РОМАНТИЗМ ЯК ТЕОРЕТИЧНИЙ БАЗИС МЕТАМОДЕРНІЗМУ

Анотація

У статті розглядається взаємозв’язок між романтизмом і метамодернізмом. Автор досліджує, яким чином осциляція як методологічний підхід дозволяє поєднувати протилежні ідеї, формуючи новий тип естетичної та філософської чутливості. Романтизм у цьому контексті постає не лише як історичний напрям мистецтва та філософії, а як система мислення, що володіє потенціалом для подальшого розвитку в межах метамодерністської парадигми. Особлива увага приділяється ролі суб’єктивності в романтичній і метамодерністській традиціях, аналізується відмінність у підходах до осмислення індивідуального досвіду. Автор зазначає, що якщо романтизм прагнув до абсолютного вираження суб’єктивного стану, метамодернізм натомість коливається між іронією та щирістю, створюючи динамічну модель взаємодії з реальністю. Важливе місце займає також питання темпоральності: романтизм схильний до ностальгії за втраченими ідеалами, тоді як метамодернізм балансує між минулим і майбутнім, прагнучи до синтезу традиції й інновації. Крім того, у статті розглядається структура чутливості, що формує світогляд романтичного та метамодерністського суб’єкта. Автор вказує на те, що обидва напрямки прагнуть подолати раціоналізм і утилітарність модерного мислення, однак якщо романтизм робив це через відчайдушне прагнення до ідеалу, то метамодернізм діє через гру, іронічне прийняття й водночас серйозне ставлення до вищих цінностей. У висновках підкреслюється, що романтизм і метамодернізм мають багато спільного у своїх прагненнях, хоча використовують різні методи. Автор пропонує розширити метамодерністський дискурс через інтеграцію романтичної філософії, що дозволить подолати фрагментарність сучасного мислення та сприятиме формуванню ціліснішої картини культури й суспільства.