Інфернальний дискурс прози Леоніда Андрєєва

Анотація

Незважаючи на те, що з середини минулого століття андрєєзнавство розвивається бурхливими темпами, багато граней творчості письменника, як і раніше, залишаються «в тіні». Достатньою мірою це характерно і по відношенню до висвітлення андріївської демонології.

Інфернальний персонаж – фігура надприродного походження, що уособлює зло, деструктивне начало, термін «інфернальний» використовується поряд з визначенням «демонічний».

Значну частину прозової творчості Л. Андрєєва можна розглядати як своєрідну оригінальну «дьяволиаду» («гофманиаду»). Це твори на теми спокуси «надлюдського» («дьяволичного») розуму людини («Розповідь про Сергія Петровича» (1900), «Думка» (1902), «Пітьма» (1907), «Мої записки» (1908) та ін. ) і твори на теми диявола («Щось про чортів» (1901), «Про письменника» (1902), «Спокій» (1911), «Правила добра» (1912), «Щоденник Сатани» (1919)).

Деякі з них представляють собою розповіді, як би розказані дияволом  («Так було» (1905), «Бен-Товит» (1905), «Єлеазар» (1906), «Іуда Іскаріот» (1907), «Свідок істини» («Нерукотворний образ») (1915) та ін.); інші – історії, в яких диявол є сам дійовою особою ( «Спокій» (1911), «Правила добра» (1912), «Чорт на весіллі» (1915), «Щоденник Сатани» (1919) та ін.); треті –  в яких герої-люди, що поєднують в собі «надлюдину» і «диявола» і неінфернальні за походженням, займають місце носіїв деструктивності, тобто –   інфернальних героїв (Іван Копров –  «Життя Василя Фівейського» (1903), «дідусь» – «Мої записки» (1908), Норден  –  «Він (Розповідь невідомого)» (1913), Фома Магнус  –  «Щоденник Сатани» (1919 )).

У пізній творчості андріївська інфернальна тема зазнає істотної трансформації. Якщо на початку творчості це був диявол, допитливий щодо людини, то в подальшому уяву письменника займав парадоксально-безглуздий образ диявола, який хоче робити добро.

Протягом усього творчого шляху Л. Андрєєва в його художній прозі продовжував функціонувати іронічний демонологічний дискурс, який має велике значення та відіграє важливу роль для розуміння всієї творчості письменника в цілому. Він дозволяв Л. Андрєєву ставити «прокляті питання» життя людини, осмислюючи їх під антидидактичним кутом зору, а також протистояти новітнім ідеям ніцшеанства, позитивізму і богошукання, настільки поширеним на початку ХХ століття.