Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Філологія»

Учитель з великої літери

2025-07-11T12:45:26+00:00

Світлій пам’яті Вчителя, Друга і Колеги професора Ігоря Муромцева

Пам’яті професора І. В. Муромцева

2025-07-11T12:45:27+00:00

Світлій пам’яті Вчителя, Друга і Колеги професора Ігоря Муромцева

Інноваційні артефакти неофіційного антропонімікону українського політикуму в сучасному метамодерному дискурсі

2025-12-07T22:37:24+00:00

Стаття присвячена вивченню сучасних тенденцій у неофіційному назовництві, насамперед неогенним дериваційним процесам. Автор ставить собі за мету дослідити інноваційні артефакти неофіційного антропонімікону українського політикуму як перші матеріально зафіксовані ознаки переходу до метамодерного дискурсу. У фокусі уваги перебувають прізвиська, зокрема оказіональні, представників вищого ешелону українського політикуму, зафіксовані в інтернет-просторі протягом останніх п’ятнадцяти років. Простежені закономірності реалізації традиційних антропонімних формул на сучасному етапі, а також залучення неузуального інструментарію для творення прізвиськ. З’ясовано, що оказіональні зразки, активно залучувані в епоху цифри до творення апелятивних і онімних інновацій, стають складнішими, набуваючи гібридних ознак. Указано на переорієнтування процесів номінації з об’єкта номінування на власне номінатора та прагматичне прагнення останнього зреалізувати власний лінгвокреативний потенціал. Підмічено, що монополярність номінацій, зокрема в консервативних системах на кшталт антропонімікону, протягом останніх тридцяти років поступово зміщується в бік полівекторності. Звернено увагу на антропоніми-енантіосеманти, у яких поляризоване значення розвивалося не з плином часу на підставі характеристик вторинного об’єкта номінування, а протягом нетривалого проміжку й стосовно того самого об’єкта номінування. Зауважено, що засвідчені мовленнєві артефакти виходять поза межі постмодерністського дискурсу. Висунуто гіпотезу, згідно з якою світоглядна парадигма представників українськомовної спільноти набуває метамодерних рис, що спричиняється
до творення контрастних і осцильованих онімів. Установлено, що домінантним у метамодерному дискурсі загалом і його мовленнєвих маркерах стає принцип маятника, коли полярні явища є не елементом бінарності, а коливального руху між різними аспектами буття.

Релігійні образи як маркери ціннісних трансформацій сучасних українців (на матеріалі колективної збірки поезій «Там, де вдома»)

2025-12-07T22:37:15+00:00

Актуальним напрямом у сучасній вітчизняній лінгвістиці є дослідження текстів різних жанрів щодо їхньої властивости фіксувати й передавати процес формування світогляду представників нації. Подібні студії потребують комплексного підходу – із залученням історичних, культурологічних, соціологічних, психологічних знань тощо. Це зумовлює необхідність випрацювати відповідну методологію досліджень, якою сьогодні є лінгвософія.

Метою нашої роботи визначаємо дослідження поетичних текстів колективної збірки «Там, де вдома» (2019 р.) щодо семантичної реалізації релігійних образів, які є константами українського мовомислення. Лінгвософський аналіз текстів чоловіків-воїнів і жінок-волонтерок у визначеному аспекті дозволяє зробити висновки щодо емоційного стану та моральних цінностей патріотично налаштованої частини українського соціуму періоду російсько-української війни. Спостерігаємо як традиційні реалізації релігійних образів, так і індивідуально-авторські, через які поети оприявнюють мотиви пошуку сенсу життя, зради, помсти, місіанства тощо. Найбільш представлені образи та мотиви християнської релігії, що реалізовані через низку номінацій (Бог, Господь, Всевишній, Месія, Христос; Богородиця, Богиня; Юда Іскаріот, Понтій Пілат; сотворення світу, вигнання людей із райського саду, причастя, Голгофа та ін.). Характерною рисою аналізованої поезії є мовотворення образів на перетині релігійного та мілітарного дискурсів, що на рівні тексту відбувається через активне залучення номінацій воєнних реалій. Розмаїття інтерпретацій релігійних образів і мотивів щодо аналізованих текстів дозволяє зробити висновки про світобачення та світовідчуття українців у складний історичний період та продемонструвати невичерпні можливості мови транслювати глибинні сенси.

Українське ім’я по батькові і мовно-правна безграмотність

2025-12-07T22:37:07+00:00

Сучасне буття української спільноти відзначається своєю швидкоплинністю й мінливістю. Деякі суспільні нововведення часто свідчать про некомпетентність їхніх авторів-творців і запроваджувачів, що своєю чергою призводить до негативних наслідків у найрізноманітніших сферах життєдіяльности; особливо помітними такі негаразди стають у разі втручання в основи, у вікові традиції. Наочним зразком-підтвердженням зазначеного стану є державний стандарт оформлення організаційно-розпорядчих документів, який набув чинності у вересні 2021р. Стандарт відзначається своєю орфографічною й стильовою безграмотністю, невмотивованістю, алогічністю й розпливчастістю частини його норм. Усупереч багатовіковим традиціям цим стандартом українцям заборонено використовувати в названих документах ім’я по батькові. У такий спосіб їх протиправно позбавлено передбаченого Конституцією України, іншими законодавчими актами права на ім’я (має три складники: прізвище, ім’я, по батькові) і його використання в усіх сферах життя. Крім того, цей стандарт змушує українців порушувати норми Українського правопису: замість нормативного написання прізвища з великої літери зобов’язує писати великими літерами все слово. Фактично в зазначений спосіб автори стандарту заклали спотворені норми державної мови в офіційних документах, порушили законодавчі норми, тим самим поставили обмеження і перешкоди громадянам у використанні державної мови. Зрештою, нововведення цього стандарту оприявнили низку проблем буття української спільноти, визначальними з-поміж яких є: належність рівня компетентности й відповідальности посадових осіб, державних установ й органів; права громадянина, їхнє дотримання і захист; збереження ідентичности української спільноти й рівности її з-поміж інших національних спільнот. Звичайно, за таких умов зазначені й інші особливості стандарту безсумнівно свідчать про протизаконність названих положень і недопустимість їхнього подальшого застосування.

Критичний дискурс Майка Йогансена

2025-12-07T22:36:58+00:00

У статті схарактеризовано особливості критичного дискурсу М. Йогансена на матеріалі текстів рецензій на словники. Визначено, що індивідуальний стиль мислення науковця, його творчі підходи до розв’язання певних проблем увиразнюються під час критичного оцінювання праць інших учених. Умотивовано актуальність розвідки, що зумовлена потребою аналізу рецензій М. Йогансена на словники, які є цінним складником його критичного дискурсу, осмислення і характеристики феномена його лінгвоособистості як рецензента.

Мета цього дослідження – схарактеризувати особливості критики словників та ознаки критичного дискурсу М. Йогансена на матеріалі рецензій на словники.

Рецензія на словник – це інструмент підвищення якості національної словникової продукції і водночас інтегральний жанр, що поєднує ознаки наукової комунікації, мовної критики й джерелознавства, які передбачають експертизу й оцінку словників. Жанр рецензії зреалізовується передусім у критичному дискурсі.

Установлено, що в проаналізованих рецензіях на словники виявляється авторська особистість критика М. Йогансена вглядового типу (термін Ю. Шевельова), а також рецензента з глибокою і широкою ерудицією, високим рівнем критичного мислення.

Визначено, що індивідуальність стилю критики М. Йогансена надзвичайно виразна, почасти з емоційно-експресивними конотаціями, які пов’язані з вираженням особистого ставлення рецензента до аналізованого матеріалу.

З’ясовано, що критичний дискурс М. Йогансена – це своєрідна інтелектуальна лабораторія, де він віддає частину себе й установлює цінність словників, здійснює їхній порівняльно-зіставний аналіз.

Відстежено оригінальні оцінні конструкції, якими пересипані рецензії, подекуди презентовані фразеологічними одиницями, що вияскравлюють сутність індивідуальних смислів мовної особистості критика.

Головний підхід М. Йогансена щодо оцінювання словників – постулювання концепції «вірності» українській мові, прагнення її розвинути з опертям на сучасні напрацювання і кращі здобутки національної лексикографії.

Гідроніми мови фольклору як об’єкт лексикографування: деякі зауваги та настанови щодо структурних та функційних параметрів словникового опису

2025-12-07T22:36:50+00:00

Фольклор є вагомим складником національної культури, а його словесні засоби істотно сприяли на певних етапах розвитку становленню літературного різновиду української мови. Дослідження мовного багатства народної усної словесності розкриває різноманіття культурної спадщини нашого народу, сприяє зміцненню національної свідомості. Мова фольклору давно потребує спеціального цілеспрямованого лексикографічного опрацювання. Значне місце в текстах усної словесної творчості посідають власні назви, зокрема гідроніми, які, крім суто інформативної функції, у текстах фольклору інколи виконують і художньо-образну. Гідроніми давно перебувають у полі зору лінгвістів. Інтерес до їх дослідження зумовлений насамперед тим, що це один із найдавніших типів власних назв. Сьогодні укладено словники, які спрямовані на нормалізацію правопису власних назв водних об’єктів, лексикографічні праці, у яких з’ясовується етимологія цих назв. Однак мова фольклору загалом і зокрема гідроніми, уживані в ній, не були досі об’єктом більш-менш системного лексикографічного опису. Мета статті полягає в представленні зразків лексикографічної параметризації наявних у мові українського фольклору найменувань водних об’єктів. Матеріалом для словникового опису слугував різножанровий фольклорний матеріал – вилучений із казок, легенд, переказів, балад на родинно-побутову тематику, дум, історичних пісень, пісень про кохання. Встановлено, що найуживанішими в текстах українського фольклору є гідроніми, що використовуються для називання водотоків (річок). Наявні також назви озер, морів, інколи ставків, водних переправ. Такі найменування можуть безпосередньо співвідноситися з дійсністю або інколи бути витвором народної фантазії. З’ясовано, що вигадані назви здебільшого функціонують у складі пелагонімів. Здійснюючи лексикографічний опис гідронімів фольклору, насамперед спираємося на традиційну модель словникової статті. Однак зона пояснення має відбивати специфіку цих власних назв – містити геопросторові показники, вказівку на вид водного об’єкта, відбивати за наявності художню своєрідність гідроніма, вжитого у фольклорі, передавати ті додаткові відтінки (міфологічні, символічні), яких він набуває в ситуації конкретного слововживання у тому чи тому фольклорному тексті.

Асоціативно-вербальне поле концепту як маркер національної мовної свідомості

2025-12-07T22:36:42+00:00

Статтю присвячено проблемі універсального і національно-специфічного у мовній свідомості представників різних етносів. Метою дослідження є виявлення спільних рис та національної специфіки мовної свідомості українців, росіян і болгар на базі порівняльного аналізу семантичної структури асоціативно-вербального поля «народ», що об’єктивує важливий для української, російської та болгарської картин світу лінгвокультурний концепт.

Актуальність роботи зумовлена значимістю компаративного вивчення асоціативно-вербальних полів у контексті характерної для сучасної антропоцентричної лінгвістики актуалізації міжкультурного аспекту дослідження концептів, національної мовної свідомості і лінгвокультури в цілому.

Емпіричною базою роботи послугували дані «Слов’янського асоціативного словника», створеного за результатами вільних асоціативних експериментів, проведених з носіями чотирьох слов’янських мов (російської, української, білоруської і болгарської) наприкінці 90-х років ХХ ст.

У результаті дослідження було встановлено, що асоціативно-вербальні поля виявляють багато спільних рис в інтерпретації концепту «народ» мовною свідомістю українців, росіян і болгар. Так, ядро концепту формують когнітивні ознаки «люди, натовп», «чисельність», національні та державно-політичні характеристики, хоча місце цих ознак у ядерній зоні концепту в межах національних лінгвокультур відрізняється (в українській домінує національний аспект, у російській і болгарській – ознаки «натовп», «люди»). Різною мірою, але актуалізовані у структурі концепту ідеї сили та величі, єдності, страждання та приниження. Оцінна зона концепту в усіх трьох мовах є амбівалентною. Проте порівняльний аналіз асоціативних полів дозволив виявити і значну кількість національно-специфічних реакцій на стимул «народ». Отже, культурно-історичні особливості, національно-ментальні розбіжності трьох слов’янських народів зумовлюють специфіку їхньої мовної свідомості, яка відбивається у структурі і конкретному наповненні відповідних асоціативно-вербальних полів на рівні як ядерної зони концепту, так і його периферії.

Суб’єктивна модальність як антропоцентрична характеристика тексту та мовної особистості

2025-12-07T22:36:33+00:00

Суб’єктивна модальність посідає провідне місце у переліку текстових категорій, що виокремлені сучасними дослідниками категоріального апарату тексту, оскільки пронизують увесь текстовий простір та є головною складовою образу автора. Мета статті – розглянути категорію суб’єктивної модальності як одну з фундаментальних текстових категорій, що визначає специфіку всіх інших категорій у тексті художньої літератури. Узагальнено різні точки зору щодо природи явища модальності та критеріїв виділення її типів. Детально описуються два основних типи модальності – об’єктивна та суб’єктивна, хоча підкреслюється, що межа між ними здебільшого умовна. Аналізуються засоби вираження модальності. У статті йдеться про суб’єктивну модальність як вияв авторського віддзеркалення світу в тексті художньої літератури та підкреслюється, що лише суб’єктивна модальність стає текстовою категорією. Цей тип модальності набуває ще більшого значення в рамках антропоцентричної парадигми, яка є провідною в сучасних філологічних дослідженнях. У статті також висвітлюється співвідношення категорії суб’єктивної модальності з категоріями оцінки та інтенціональності. Вияв авторської позиції та намірів робить суб’єктивну модальність найважливішою ознакою тексту, а її аксіологійна спрямованість відбиває прагматику художніх текстів через застосування індивідуальних стилістичних засобів та інших мовних та літературних прийомів. З розвитком філологічної науки, з виокремленням лінгвістики тексту в самостійну наукову дисципліну, модальність в останні десятиліття почала розглядатися і як категорія тексту. Дослідження суб'єктивно-модальних чинників у тексті уможливило вчених зробити висновки про те, що модальність є категорія, що вона притаманна тексту, і що суб'єктивна модальність є універсальною категорією художнього тексту.

Семантичні єдності для позначення концепту «війна в Україні» (на матеріалі англійської, німецької та української мов)

2025-12-07T22:36:25+00:00

Війна в Україні, так само як і будь-які інші історичні події, є поштовхом для створення певних семантичних єдностей для позначення нових явищ. Широка медійна репрезентація подій в Україні у засобах масової комунікації як всередині країни, так і за кордоном, вимагає особливо обережного ставлення до термінології війни задля унеможливлення некоректних тлумачень подій та явищ. Саме тому важливо не тільки конкретизувати україномовну термінологію для позначення явищ війни, але й порівняти її з наявними термінами в інших мовах.

Метою цієї статті є аналіз тенденцій утворення та використання семантичних єдностей для позначення концепту «війна в Україні» на матеріалі наукових та науково-популярних статей, опублікованих в україно-, англо- та німецькомовних джерелах протягом 2022–2024 років.

Відслідкувати та проаналізувати процеси утворення та використання семантичних єдностей для позначення концепту «війна в Україні» є актуальним з точки зору лінгво-семантичних досліджень, оскільки ці процеси забезпечують наукові засади «термінотворчої роботи», яка спрямована на створення нових українських термінів-відповідників для іншомовних термінів.

Хоча журналістика має базуватись на принципах об’єктивності і нейтральності, ми вважаємо, що міжнародні журналісти не повинні і не мають залишатись нейтральними в оцінці сучасних подій в Україні. Найбільш політично коректними з точки зору юридичної оцінки ситуації в Україні є, на нашу думку, семантичні єдності з конотативним компонентом негативної оцінки які широко вживаються в англомовних джерелам масової комунікації.

Загарбницька війна Росії проти України стала поштовхом для створення та використання певних семантичних єдностей, які містять в собі негативну оціночні конотацію, використовуються в певних контекстах і відбивають різко негативне ставлення світової спільноти до агресивних дій країни-загарбника.

Специфіка використання графічних засобів упливу в дискурсі медичної реклами

2025-12-07T22:36:17+00:00

Статтю присвячено аналізу специфіки використання графічних засобів упливу в дискурсі медичної реклами. Здійснений аналіз фактичного матеріалу підтвердив що, продуктивність рекламного повідомлення як складного багатокомпонентного утворення визначається характером взаємодії вербального і невербального складників. Залучення семіотичних ресурсів невербальної природи зумовлене тим, що саме вони миттєво апелюють до внутрішнього світу реципієнта, закладаючи міцні підвалини для успішної реалізації планів та задумів продуцента. Спектр візуальних (графічних) компонентів, якими послуговуються під час створення рекламних повідомлень, – широкий та необмежений.

Обґрунтовано використання засобів графічної організації: шрифтове варіювання (капіталізація, вживання шрифту різного розміру та різного типу, кольорове виокремлення літер, слів, частин слова), прийом локалізації тексту, засоби параграфеміки, пунктуаційне варіювання, що привертають увагу споживача до найбільш важливих фрагментів тексту, забезпечують легку читабельність, якісне сприйняття інформації та її запам’ятовування.

Доведено продуктивність шрифтового варіювання, що використовується для виокремлення ключової інформації, підкреслення вагомого компоненту тексту, акцентування певної частини слова або окремих сегментів у слові. Встановлено, що особливий ритм створює використання шрифтів різного розміру (прийом спаданої градації, чергування розмірів шрифту). Використання різних типів шрифту формує позитивний настрій, надає рекламному тексту яскравого та візуально привабливого образу. Підкреслено високий інформативно-прагматичний потенціал кольору шрифту. Яскраві кольори роблять повідомлення помітним, привабливим, полегшують його зорове розуміння, а комбінація шрифтових кольорів сприяє злиттю всіх елементів рекламного тексту в одне гармонійне візуальне ціле. Зазначено, що впливовим на адресата є прийом локалізації тексту, який визначається перш за все його функційністю. Виокремлено засоби параграфеміки, засоби іконічної мови, використання піктограм, пунктуаційне варіювання.

Висвітлені засоби надають рекламному повідомленню оригінальності, неповторності та ексклюзивності.

«Місяць і мідяки» С. Моема як «прихований» передтекст повісті Д.Фаулза «Вежа з чорного дерева»

2025-12-07T22:36:09+00:00

Роман С. Моема «Місяць і мідяки» уперше розглянуто як передтекст повісті Д.Фаулза «Вежа з чорного дерева». Його присутність не означена цитатами, власними іменами чи іншого типу маркерами, які швидко актуалізують інтертекст, маркери менш наочні – конвенції жанру, мотиви і т. п. у «Вежі з чорного дерева» прочитуються не настільки легко, що дозволяє говорити про «Місяць і мідяки» як передтекст, умовно кажучи, прихований.

Метою дослідження є оприявнення роману Моема в ролі передтексту «Вежі з чорного дерева» та осмислення його функціонування в цій ролі.

Наведено аргументи присутностості роману Моема у ролі передтексту в повісті Фаулза, продемонстровано форми цієї присутності та простежено її функції. Виявлено, що образ Генрі Бреслі демонструє типологічну спорідненість з протагоністами характерної для першої половини ХХ ст. моделі роману про митця, репрезентативним твором якої є «Місяць і мідяки». Цілеспрямовану увагу Фаулза до роману Моема засвідчують збіжності з ним на різних поетикальних рівнях його повісті, передусім – акцентація Фаулзом вітаїстичного первеня в образі Бреслі, який складає основу образу митця та розуміння мистецтва і у Моема. До аналізу залучено заключну новелу збірки – «Енігма», яка містить алюзії на поворотний сюжетний момент роману Моема – зникнення; вихід за межі повісті аргументовано тим, що твори у збірці Фаулза взаємоповʼязані.

Здійснений науковий пошук дозволяє говорити про цілеспрямоване залучення Фаулзом роману Моема при створенні «Вежі з чорного дерева», передусім образу Бреслі. Є всі підстави вважати, що вирішальним фактором добору цього передтексту є втілена в образі Стрікленда потужна вітальна сила, яка трактується Моемом як джерело мистецтва; ту саму позицію відстоює Генрі Бреслі в полеміці з Девідом Вільямсом. Відсутність експліцитних алюзій на «Місяць і мідяки» в повісті Фаулза підводить до висновку, що їх уникнення входило до виробленої письменником стратегії роботи з передтекстом.

Посттравматичний наратив і стратегії долання травми у романі Лінор Горалік «Зошит Катерини Суворової»

2025-12-07T22:36:00+00:00

Стаття досліджує роман Лінор Горалік «Зошит Катерини Суворової» крізь призму наративних стратегій репрезентації травми. Особливу увагу приділено художній репрезентації травматичних наслідків каральної психіатрії, що розглядаються у широкому соціокультурному та історичному контексті. У роботі використано міждисциплінарний підхід, який поєднує концепції trauma studies та наративної теорії, зокрема поняття «acting out» і «working through» (Д. ЛаКапра), а також поняття про ненадійну наративну інстанцію.

Аналіз тексту демонструє, що наративна структура роману побудована на фрагментарності, повторюваних мотивних елементах та псевдодокументальних вставках, які підкреслюють травматичний досвід головної героїні. Вигадане місто Тухачевськ, де відбувається дія, постає як інверсія петербурзького міфу, що створює додатковий рівень інтерпретації простору репресій та відчуження. Особливий акцент зроблено на ескапістських механізмах, які використовує головна героїня для компенсації втрати ненародженої дитини: уявний світ, насичений християнською символікою, поступово руйнується під впливом зовнішніх обставин, що супроводжує процес пропрацювання травми. Уявний світ головної героїні постає не просто як засіб захисту від реальності, а як складний механізм трансформації травматичного досвіду, що дозволяє простежити тонку межу між переживанням втрати та можливістю її осмислення.

У статті також розглянуто проблему ненадійного наратора та подвійного кодування тексту: зовнішній погляд оцінює Катерину Суворову як божевільну, тоді як її внутрішній наратив свідчить про процес інтеграції травматичного досвіду. Таким чином, автор статті пропонує читати роман Горалік не лише як текст про репресії та їхні наслідки, а й як багаторівневу художню рефлексію над механізмами пам’яті, духовного опору та реконструкції травматичного минулого.

Містицизм як філософська основа символістського театру Моріса Метерлінка

2025-12-07T22:35:51+00:00

Актуальність даної теми зумовлена науковою новизною дослідницького підходу до вивчення драматургії М. Метерлінка, його світоглядних ідей на основі містицизму, а також потребою простежити вплив символізму драматурга на сучасну культуру, сучасний театр та літературу.

У цій роботі зроблено спробу проаналізувати та простежити, яким чином концепції містицизму стали основою для створення унікального театрального світу М. Метерлінка, які елементи містицизму присутні у його п’єсах та есеях, як вони формують атмосферу тематики творів. Також у дослідженні визначено, що світогляд драматурга сформувався під впливом захоплення «філософією життя» А. Шопенгауера і Ф. Ніцше, а також його релігійності і свободи мистецької думки. Простежено взаємозв’язок містицизму та символізму, розкрито сутність містицизму як течії, її поняття та концепції з метою порівняти їх з постулатами та світоглядними ідеями М. Метерлінка, що висвітлені у його п’єсах та філософських есеях. Отже, у цій статті доведено, що в контексті європейського літературного містицизму, символізм Метерлінка слід розуміти через призму загальнолюдських істин і пошуку сенсу буття, які перебувають в деякій опозиції до традиційно догматичних християнських уявлень, саме через їх містичний та гностичний характер. Розкрито, що містицизм М. Метерлінка проявляється крізь символи мовчання, статику, тишу, темряву як того, що не лише може викликати тривогу і страх перед Невідомим, але і здатне зупинити та викликати бажання замовчати, щоб почути та зануритися у пізнання цього Невідомого. Тож, через особливості філософії містицизму у символістському театрі М. Метерлінка, дане дослідження демонструє його винятковий погляд на функцію і сутність літератури, зокрема театрального мистецтва, в контексті «нового театру».

Сюжет про хрещення княгині Ольги в бароковій прозі України

2025-12-07T22:35:43+00:00

Проблема літературної рецепції сюжету про хрещення княгині Ольги має актуальне значення з огляду на досвід розв’язання дилеми вибору цивілізаційної стратегії Руси-України, відображену в цьому епізоді. Ранньомодерна доба в історії України характеризується драматичним протистоянням двох векторів розвитку: інтегрування в Польсько-Литовську державу зі збереженням власної ідентичності чи поєднання з Московським царством на підставі конфесійної тотожності.

Стаття має на меті показати, як тенденційне тлумачення вибору княгинею Ольгою між Римом і Константинополем стало істотним знаряддям виходу України поза європейський цивілізаційний простір у тенета «русского міра».

Автор оперує методом деконструкції літературних стереотипів та історичних міфологем.

Літописна інтерпретація прийняття християнства княгинею Ольгою, подана в «Повісті временних літ» під 6463 (955) роком, стала одним із чинників закріплення Київської митрополії в сфері впливу Константинопольського патріархату, інспірованих церковним розколом 1054 р. В перебігу полеміки про юрисдикційну належність Київської митрополії, що розгорнулася після проголошення Берестейської унії 1596 р., прийняття княгинею Ольгою хрещення в Константинополі з рук патріарха за участи імператора використовується за аргумент на користь споконвічної належності Української Церкви до сфери впливу елліністичного Сходу. Тим часом історичні джерела спростовують саму можливість перебування княгині 955 р. в Константинополі. Натомість курйозний сюжет «Повісті временних літ» про хрещення Ольги вельми імпонує грайливому консептизмові барокового дискурсу й доволі природно вмонтовується в нього. Хоча саме в XVII ст. розпочинається критичний аналіз агіографічних джерел, здійснюваний насамперед конгрегацією болландистів, українські автори, складаючи данину порівняльному аналізові «Повісті временних літ» та інших історичних пам’яток, прагнуть зберегти антизахідне підґрунтя сюжету про хрещення княгині Ольги. Димитрій Туптало посилює провізантійські акценти, шукаючи у виборі християнського імені «Олена» паралелей між руською княгинею та римською імператрицею, з іменем якої пов’язується низка далекосяжних ініціатив з епохи утвердження християнства у ролі легальної релігії.

Висновком із проведених спостережень є фатальна роль барокової міфологізації епізоду хрещення княгині Ольги в самоідентифікації українських християн та визначення ними свого місця в цивілізаційному просторі Європи.

Між логосом та голосом: авдіальний простір «Повісті про санаторійну зону» Миколи Хвильового

2025-12-07T22:35:34+00:00

На помежів’ї філософії, психоаналізу та літературознавства у другій половині ХХ століття досліджувано письмо як мінливу та тяглу модерністську практику, зосібна французьки філософи Ролан Барт та Юлія Крістева звертають увагу на матеріальні характеристики письма. У статті означено деякі теоретичні аспекти такого інтердисциплінарного аналізу письма та його потенції в українській модерністській літературі. Письмо Миколи Хвильового має особливі тактильні, візуальні та авдіальні прикметності, які можливо оприявнити, якщо залучити деякі теоритико-методологічні формації на помежів’ї філософії та літературознавства. Тим вдасться нюансувати стратегії творення персонажів як «безґрунтовних романтиків».

Мета статті – проаналізувати авдіальний простір «Повісті про санаторійну зону» М. Хвильового та його стосунок до творення персонажів як «безґрунтовних романтиків»

Теоретико-методологічний базис – це теорія голосу Младена Долара, ґрунтованої на лаканівському та фройдівському варіантах психоналізу. Залучено також теорії письма та його матеріальности Юлії Крістевої, Ролана Барта та теорію трагедійности Жака Лакана.

Проаналізовано авдіальний простір «Повісті про санаторійну зону» М. Хвильового за допомогою психоанілітичної теорії голосу. Увиразнено два ектремуми: німотний потяг до смерти та галас життя. Головний персонаж анарх опиняється по той бік трагедії та віддається німотному потягу смерти, тим він залишається без ґрунту у звичному життєвому плині, його матеріальности. Специфічна природа голосу як психо-фізичного явища доповнює концептуальне поле «безґрунтянства» як засадничого принципу тривання суб’єктів у модерністському письмі М. Хвильового.

У дослідженні зроблено спробу окреслити теоретичні засади для аналізу категорії письма, її матеріальних аспектів в українському модернізмі, проаналізовано авдіальний аспект матеріальности письма М. Хвильового.

Тип героя в пост-«уліссівському» модернізмі (на матеріалі романів Р.Музіля й В. Ґомбровича)

2025-12-07T22:35:25+00:00

Останнім часом у зарубіжному літературознавстві з’явилися наукові праці, де робиться спроба переосмислення звичних уявлень про модернізм. Водночас системному розумінню модернізму бракує періодизації: розмежування його «класичного» етапу, що представлений творами «батьків-основоположників» модерністської прози Дж. Джойса, Ф. Кафки й М. Пруста, і етапу наступного – 1930-х років, коли вплив цих письменників на літературу грандіозний і вона разом із наслідуванням їм намагається вийти з-під їхнього впливу.

Мета статті – описати й схарактеризувати тип героя в модерністських романах 1930-х років у порівнянні з головними героями «Улісса» Дж. Джойса, що надасть можливість відокремити цей етап розвитку модернізму від «класичного» і сприятиме більш глибокому розумінню загальної проблематики й картини світу модерністських творів епохи 1930-х.

Методологічною основою є концепція М. Кундери щодо еволюції жанру новітнього роману в трьох «таймах», де третій – модерністський представлено романістикою 1930-х, зокрема В. Ґомбровича і Р. Музіля.

Центральні герої романів «Людина без властивостей» Р. Музіля Ульріх і «Фердидурке» В. Ґомбровича Юзьо, як і головний герой «Улісса» Дж. Джойса Леопольд Блум, за характером і своїм положенням у соціумі й світі є «евріменами», «людинами взагалі»: вони одночасно «і» й «і» та «недо-» й «недо-». Однак те, що вони інтелектуали, одинаки і за своєю сюжетною роллю – сини, а не батьки, як Блум, уподібнює їхні образи Стівенові Дедалові – іншому головному героєві «Улісса». Таким синтетичним, стівено-блумівським типом героя в романі В. Ґомбровича фабульно розкривається концепція «незрілості» і в романі Р. Музіля – «людини без властивостей», котрими в цих творах осмислюється світогляд і проблематика епохи 1930-х як епохи утвердження масового суспільства, де проблема особистості постає особливо гостро.

«Меч покарання» Русі: творення образу Андрія Юрійовича (Боголюбського) у Київському літописі

2025-12-07T22:35:16+00:00

Київський літопис ХІІ ст. є не лише важливою історичною, а й високохудожньою пам’яткою давнього українського письменства своєї доби. Водночас багато аспектів поетики цього твору досі чекають свого вивчення.

Метою цієї розвідки є дослідження засобів художнього конструювання образу князя Андрія Боголюбського, який був ворогом Києва і прагнув створити нову «велику столицю» у Заліссі.

Актуалізовано, що автором записів про Андрія, які потрапили до Київського літопису, вважається Кузьмище Киянин – милостник цього князя, який отримав завдання прославити його. Тому твір рясніє численними оповідями про князя-патрона Кузьми, які послідовно формують образ благородного, боголюбивого і богообраного володаря. Аналізом тексту підтверджено, що правдоподібності цим дописам мав додати модельований автором ефект присутності через деталізацію окремих епізодів. Вони чітко вирізняються на тлі загального плину оповіді. Починаючи від першої короткої згадки за 1147 рік і завершуючи детальним описом вбивства Андрія, автор цих записів не залишає сумнівів у тому, що метою його праці було нав’язування реципієнту ідеї про його унікальність і святість. Книжник змоделював мозаїчний життєпис свого героя, його біографію у найвидатніших діяннях.

Акцентовано, що деталі літописної оповіді натомість підтверджують, що Андрій не був популярним і шанованим ні серед найближчих підлеглих, ні серед простолюду. Він пішов проти конвенційних вимог часу, нехтував церковними канонами, ігнорував інших носіїв влади. Бачення Андрієм влади, способів її отримання і передачі наступникам зробили його «чужим серед своїх».

Підсумовано, що Андрій Боголюбський уявляв себе караючим «мечем Божим», а його літописець доклав чимало сил і таланту для створення відповідної інформаційної картинки у літописі.

Діалог прози й поезії у творчості Доріс Лессінг (роман «Альфред і Емілі» й ліричний цикл «Чотирнадцять поезій»)

2025-12-07T22:35:08+00:00

Статтю присвячено творчості сучасної англійської письменниці, нобелівської лауреатки Доріс Лессінг. Об’єктом аналізу є останній роман мисткині «Альфред і Емілі» (2008) і поетичний цикл «Чотирнадцять поезій» (1959), в яких було виявлено глибинний мотивний взаємозв’язок. З’ясовано, що мотив пам’яті є ключовим у цих творах авторки, а мотиви, що корелюють з ним (зокрема, війни-катастрофи, дитинства, забуття та провини), створюють спільне асоціативне поле.

Останній роман Д. Лессінг, який тематично вписується в дискурс текстів про Першу світову війну, виявляє риси автофікціонального твору. Авторка органічно поєднує у творі документальність і вимисел, створюючи особистісну історію початку ХХ століття. Письменниця вдається до альтернативного розвитку історії: вилучає травматичну для людства подію (Першу світову війну) із роману, тож історія набуває рис суб’єктивності. Друга частина твору, яка є документальною, дисонує з першою, викриваючи трагічні наслідки Великої війни. Д. Лессінг намагається осягнути природу війни як катастрофи через травматичний досвід декількох поколінь.

Романні події пов’язані з долею батьків Д. Лессінг – Альфреда й Емілі, що зазначено в заголовку роману. Фікційна й документальна частини твору мають символічні підзаголовки («Альфред і Емілі: новела», «Альфред і Емілі; два життя»). Паратекстуальні елементи роману виконують декілька функцій: сугестивну (заголовок; епіграф – рядки з твору Д. Г. Лоуренса «Коханець леді Чаттерлі»), рефлексійну (передмова та авторські коментарі; енциклопедична стаття), візуальну (фотографії із сімейного архіву).

Доведено, що ліричний цикл «Чотирнадцять поезій» можна розглядати з погляду інтертекстуальності як автоконтекст до роману «Альфред і Емілі». Лейтмотив пам’яті унаочнює змістовний зв’язок твору «Альфред і Емілі» й поетичного циклу. І лірична героїня, і персонажі роману занурені у власні спогади і демонструють екзистенційну беззахисність особистості перед катастрофою-війною. Для персонажів їхнє дитинство символізує безпечний і затишний світ-дім, однак і він позначений батьківським досвідом, пронизаним війною.

«Nature mort» vs «still life» у поезії «Натюрморт» І. Калинця: між лірикою і живописом

2025-12-07T22:34:59+00:00

У сучасному літературознавстві актуальною є проблема вивчення творчості українських шістдесятників, зокрема інтермедіальної компоненти. Праці науковців свідчать, що багатий матеріал для дослідника пропонує лірика Ігоря Калинця.

Метою цієї статті є висвітлення літературно-живописних кореляцій у вірші «Натюрморт» з опертям на інтермедіально-компаративний аналіз.

Проаналізовано композицію картини українського художника, який обрав середній масштаб зображення, що дозволяє достатньо детально промалювати елементи. Перша строфа вірша «Натюрморт» передає синкретичну природу картини, яка містить елементи інтер’єру, пейзажу та власне натюрморту. Відчувається «скупченість» «героїв» цього полотна, але картина не перевантажена семіотично. Кожен елемент покликаний до встановлення рівноваги та гармонії. Ту саму інтенцію транслює вірш Ігоря Калинця: на початку твору тричі повторено епітет «затишний». Проаналізовано прийоми «картина в картині» та «повтор без повтору».

Подальший розвиток ліричного сюжету приводить до опозиції «nature mort» vs «still life» («мертва природа» vs «втишене життя»). Ця антонімічна пара може бути прочитана крізь призму дихотомії «ерос і танатос» (любов, щастя і смерть, деструкція). І. Калинець обирає ерос і відкидає танатос, що промовисто свідчить про світоглядні домінанти в його житті, про неабияку силу волі в’язня сумління, вміння бачити й шанувати життя в усіх його проявах.

Зроблено висновок, що вірш містить формально-жанрові ознаки ритурнеля та тріолета.

Роздуми над філософсько-інтермедіальними інтенціями І. Калинця у вірші “Натюрморт” узагальнює думка, що для поета органічно-правдивими є відчуття гармонії в душі, закоханості у життя, які природно переростають у прагнення гармонізувати довкілля. «Втишене життя» бере гору над «мертвою природою».

Іоаникій Ґалятовський у перекладі Самуїла Бакачича: рецепція і трансформація

2025-12-07T22:34:51+00:00

Статтю присвячено дослідженню перекладацьких трансформацій у циклі оповідань про Богородичні чудеса, запозичених з книги «Ключ разумѣнія» І. Ґалятовського з метою їхньої адаптації до сербсько-болгарського лінгвокультурного контексту. Перекладач Самуїл Бакачич додає оповідання Ґалятовського до свого перекладу антологійного циклу «Чудеса Богородиці» грецького автора Агапія Ландоса.

Дослідження ґрунтується на основі аналізу Венеціанського автографа Бакачича (друга пол. XVII ст., Національна бібліотека імені Святого Марка, Венеція, шифром 297) та книги І. Ґалятовського 1659 р. «Ключ разумѣнія».

З’ясовано, що характер та особливості лексичних, лексико-граматичних, граматичних та стилістичних перекладацьких трансформацій доводять прагнення Бакачича максимально повно, точно й адекватно відобразити зміст вихідного тексту, однак разом з тим виявляє цілеспрямоване намагання книжника адаптувати текст для його адекватного сприйняття етнічно відмінною, хоча і генетично спорідненою, аудиторією. Підкреслено, що функція перекладача часом переростає до функції співавтора. Відзначено, що в результаті перекладу відбувається нейтралізація яскраво вираженої орієнтації І. Ґалятовського на народну мову та заміна живомовних особливостей та засобів української мови XVII ст. на властиві класичній мові церкви лінгвістичні одиниці. І хоч Самуїл Бакачич не зазначає джерела доповнення циклу оповідань Ландоса, поширення антологійної збірки про чудеса Богородиці на балкансько-слов’янському просторі сприяло інтеграції творчості Ґалятовського до літературного процесу південнослов’янських народів.