Духовно-етичний дискурс шістдесятництва в українській драматургії 1960–1980-х років

Анотація

У статті розглянуто відлуння морально-психологічних інтенцій прози шістдесятників в українській драматургії 1960‒1980-х років, оскільки у вітчизняній науці вважається, що явище шістдесятництва відбулося насамперед у поезії та прозі, але не в драматургії. Застосовуючи історико-літературний метод дослідження, із спиранням на тезу про руйнацію офіційного мілітарно-переможного міфу про Другу світову війну спочатку в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні», а пізніше у прозі «дітей війни», у процесі порівняльного аналізу окремих прозових творів письменників-шістдесятників та п’єс найбільш знакових українських драматургів 1960-х М. Зарудного та О. Коломійця, автор доходить висновку, що в 1960-х можна скоріше спостерігати розбіжності між оприявленням реалістичних, переважно трагічно-екзистенційних тем в українській прозі та ідеологічно пролонгованих колізій у драматургії. Оскільки українська драматургія 1960-х — як жанр, найбільш заангажований соцреалізмом завдяки своїй онтологічній властивості впливати на найбільш масову аудиторію через театральну виставу, — була змушена балансувати між офіційно схваленими темами «оновлення суспільства доби відлиги» та спробами відобразити процеси відродження  морально-естетичних першоджерел національного життя й змістити фокус своєї уваги  до окремої людської індивідуальності з її істинними внутрішніми колізіями. Однак у наступні два десятиліття кращі твори українських драматургів, і зокрема М. Стельмаха, різні за жанровими модифікаціями та художніми властивостями, уже своєрідно відбивають основні філософсько-етичні дилеми буття української людини, що так глобально постали у повістях та романах  Г. Тютюнника, Є. Гуцала, В. Дрозда.