ПРАВОВА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ЩОДО РИМО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЯХ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

Анотація

Статтю присвячено дослідженню правової політики царату, спрямованої на обмеження впливу католицької церкви на населення українських земель та зміцнення позицій російської православної церкви, що виступала опорою самодержавства.

Звернено увагу на те, що відправним пунктом у законодавчому обмеженні прав католиків став 1794 р., коли Катериною ІІ було видано розпорядження, яким православ’я де-факто проголошувалося державною релігією. Влітку 1796 р. місцеві органи влади зобов’язали священнослужителів католицької церкви скласти присягу на вірність Російській імперії. Було здійснено низку заходів, спрямованих на обмеження земельних володінь католицьких монастирів.

Зауважено, що в подальшому низкою царських указів було докладно регламентовано організаційні засади управління церковними закладами, повноваження архієпископа та єпископів, монастирських настоятелів, а також пересічних монахів. Для католицьких монахів було обмежено свободу пересування. Їм категорично заборонялося не лише переходити з однієї єпархії до іншої, але й відлучатися з однієї навіть тимчасово без крайньої монастирської необхідності і лише з особистого дозволу архієрея. Священникам суворо заборонялося у проповідях зачіпати питання політичного характеру, насамперед тих, що стосувалися діяльності російського уряду.

Наголошено, що протягом кінця ХVІІІ – першої половини ХХ ст. імперський уряд виявляв постійне прагнення до максимального обмеження впливу католицької церкви на населення українських земель, особливо тих, де її прихильники становили значний відсоток. При цьому влада не надто переймалася питаннями забезпечення свободи віросповідання тих підданих, релігійні погляди яких були відмінними від офіційної православної ідеології держави. Для царату доцільність русификації полягала в її відповідності завданням забезпечення національно-державної безпеки у її імперському розумінні. Для самодержавства католицькі конфесіонали вбачалися такою силою, яка могла становити потенційну загрозу відтягуючи від православної церкви тих, хто колись відійшов від католицтва, що могло породити у майбутньому заворушення, насамперед, серед населення Правобережжя. Саме цим, значною мірою, і можна пояснити політику царату, спрямовану на зміцнення позицій російської православної церкви, що виступала опорою самодержавства, а у перспективі – на створення монорелігійного простору на усій території України.