Право на вільний розвиток своєї особистості: поняття та зміст

Анотація

Вступ. У статті розглядаються найважливіші аспекти категорії «право на вільний розвиток своєї особистості». Автори вважають, що теоретична проблема визначення поняття, сутності і змісту права людини на вільний  розвиток своєї особистості об’єктивно випливає з відсутності його термінологічного конституційно-нормативного закріплення.  На думку авторів,  аналіз вітчизняних досліджень свідчить, що це конституційне право розкривається вельми загально, відсутні системні підходи, зокрема,  чітко не визначені правомочності, які надаються цим правом кожній людині. Зазначено, що поширеною є позиція українських науковців, які розглядають право на вільний розвиток своєї особистості як принцип конституційно-правового статусу людини і громадянина.  В останні десятиріччя право на вільний розвиток своєї особистості дістає все більшого визнання та підтримки всесвітнім співтовариством. У 1986 р. ООН прийняла Декларацію про право на розвиток. У ній було започатковано тлумачення змісту даного права. Зокрема проголошувалось, що право на розвиток є невід’ємним правом людини, володіючи яким кожна людина та всі народи можуть брати участь у такому економічному, соціальному, культурному і політичному розвитку, де можуть бути повністю здійснені всі права людини й основні свободи, а також сприяти йому та користуватись його благами (ст. 1.1). Важливим є положення Декларації  про те, що «людина є основним суб’єктом процесу розвитку та має бути активним учасником і бенефіціарієм права на розвиток» (ст. 2. 1). 

     Короткий зміст основних результатів дослідження.  Право на вільний розвиток особистості  полягає у гарантуванні і забезпеченні реальної свободи розвитку особистості, обмеження втручання державної  й муніципальної влади, а також приватних осіб у сферу свободи розвитку людини. Право людини на вільний розвиток особистості є специфічним, таким, що займає фундаментальне і інтегральне місце в системі прав людини, є основою для розвитку інших прав. Дане право виступає нормативною формою взаємодії людини й держави з метою формування належних умов існування й життєдіяльності людини та нормального функціонування держави й суспільства в цілому, є невід’ємним правом людини, носить комплексний характер. Воно органічно пов’язане як з особистими (громадянськими) правами і свободами людини, такими як право на життя, право на гідність, свободу і безпеку, недоторканність, без яких реалізація права на вільний  розвиток була б неможливою, так і соціальними правами, котрі у системі  пов’язані з людиною, здійснення яких було б неефективним без реалізації права на вільний розвиток  особистості.             У зміст права на вільний розвиток своєї особистості покладені різноманітні концепції людського розвитку як соціально-економічного процесу, якій спрямований, передусім, на підвищення якості життя людини. Тому  однією з об’єктивних умов реалізації даного права є формування соціально-економічної політики держави, яка має бути направлена на зростання добробуту людей, створення можливостей доступу до ресурсів, необхідних для досягнення гідної якості життя. У вересні 2015 року в рамках 70-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН приймається нова широкомасштабна програма з чіткими стратегічними завданнями щодо досягнення цілей світового розвитку на період до 2030 року. Зрозуміло, що держава займає провідне місце в створенні та забезпеченні умов сталого розвитку в Україні. Проблема сталого розвитку в Україні досліджується достатньо тривалий проміжок часу. В останні десятиліття створено ґрунтовний  науковий доробок, який заклав підґрунтя новим орієнтирам розвитку країни на засадах постіндустріальної економіки, розроблення пропозицій втілення у державну політику механізмів подолання системних обмежень гуманізації суспільного розвитку.

Висновок. Право людини на вільний розвиток своєї особистості є специфічним, таким, що займає фундаментальне і інтегральне місце в системі прав людини, є основою для розвитку та реалізації усіх інших конституційних прав і свобод людини і громадянина. Це право відіграє ключову роль в забезпеченні найважливішої засади конституційного ладу, яка сформульована в статті 3 Конституції України. Реалізація права людини на вільний розвиток своєї особистості є перманентним процесом здійснення на практиці закріплених у Конституції України й інших законодавчих актах можливостей людини щодо всебічного розвитку та повного самовираження на основі її активної позиції у розвитку і справедливому розподілі створюваних у його ході благ.  Право людини на вільний розвиток своєї особистості забезпечується системою загальних для всіх прав і свобод конституційних гарантій й системою спеціальних політичних, економічних, соціальних та юридичних гарантій, які обумовлені специфікою й особливостями права на розвиток своєї особистості, а також системою міжнародно-правових гарантій.

На наш погляд, вітчизняна наука конституційного права на сьогодні не здійснила  комплексного дослідження про право на вільний розвиток своєї особистості. Дотепер недостатньо розробленими залишаються широкий перелік питань щодо реалізації цього права людини. Зокрема, йдеться про питання щодо визначення напрямів реалізації цього конституційного права, встановлення чітких меж втручання держави у його реалізацію, затвердження критеріїв його обмеження. На нашу думку,  важливим вектором розвитку вчення про право на вільний розвиток людини є захист особи від втручання з боку держави. Наші вчені-конституціоналісти всебічно не досліджували аспект,  що саме держава може бути потенційним порушником цього права. Водночас вони навпаки здійснюють спроби розробити деякі конкретні вимоги до людини, які обмежують її право на вільний розвиток. Вважаємо, що є принципово важливим визнати те, що саме держава та її інституції можуть бути потенційним порушником цього права людини та чітко окреслити межі її втручання у реалізацію цього конституційного права людини.