ПРО ІСТОРИЧНУ ДИСКРЕТНІСТЬ ФУНКЦІЇ МОВИ ТА АВТОРСТВА В КОНТЕКСТІ «СЛІВ І РЕЧЕЙ» МІШЕЛЯ ФУКО

Анотація

У статті проаналізовано форми авторства, які були притаманні Західній культурі в певні проміжки часу, та з’являлись чи зникали у зв’язку з виникненням чи зникненням відповідної функції мови. Аналіз було здійснено на підґрунті матеріалів та методології, запропонованих Мішелем Фуко у його фундаментальній праці «Слова і речі», із залученням робіт інших дослідників. Зазначено, що  дискретність функції мови в культурі, доведена Фуко, руйнує не тільки уявлення про основоположну функцію суб'єкта, а й уявлення про незмінність та універсальність функції автора. Виходячи з описів функції мови в межах кожної з трьох «епістем», продемонстровано, що в різні періоди історії Західної культури під «авторством» розумілися культурні практики різної спрямованості, які важко звести до одного поняття. У підсумку, було виділено, названо, та описано три типи авторства, що з’являлись у Західній культурі в різні історичні проміжки, а саме: «автор-Авгур» (пізня античність – середина XVII століття), «автор-Творець» (середина XVII століття – початок  XIX століття) та «автор-Медіум» (початок XIX століття – XX століття). У статті аргументовано, що «смерть автора», в контексті «Слів і речей», виступає наслідком занепаду «класичної епістеми» – таких умов можливості знання, за яких «репрезентація» виступала єдиним місцем побутування світу, а під картезіанським «cogito ergo sum», виходячи з роботи Фуко, насправді малося на увазі: «я мислю, отже, світ існує». Після того, як у межах «сучасної епістеми» виявилося, що буття людини є позаположним буттю мови, класичного Творця змінив Медіум. У тексті окремо пояснюється, чим саме запропонований концепт «Медіуму» принципово відрізняється від «Скриптора» (Ролан Барт) та від, так званого, «Простого виконавця чистого обряду» (Мішель Фуко).