Посттравматичний наратив і стратегії долання травми у романі Лінор Горалік «Зошит Катерини Суворової»

Анотація

Стаття досліджує роман Лінор Горалік «Зошит Катерини Суворової» крізь призму наративних стратегій репрезентації травми. Особливу увагу приділено художній репрезентації травматичних наслідків каральної психіатрії, що розглядаються у широкому соціокультурному та історичному контексті. У роботі використано міждисциплінарний підхід, який поєднує концепції trauma studies та наративної теорії, зокрема поняття «acting out» і «working through» (Д. ЛаКапра), а також поняття про ненадійну наративну інстанцію.

Аналіз тексту демонструє, що наративна структура роману побудована на фрагментарності, повторюваних мотивних елементах та псевдодокументальних вставках, які підкреслюють травматичний досвід головної героїні. Вигадане місто Тухачевськ, де відбувається дія, постає як інверсія петербурзького міфу, що створює додатковий рівень інтерпретації простору репресій та відчуження. Особливий акцент зроблено на ескапістських механізмах, які використовує головна героїня для компенсації втрати ненародженої дитини: уявний світ, насичений християнською символікою, поступово руйнується під впливом зовнішніх обставин, що супроводжує процес пропрацювання травми. Уявний світ головної героїні постає не просто як засіб захисту від реальності, а як складний механізм трансформації травматичного досвіду, що дозволяє простежити тонку межу між переживанням втрати та можливістю її осмислення.

У статті також розглянуто проблему ненадійного наратора та подвійного кодування тексту: зовнішній погляд оцінює Катерину Суворову як божевільну, тоді як її внутрішній наратив свідчить про процес інтеграції травматичного досвіду. Таким чином, автор статті пропонує читати роман Горалік не лише як текст про репресії та їхні наслідки, а й як багаторівневу художню рефлексію над механізмами пам’яті, духовного опору та реконструкції травматичного минулого.