Гідроніми мови фольклору як об’єкт лексикографування: деякі зауваги та настанови щодо структурних та функційних параметрів словникового опису

Анотація

Фольклор є вагомим складником національної культури, а його словесні засоби істотно сприяли на певних етапах розвитку становленню літературного різновиду української мови. Дослідження мовного багатства народної усної словесності розкриває різноманіття культурної спадщини нашого народу, сприяє зміцненню національної свідомості. Мова фольклору давно потребує спеціального цілеспрямованого лексикографічного опрацювання. Значне місце в текстах усної словесної творчості посідають власні назви, зокрема гідроніми, які, крім суто інформативної функції, у текстах фольклору інколи виконують і художньо-образну. Гідроніми давно перебувають у полі зору лінгвістів. Інтерес до їх дослідження зумовлений насамперед тим, що це один із найдавніших типів власних назв. Сьогодні укладено словники, які спрямовані на нормалізацію правопису власних назв водних об’єктів, лексикографічні праці, у яких з’ясовується етимологія цих назв. Однак мова фольклору загалом і зокрема гідроніми, уживані в ній, не були досі об’єктом більш-менш системного лексикографічного опису. Мета статті полягає в представленні зразків лексикографічної параметризації наявних у мові українського фольклору найменувань водних об’єктів. Матеріалом для словникового опису слугував різножанровий фольклорний матеріал – вилучений із казок, легенд, переказів, балад на родинно-побутову тематику, дум, історичних пісень, пісень про кохання. Встановлено, що найуживанішими в текстах українського фольклору є гідроніми, що використовуються для називання водотоків (річок). Наявні також назви озер, морів, інколи ставків, водних переправ. Такі найменування можуть безпосередньо співвідноситися з дійсністю або інколи бути витвором народної фантазії. З’ясовано, що вигадані назви здебільшого функціонують у складі пелагонімів. Здійснюючи лексикографічний опис гідронімів фольклору, насамперед спираємося на традиційну модель словникової статті. Однак зона пояснення має відбивати специфіку цих власних назв – містити геопросторові показники, вказівку на вид водного об’єкта, відбивати за наявності художню своєрідність гідроніма, вжитого у фольклорі, передавати ті додаткові відтінки (міфологічні, символічні), яких він набуває в ситуації конкретного слововживання у тому чи тому фольклорному тексті.