Поетика загадки в «північних» творах Лесі Українки

Анотація

У статті розглянуто шляхи реалізації мотиву загадки у творах Лесі Українки – поемі «Одно слово» та фантазії «Полярна ніч». Проаналізовано художні прийоми творення таємниці – на рівні метрики, синтаксису, лексики, фоніки та на змістовому рівні. Лірична спадщина Лесі Українки багата на зображення екзотичних локусів, цікавою є спроба відтворення топосу півночі як місця іманентно чужого для українця – і психологічно (протиставлення «тепло-холод», «близький-далекий», «день-ніч»), і в соціально-історичному плані (північ як місце заслання інтелігенції, точка неповернення, ворожа пустка, котра забирала сили, здоров’я, позбавляла життя). У поемі «Одно слово» авторка не лише окреслює цей локус, але й промовляє від імені його мешканця. Речитативна манера, фольклорні формули вводять читача в казковий контекст, синтаксичні фігури підкреслюють таємничість оповіді. Фоніка поеми також дає ключ до розуміння тексту: якщо на початку твору, де йдеться про появу «чужих» у поселенні, превалюють закриті звуки високого підняття «и», «і», то потім для характеристики «чужого» часто постає круглий, «гармонійний» «о». Зроблено висновок про геніальність Лесі Українки у володінні словом: авторка підтекстово підкреслює, що, маючи примарну свободу, чоловік помирає від обмеження волі, від екзистенційної неможливості досягти її ані вдома, ані в ув’язненні. У фантазії «Полярна ніч» через фантасмагоричну картину зустрічі в таємничому локусі старця, хлопчини, жінки, дитини, їхню розмову про темряву й світло, день і ніч, мотиви бенкету, розлитого вина прочитується біблійний контекст кінцесвіття або ж рівень екзистенційного пошуку сенсу людського існування, можливості чи неможливості досягти радості, прокинутися до нового життя. Зроблено висновок, що в поетичній творчості Лесі Українки є ще багато нерозкритих загадок, віднайдення ключа до котрих дасть змогу відчитати приховані смисли модерної культури межі ХІХ і ХХ століть.