АНТРОПОЛОГІЯ ПАМ’ЯТІ, СЕМІОТИКА ТА ФІЛОСОФІЯ ЧАСУ: ВАРІАНТИ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ РОМАНА ПРУСТА

Анотація

У статті досліджуються філософські виміри роману Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу» крізь призму ідей Анрі Бергсона, Жиля Дельоза та Поля Рікера. Основна увага приділена аналізу антропологічних аспектів пам’яті, часу й суб’єктивного досвіду, які дозволяють інтерпретувати текст не лише в літературознавчому, але й у філософському, герменевтичному й семіотичному ключі. Розглянуто, як бергсонівська концепція тривалості та критика засобів мови вплинула на структуру й естетику прустівського роману, що стає формою вираження внутрішнього часу та глибинних механізмів мимовільної пам’яті. Поетика Пруста аналізується як своєрідне філософське дослідження часу, в якому літературний текст виконує функцію інструмента антропологічного пізнання.

Інтерпретація Дельоза розкриває семіотичний вимір роману, зосереджуючи увагу на «знаках», через які розгортається шлях до істини: знаках світськості, кохання, чуттєвості та мистецтва. Проблема Іншого – ще один ключовий аспект дослідження – постає як нерозв’язна герменевтична задача, де суб’єкт постійно намагається дешифрувати знаки, що залишаються неоднозначними або оманливими.

Окремий аналітичний блок присвячено інтерпретації роману за Рікером, який зосереджується на наративній і часовій конституції досвіду. У світлі герменевтики Рікера, прустівський роман розглядається як акт реконструкції життєвої історії, де пам’ять і художнє письмо творять простір символічного переосмислення минулого.

У підсумку, роман Пруста постає як багатошарове філософське полотно, що одночасно є спробою подолання обмежень мови, інструментом дешифровки знаків Іншого та актом художнього осмислення часу. Відповідно до цього, твір функціонує як інструмент пізнання – а не лише минулого, а й майбутнього, як простору смислотворення через знакові структури пам’яті та досвіду.