Від соціал-демократичних проектів балканської та радянської конфедерацій до практики єврейської культурно-національної автономії в Україні

Анотація

Ця стаття пов'язана з вивченням не лише специфіки національного питання як такого, і, відповідно, з практикою його вирішення на рівні міжнародної соціал-демократії початку ХХ століття, а й з дослідженням його як частини більш ніж актуального на сьогодні розділу міжнародної конфліктології. Ситуація, що складається в сучасному світі, а саме постійне зростання політичної, економічної, соціальної та етнічної напруженості, веде до пошуку більш еластичної моделі внутрішньодержавного управління ресурсами та міждержавного політичного регулювання. Фіксована історичною наукою циклічність у поступовій динаміці світового розвитку свідчить, що з подібними сплесками політичної активності людська цивілізація стикається постійно. Реакцією на подібне загострення на межі ХІХ-ХХ ст. став пошук альтернативних моделей державного устрою, якими міжнародна соціал-демократія намагалася скористатися при вирішенні такого болючого питання, як національне.

Авторка піддає аналізу три моделі державного проєктування, дві з яких (балканський та радянський проєкти) відповідали критеріям міжсуб'єктного конфедеративного принципу, тоді як третій (український) проєкт швидше можна позначити як внутрішньосуб'єктний чи автономістський. Причому в такому контексті автономістський проєкт виявлявся максимально привабливим для вирішення наболілих національних проблем, подібних до македонського питання на Балканах  і єврейського питання в пізній Російській імперії та ранньому СРСР. Так, у тому і в іншому випадках проблема єврейської самоідентифікації відігравала ключову роль, вказуючи на перспективність для єврейського населення Солуні македонської автономії та можливість самостійної політичної організації російського, українського та білоруського єврейства в контексті автономістської стратегії Серпневого блоку в цілому та Загального єврейського робочого союзу (Бунд), зокрема. Однак, незважаючи на загальну привабливість балканського та радянського проєктів, перспектива їхньої реалізації спочатку викликала більше запитань, ніж відповідей. Водночас  сама платформа єврейської культурно-національної автономії, реалізована в умовах політичної практики УНР, на деякий період дала єврейському населенню України ілюзію політичної значущості та перспективи політичної самоорганізації. Перша світова війна, пов’язаний з нею розпад світових імперій, жорстка обмеженість національної політики більшовицької партії – все це не дозволило реалізуватися і без того досить аморфним конфедералістським формам потенційних державних утворень. Проте слід наголосити, що проєктування конфедеративної державної моделі з урахуванням автономістських завдань національних суб'єктів стало унікальним досвідом пошуку національної ідентичності в умовах сучасної державотворчої політики, інакше кажучи спробою співвіднесення національного та державного у світовій геополітиці першої чверті ХХ століття.