ШЛЯХ ДУХОВНОГО СТАНОВЛЕННЯ У ФІЛОСОФСЬКО-РЕЛІГІЙНИХ ПОГЛЯДАХ ПРЕДСТАВНИКІВ УКРАЇНСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ І РАННЬОМОДЕРНОЇ ДОБИ В КОНТЕКСТІ ВЧЕННЯ ПРО ТЕОЗИС

Анотація

У статті авторка намагається проаналізувати бачення шляху духовного становлення у філософських і релігійних поглядах представників українського середньовіччя та ранньомодерного періоду в контексті вчення про теозис. Відзначається, що доктрина обоження вважається основною для богослов’я святості. Теозис, суть якого полягає у відновленні людиною в собі Божого образу та його подоби, – це головна життєва мета з позицій Східної Церкви. Адже поєднання людської та Божественної сутності відкриває шлях до Бога. Як стан суб’єктивного досвіду людської особистості теозис розглядається в ісихазмі, який тлумачить його як синергію – взаємодіючу комбінацію енергій людини і Бога. Шлях до пізнання Бога пов’язаний з аскетичною відмовою від світського, а шлях до єднання з Ним – з поєднанням в людині Божественної та людської природ. Послідовники ісихазму вважають, що теозис – це переживання суб’єктивного досвіду людської особистості, синергія – взаємодіюче поєднання енергії людини і Бога. Головне завдання аскези – стяжання благодаті. Саме в ній розчиняється воля людини в процесі трансформації людської істоти. Вчення теозису мало вплив на формування теократичної ідеї в культурі Русі, в якій любомудріє відіграє важливу роль в усвідомленні себе як образу Божого. Проаналізувавши погляди представників українського середньовіччя та ранньомодерної доби на шлях духовного становлення людини, авторка доходить висновку, що характерним для них було бачення обоження як наближення людини до Бога через самопізнання й моральне вдосконалення. Teoзис – це кінцевий результат на шляху духовного зростання для представників філософської думки середньовіччя та раннього модерну, які глибокого значення надавали здобуттю внутрішнього містичного досвіду та прагнули до стану переживання духовного екстазу як кінцевої мети в містичному прямуванні до обоження.