Блюзнірчий вимір «Хреста на Сатурні» в однойменному романі Олеся Ульяненка

Анотація

Цьогоріч виповнюється десять років, як пішов із життя один із найталановитіших та найбільш контроверсійних сучасних українських письменників – Олесь Ульяненко. Проте його творчість і за життя не отримувала належної професійної рецепції остільки, оскільки з багатьох об’єктивних та суб’єктивних причин літературознавці та критики послуговувалися якщо не хибною, то принаймні не надто продуктивною фаховою методологією. І у зв’язку із цим мета пропонованої статті полягає у тому, аби на прикладі більш ніж суперечливого роману письменника «Хрест на Сатурні» запропонувати альтернативний до традиційних зразків варіант теоретико-літературного аналізу, ґрунтованого на засадах тілесно-міметичного методу розгляду художніх творів.

Внаслідок цього у процесі студій ідейно-художнього змісту роману «Хрест на Сатурні» стало можливим дійти висновків, за якими, по-перше, персонажі роману, вочевидь, функціонують за браком внутрішньої глибини як симулякри власної пласкості. Але, попри позірно пародійні конотації і попри награність діалогів та сурогатний штиб вчинків, дійові особи роману і перипетії, у центрі яких вони опиняються, все одно не втрачають на естетичній привабливості, бо їхнє функціонування визначає не те, що ці банальні постаті віддзеркалюють у дзеркалі твору, а те, що дзеркало твору віддзеркалює у цих тривіальних постатях.

А по-друге, наділеність цієї пласкості змістом зумовлюється подією інцесту, на чому і ґрунтується роман Олеся Ульяненка, адже письменник творить са́ме трагедію у найточнісінькому, себто давньогрецькому, сенсі цього поняття, відповідно до якого трагедія – це, з одного боку, історія, що визначається вкрай штучними формою та змістом, а з другого боку, це історія, що не просто завершується смертю, це історія, яка не може закінчитися нічим іншим, окрім смерті. Адже, либонь, тільки трагедія здатна унеможливити позбування людиною самої себе і її повернення до своєї тваринної сутності.