ФРОЙДИЗМ ТА ПСИХОАНАЛІТИЧНІ ШКОЛИ У ФІЛОСОФІЇ ОСВІТИ І НАУКИ

Анотація

У статті досліджено вплив фройдистських ідей на розвиток психологічного підходу в освітній теорії та практиці. Показано, що психоаналітична концепція несвідомого, запропонована З. Фройдом, сприяла формуванню нової парадигми гуманістичної діяльності, у якій особлива увага приділяється внутрішньому світу особистості, її несвідомим мотивам, емоціям, цінностям і моральним орієнтирам. Результати дослідження демонструють, що використання психоаналітичних підходів в освітній практиці дає змогу формувати цілісну особистість, самосвідомість і моральний потенціал людини. Підкреслено, що несвідоме є активною, субстанціональною частиною психічного простору, де переплітаються психічне та соматичне. Тут формуються глибинні симпатії та антипатії, причини конфліктів, а також спонукання до героїчних або злочинних дій, яких не усвідомлює сама особа. Показано, що психоаналіз, на відміну від традиційної експериментальної психології, розглядає людину як цілісну особистість, а метод аналізу вільних асоціацій, снів, застережень і перенесень робить доступними для спостереження ті психічні явища, які раніше залишалися прихованими навіть для самоаналізу. Досліджено внесок учнів З. Фройда, зокрема К. Юнга та А. Адлера, які розвинули психоаналіз у напрямку аналітичної та індивідуальної психології. К. Юнг ввів поняття колективного несвідомого й архетипів, що відображають загальнолюдський досвід, тоді як А. Адлер наголошував на почутті неповноцінності й механізмах компенсації та надкомпенсації як чинниках формування характеру. Окрему увагу приділено неофройдизму, представники якого (Е. Фромм, К. Хорні, Г. Маркузе) поєднали психоаналіз із соціологічними теоріями, зосередивши увагу на міжособистісних відносинах, соціальній тривозі та процесах відчуження в суспільстві. Показано, що Е. Фромм розглядав особистість як результат взаємодії екзистенціальної та історичної складових буття, пропонуючи гуманістичне планування суспільства й розвиток психодуховних орієнтацій. Г. Маркузе використовував фройдівську метапсихологію для аналізу соціальних обмежень, пропонуючи гармонізацію трудової та творчої діяльності як шлях до подолання відчуження. Зроблено висновок, що фройдизм і психоаналітичні концепції відіграють ключову роль у формуванні антропоцентричної парадигми соціального пізнання й гуманістичного світогляду. Вони дозволяють розглядати людину як духовно-психічну цілісність, здатну до самопізнання, самореалізації та гармонізації внутрішнього світу, а також створюють науково-філософську основу для розвитку гуманістичної соціальної та антропологічної практики ХХ–ХХІ століть.