: СВІТЛО, ЩО ПРОСВІТЛЮЄ 2021-09-01T14:57:19+00:00 Yuliia Yu. Brodetska yuliaybrod@gmail.com <p>Стаття присвячена розгляду феномена знання як метафізичної основи буттєвого порядку. Семантичне наповнення цього слова зберігає в собі значення «світла істини», «розуму», «слова», що дозволяє людині бачити навколишній світ, тобто робить його «проявленим», «ясним», «зрозумілим». Йдеться про знання, які спрямовані до самої есенції людської душі. Це, по суті, ціннісне знання, що «зцілює», тобто єднає всі аспекти людської природи (духовні, фізичні), а тому потребує особливого інтуїтивного сприйняття, змушує відчувати, заглиблюватися в те, що ми пізнаємо. Як «ефір», тобто інформаційне середовище, яке здатне сповнювати й надихати людину, перетворювати, єднати, відтворювати її зв’язок з реальністю, духовні знання ведуть до відповідності особистості онтологічним законам спільного буття. Інакше кажучи, це принципи, які закладені в основу буттєвої цілісності людини, її розвитку та формування людського спів-буття. У цій перспективі йдеться, власне, про те, що в основі буття людини лежить потреба в духовних знаннях. Саме останні є тим «трансцендентним світлом», яке наділене перетворювальною потенцією. Це знання, що відповідає характеру есенціальності людини, потребам її душі. Отже, потреба у відкритті цього знання для себе – тобто пізнання – і є тією силою, що рухає особистість в її життєвих виборах, вибудовує сенс і перспективу її життя. Розуміючи людину та навколишній світ як цілісну спів-буттєвість, авторка статті досліджує взаємозв’язок між внутрішнім станом особистості (її екзистенційною установкою) і навколишнім світом як живим, динамічним середовищем. Світло, що є онтологічною умовою порядку, життя, є у своєму метафізичному статусі основою самого буття, а отже, воно є тим, що сповнює нас життєвою силою, а також тим, що є несумісним з будь-яким проявом темряви, невігластва, зла. Саме тому здатність бачити навколишню реальність без спотворення, об’єктивно, цілісно відкривається лише тому, хто стає носієм цього світла.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/17693 ІДЕОЛОГІЧНИЙ СУПРОВІД ЖИТТЄВОГО ЦИКЛУ СИСТЕМИ ІНДУСТРІАЛЬНОЇ ОСВІТИ: ДИНАМІКА І НАСЛІДКИ 2021-09-01T11:41:58+00:00 Vasyl I. Zinkevych zinkevych1971@gmail.com <p>У статті аналізується ідеологічний супровід саморозгортання життєвого циклу системи індустріальної освіти, оцінюється його динаміка у часі, а також вплив на зародження системи інформаційної освіти, що притаманна ХХІ століттю. Життєвий цикл освіти постає як багатостадійний процес, що поєднує як непередбачувані зміни властивостей цього соціального інституту, так і його саморозгортання, скероване сукупністю цілком прогнозованих параметрів. Таке саморозгортання опосередковується поділом суспільної праці та є обмеженим у часі й просторі властивостями «соціального організму» певної цивілізації. Життєвий цикл системи індустріальної освіти складається з чотирьох етапів: зародження (середина XVI – кінець XVII ст.); зростання (кінець ХVІІ – кінець ХІХ ст.); зрілості (кінець XIX ст. – 70-ті роки ХХ ст.); занепаду (70-ті роки ХХ – початок ХХІ ст.). На етапі зародження панувала переважно релігійно-державна форма ідеології, що була стихійною за походженням, не мала формалізованого характеру ідеологеми та ініціювалась із надр релігійної свідомості, а також теологічної філософії, яка культивувала матрицю релігійних цінностей. Держава на цьому етапі хоча й брала участь в управлінні поведінкою людини, але перебувала на другорядних ролях і виконувала відповідні функції за допомогою насилля. На етапі зростання ідеологія отримала теоретичне обґрунтування, з’явилися також відповідні соціальні рухи, найпотужнішими з яких були лібералізм і марксизм, що сформували дві ідеологічно протилежні соціальні системи: капіталістичну і соціалістичну – з відповідними системами освіти, ідеалами людини та кінцевими цілями класової боротьби. На етапі зрілості ідеологія вивела соціальні системи в площину технократизму, що сталося внаслідок максимізації ролі науки та раціональності. Через це були блоковані інші способи продукування соціально значимих ідей, тобто такі їх джерела, як мистецтво, театр, кіно, релігія тощо. На етапі занепаду ідеологія радикального раціоналізму, що потрапила у вкрай важке становище, опинилася в горизонті ідей мультикультуралізму. Оскільки на теренах африканського, європейського та американського континентів виникли потужні міграційні рухи населення, то ці процеси природним шляхом поставили питання про нові кроскультурні соціальні структури, а також модернізацію систем сучасної загальної та професійної освіти.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/17737 ОСВІТА В ПАТЕРНАХ ДИГІТАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ: ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ ДЕТЕРМІНОВАНОГО СУБ’ЄКТУ 2021-09-21T23:43:38+00:00 Nataliya V. Kamardash natalkamardash@gmail.com <p>У статті презентовано проблему формування та детермінації індивідуальності суб’єкта, включеного у світ цифрової культури. Акцент у дослідженні зроблено на освітніх практиках як одних з ключових факторів впливу на людську суб’єктивність. Методологічною основою презентованої розвідки став критичний аналіз і міждисциплінарний підхід, що дозволило розглянути образ людини, її характеристики та проблему її індивідуальності в постмодерну добу, а також визначити особливості освітньої парадигми за допомогою порівняння модерної і постмодерної моделі освіти. Активний розвиток масмедіа та інтернет-комунікацій у другій половині ХХ століття вважається одним із ключових факторів, що сприяв суттєвим онтологічним, аксіологічним, антропологічним трансформаціям сучасного періоду, а також формуванню феномена дигітальної культури. Концептуалізовано homo digitalis як унікальний феномен ХХІ століття, визначено його негативні тенденції: нівелювання рефлексії, баналізація Нового, примітивний суб’єктивізм, лінощі, нездатність і небажання аналітичної та критичної розумової діяльності, психологічні проблеми, девіантні прояви, педагогічні перипетії та конфлікти на ґрунті поколінної амбівалентності тощо. Відмовляючись від логоцентризму і оцінювальної позиції, зроблено спробу подолати скептичні погляди щодо експансії дигітального в освітній процес у контексті сучасної проблеми масового впровадження дистанційної освіти, викликаного пандемією. Проблеми індивідуальності, окреслені в сучасних культурних патернах, запропоновано не стигматизувати як повністю керовані владними маніпулятивними технологіями, особливо стосовно освітніх практик.</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020 Nataliya V. Kamardash https://periodicals.karazin.ua/philosophy/article/view/16633 ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ ЯК НЕЗАВЕРШЕНИЙ ПРОЄКТ РЕНЕ ДЕКАРТА (Рецензія на монографію А. М. Малівського “Незнаний Декарт: антропологічний вимір у філософуванні”) 2021-09-20T00:20:13+00:00 Ivan D. Zahriichuk zagrij@yahoo.com <p>Рецензія на монографію Анатолія Миколайовича Малівського «Незнаний Декарт: антропологічний вимір у філософуванні» (Малівський&nbsp;А.&nbsp;М. Незнаний Декарт: антропологічний вимір у філософуванні: монографія. Дніпро: Герда, 2019. 300 с.).</p> 2020-12-30T00:00:00+00:00 Авторське право (c) 2020