ПОСТСЕКУЛЯРНІСТЬ ЯК ПРЕДМЕТ ДОСЛІДЖЕННЯ: ПРОБЛЕМИ КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЇ ТА МНОЖИННІСТЬ ПІДХОДІВ

Анотація

Нині у багатьох країнах світу відбувається посилення ролі релігії публічній сфері. Це зумовлює методологічні проблеми теорії секуляризації, яка стверджувала поступовий і незворотній занепад релігії. При цьому процеси релігійного відродження в суспільствах, які зазнали секуляризації, не призводять до відновлення релігії в тих формах, які передували їй. Для позначення такого стану суспільства, який настає після секуляризації, Юрген Габермас запропонував використовувати термін «постсекулярне». Цією проблематикою зацікавилась низка як зарубіжних, так і вітчизняних учених. Але цілеспрямоване вивчення постсекулярності ще знаходиться в стадії свого формування і переважно носить дескриптивний характер. У наукових працях, присвячених її дослідженню, недостатня увага акцентується на конкретних характеристиках постсекулярних суспільств. Тому виникає потреба в узагальненні цих характеристик з метою більш чіткого розуміння постсекулярного суспільства. Щоб досягти цієї мети у статті здійснюється аналізі деяких концептуальних підходів до дослідження постсекулярності. В рамках цих підходів стверджується, що «повернення» релігії не заперечує збереження потужного (або навіть домінуючого) секуляризаційного кластеру в суспільстві. Постсекуляризація являє собою рух вперед і створення нової системи, яка характеризується релігійною свободою, плюралізмом, конкуренцією різних конфесій, а не повернення до традицій домодерної епохи. У постсекулярному суспільстві, як доводять автори проаналізованих у статті робіт, релігія має всі можливості від секулярної влади для свого розвитку. Водночас відбувається зменшення ролі релігійних інституцій та індивідуалізація релігійних практик, тобто «приватизація» релігії, що є елементом секуляризації. Але ця «приватизація» має суттєву відмінність від секуляризаційної, оскільки вона зумовлена не примусом, а плюралізмом вибору. На думку багатьох дослідників, постсекулярна ситуація можлива за умови світоглядного плюралізму і паритетних стосунків між релігійними і нерелігійними людьми, коли кожна сторона має можливість пропагувати свою думку, але не нав’язує її, коли немає місця привілейованим і дискримінованим, а є усвідомлення взаємного співіснування. Тобто постсекулярність можлива лише в демократичних і правових суспільствах. Також для постсекулярної ситуації характерні релігійна конкуренція, активізація місіонерської роботи, прояви фундаменталізму, глобалізація релігійного благочестя, перетворення релігії на товар і виникнення (переважно на Заході) феномену, для позначення якого використовують термін «духовність». Ситуація постсекулярності є ситуацією невизначеності, коли невідомо, як відбуватимуться процеси взаємодії секулярного та релігійного в майбутньому, і робити якісь прогнози щодо того, наскільки сталою є ця ситуація, неможливо. Як засвідчує здійснений у статті аналіз, постсекулярний підхід не став повноцінною теорією, а сприймається здебільшого як програма того, на що варто звернути увагу, як певна корекція і продовження секуляризаційного підходу. Але з його допомогою науковці намагаються описати релігійні процеси в сучасних суспільствах.