Григорій Сковорода про гори – небесні й земні

Анотація

Актуальність статті зумовлена найперше тим, що ключовий у сковородинівському поетичному й філософському мовленні образ-символ гори не був предметом спеціальної уваги.

Метою статті є спроба з’ясувати семантико-емоційну функцію цього образу в духовному просторі Г. Сковороди, зумовлену співвіднесеністю християнської писемної традиції з ознаками її авторського тлумачення, які визначає рух назустріч Богові як рух назустріч самому собі, що спонукає підніматися над буденністю та відмовлятися від світових спокус. А водночас символ духовної вершини співдіє з образами земних гір, з чуттєвою просторовістю, дозволяючи акцентувати на співмірности видимого й невидимого, іманентного й трансцендентного. Таке співвідношення робить духовну подорож Сковороди напружено-драматичною й ліричною водночас, земною й небесною, а знак видимого Христового Розп’яття співіснує з Його невидимим Воскресінням.

Образ гори у сковородинівському світі займає особливе місце. Навіть спорідненість або й тожсамість образів гори й каменю виявляє цю особливість як здатність бути опорою й вершиною водночас, метою й дорогою до мети, проглядати на землю й на небо, на людське й Боже.   Небесна гора для Григорія Сковороди – Божа Премудрість, місце одкровення, зустріч з Богом, оприявлення Його волі, Слово Боже, а  земна гора – видимий Божий слід.

Образ гори пов’язує видиме й невидиме, стає еквівалентом міри людського життя. Один авторський текст  розкриває інший, а всі вони разом прокладають шлях до Святого Письма, бо виростають з нього.

У такому плані Сковорода продовжує традицію, яка до нього об’єднувала різних авторів і проходила  по вершинах українського письменства.

Зроблено висновок, що розмова про гори  в сенсі Сковороди породжує своєрідну зворотну перспективу, спроєктовану на загальний досвід людини і на досвід прочитання зокрема.