ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТАВИ МАЙБУТНІХ РЕЧЕЙ У РИМСЬКОМУ ПРАВІ

Анотація

У статті на підставі аналізу джерел розглядаються особливості застави майбутніх речей у римському праві. З’ясовуються питання щодо кола об’єктів, які можуть бути предметом такої застави, моменту виникнення застави на майбутні речі, правової природи самого договору про встановлення застави на майбутні речі, захисту сторін у разі порушення умов застави боржником або кредитором тощо.

Римському праву відома застава таких речей, яких на момент укладення угоди про заставу ще не існує в природі. До таких речей відносили майбутній врожай, майбутній приплід тварин, майбутню дитину рабині. Можливість встановлення застави на такі речі обумовлена появою у римському праві непосесорної застави, тобто такої, яка не передбачала перехід володіння предмету застави до кредитора (pignus conventum, або “hypotheca”).

У джерелах розрізняються випадки встановлення застави на майбутні плоди разом із плодоносною річчю та окремо, тобто лише на майбутні плоди. У класичному римському праві для розповсюдження застави на плоди треба було укласти окрему угоду. У разі встановлення генеральної іпотеки (на все майно боржника) окремого застереження про розповсюдження застави на майбутні плоди від майна не потребувалось.

Зобов’язальне заставне правовідношення виникало з моменту укладення угоди про заставу, коли плоди ще не були самостійними об’єктам, тобто були не відділені від головної речі (fructus pendentes). Речове право застави виникало з моменту відділення плодів від головної речі (fructus separati). Тому угоду про заставу майбутніх речей у римському праві можна вважати правочином з відкладальною умовою, яка породжувала заставу як право на річ з моменту появи плодів у майні боржника, тобто з дією на майбутні (ex tunc).

Досвід римського права щодо особливостей застави майбутніх речей може і має бути врахований під час побудови сучасної концепції застави майбутніх активів у цивільному праві України.