Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Теорія культури і філософія науки»

ІДЕЯ ОТІЛЕСНЕНОГО («EMBODIED») РОЗУМУ В ЯКОСТІ ОБҐРУНТУВАННЯ ТІЛЕСНОЇ РАЦІОНАЛЬНОСТІ

2021-05-17T23:32:42+00:00

Питання раціональності Пост-Просвітництва звертає до себе думки вчених різних галузей. Автор вважає, що її розуміння необхідно посилити зверненням до тілесної раціональності. Розуміючи її як нормативну інтерактивність, оформлення якої чітко диктується морфологією тіла і має прикладний характер, вважає, що для її більш ґрунтовного розуміння необхідно звернутися до останніх робіт відомих фахівців в галузі семантичної та когнітивної лінгвістики ‒ Дж. Лакоффа та М. Джонсона. Вони висувають такі головні тези: мислення за природою має тілесне забарвлення, думки формуються здебільшого на ґрунті несвідомого, а абстрактні поняття в основному метафоричні.

Згідно ідеї отілеснення, людина ‒ це істота, яка підвладна центральній нервовій системі. Тобто людина може думати тільки про те, що пропускає розум-тіло (отілеснений / втілений розум). Відштовхуючись від роздумів про виникнення метафор, вони приходять до висновків, що тіло людини визначає комплекс фундаментальних просторових відносин, які використовуються не тільки в процесі самоорієнтації, але і в процесі сприйняття просторових відносини між об'єктами. Опис тіла та наші уявлення, розуміння, складність роздумів формуються за рахунок системи ментальних образів і моторики. Тіло і сенсомоторна система є ключовими компонентами концептуальної схеми. Само ж мислення протікає на рівні «когнітивного несвідомого» (цей рівень мислення охоплює автоматичні когнітивні операції, приховані знання, приховані переконання тощо). Таке «когнітивне несвідоме» виробляє свідоме мислення. Вони допускають, що джерелом категорій є нервові структури і тілесний досвід, а для утворення абстрактних понять застосовуються терміни отілесненого характеру. Такі «втілені абстрактні поняття» є основою мислення, а це означає, що людське мислення також є отілесненим/втіленим. Тим самим ідея отілесненого/втіленого розуму підтверджує відмову від картезіанської дихотомії розум-тіло як антинаукової, а будь-яке розуміння раціональності повинне враховувати тілесну раціональність.

РОЛЬ ТРАНСДИСЦИПЛІНАРНОГО ДІАЛОГУ У СУЧАСНОМУ ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

2021-05-17T23:40:37+00:00

Визначити та охарактеризувати роль трансдисциплінарного та мультидисциплінарного діалогу у сучасному інформаційному суспільстві. Теоретичний базис дослідження складається з праць, присвячених сутності та розвитку інформаційного постнекласичного суспільства. Окремий блок становлять праці, присвячені знанням та науці, що змінюються у сучасних суспільствах під впливом інформатизації та глобалізації. Теоретичний базис дослідження заснований на уявленнях про трансдисциплінарність, трандисциплінарне поле наукових досліджень як поле діалогу різних наук та парадигм. Наукова новизна. Доводиться гіпотеза, що трандициплінарний діалог є одним з засадничих принципів формування сучасного інформаційного суспільства, в цьому здійснюється подвійний принцип діалогізування – відбувається як плюризація, діалогізування істини в науці та філософії, так і інший процес – наука та транс дисциплінарні дослідження сприяють розвитку нових інформаційних технологій, медіазації та демократизації суспільства, де інформаційне суспільство виступає як головний замовник та споживач трансдисциплінарного знання, пристосовуючи його до нових потреб медіа культури та діджиталізації. Показана роль трансдисциплінарного та міждисциплінарного діалогу в сучасному суспільстві, а також осмислення цього діалогу з точки зору філософії та гуманітарних наук. Доводиться необхідність демократизації та гармонізації знання, показано, що при розповсюдженні інтерактивного діалогу демократичні установи проникають в інформаційні структури, таким чином забезпечується можливість говорити про плюральність істини та взаємодоповнення різних способів пізнання. Розкрито, що трансдисциплінарність забезпечується особливими процедурами діалогу та наукового пошуку, в тому числі рефлексією та трансфлексією, фрактальністю, «включеним» поглядом, міжгалузевою експертизою, врахуванням екологічних параметрів. Завдяки діалогу відбувається центрування знання навколо людини та громадянського суспільства, поєднання антропологічної, соціально-філософської, фізико-математичної та екологічно-біологічної парадигм. Констатується, що розвиток трансдисциплінарното і наукового діалогу призводить до долання меж між гуманітарними та природничими підходами до реальності, універсалізації науки як способу пізнання.

ПРО МОЖЛИВОСТІ АНТИМІЛІТАРИСТСЬКОГО ФЕМІНІСТСЬКОГО МИСЛЕННЯ У ЧАСИ ПАНДЕМІЇ

2021-05-17T23:42:30+00:00

У статті аналізуються актуальні дискусії в сучасній феміністській теорії про перспективи просування феміністських політик і критики неоліберальних і антігендерних політик в ситуації пандемії. Зокрема розглядаються критичні аргументи Ч. Арруцца, Т. Бхаттачарья та Н. Фрейзер в їх маніфесті «Фемінізм для 99%» (2019) проти західного ліберального фемінізму і їх проект «іншого фемінізму», альтернативного ліберальному, який буде орієнтований не на еліти, а на інтернаціональні маси «реальних жінок». Показаний спірний характер тези авторів Маніфесту про те, що в ситуації пандемії як радикального розриву соціальних зв'язків дієвим аргументом за інтернаціональну феміністську солідарність може виступати запропонована ними теза про те, що всіх жінок незалежно від їх етнічної, класової і расової приналежності об'єднує неоплачувана репродуктивна і домашня праця. Проаналізовано роздуми Дж. Батлер про можливості відновлення порушених соціальних зв'язків і протидії силам деструктивності і мілітаризму в її книзі «Сили ненасильства» (2020), в якій вона розвиває ідеї З. Фрейда про можливість подолання потягу до смерті, який, на його думку, є рушійною силою і причиною будь-якої війни. Показано, що Батлер слідом за Фрейдом вважає, що потягом, здатним перевершити по силі потяг до смерті, є манія, що розуміється як протидія руйнуючим силам меланхолії і афірмативний протест живого організму проти загрози його деструкції або самодеструкції. Проаналізовано тезу Батлер про те, що сучасний фемінізм, якщо він відкриє відповідні антимілітаристські форми виховання, може розвинути у людей маніакальну огиду до насильства і війни як способам знищення органічного життя. Зроблено висновок про можливість переглянути сучасну феміністську критику ліберального фемінізму і повернутися до його гасел, радикалізуючи їх.

ТЕАТР ЯК АНТРОПОЛОГІЧНА МОДЕЛЬ «ДЗЕРКАЛА ЖИТТЯ» ТА ВИХОВНА СТРАТЕГІЯ ГРИ У ФІЛОСОФІЇ Ф. ШИЛЛЕРА

2021-05-17T23:43:55+00:00

Стаття досліджує театр як антропологічну модель у філософії Ф. Шиллера. Метою статті є розгляд театру, його виховних функцій у філософії Ф. Шиллера. Також завданнями дослідження є аналіз просвітницької моделі театру як «дзеркала суспільного життя» та відображення цієї моделі у творчості Ф. Шиллера, її антропоцентричність, також досліджується театральна гра як виховна стратегія із трансформації людини і людства, значення театрального мистецтва як ефективного інструментарію впливу на масову культуру. Наукова новизна. Тваринна (фізична) і духовна природа людини перебувають у тісному взаємозв’язку і без цього фізіологічного та розумового зв’язку людське життя було б неможливим (ранні роботи Ф. Шиллера). Завершенням естетичних пошуків Шиллера стає його філософія театру. Для розуміння такого нового етапу розвитку театру Ерика Фішер-Ліхте пропонує поняття «філософського театру». Ми доводимо, що таке поняття пов’язано більше з театральною практикою, тому у нашій роботі щодо філософії Шиллера та його теоретичного спадку можна вживати два поняття – і «філософію театру», і «філософський театр». Одночасно ми звертаємо більше уваги на антропологічні наслідки філософських та естетичних пошуків Шиллера. Поняття краси і звернення до високого мистецтва є центром філософії Шиллера, тому що, як він вважав, без цих складових не можна сформувати доброчесної і щасливої людини. Краса (театральна форма, спектакль) з’єднує почуття і розум – може стати засобом для людини перейти від матерії до форми, від відчуттів до законів, від обмеженого до безумовного буття. У нашій роботі ми виділили та проаналізували виховні функції театру у філософії Ф. Шиллера. Як один з представників німецького просвітництва та ідеалізму Ф. Шиллер пропонує просвітницьку модель театру як «дзеркала суспільного життя», способу виховання людства та виправлення його помилок. Ця модель антропоцентрична, оскільки передбачає певне ототожнення художньої форми та самої людини через живий образ. Найкращим способом формотворення таких живих образів виступає театральне мистецтво, оскільки задіює свободне ігрове начало людини, тим самим виступаючи не тільки засобом впливу (моральної дидактики), але й організації суспільства (державний, національний театр), особливо в критичних ситуаціях соціально-культурного розвитку. Театр Ф. Шиллера став філософською відповіддю на Французьку революцію, тобто засобом реформування суспільства та людини без насильства через мистецьку трансформацію.

ЗАСТОСУВАННЯ СИСТЕМНО-ЦІЛІСНОГО МЕТОДУ ДЛЯ АНАЛІЗУ БІОСОЦІАЛЬНИХ СИСТЕМ

2021-05-17T23:45:24+00:00

Використання системно-цілісного методу при розгляді біосоціальних груп (людське соціальне суспільство, соціальні біоспільноти тварин) є найбільш перспективним підходом при дослідженні даних об'єднань, як при «персоніфікованому» вивченні людського суспільства (або біоспільнот тварин), так і при порівняльному аналізі останніх між собою. Метою статті є розгляд можливості застосування системно-цілісного аналізу при вивченні біосоціальних систем, які представлені, як людським суспільством, так і соціальними утвореннями, характерними для спільнот тварин. Для досягнення поставленої нами мети ми ставимо перед собою наступні завдання: 1) виявлення основних методологічних характеристик біосистем; 2) описати структурну організованість біосистем.

Підводячи, вище викладеного матеріалу, слід зазначити наступне:

По-перше, реальні біоспільноти володіють основним атрибутом системи - ієрархічною структурою. Іншими словами, є структурованими системами, що дозволяє говорити про них як про цілісні утворення.

По-друге, структура біоспільнот нерозривно пов'язана з його функцією. Розглядаючи біосистему, слід виділяти в ній статичну, динамічну і генетичну структуру. Перша відображає структурну взаємодію елементів, а друга - схему їх відносин при активному функціонуванні системи. Генетична структура - вказує на ступінь спорідненості (подібності) елементів системи.

На підставі цього можна запропонувати ряд методологічних підходів до вивчення біосоціальної структури, а саме: 1. фіксування числа функціональних рівнів і кількості особин-елементів на кожному з них; 2. опис функціональної взаємодії між «статичними рівнями» при взаємодії. Без знання функціонального єдності неможливо зрозуміти «доцільність» тих чи інших елементів системи.

Таким чином, системно-цілісний аналіз цілком можна застосувати для опису біосоціальних утворень (людське суспільство і біосоціальних груп тварин). Розгляд даних об'єднань як системно-структурних одиниць є інформативним методом їх вивчення.

МІСЦЕ МЕТАФОРИ В НЕЙРОФІЗІОЛОГІЇ ТА ТЕОРІЇ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ

2021-05-17T23:46:47+00:00

У статті проаналізована метафора через призму нейрофізіологічного підходу та теорії штучного інтелекту. Також розглянуто найбільш важливі поняття для керування технічним об`єктом: стан, алгоритм та адаптація. Метафора - це невід'ємний елемент творчого процесу, його необхідний іструмент, саме метафоричний елемент у мисленні серед інших сприяє взаємодії логічного мислення з інсайтом. Сприйняття об'єкта значить отримання "доступу" до тих програм, що керують взаємодією з цим об'єктом, тобто через сприйняття, що є ірраціональним, відносним та обмеженим у людини (та обмеженим також у робота), відбувається перехід до раціональної сторони мозку, де приймаються логічні рішення. Метафорою та аналогією, абстрактним оперують у правій півкулі, котра є “породжувачем” творчості. Таким чином, метафора надзвичайно близька до творчості і є одним з механізмів творчої самореалізації. Мозок людини еволюціонував від мозку тварини, котра взаємодіяла з навколишнім середовищем без допомоги мови і у котрої також є півкулі мозку. Якщо розглядати мову як один з елементів удосконалення мозку, то це ставить під загрозу підхід багатьох психологів, котрі вважають, що мова є первинною. Тварина не користується метафорою, коли "спілкується" з іншими тваринами: вона подає сигнали та знаки у своєму "прямому" значенні, людина ж переосмислює одні слова через інші, де духовне переплітається з матеріальним. Вестибулярний апарат, що знаходиться в скроневій кістці, контролює положення тіла в просторі та прискорює його рухи, саме тому мова просторово орієнтована, а отже, метафора також. Цікаво, що рецептори є й у внутнішніх органах, наприклад, ті, що контролюють кровообіг aбо травлення. Існування таких рецепторів може пояснити існування оказіональних метафор, що спираються не на п`ять відомих почуттів.

Ключові слова: метафора, нейрофізіологія, штучний інтелект, мозок.

МЕСТО МЕТАФОРЫ В НЕЙРОФИЗИОЛОГИИ И ТЕОРИИ ИСКУСТВЕННОГО ИНТЕЛЛЕКТА

Аннотация: В статье проанализирована метафора через призму нейрофизиологического подхода и теории искусственного интеллекта. Также рассмотрены наиболее важные понятия для управления техническим объектом: состояние, алгоритм и адаптация. Метафора - это неотъемлемый элемент творческого процесса, его необходимый иструмент, именно метафорический элемент в мышлении среди других способствует взаимодействию логического мышления с инсайтом. Восприятие объекта значит получения "доступа" к тем программам, которые управляют взаимодействием с этим объектом, то есть через восприятие, которое является иррациональным, относительным и ограниченным в человеке (и ограниченным также в роботе), происходит переход к рациональной стороне мозга, где принимаются логические решения. Метафорой и аналогией, абстрактным оперирует правое полушарие, которое порождает творчество. Таким образом, метафора очень близка к творчеству и является одним из механизмов творческой самореализации. Мозг человека эволюционировал из мозга животного, которое взаимодействовало с окружающей средой без помощи языка и у которого также есть полушария мозга. Если рассматривать язык как один из элементов совершенствования мозга, то это ставит под угрозу подход многих психологов, которые считают, что речь первична. Животное не пользуется метафорой, когда "общается" с другими животными: оно подает сигналы и знаки в своем "прямом" смысле, человек же переосмысливает одни слова через другие, где духовное переплетается с материальным. Вестибулярный аппарат, находящийся в височной кости, контролирует положение тела в пространстве и ускоряет его движения, поэтому речь пространственно ориентирована, а следовательно, также и метафора. Интересно, что рецепторы есть и во внутренних органах, например, те, которые контролируют кровообращение или пищеварение. Существование таких рецепторов может объяснить существование окказиональных метафор, опирающихся не только на пять известных чувств.

ХРИСТИЯНСЬКИЙ ДИСКУРС СЕРДЕЧНОЇ ЧИСТОТИ В ГОРИЗОНТІ "ГЕРМЕНЕВТИКИ ТУРБОТИ"

2021-05-17T23:54:10+00:00

У даній статті здійснена інтерпретація християнського дискурсу сердечної чистоти в контексті значення турботи як герменевтичного методу. Виявлені і вивчені ключові аспекти цього дискурсу у вченні про чистоту серця у зв’язку з питанням про турботу як про гідність особистості в якості образу і подоби Бога. Визначені й проаналізовані основні функції серця як істотного чинника конституювання внутрішнього світу особистості та її інтенційних спрямувань. Основна увага в цьому дослідженні приділена з'ясуванню християнського вчення про чистоту серця у протистоянні ситуації духовної нечистоти, що опоганює честь та гідність особистості. Доведено, що опозиція чистоти / нечистоти не зводиться тільки до етичного виміру, вона містить в своєму змісті метафізичний дискурс, що вказує на гостре протиріччя між ідеалом цілісності особистості та її феноменальним проявленням у стані розщеплення. Турбота про конституювання ідеальної особистості простежується через актуалізацію духовних актів очищення від прихильності до мирських цінностей (аспект духовної свободи), наповнення внутрішнього світу індивіда божественними цінностями (аспект аксіологічного придбання) та огорожі внутрішнього світу індивіда від духовної нечистоти (аспект духовного контролю).

Дослідження християнського вчення про чистоту серця зроблено з урахуванням осмислення його змісту і механізмів конструювання. Його основа визначається органічним поєднанням теїстичного і персоналістичного дискурсів. Реконструйована складна картина переплетення різноманітних дискурсивних механізмів і проаналізована роль метафізичного, етичного, естетичного, аскетичного підходів у концептуалізації вчення про сердечну чистоту. Турбота про сердечну чистоту оцінюється у вигляді істотної умови та засобу персоналізації, яка стверджує цінності духовної свободи (від стану нечистоти внутрішнього світу людини) і трансцендування як піднесення особистості у напрямку божественно-духовного орієнтиру.

ІГРОВИЙ ФЕНОМЕН В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ КУЛЬТУРІ

2021-05-17T23:48:47+00:00

Середньовіччя додало до успадкованих лудологічних культурних традицій античності свої власні. Такі уявлення були в першу чергу пов'язані саме з тією формою існування та сприйняття християнства, яке було основою всієї цієї цивілізації.

У відповідності з такими світоглядними нормами будувались також і тогочасні епістемологічні уявлення Пізнавальний акт індивіда розглядався як вступ суб'єкта до світу загальної трагічної гри, де відбувається його підняття від чуттєвих буттєвих форм до буття надчуттєвої краси, яка визначається лише через форми розумового пізнання, а через неї – до надсутнісного буття її Творця. Філософська думка Середньовіччя успадкувала платонівську лудологічну традицію. У відповідності до таких уявлень, особиста творчість індивіда (мистецька, наукова тощо), яка розглядалась як тотожна пізнанню і сприймалась лише як відтворення, віднайдення того, що вже було запрограмоване Творцем, тобто грою та через гру.

Найбільш яскрава сторінка Середньовіччя пов'язана з існуванням лицарства та його наступним осмисленням, адже феномен лицарства – це є вершина середньовічної культури, її етичний та естетичний ідеал, який був осмислений її самосвідомістю як форма гри.

Ролевий розподіл поширювався на всі основні прояви життєвих відносин індивіда. Тому навіть звичайний зовнішній прояв у публічному житті будь-яких особистих емоцій індивіда (радість, задоволення, гнів, відчай, печаль тощо) обов’язково підлягав такому “ролевому диктату“. Тобто сфера публічного виразу емоцій індивідом також була зумовлена імперативністю його власної соціальної ролі, яка ним виконувалась.

Можна говорити про сприйняття тогочасною свідомістю поетичного тексту як зіграної ролі, а авторського мистецтва – переважно як мистецтва виконавчого. Тоді більш зрозумілим постає притаманна середньовічній літературі сталість сюжетів, а також анонімність творів; адже кожен автор, сприймаючи його як сценарій, намагався найкраще зіграти свою роль, що була записана як відповідний текст. Більше за те, потрібно додати, що подібного роду гра була зумовлена також і деякими іншими особливостями середньовічної ментальності. Справа в тім, що середньовічна людина задля досягнення всієї повноти власного самовиразу, а також для того, щоб цей самовираз був зрозумілим суспільству, намагалась ототожнити себе з певним зразком, який вже мав відповідну суспільну санкцію.

У відповідності з визнаною інтерпретацією такого зразка та його алегоричними значеннями (найчастіше це були широко відомі біблійські образи) визначалась роль і будувалась модель поведінки. Такі усталені форми самовиразу полегшували процеси розуміння та міжособистісний діалог.

РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ ГОЛОКОСТУ В ЖИВОПИСІ ФЕЛІКСА НУССБАУМА

2021-05-17T23:49:55+00:00

Стаття присвячена аналізу репрезентацій Голокосту в живописі Ф. Нуссбаума з точки зору історико-філософського, візуально-антропологічного, семіотичного аналізу. Проблематика статті обумовлена недостатньою вивченістю образів Голокосту в живописі, в тому числі як саме в живописі репрезентовані пам’ять єврейського геноциду, досвід депортації у табори смерті, травми від Голокосту. Актуальність статті обумовлена недостатньою вивченістю творчості німецького художника, жертви Голокосту Ф. Нуссбаума. Живописець є представником художньої течії «нова об’єктивність», яка була орієнтована на відображення реальної суті речей, а також зазнав впливу модерністських течій і антинацистського руху. Ф. Нуссбаум є жертвою Голокосту, якому разом із сім’єю довелося залишити Німеччину, постійно переховуватися, і зрештою судилося загинути в таборі Аушвіц-Біркенау. Значний період творчості Ф. Нуссбаума присвячений відображенню жахіть у таборі для інтернованих Сен-Сіпрієн, в якому перебував художник. Авторка розглядає концепції культурної пам’яті в зарубіжній історіографії, концепції філософії екзистенціалізму, через призму яких аналізує практики єврейського геноциду (ізоляція євреїв, доля біженців тощо) і те, в яких образах живопису ці практики відобразилися. В статті досліджується, як події Голокосту вплинули на формування суб’єктивності художника, на його художню манеру, символи і художні засоби, які він використовує в роботах. В ракурсі візуально-антропологічного аналізу авторка виділяє проблемні теми, які відобразилися у картинах Ф. Нуссбаума: травматичний досвід еміграції заради виживання, досвід депортації і життя у таборі, відчуття страху і наближення смерті, сімейна тема і особисті переживання Голокосту. Авторка виділяє автобіографічні, історико-філософські, мистецтвознавчі аспекти живопису Ф. Нуссбаума. В статті розглядається, за допомогою яких художніх засобів через живопис Ф. Нуссбаум намагається протистояти політиці єврейського геноциду. На прикладі творчості Ф. Нуссбаума авторка аналізує, як саме художник зображує «травматичні місця» (за А. Ассман), і як виражає травматичний досвід в художніх образах.

ЕСХАТОЛОГІЧНІ ВИМІРИ ХРИСТИЯНСЬКОЇ СВІДОМОСТІ

2021-05-17T23:51:11+00:00

Стаття присвячена проблемі відродження та відновлення духовності у просторі повсякденної та світської свідомості, «сакральних цінностей» шляхом культивування есхатологічних тем (на яких базуються релігійні системи цивілізованого світу) як всезагального чинника розквіту країн світу, вітчизняної культури. Проводиться переосмислення есхатологічних систем як скарбниці світоглядних орієнтирів історії (філософської, наукової, релігійної ідеології у світовому масштабі), а також під кутом зору нових реалій.

Робота присвячена реконструкції ключових есхатологічних тем, виявленню смислових вимірів їх актуалізації в різних формах прояву індивідуального (людини) та загального (культури, цивілізації) буття, розкриття їх під кутом зору сакрально-релігійного світовідчуття, нюансів розуміння в християнській картині світу, виявленню контекстуального наповнення терміну «есхатологія», історії його розгортання в релігійній картині світу християн. Виокремлюються ключові поняття дослідження, які усвідомлюються як мовні «відбитки», закарбовані у словах різними історичними періодами. У межах есхатологічної свідомості розкривається базова тема долі. У вимірі теологічної думки доля душі розкривається у системі міркувань про її долю земну та долю небесну.

Методологія статті має комплексний характер, поєднує в собі такі основні стратегії: історію ідей, аналітику, компаративістику, феноменологію, філософську герменевтику.

Встановлюється, що концепт «есхатологія» (є породженням стародавніх часів – античної епохи), його словоформа теологічною думкою не використовувалась до ХХ ст. Отже, смислове наповнення терміна «есхатологія» (накопичене історією) не було розкрито у повному обсязі, а його еволюція потребує свого подальшого перевідкриття.

У статті тема долі обґрунтовується як засаднича ідея, матриця есхатологічних картин (релігійних систем) світу. Ідею Долі презентовано як атрибут релігійної свідомості, есхатологічної моделі світу, як Принцип існування Всесвіту та його представників, як матрицю есхатологічної системи християн.

ФІЛОСОФІЗАЦІЯ ТА ЕЛЕМЕНТИ КАЗКОТЕРАПІЇ

2021-05-17T23:52:14+00:00

Для подолання сучасної деінтелектуалізації культури у статті пропонується використання філософізації − ознайомлення з видатними філософськими творами та практикою філософського мислення. У ранньому віці необхідним засобом її втілення повинно стати читання філософських казок, які нерідко є філософські проблемними і прямо працюють на філософізацію свідомості. Вони вводять дитину у світ філософування.

Позитивним прикладом для цього є збірка Л Сурженко «Філософські казки».

Людина не може обходитись без використання філософського потенціалу, навіть на буденному рівні їй потрібні й філософські надбання. Інакше її висновки будуть одномірними і не буде змоги побачити власну обмеженість.

Читання формує культуру мислення, літературний смак, канали емоційного сприйняття того, що прочитано. Для дитини важливо уміти висловити свої думки, дізнатись про позиції дорослих з цього приводу. Необхідно вчитися навичкам дискусії, бесіди і цьому відповідає процес читання та подальшого обговорення текстів. Батькам треба відповідати на численні дитячі «чому», що посилює ефект від книги.

Філософські казки дитинства мають вплив на людину і після того, як вона виросла, бо колективна свідомість живить індивідуальну, дозволяє приймати правильні рішення. Любов до читання формує творчо-креативну структуру особистості, укріплює інтелектуально-психічний комплекс. Багато казок виступають пошуковими і тому сприяють філософізації,, дозволяють поєднати сприйняття яскравих образів, нетривіальність сюжетів та моральність розповіді.

Тобто, знайомство з філософськими казками зрощує філософську мудрість і допомагає активізувати мозок дитини, привчає її до роздумів та зрілих оцінок. Саме такими книжками, які поступово вводять у світ, потрібно поповнювати дитячу бібліотеку.

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА СМІХОВА КУЛЬТУРА: ТРАДИЦІЇ ТА ІННОВАЦІЇ

2021-05-17T23:53:11+00:00

Сьогодні українська сміхова культура набула принципово нових рис. Ми є свідками сплеску українського сміху не тільки з точки зору популярності розважального бізнесу, але й в площині впливу відповідної культури на потестарні відносини. Також актуальними стають дискусії відносно національної автентичності конкретних сміхових практик. Відповідні явища та проблеми, на нашу думку, вимагають докладного філософського дослідження. Відтак метою цієї статті є розкриття семантики сучасної української культури через конкретизацію її інваріантних елементів та виокремлення новітніх дискурсів в площині взаємодії потестарних та сміхових практик.

Дослідження проводиться на основі окремих концептів філософії сміху А. Бергсона та методології аналізу сміхової культури М. Бахтіна з використанням ідей сучасного філософсько-культурологічного дискурсу відносно специфічних рис української сміхової культури.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній вперше виділено інваріантні практики, притаманні саме українському сміху; проаналізовано особливості його розвитку в сучасних умовах; визначено критерії, за якими можливо розрізняти достеменно українську опозиційність сміхової культури по відношенню до ідеології. По-новому витлумачуються сенс таких сучасних сміхових практик, як «прикол».

Феномен українського сміху є динамічним культурним явищем, що поєднує традиційні та інноваційні практики. В сучасному культурному просторі України присутні різноманітні дискурси сміху, які відрізняються за рівнем загальної культури, інтелекту, політичної орієнтації суб’єктів сміху. На ґрунті цих дискурсів відбувається взаємовплив карнавалізованої політики та політизованої сміхової культури. З одного боку, це свідчить про процеси демократизації суспільства, з іншого – парадоксальним чином, через сміхові практики, виражає депресивний стан суспільної свідомості.