https://periodicals.karazin.ua/philology/issue/feed Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Філологія» 2020-01-11T16:05:37+02:00 Безхутрий Юрій Миколайович philology@karazin.ua Open Journal Systems <p>Фахове видання з філологічних наук (літературознавство).</p> <p>Вісник містить оригінальні статті, присвячені актуальним проблемам сучасного мовознавства та літературознавства, а також огляди книг.</p> <p>Призначений для науковців, аспірантів, докторантів, студентів філологічного напрямку та всіх, хто цікавиться проблемами філології.</p> https://periodicals.karazin.ua/philology/article/view/15184 Репрезентація концепту ТОТАЛІТАРИЗМ в романі Джорджа Орвелла «1984» 2020-01-09T19:25:08+02:00 Анна Підгорна levchenkoanna79@gmail.com <p>Стаття присвячена дослідженню лінгвальної репрезентації концепту ТОТАЛІТАРИЗМ в романі Дж. Орвелла «1984». Цей концепт є ключовим у романі, адже репрезентацію специфіки та функціонування тоталітарного режиму можна вважати основною ідеєю роману. Автор намагався показати, яким чином працює тоталітаризм, які механізми запускають його в дію і як підтримуються контроль над розумом громадян, які вимушені існувати у країні, де панує тиранія. Лінгвоконцептуальний аналіз ключового концепту роману, що пропонується у статті, показує за рахунок яких мовних засобів автор досягає найточнішої репрезентації світу тоталітаризму. Зважаючи на те, що тоталітарна влада ніколи відкрито не визнає того, що вони намагаються повністю контролювати дії і, навіть, думки громадян, Орвелл репрезентує концепт ТОТАЛІТАРИЗМ через інші концепти та їх вербалізацію. Так, влада, страх, пропаганда та спостереження є тим інструментарієм, що тримає людей під контролем. Саме тому вважаємо, що актуалізація однойменних концептів допомагає автору твору відтворити світ тоталітаризму без безпосереднього найменування ключового концепту роману. Окрім самого імені концепту, вищеокреслені концепти вербалізуються також синонімами до імені концепту та іншими одиницями, що асоціюються із концептом, включаючи і доволі незвичні колокації, аналіз яких, однак, дозволяє віднайти приховані значення аналізованих концептів. При дослідженні засобів вербалізації також приділялася увага атрибутивним одиницям, які, використовуючись у поєднанні із активізаторами концептів, виявляли авторське ставлення до певного поняття. Окрім того, слід підкреслити домінантну кількість абстрактних іменників, що несуть додаткове стилістичне забарвлення та посилюють відчуття невпевненості у майбутньому, що є характерною рисою політики тоталітаризму. В цілому, аналіз мовних одиниць-активізаторів показав, що переважна більшість концептів роману об’єктивується лексичним шляхом, хоча окрему увагу привернуло частотне застосування пасивного стану, що також підкреслює непрямим шляхом залежність громадян від рішень керівників країни, де панує тоталітаризм.</p> 2020-01-09T00:00:00+02:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/philology/article/view/15185 Імагологічні моделі у трилогії «Експедиція „Гондвана”» Леоніда Тендюка 2020-01-09T19:34:51+02:00 Ілона Смаглій berehotaku@gmail.com <p>У статті досліджується проблематика імагології на матеріалі трилогії «Експедиція „Гондвана”» Л. Тендюка. Розглянуто основоположний для імагології концепт «свої» – «чужі», порушуються питання стереотипів національного мислення щодо образів інших народів, зокрема й таких, з якими існують ворожі або дружні стосунки. При цьому образ «чужого», розкриваючись через рецептивно-оцінювальний апарат, характеризує власне суб’єкт з його самосвідомістю і системою цінностей. Протистояння у творі двох ворогуючих країн – Радянського Союзу та Америки – втілюється в моделі «свій» ↔ «абсолютно чужий». Усвідомленні героєм Василем Гайовим та його товаришами «неоднорідності» «чужих» свідчить про суб’єктивну симпатію як базис імагологічних уявлень. Їхні уявлення про «хороших» американців втілюються в моделі «свої» ↔ «чужі, які потенційно можуть бути своїми». Знайомство головного героя із в’єтнамцем Чангом переводить останнього в стан «свого» і скріплюється довірою та взаєморозумінням іх ним та іншими піддослідними в’єтнамцями. Така модель взаємин будується за схемою «я (свій)» ↔ «абсолютно чужий» → «свій». Під цю схему підпадає і знайомство з Лотою, яка безапеляційно визнається за «свою», хоча й працює на ворога. Зустріч дослідників із тубільцями атолу Хібоко репрезентує зіткнення різних культур, але під час спілкування між ними опозиційна модель «свій» − «чужий» трансформується в ієрархічну, бо аборигени визнають вищість прибульців як богів. Перебування моряків серед тубільців можна зобразити як модель «я (свій)» → «чужий». «Свій» простір на кораблі «Садко» для героя Гайового засвідчений рецепцією на тактильному, вербальному, гастрономічному, мистецькому рівнях. Корабель як мінімодель рідної землі стає центром упорядкованого «свого» простору, що протиставляється хаосу «чужого».</p> 2020-01-09T00:00:00+02:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/philology/article/view/15186 Тотемна залежність персонажів роману С. Процюка «Тотем» 2020-01-09T19:38:30+02:00 Анна Черниш ukrlit@sspu.edu.ua <p>Стаття присвячена психологічному розкодуванню тотемної залежності одного з головних героїв роману С. Процюка – батька Віктора. Тотем у творі змодельований як метафора людської деструкції, що полягає у прояві блуду, страху, ненависті, аморальності, безвідповідальності, моральної та психологічної індиференції, інстинктивних бажань до інтиму, патологічному уявленні про світ, викривлених формах стосунків між людьми тощо. Він базований на похоті й зневірі, що знищують персонажів на різних рівнях становлення – особистісному, психологічному, культурному, національному. Встановлено, що батько Віктора у романі С. Процюка змодельований з декількох позицій – батька, чоловіка й коханця. Функціональне навантаження батьківської місії у творі зводиться до ненависті до свого сина Віктора, його психологічній травматизації; функція Вікторового батька як чоловіка полягає у виформовуванні дискурсу морального та фізичного мазохізму, базованого на похоті, байдужості до почуттів Марії, а також створенні напруги і соціальної дистанції між колишнім подружжям; найрозлогіше тотемна залежність героя представлена у його функції коханця, залежного від жіночого тіла й утіхи, спрямованого на отримання фізичного задоволення й вироблення власної філософії вільних стосунків.</p> <p>Тотем у романі обґрунтований як деструктивний механізм, що має властивість передаватися генетично, програмуючи наступні покоління інфіковані тотемом, на автодеструкцію, тотемну залежність, дисгармонійність, моральне і навіть фізичне виродження. Встановлено, що герой був індиферентним до сімʼї та соціального життя через свою безвідповідальність, аморальність, легковажність, авантюризм, здатність до численних адюльтерів. Вплив тотему призвів героя до морального виродження й вразливості до інстинктивності. Руйнівний вплив тотему наприкінці життя призвів до усвідомлення батьком Віктора марнотності, суєтності й проминальності життя, розвінчуючи пафос адюльтерства й авантюризму.</p> 2020-01-09T00:00:00+02:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/philology/article/view/15187 Різновиди хронотопу в новелі «Вбивство на вулиці Морг» Едгара По 2020-01-09T20:02:07+02:00 Наталія Шерстюк nataliasherstiuk@gmail.com <p>У статті аналізуються особливості часопростору в новелі «Вбивство на вулиці Морг» американського письменника ХІХ століття Едгара Аллана По. Метою статті є ґрунтовний аналіз художнього хронотопу як особливого способу впливу на читача та виокремлення особливостей часу і простору в аналізованому творі. Е. По був зачинателем «детективної новели», жанровими особливостями якої є опис дедукції героя, тонкий ґрунтовний аналіз події, узагальнені логічні, математично точні міркування. Константними у такому типі новел є образ детектива, котрий веде розслідування (Огюст Дюпен). Основним видом хронотопу в «детективній» новелі є реальний, історичний хронотоп, оскільки місце і час ретельно виписані, автор неодноразово акцентує увагу на просторових топосах, котрі виформовують неповторний авторський стиль. Герой через ракурс бачення наратора детально портретується, причому психологічний чинник ближче до фіналу підсилюється, що дає можливість виокремлювати ознаки особистісного хронотопу.</p> <p>У реальний історичний хронотоп органічно вплітаються й вигадані, однак ґрунтовно виписані топоси чи предмети, які представляють певний простір, що несуть символічне навантаження (неіснуючі вулиці Парижа, бібліотека, кімната тощо). Автор майстерно поєднує реальні та вигадані топоси, створюючи неповторний детективний сюжет. Усі топоси взаємопов’язані та доповнюють один одного, що приводить до глибокого осмислення художньої реальності. Будь-який тип часопростору у новелах (реальний, містичний, історичний, соціально-побутовий) пов’язаний із глибоким психологізмом, що дає можливість відтворити події та знайти правильне рішення для розкриття злочину. Ракурси бачення&nbsp; наратора та героїв оповіді на одну і ту ж подію розширюють межі хронотопу, наділяючи його додатковими ознаками. Такий взаємозв’язок хронотопів у новелі формує не лише складний художній світ новели, а й дає можливість віднести аналізований твір до літератури романтизму.</p> 2020-01-09T00:00:00+02:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/philology/article/view/15188 Сюжетно-композиційна організація драматичних творів українських еміграційних письменників середини ХХ століття 2020-01-09T20:08:48+02:00 Світлана Антонович antonovich_svetl@ukr.net <p>Статтю присвячено дослідженню сюжетно-композиційної організації драматичних творів українських еміграційних письменників середини ХХ століття. З’ясовано, що особливості побудови п’єс відзначаються здебільшого експериментальним характером, зокрема йдеться про широке залучення в художню тканину драми таких її компонентів, як пролог, епілог, інтермедійні вставки тощо. Композиційні можливості творів демонструє піранделлівська схема “п’єса-в-п’єсі” (“театр-у-театрі”), яка увиразнює специфіку доби, показує її алогізм та невпорядкованість, а також сприяє пошукам як у сфері змісту, так і форми. Прийом сюжетного обрамлення, порушуючи логіку зображуваних подій, розкриває взаємозв’язок між театром та глядачем (показовими є п’єси І. Костецького, І. Чолгана, А. Юриняка та ін.). Наголошено: уведення “ведучих” (Пролог як дійова особа) у текст драми покликане пояснити її сюжетно-образну парадигму, нагромадження організаційних компонентів, що допомагає адекватній рецепції зображуваного (здебільшого комедії І. Чолгана). У таких композиційних частинах драм як пролог, епілог, інтермедії письменники концентрують увагу читача на актуальних, концептуально важливих для розуміння епохи питаннях. Ідея трансформованого прологу, рідше – епілогу є знаковою в еміграційній драматургії, адже вона, заявлена як сфера “присутності” автора, виявляє прагнення особистості (митця-емігранта) осмислити та висловити своє розуміння зображуваного. Інтермедійні вставки розширюють уявлення про твір: вони виконують функцію емоційного акомпанементу до основних подій, зосереджують увагу реципієнта на ідейно-філософській сутності п’єси, поєднують структурні частини тексту, активізують аналітичне сприйняття твору читачем. Доведено, що пошуковий характер аналізованих п’єс є неодмінною рисою драматургічного набутку українських еміграційних письменників середини ХХ століття.</p> 2020-01-09T00:00:00+02:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/philology/article/view/15189 Концепт «вікторіанства» у романі А. С. Байєтт «Володіти» 2020-01-09T20:12:51+02:00 Ганна Костенко annakostenko1971@gmail.com <p>Актуальність даного дослідження зумовлена значним інтересом дослідників до надбань вікторіанської доби та потребою у комплексному вивченні вікторіанської лінгвокультури та її втіленні в сучасному англійському романі. Вікторіанський текст стає популярним для сучасного англійського роману, і вивчення нового жанру роману, що відображає тяжіння сучасної англійської прози до традицій літератури епохи вікторіанства, представляється в даному контексті особливо важливим. «Вікторіанський текст» – це незамкнена система інтегрованих текстів, що характеризуються смисловою та мовною цілісністю, із загальною текстовою орієнтацією на епоху вікторіанства. А «вікторіанський роман», відповідно, є узагальнюючим терміном для всіх романів англійських прозаїків, написаних у вікторіанський період історії Великобританії. Основними рисами неовікторіанського роману є історіографічність, іронія, пародія, «одержимість історією» тощо.</p> <p>У цій роботі ми будемо мати справу з так званим етнокультурним концептом «вікторіанства», що притаманний певній епосі і певній культурі, але представлений соціальними категоріями (Шлюб, Оселя, Сім’я, Свобода, Життя) у трансформаційних змінах щодо їх існування за універсальними категоріями Часу і Простору і в межах художнього тексту певного типу, у даному випадку роману А. С. Байєтт «Володіти». У цьому неовікторіанському романі Байєтт концентрує актуальні для вікторіанства ідеї у перетині – межах двох десятків листів своїх героїв, і «вікторіанські зв’язки» між ними постають більш яскравими ніж у вікторіанській дійсності. Сюжетні переклички з вікторіанської літературою, що містяться в романі А.&nbsp;С.&nbsp;Байєтт, є наочним прикладом зустрічі двох текстів – сучасного і вікторіанського.</p> 2020-01-09T00:00:00+02:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/philology/article/view/15190 Екзистенційний модус смерті у збірці «Блокпост» Бориса Гуменюка 2020-01-09T20:21:46+02:00 Валерія Матвієнко porokina.v@ukr.net <p>У статті зроблено спробу дослідити екзистенційний модус смерті у збірці Б. Гуменюка «Блокпост». Досліджено місце творчості письменника серед інших творів про війну в новітній українській літературі. Увагу закцентовано на традиційних образах та міфологемах, які письменник осмислює по-новому. Модус смерті у творчості письменника інтерпретується через специфіку зображення часово-просторової єдності, зокрема в тексті простежується лінійний часовий потік, у якому відображаються форми минулої пам’яті, категорія вічності та специфіка оприявлення національної пам’яті у житті після війни. Виявлено, що у більшості поезій збірки «Блокпост» спостерігається зміна локусу (перетин порогу дому, перехід зі світу живих у світ померлих). Модус смерті досліджується за допомогою філософських категорій екзистенціалізму, оскільки герої творів Б. Гуменюка щоразу опиняються в межових ситуаціях, які змінюють сприйняття життя та смерті. Часто в героїв збірки відбувається усвідомлення зміни власного «Я» після зустрічі зі смертю, проте це їх не лякає, а змушує гостріше відчути тонку межу двох світів, усвідомити, що смерть – це необхідна жертва війні. Для письменника характерне онтологічне сприйняття смерті, що проектується в систему буттєвих пріоритетів героїв. Образ смерті представлений багатьма проекціями й набуває характеру універсальної категорії, стає позатекстовим елементом. Досліджено, що у текстах Б. Гуменюка сон є допоміжною категорію у тлумаченні модусу смерті, оскільки саме у сні не існує межі між життям та смертю. Значну увагу зосереджено на ставленні героїв та автора-наратора до смерті, зокрема смерть набуває таких антиномічних означників: жертовна смерть та безглузда смерть.</p> 2020-01-09T00:00:00+02:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/philology/article/view/15191 «Фатцер» Бертольта Брехта і Гайнера Мюллера як Lehrstück-драматургія 2020-01-09T20:26:53+02:00 Лариса Федоренко fvm34@ukr.net <p>Об’єктом цієї розвідки є жанр Lehrstück («навчальна п’єса»), основоположником якого був Бертольт Брехт (1898–1956), а послідовником й реформатором – Гайнер Мюллер (1919–1995). В статті розглянутий фундаментальний комплекс Lehrstück-драматургії обох німецьких драматургів, об’єднаний назвою «Фатцер». Окрім сюжетно-подієвої основи, дослідження зосереджується також на зонговому дискурсі. Зонги як різновид «тексту у тексті», ліро-епічний компонент у драматургічній площині є, як відомо, характерною ознакою (пост)-брехтівської драматургії, а також одним із головних її структурних компонентів. Зонги є одним із численних засобів «ефекту очуження» (V-Effekt), якими послуговувався також Гайнер Мюллер. У драматурга ці віршовано-музичні вставки виконують функцію аналітичного авторського коментаря. Введення зонгів відповідає принципу монтажу, до якого вдаються Брехт і Мюллер аби «очужити» сценічну дію. Монтажна техніка передбачає, що театральне дійство − це не гомогенна система, а є «зліпленою», «сконструйованою» площиною з різних неоднорідних «матеріалів». Важливим елементом «Фатцера», як і інших Lehrstück, є проекції. Як своєрідні підрядники лібрето, вони демонструють підтекст твору, який становить основну «навчальну» наповнюваність драми Брехта і Мюллера. Проекції є не просто механічним допоміжним засобом, основна їхня роль – перешкоджати повному чуттєвому заглибленню глядача, переривати його інертне прямування за ходом п’єси. Тобто, проекції роблять вплив театрального видовища опосередкованим. За формою представлення у п’єсі «Фатцер» можна виділити вербальні та ілюстративно-демонстративні проекції, які розкривають зміст сцени, до якої вони відносяться, роз’яснюють ключові моменти епізоду, демонструють авторську позицію, наводять цитати.</p> 2020-01-09T00:00:00+02:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/philology/article/view/15192 Особливості репрезентації острівного тексту в повісті Туве Янссон «Літня книжка» 2020-01-09T20:52:17+02:00 Катерина Перинець katrinperinets@gmail.com <p>У статті досліджується специфіка репрезентації острівного тексту в повісті Туве Янссон «Літня книжка». Спираючись на роботи з вивчення локальних текстів, острівний текст розглядається як надтекстова єдність, знакова маніфестація острова, оприявлена у творчості фінської письменниці. В якості конституційних ознак острівного тексту повісті виявлені міфологема раю, мотиви життя/смерть, народження/зів’янення, дорослішання/старіння та специфічна «острівна ментальність» героїв.</p> <p>Виявлено, що співвіднесення образу раю з образом острова актуалізує центральну для твору міфологему раю, що об’єднує в єдине ціле мотиви острівного тексту повісті. Освоєння цього сакрального райського простору приводить до впорядкування життя остров'ян і до їх гармонійного співіснування. З іншого боку, традиційна для острівної літератури міфологема раю може бути інтерпретована по-іншому – справжнім раєм стають дитячі роки, проведені на острові-будинку.</p> <p>Магістральними мотивами острівного тексту «Літньої книжки» є мотиви народження/зів'янення, дорослішання/старіння, буквально втілені в образах дівчинки та бабусі; природи влітку та природи восени. Важливу функцію виконує актуалізація мотиву життя/смерть, коли сім’я важко переживає втрату мами Софії, а сама дівчинка вчиться приймати закони буття. Таким чином, реалізується міфологічний хронотоп, що відрізняється циклічністю та постійним повторенням.</p> <p>Показано, що «острівну ментальність» героїв визначає опозиція свій/чужий. Остров’яни підкоряються своїм законам та не приймають «інших», які не розуміють їх амбівалентне світовідчуття (відкритість та закритість одночасно). Природною межею на шляху до острова виступає топос моря, пов’язаний як з космогонічними, так і з есхатологічним мотивами.</p> 2020-01-09T00:00:00+02:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/philology/article/view/15193 Тип «множинного» наратора в оповідній структурі художнього тексту 2020-01-09T20:57:28+02:00 Тетяна Кушнірова kuta2608@gmail.com <p>У статті всебічно та ґрунтовно розглядається поняття «наратив» як літературознавча категорія, окреслюються його конститутивні ознаки, досліджуються структурні елементи. Попри значну кількість наукових розробок, присвячених цьому поняттю, залишається ще безліч лакун, які потребують розгляду. У роботі «наратив» - це&nbsp; певний погляд на світ, світовідчуття, що проектується через ракурс бачення наратора, котрий може бути різним, у залежності від маски, яку він приміряє. Наративні складники можуть бути різними у кожному окремому тексті, що залежить від манери ведення оповіді, особливостей індивідуально-авторського міфу. У статті деталізовано типи нараторів, які кожен дослідник окреслює, виходячи із власних напрацювань та тверджень. Поряд з уже відомими типами наратора&nbsp; у статті виводиться новий тип, «множинний» наратор, що представляє&nbsp; сукупність голосів, ракурс «дійсності», котрий здатен амбівалентно визначати дієгезис. Кожен із структурних голосів такого типу наратора наділений особистісними рисами та сповідує власну ідеологію. «Множинний» оповідач характерний для творів, що мають складну сюжетно-композиційну структуру, або є оригінальною жанровою формою. У таких оповідних структурах наратор має можливість через ракурс бачення кожного із персонажів створювати власну «дійсність», власний авторсько-індивідуальний міф. Це передовсім характерно для сучасних жанрових форм побудованих за новими жанровими канонами, наприклад, романні форми, створені у форматі «talk show» чи у формі коротких повідомлень тощо. «Множинний» наратор формує структуру, забезпечує сюжетно-композиційну єдність, «веде» сюжетну оповідь та впливає на жанрову модифікацію твору. Структурні чинники «множинного» наратора мають здатність суб’єктивовано спостерігати за сюжетом, викладати власне бачення дійсності та по-своєму співіснувати із внутрішньотекстовими наративними інстанціями: нарататором, реципієнтом, автором-деміургом, ознаки яких тісно переплітаються у сучасному тексті.</p> 2020-01-09T00:00:00+02:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/philology/article/view/15194 Готична традиція в повісті М. В. Гоголя «Портрет» (на прикладі творів Г. Уолпола, В. Ірвінга, В. Скотта, Е. По) 2020-01-11T16:05:37+02:00 Людмила Мацапура matsapura19@gmail.com <p>Стаття присвячена дослідженню впливу готичної традиції на повість М.В. Гоголя «Портрет». Використання типологічного підходу дозволило авторові виявити деякі паралелі, не досить чітко окреслені в науковій літературі, між повістю М.В. Гоголя «Портрет» і романом «Замок Отранто» Г. Уолпола, оповіданнями «Таємничий портрет» В. Ірвінга, «Кімната з гобеленами, або дама в старовинній сукні» В. Скотта і «Овальний портрет» Е.А. По. В результаті порівняльного аналізу зазначених текстів автор статті виділяє нарратологічні прийоми створення атмосфери надприродного і жахливого, характерні для готичної літератури, а також мотиви таємниці, родового прокльону, відплати і мотив оживаючого портрету.</p> <p>У дослідженні також підкреслюється відмінність у використанні елементів готичної поетики з точки зору еволюції жанру, починаючи із становлення жанрового канону в першому готичному романі Г. Уолпола «Замок Отранто» і закінчуючи елементами травестії в розповіді В. Ірвінга «Таємничий портрет».</p> <p>Особлива увага приділяється аналізу мотиву оживаючого портрета, який є сюжетоутворюючим для всіх зазначених творів, що дозволяє авторові прослідити його трансформацію в різних текстах. У романі Г. Уолпола мотив оживаючого портрету тісно пов’язаний з мотивом неминучої відплати і встановленням справедливості. В оповіданнях В. Ірвінга і В. Скотта цей мотив є проявом надприродного, готичним елементом, що виражає розважальний, ескапістський характер подібної літератури. В оповіданні Е.А. По мотив оживаючого портрету набуває онтологічного характеру, що зближує його з повістю М. Гоголя.</p> <p>Дане дослідження дозволяє зробити висновок, що зв’язок повісті Гоголя «Портрет» з готичною традицією був не з якимись певними її представниками, а носив типологічний характер. Автор статті акцентує увагу на творчому переосмисленні Гоголем готичної традиції, що привело письменника до художніх відкриттів у області поетики.</p> 2020-01-09T00:00:00+02:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/philology/article/view/15195 Музичний код і музичний екфразис в новелі І. Франка «Вільгельм Телль» 2020-01-09T21:07:55+02:00 Ольга Каленіченко onkalenich@ukr.net <p>В статті аналізується новела І Франка «Вільгельм Телль» крізь призму музичного коду та музичного екфразиса.</p> <p>Поки ніхто з франкознавців не звернув уваги на сюжетотворчу роль россінієвської опери в новелі: але ж в першій частині чотирьохчастної новели молода пара збирається в оперу, а в подальших частинах Франко послідовно розкриває сприйняття героїнею спочатку увертюри до опери, а потім окремих її сцен. Після закінчення опери Оля новелістично несподівано на зовні-подієвому плані новели заявляє, що вона не любить Володко, але на внутрішньому, духовно-психологічному – завдяки словесному опису музики та її сприймання героями – це становиться закономірним.</p> <p>За допомогою музичного екфразиса стають зрозумілими і глибина враження Олі від россінієвської опери, і психологічна чутливість героїні до почутого. Причому Франко знаходить свою «нішу» в зображенні розуміння героїнею оперної музики: якщо зарубіжні письменники середини ХІХ століття частіше за все описують почуття та емоції, які викликає в героях музика, то Франко, спираючись на картинну програмність (пейзажі рідної землі та ідеальні уявлення героїні про сімейне щастя), якою Оля супроводжує почуту музику, виявляє багатий внутрішній світ дівчини та її ідеали.</p> <p>Романтична героїко-патріотична опера Россіні «Вільгельм Телль», її музичні образи та сценічна дія стають в новелі «лакмусовим папірцем»: відношення героїв до оперного спектаклю, враження від нього становляться важливим засобом розкриття їх характерів. Поверхневе ставлення Володки до музики як до розваги, з одного боку, та здатність Олі під впливом музики побачити істинний сенс життя, який корегує її світосприйняття від пасторально-романтичного до героїко-романтичного, з другого, дозволяють зрозуміти і різні життєві позиції героїв – інтелігента-пристосуванця у Володки і служіння народу у Олі, та, власне, ідейно-художню концепцію самого письменника.</p> 2020-01-09T00:00:00+02:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/philology/article/view/15196 Літературна кінематографічність у творчості С. Колбас’єва (на прикладі оповідання «"Консервний" завод») 2020-01-09T21:15:10+02:00 Олександра Гребенщикова grebenchshikova@gmail.com <p>У статті представлений аналіз прийомів кінематографічної поетики в оповіданні С. Колбас’єва «„Консервний” завод». У корпусі постсимволістських текстів творчість цього автора як і раніше залишається перспективним матеріалом для вивчення, оскільки на сьогоднішній момент нам не вдалося відшукати масштабних філологічних досліджень, присвячених його спадщині.</p> <p>У біографії С. Колбас’єва багато прогалин і темних місць. Проте енциклопедичні довідки свідчать про те, що він був другом М.&nbsp;Гумільова і разом із К. Вагіновим і М. Тихоновим перебував у літературній групі «Остров’яни».</p> <p>Для аналізу нами було взято оповідання «„Консервний” завод »(інша назва — «Шинка з горошком»), написаний, очевидно, між 1923 і 1928 роками. Постсимволістські тексти взагалі тяжіють до використання прийомів кінематографа. Сама історична дійсність цього часу в якійсь мірі кінематографічна: причинно-наслідкові зв’язки порушуються, логіка втрачається, колишній цілісний світ розпадається на фрагменти, «монтажно» поєднані один з одним. Кіномова, таким чином, якомога краще відповідала потребам фрагментарної, мозаїчної епохи. Нам не вдалося знайти свідчень ставлення Колбас’єва до кінематографічного мистецтва, проте кінематографічні принципи використовував у своїй творчості його соратник по «Остров’янам» К. Вагін.</p> <p>Перша частина оповідання наповнена прикметами «літературного кінематографа». У той же час, назвати цей текст зразком кінематографічної прози було б перебільшенням. Однак не можна не помітити, що поряд з М. Булгаковим, В. Каверіним, Л.&nbsp;Лунцем, В. Катаєвим, А. Гріном С. Колбас’єв тяжіє до естетики експресіонізму, що виражається наявністю елементів «експресивного кінематографа» в постсимволістських текстах зазначених авторів.</p> 2020-01-09T00:00:00+02:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/philology/article/view/15197 Хореографічний код новелістики Володимира Корнійчука 2020-01-09T21:45:58+02:00 Лариса Горболіс inyaz@sspu.edu.ua <p>У статті на матеріалі новел «Хризантема» (У ритмі вальсу), «Викрадали Ксеню, викрадали…» (Напівфеєрія у ритмі танго), «Олекса» (Трагіполька на два боки), «Ми танцюємо» (У ритмі запального гопака) сучасного українського письменника Володимира Корнійчука досліджується специфіка художнього втілення хореографічного матеріалу на різних рівнях – жанровому, сюжетотворчому, настроєво-інтонаційному, проблемно-тематичному, образотворчому, ритмічному, синтаксичному. Кожен твір, з огляду на підзаголовки, має свій хореографічний код, що розкриває приховану мелодичну лінію, увиразнює подієвість, маркує динамічний малюнок твору у відповідне смислове русло, адже завдяки танцю (його мотивам) твори В. Корнійчука збагачуються новими психологічними змістами, створюючи оригінальну образну модель. Танець у новелах письменна реалізується у різних художньо-смислових форматах.Вальс у «Хризантемах» рухає сюжет, є кульмінацією стосунків героїв, промовистий виразник почуттів персонажів. Художнє освоєння в новелі «Викрадали Ксеню, викрадали…» танцювальної форми танго – вдала спроба автора оновити сучасну малу прозу. Музична форма польки майстерно витримана в творі «Олекса», ритмічний малюнок новели «Ми танцюємо» увиразнюється за допомогою вербальних повторів (фрагментів репетиційної роботи з дитячим хореографічним колективом). Незважаючи на різноаспектність освоєння хореографічних конструкцій, спільним для новел є оригінально заявлений ритм. Інтермедіальний підхід до аналізу новел Володимира Корнійчука забезпечує різноаспектне й глибоке прочитання складних текстів, де музика й хореографічний матеріал є органічною складовою літературного твору, засобом характеристики героїв, їхнього складного світу переживань та емоцій. Пара текстуальність налаштовує читача на перспективний діалог із текстом, максимально сприяє декодуванню вербалізованих у тексті хореографічних показників – ритм, фігури, такт, драматизм ситуації, тональність міжособистісних стосунків виконавців танцю.</p> 2020-01-09T00:00:00+02:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/philology/article/view/15198 Альтернативна історія США в романах Філіпа Діка «Людина у високому замку» (1962) та Філіпа Рота «Змова проти Америки» (2004) 2020-01-09T21:54:04+02:00 Наталія Криницька nataliakrin@gmail.com <p>У статті пропонується порівняльний аналіз романів Філіпа К. Діка «Людина у високому замку» (1962) та Філіпа Рота «Змова проти Америки» (2004) з точки зору ролі національної культурної міфології США, передусім «американської мрії», у часи випробувань. Обидва твори належать до жанру альтернативної історії з елементами антиутопії та автобіографії. Порівнюються жанрові, сюжетні й наративні особливості цих романів і телесеріалу «Людина у високому замку» (2015–2019): альтернативне історичне тло подій, суб’єктивні та об’єктивні чинники можливості запропонованого авторами ретропрогнозу Другої світової війни, організація сюжету та наративного простору в романах. Альтернативне тло подій (успіх тоталітарного нацистського проекту в США) детально змальовано в обох письменників, проте реальність Діка (окупація США країнами «осі» та втрата національної гідності) більш трагічна, ніж у Рота, який показує тимчасове відхилення від правильного курсу своєю країною, що не призводить до втрати незалежності. Структура творів відрізняється: мультикультурна поліфонія із трьома світами, шістьма сюжетними лініями та сімома фокалізаторами у Діка та лінійність із єдиним фокалізатором і зосередженням на «єврейському питанні» у Рота, – проте обом авторам вдається створити переконливу картину можливого занепаду гуманістичного та демократичного проектів. Розглянуто проблематику романів, зокрема вказано на підводне каміння «американської мрії»: масову свідомість, відсутність критичного мислення, споживацтво, популізм, гонитву за успіхом, антисемітизм, расизм, ксенофобію, надмірне захоплення концепцією «плавильного тигля» тощо. Основний метод порятунку «американської мрії» для авторів – доведення від супротивного: показуючи глобальну історію через локальну, вони поступово розвінчують тоталітарні проекти, які спочатку можуть виглядати вельми привабливо, адже спираються на кращі міфи та очікування масового суспільства.</p> 2020-01-09T00:00:00+02:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/philology/article/view/15199 Функціональність класичних зразків та їхніх ремінісценцій у рецепції письменників 2020-01-09T21:56:05+02:00 Світлана Наместюк lapetitelarousse83@gmail.com <p>Будучи полісемантичним за своєю ґенезою явищем, література перебуває в систематичному процесі конструктивних перетворень попереднього досвіду, базується на транзиті багатовікових традицій, на функціонуванні ТСО (теорія традиційних сюжетів та образів). Мета нашої роботи це аналіз загальної проблематики рецепції, трансформації та нового генерування тесту-сиквелу на прикладах порівняння творчості М. Гоголя та М. Булгакова. Розглянуті методології уможливили новий погляд на рецепцію та функціональність класичних зразків. Використані рецептивна платформа, теорія ТСО, теорія інтертекстуальності, наратологічний аспект, тощо, дали підґрунтя для нових, досі ще не досліджених наукових висновків.&nbsp; Відомі традиційні мотиви, сюжети, персонажі займають у теорії транзитивності свою нішу, не втрачаючи актуальності завдяки нескінченному діалогу «автор – реципієнт». Цей культурологічний транзит має свої закономірності, що викарбовується у рецептивному сегменті науки про літературу, починаючи з проблеми розуміння тексту, що сходить аж до розшифрування екзегези. М. Булгакову як класичному письменнику, що формувався у кризовому часі та хиткому просторі, довелося не лише успадковувати традицію, але й ревно оберігати її від немотивованого літературного блюзнірства радикально нових часів. Саме він у своєму творчому ставленні до класичного матеріалу та його переробок виступає яскравим представником «касти охоронців традиції». Його останній роман, який увібрав у себе колосальну літературну спадщину – від легенд до класичного матеріалу, безперечно, дає нам право ідентифікувати цей головний булгаківський текст як метароман.</p> <p>Функціональність класичних зразків та їхні ремінісценції в рецепції письменника апелюють до питання інтертекстуальності. У контексті теорії ТСО ми дослідили вплив М. Гоголя на творчість М. Булгакова. Йдеться про осучаснення гоголівського тексту, уможливлене численними мікроструктурними компонентами. Крім того, ми звернули увагу на театральні інтерпретації М. Гоголя, в яких завуальоване питання актуалізації класичного матеріалу. У фейлетоні «Пригоди Чичикова» письменник контамінував найколоритніших героїв М. Гоголя та за допомогою минулого висміяв реалії тогодення.</p> 2020-01-09T00:00:00+02:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/philology/article/view/15200 Фольклорно-міфологічна символіка лунарних образів у поезії Василя Голобородька 2020-01-09T22:08:38+02:00 Тетяна Цепкало tanuysya@ukr.net <p>У статті досліджується інтерпретація лунарних символів лірики В. Голобородька у фольклорно-міфологічному ключі. Поезія представника Київської школи аналізується відповідно до міфологічних уявлень світової культури та етнонаціональних ментальних принципів. Міфологічне мислення митця репрезентується через уснопоетичну систему образів, аксіологічні та онтологічні поняття тощо. Встановлюється, що в інтерпретації міфологеми місяця В. Голобородько звертається до казкових сюжетів, фантастичних елементів, фольклорних символів, магічних та ритуальних дій, трансфігуративних метаморфоз та ін. Метафори-симфори в художніх текстах автора розкодовуються через пояснення індивідуально-авторського світобачення. Визначається, що лунарні символи в поезії «киянина» можуть перетворюватися на предмети, плавати у воді, магічно впливати на природу та людину, на здоровʼя та силу, взаємодіяти із духами, мавками, русалками, трансформуватись у чуттєвий образ. В ліриці В. Голобородька символ місяця використано у текстах, що стилізуються під фольклор (казки, легенди, ритуали, замовляння тощо). Ірраціональне осягнення образу нічного світила стає основою в моделюванні міфопоетичної картини світу представника Київської школи поезії. Доводиться, що міфотворчість будь-якого письменника реалізується через етноментальні засади світобачення, архаїчні геноми людства, народнопоетичні елементи, колективне підсвідоме та особистий емпіричний досвід митця. Конкретно-чуттєві образи в ліричних творах функціонують відповідно до прадавніх уявлень та вірувань, аналітично-образотворчої мисленнєвої роботи, індивідуального сприйняття понять та навколишньої дійсності, особливого емоційного стану. Лунарні символи в поезії В. Голобородька трактуються у взаємодії з іншими уснопоетичними образами, що традиційно притаманні українському фольклору.</p> 2020-01-09T00:00:00+02:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/philology/article/view/15201 Типології оповіді англо-американської наративної школи 2020-01-09T22:21:06+02:00 Анна Чижевська solgan@ukr.net <p>У статті розглядається історія становлення та розвитку типологій оповіді англійських та американських дослідників ХХ століття, які залишаються актуальними і в сучасній наратології.</p> <p>Під «наративними типологіями ХХ століття» науковці розуміють типологічні класифікації романного повістування, які уможливлюють розгляд і класифікацію інваріантних компонентів оповіді, наративних структур і способів їх вираження. Їхні принципи були закладені представниками англо-американської наукової школи (розроблені Г. Джеймсом, П. Лаббоком, уточнені Н. Фрідманом, У. Бутом) та отримали в науці назву «індуктивної типології техніки оповіді». Динамічний розвиток наративних теорій привів до послідуючої деталізації внутрішньо текстової комунікації і виділенню в ній двох перспектив, заявлених ще античною філософією: дієгезиса (дискурсивного аспекту повістування) і мімезиса (його візуального аспекту, показу). Так, американський науковець Норман Фрідман продовжив традицію П. Лаббока у розгляді форм романної оповіді, сконцентрувавши увагу на понятті «точки зору», запропонував ретельно розроблену систему її різновидів. Під іншим кутом зору проблему наративних форм і наратора розглядав американський філолог У. Бут, стверджуючи, що будь-яка оповідь – це одна з форм риторики, за допомогою якої автор захищає свої інтереси, таємні або явні, зумовлюючи реакцію читача на свій твір.</p> <p>Досліджуючи на прикладах відомих романів категорії присутності / відсутності розповідача в історії, яка розповідається і його зовнішньої / внутрішньої позиції щодо неї, представники англо-американської наукової школи розробити детальну типологію романних оповідних форм в аспекті «точки зору» та «голосу» оповідача, що стало їхнім головним здобутком в наратології. Зазначена типологія плідно використовується в сучасних наукових студіях наративу та його форм, поширившись від лінгвістики та літературознавства до психолінгвістики, прагматики, соціолінгвістики, когнітивістики, гендерних досліджень та ін.</p> 2020-01-09T00:00:00+02:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/philology/article/view/15202 Конструкція У кого есть кто/что як ергативний рудимент російської граматики: когнітивно-еволюційна інтерпретація семантики 2020-01-09T22:22:15+02:00 Сергій Попов s.leon.popov@gmail.com <p>Статтю присвячено когнітивно-еволюційному трактуванню семантичних особливостей конструкції <em>У кого есть кто/что</em>. Поняттєвою основою когнітивно-еволюційного лінгвістичного напряму є визнання існування когнітивно-еволюційного алгоритму «сприйняття → логічність мислення → логічність мови», де сприйняття може бути: 1) абсолютно правокульовим синкретичним: цілісним, таким, що не дозволяє диференціювати ознаки і, отже, взагалі категоризувати те, що пізнається; 2) у значній мірі правокульовим поверхневим: таким, що орієнтується на найближчі, найбільш помітні, «такі, що лежать на поверхні», ознаки, категоризація за якими зазвичай буває помилковою; 3) лівокульовим альтернативним, тобто таким, що орієнтується на усі наявні у зоні сприйняття ознаки, завдяки чому з них може бути свідомо обрано необхідну для коректної категоризації ознаку. У статті доводиться, що російська конструкція <em>У кого есть кто/что</em> є ергативним рудиментом, що характеризується двома синкретичними відмінками ергативного ладу: ергативним (а не родовим) та абсолютним (а не називним). Тому ані традиційне формальне, ані семантико-синтаксичне трактування цієї породженої синкретизмом сприйняття конструкції не може бути визнано абсолютно коректним. Традиційне формальне трактування цієї конструкції не враховує, що семантично в ній <em>у кого</em> – квазі, але суб’єкт (а не об’єкт), а <em>кто/что</em> – квазі, але об’єкт (а не суб’єкт). Семантико-синтаксичне трактування цієї конструкції не враховує, що семантично виражений в ній формою непрямого відмінку суб’єкт є неактивним і несамостійним, а об’єкт має відмінкову форму суб’єкта, в силу чого суб’єкт ергативної конструкції за ознаками активності та самостійності є диаметрально протилежним суб’єкту номінативної конструкції, що примушує визнати безвіхідну умовність перекладу російської ергативної конструкції на інші мови номінативного ладу притаманною їм номінативною конструкцією і перекладу зворотнього. Визнається дидактично корисним під час презентації цієї конструкції у підручниках і грамматиках відзначати її неактивносуб’єктну ергативну рудиментарність та, як наслідок, условність відмінкових форм її актантів.</p> 2020-01-09T00:00:00+02:00 ##submission.copyrightStatement##