Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Теорія культури і філософія науки»

ОСВІТА ЯК КЛЮЧОВА СТРАТЕГІЯ ФІЛОСОФІЇ ПОСТМОДЕРНУ: ДОЛАННЯ ТРАВМИ НЕСВОБОДИ

2021-12-08T14:53:26+00:00

Становлення особистості привертало увагу як класиків філософської думки, зокрема це праці Ч. Пірса, З. Фрейда, так і представників новітнього філософського дискурсу (З. Бауман, П. Рікер, Ю. Хараррі, К.Уїлбер). У дослідженнях останнього часу говориться, що головною перепоною у становленні особистості та суспільства є культурна травма, яка виникає як наслідок розвитку тоталітарних колоніальних суспільств у ХХ столітті. Поняття культурної травми аналізується у дослідженнях Дж. Александера, К. Карут, А. Ніла. Мета – дослідити особистість у модерній та постмодерній парадигмі, застосування понять розвитку, освіти, саморозвитку та самоосвіти особистості в постмодерному дискурсі, розглянути освіту та саморозвиток як ключові стратегії філософії постмодерну у доланні тоталітарної культурної травми несвободи. Наукова новизна. Констатується, що освіта, розвиток та саморозвиток особистості стають основними стратегіями інформаційної доби і постмодерної культури, що сприяє подоланню тоталітарного колоніального травматичного досвіду. Досліджено особистість у модерній та постмодерній парадигмі (поняття, ставлення до особистості, процесів виховання, соціальних інститутів, самоосвіти). Можна відмітити, що саморозвиток особистості придбає глобальний масштаб: чи буде він вимірюватись коефіцієнтом щастя чи економічною ефективністю того чи іншого суспільства, ідуть наукові суперечки, беззаперечно одне – одночасно освіта, самоосвіта і виховання стають справою не окремих країн, а людства загалом. Висновки. 1. У модерній парадигмі особистість імпліцитно містить антитезу душевного та тілесного начала, незмінності, а отже вічності, та розвитку як певної адаптації людини до зовнішніх обставин соціально-культурного буття. 2. Постмодерн замінює це протиріччя контроверзою або діалектикою особистості як незмінної, довершеної і одночасно постійно зростаючою під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх факторів, застосування понять саморозвитку та самоосвіти особистості сприяє діалектичному розумінню самої особистості, що поліфункціональна і не може бути вписана лише в одну філософську парадигму, як прагне це зробити модерн та колоніальний дискурс. 3. На основі представленої аргументації зроблено висновок щодо освіти та саморозвитку як ключових стратегій філософії постмодерну у доланні тоталітарної культурної травми несвободи.

ТУРБОТА ПРО СЕБЕ ЯК ГРАНИЧНИЙ ДОСВІД

2021-12-08T15:03:46+00:00

У статті проведено аналіз фукольдіанського поняття «досвід» в межах антропологічної кризи. Підкреслюється, що європейські людство та культура отримали загрозливо зростаючий розрив між знанням (істиною) та життям людини (досвідом), і ця ситуація викликає необхідність пошуку життєвих практик, які базувалися б лише на знанні, що їх людина дійсно потребує. Фуко використовує поняття «досвід» у багатовимірному сенсі, посилаючись на знання, експеримент, спробу, практику тощо. Досвід розглядається як щось таке, з чого людина виходить зміненою, й таке розуміння досвіду затверджується як ключове. Досвід оцінюється як принципова фундаментальна умова для людини бути собою, відбутися, крім того, граничний досвід також обґрунтовується як необхідний. Цей тип досвіду порушує межі цілісної суб’єктивності як вона функціонує у щоденному житті та дійсно погрожує самій можливості життя індивіду як окремого себе, відриває суб’єкт від себе. Досвід та граничний досвід разом спрямовано на особистісну самотрансформацію, що вочевидь викликає питання щодо наявних понять про межі можливого досвіду, і вони є єдиною умовою для людини віднайти істину та жити згідно із нею.

Оскільки життя та істина складають нерозривну єдність, виникає вочевидь проблема тих механізмів та технік, які могли б стати способом досягнення гармонії людського буття. Антична турбота про себе розглядається як найбільш придатна та продуктивна форма людського досвіду, а також як найсуттєвіший тип граничного досвіду. Усі техніки, які складають турботу про себе, із необхідністю спрямовані на навчання людини знаходити себе через відмову від усього того, що не є нею самою. Усі ці кропіткі зусилля побудови себе фокусуються на напрацювання людиною здібності обирати те, що є близьким, та відкидати те, що є чужим, і це є найбільшим викликом у впровадженні турботи про себе. Наразі не існує чітких меж між суб’єктом та об’єктом, собою та світом, які неможливо було б перетнути. Людина стає єдиною актуальною та досяжною межею для себе. Вона приречена на постійний процес отримання кожного разу нового досвіду, на безкінечне проведення нових меж не ззовні, а всередині себе. Отже людина прийшла до справжньої маргіналізації – не через соціальні або культурні заборони, але через прокладання меж, границь через власний суб’єкт та лише самостійно.

ФІЛОСОФІЯ, СОФІСТИКА І ДІАЛЕКТИКА В КИТАЙСЬКІЙ ТА ЗАХІДНІЙ ФІЛОСОФСЬКИХ ПАРАДИГМАХ

2021-12-08T15:05:08+00:00

В статті пропонується проаналізувати уявлення про те, що розуміється під такими інтелектуальними дисциплінами та практиками як філософія, софістика та діалектика в китайській та західних парадигмах філософування. Західна філософська традиція спирається на т.зв. античну філософську парадигму (в якій філософія виступає практичною наукою досягнення щастя та уникнення страждань у чужому й ворожому світі), проходить через т.зв. авраамічну (у її християнській версії із її ідеєю монотеїзму та креаціонізму) і досягає нарешті сучасної сциєнтистської парадигми (із її опорою на природниче знання). Діалектика народжується в рамках античної парадигми, в ній можна три основні аспекти: сократівський (діалектика як метод міркування або навчання шляхом ведення усної бесіди), платонівський (діалектика як підхід, що розглядає протилежності не як виключаючі, а як доповнюючі одна одну), гегелівський або гегелівсько-марксистський (діалектика як підхід, в основі якого лежить принцип розвитку). Виникнення та зміна цих аспектів приблизно відповідають парадигмальним змінам у філософії.

Традиційна китайська філософська парадигма, як уже було зазначено, є організмічною. Організмізм зумовлений клановим характером традиційного китайського суспільства. Усі відносини між людьми чітко поділяються на внутрішні та зовнішні, тобто відносини всередині та за межами своєї групи. Традиційна китайська етика засуджує усе, що може порушити мир і гармонію всередині своєї групи. Суперечки нікого ні в чому не переконують, а лише породжують образи й порушують мир та злагоду всередині групи – і тому їх слід уникати. Звідси афористичний характер, який полягає в тому, що замість систематичного викладу та логічних аргументів використовуються афоризми та окремі оповідки, які легко западають у пам’ять, змушуючи читача чи слухача самому приходити до відповідних висновків

Якщо інтелектуальний розрив при переході від античної до середньовічної філософії носив парадигмальний характер (переходу від античної до авраамічної парадигми із відповідним перепрочитанням та переінтерпретуванням відповідних філософських текстів), то в Китаї ми радше можемо просто спостерігати до-формування тієї самої парадигми через її звуження. Тобто, різні історичні умови та різні культури у ролі передумов дали абсолютно різні алгоритми розвитку, які демонструють окремі концептуальні паралелі. Але в абсолютно різних контекстах.

ЛІТУРГІЙНІ АНТИФОНИ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВОСЛАВНІЙ ТРАДИЦІЇ: ПРАКТИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ТВОРЧОСТІ

2021-12-08T15:12:13+00:00

У статті досліджено різновиди та сучасні практики використання літургійних антифонів в українській богослужбовій практиці. Розглянуто специфіку використання антифонів серед усіх православних українських конфесій. Запропоновано об'єднуючу модель застосування усталених та новостворених літургійних антифонів як один із сегментів літургійної реформи, якої потребує Церква. Вказано, що інтегрування новітніх антифонних текстів в церковну практику посприяє збагаченню та урізноманітненню літургійної традиції. Серед різноманіття практик (з урахуванням антифонів-новотворів) представлено авторську візію застосування духовно-літургійної спадщини та грецької літургійної традиції нової доби в сучасному богослужінні. Виокремлено авторські урізноманітнення антифонної практики з метою моделювання відповідного розділу майбутнього українського Типікону Святої Софії Київської

КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ СМИСЛУ В ЛОГІЧНІЙ СЕМАНТИЦІ Г. ФРЕҐЕ

2021-12-08T15:21:45+00:00

В поданій статті розглядається трансляція проблематики формалізації та репрезентації поняття логічної семантики «смисл», яке концептуалізується видатним німецьким філософом та логіком кінця ХІХ – початку ХХ століття Готлоба Фреґе, що головним чином аналізується та розробляється в його творі під назвою «Про смисл та значення». Характеризуються ключові критичні теорії розуміння поняття «смисл» Фреґе в концептуальному аспекті, тобто, як парадигмального поняття, що не набуває однозначної фіксації в подальших розробках філософів та логіків аналітичної філософії, але передбачується як функціональне багатоаспектне поняття. Зокрема, приклади концептуалізації знаходимо в класичних творах таких аналітичних філософів, як: Л. Вітгенштайна, Б. Рассела, Р. Карнапа та А. Чьорча.

Аналізуються деякі з сучасних робіт за цією темою, а також класичні роботи, в яких на наш погляд найбільш максимально були відображені напрямки концептуалізації проблеми смислу в роботах Фреґе. Ми доходимо висновку про існування чотирьох базових концептуалізацій, серед яких є дві групи: суто логічних та семіотичних. Цим діагностуємо необхідність поглиблення вивчення соціально-культурного контексту робіт з аналітичної філософії даної тематики. Фіксується можливість виходу аналітичних методів в міждисциплінарне поле дослідження проблеми смислу.

Розглядається і демонструється на прикладах сам метод концептуалізації, що, з одного боку, необхідний для більш ґрунтовного дослідження розвитку ідей аналітичної філософії, а, з іншого, як джерело відокремлення не релевантних до класичної філософії ідей і поглядів. Досліджується близькість семантичного визначення концептуалізації та парадигмального методу, з чого робиться висновок, що концептуалізація виступає певним кліматом для утворення парадигми. Разом із тим, сам метод демонструється в двох його площинах: формалізації та репрезентації. Окремий розгляд цих частин робить очевидним взаємозв’язок поняття смислу та процесу його поступового виокремлення в працях тих аналітичних філософів, які безпосередньо розглядали цю тему.

ФЕНОМЕНОЛОГІЧНО-ЕПІСТЕМОЛОГІЧНИЙ ВИМІР СУБ’ЄКТИВАЦІЇ

2021-12-08T15:17:09+00:00

Сучасні дослідження останнім часом дають можливість простежити характер становлення суб’єктивації. Термін, який прийшов із філософії М. Фуко, розглядався в контекстах історичного характеру становлення суб’єкта, особливостей соціального його оформлення. Але останнім часом розуміння такої складної термінології все більше стає можливим, якщо звертатися до сучасних досліджень в когнітивістиці, біології, епістемології. Точкою відліку для цього стає діяльнісний підхід. Саме він відкриває шлях до розуміння формування особливостей і характеристик суб’єкта. Діяльнісний контекст існування суб’єкта дає можливість зрозуміти характер і умови процесу суб’єктивації, тобто його становлення.

Спираючись на феноменологічний метод, за рахунок якого сприйняття визнаються як особлива евристична система, і на висновки представників сучасної епістемології, які вказують на необхідність враховувати особливості тілесного, з одного боку, у комплексній взаємодії із навколишнім середовищем, з іншого, можна сфокусуватися на підґрунтях у конструюванні можливостей життєдіяльності суб’єкта і простежити процес суб’єктивації від її онтологічних до гносеологічних характеристик.

Такий ракурс розуміння складного процесу субєктивації (а саме феноменологічний і епістемологічний її виміри) також дозволяє підкреслювати відмінності між тим, хто пізнає і тим, хто спостерігає (на відміну від вивчення речей і подій тільки з однієї позиції). Це стає основою для розуміння методологічного характеру таких сучасних термінів, як спостерігач другого порядку і зовнішній спостерігач, що дозволяє нам розцінювати суб’єктивацію в якості інструменту або особливої методологічної опції в дослідженнях сучасної наукової думки.

«BLACK MOVIES»: ЖАНРОВА ПАМ’ЯТЬ КІНОМОВИ НУАРУ У СИСТЕМІ АУДІОВІЗУАЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ (1970-ті – 2010-ті рр.)

2021-12-08T15:23:53+00:00

Проблема «жанрової пам’яті» в кіномові нуару є однією із найбільш актуальних у сучасному дослідженні еволюції «чорного» кіно. Зважаючи на те, що за останні декілька десятиліть нуар істотно розширив свою традиційну художню «оболонку», вивчення особливостей та шляхів його трансформації становить один з пріоритетних векторів дослідження. В межах аудіовізуальних трансформацій початку ХХІ століття нуар репрезентований щонайменше двома жанровими конструкціями (пост- та нео-нуар), які також потребують вивчення у контексті проблематики «дифузності» жанрів та «гібридизації» художньої мови кіно. Авторами розглянуті основні етапи формування жанрової парадигми нуару, які визначені та проаналізовані у контексті інструментарію кінематографічної художньої мови: композиційно-пластичиних прийомів, стильових рішень та «жанрової іконографії». Визначаючи три основні періоди в розвитку «чорного» кіно, автори окреслюють його основні типово-видові амплуа, які формують різні стратегії та форми існування класичної «жанрової пам’яті» нуару у різних системах кінематографічного художнього мислення. Нуар засвідчив надзвичайно високу здатність до видозмінення, що обумовило потужність його субжанрової конвенції. На прикладі цілої низки кінострічок показано, як через виражальні засоби кінематографу режисери використовують / запозичують традиційну естетику нуару. У багатьох випадках семіотика «чорного» кіно стає об’єктом для пошуку нових художньо-стильових рішень, що зайве підтверджує жанрову еластичність нуару. Усе зазначене дозволяє констатувати існування в художньому інструментарії кіно, свого роду, «нуарної» онтології, яка на рівні використання конкретного кола прийомів звертається, передусім, до лакуни «жанрової пам’яті».

РОЛЬ ПРИНЦИПУ КУРАТОРСТВА В КУЛЬТУРІ СУЧАСНОСТІ

2021-12-08T15:26:51+00:00

У статті аналізується феномен «принципу кураторства» в історично-філософському розвитку. У світі, який наразі перевантажений великими обсягами інформації, важливим стає не просто доступ до інформації, а можливість зорієнтуватись в ній. Питання критичної рефлексії, вибору, інтерпретації в інформаційному просторі набувають великої значущості. Саме для їх реалізації пропонується використання принципу кураторства. Автори розглядають історію виникнення понять «куратор» та «кураторство», розмежування особливостей кураторського принципу та розбіжності у сенсах та розумінні принципу кураторства.

Розглянувши історію трансформації понять «куратор» та «кураторство», проаналізувавши їх використання в різних сферах діяльності, автори приходять до висновку, що з часом змінюється сенсова складова фігури куратора. Якщо першопочаткові конотації обмежувалися поглядом на куратора як зберігача та доглядача колекцій, то у сучасному розумінні куратор сам є творчим суб’єктом. Тож інтерпретація творів мистецтва суттєво залежить від творчої діяльності куратора та простору, який він створює для презентації. Сучасну практику кураторства слід розуміти як нещодавно сформоване поле діяльності, яке докорінно відрізняється від попередніх йому форм кураторства. В ХХІ столітті принцип кураторства стає універсальним та необхідним методом презентації відібраної та впорядкованої інформації, яка має на меті вирішення поставленої проблеми. Саме куратори в добу інформаційного перенавантаження працюють з цим потоком інформації: обробляють його, систематизують, впорядковують, концептуалізують та презентують публіці, стаючи при цьому ліквідаторами проблеми інформаційного перенасичення.

В статті висувається гіпотеза для подальшої філософської рефлексії: кураторський принцип є необхідною складовою для організації простору презентації культурного архіву.

‘ВЕЛИКА ІСТОРІЯ’ ОСВІТИ: ШЛЯХ ДО ‘CЛУХАЮЧОГО СУСПІЛЬСТВА’. ЧАСТИНА ⅕, КАМ’ЯНИЙ ВІК

2021-12-08T15:31:14+00:00

Метод «Великої історії» [Christian, 2011] –– академічного вивчення минулого з дуже широкої точки зору –– є дуже актуальною педагогічною ініціативою. Ця стаття має на меті розроблення «великої історії» освіти –– розповісти історію цивілізації у світлі умов, які вона створює для розвитку дорослих людей. Я провокаційно висуваю гіпотезу, що кожна культура є культом, екологією практик, що виховує людей в ту «форму життя», якій це суспільство поклоняється. Суспільство «поклоняється» саме тій «формі життя», яка є найбільш сприятливою для вирішення його екзистенціальних проблем, і, оскільки суспільство розвивається, для вчасного протистояння більш складним і абстрактним проблемам також «виростають» і форми життя. Ці дедалі складніші форми життя підтримуються екологією взаємодоповнюючих «освітніх практик», зворотним зв’язком між наукою, законом та церквою: які ростуть від конкретного знання до абстрактного, від права найсильніших до загальної декларації прав, і від конкуренції нульової суми за володіння обмеженими ресурсами між волями-до-влади до комунікації ненульової суми, яка створює все з нічого, між личностями. Цій «зворотній зв’язок» зростає, оскільки зростаюча абстракція спільного блага вимагає від людей розуміння та дотримання дедалі складнішої системи законів — вимагає участі у все більш абстрактній «мовній грі». Якщо «віки» прогресу цивілізації справді відповідають «вікам» етичного дозрівання людини, нам слід переосмислити те, що є найбільш актуальним: освіту, яка перетворює німі волі-до-влади, що змагаються за володіння приватною власністю на личностей, які спілкуються та співпрацюють заради спільного блага. Таким чином, актуальність освіти полягає в її здатності рятувати людей з «мислення нестатку», повертаючого суспільство пізнього капіталізму в властиву для «бронзового віку» язичницької боротьбу-всіх-проти-всіх, та виховувати в них потенційних громадян «відносної утопії», яку Ганзі Фрайнахт називає «Товариством слухачів» –– термін, введений в його однойменному трактаті [Freinacht, 2016]. Якщо освітній проект, що базується на цьому баченні, набуде популярності в школах та університетах, наші системи освіти наближаться до виправдання гегелівського визначення освіти як «мистецтва робити людину етичною». У цій першій з п'яти статей я розглядаю і синтезую останні публікації щодо освіти Кам’яного віку.

ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ ПРОЦЕСУ СОЦІАЛІЗАЦІЇ В СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖАХ КИТАЮ

2021-12-08T15:33:41+00:00

Умови життя в інформаційному суспільстві вносять свої корективи в такий характерний для «реального життя» процес, як соціалізація. У соціальних мережах сформувалися умови для появи «гібридної соціалізації». Вона відрізняється від процесу соціалізації в звичайних умовах життя людини і привносить свої особливості і в цей процес, і в саму соціалізацію. Якщо ж говорити про підлітків, то їх соціалізація формується скоріше в світі віртуальному, ніж в реальному. Вплив віртуального світу можна визначити, як багатогранний, а сам віртуальний світ (інтернет-простір і соціальні мережі) створює умови для реалізації різних форм соціалізації. «Гібридна соціалізація» привнесла безліч неминучих проблем: популярність інтернету послаблює традиційні авторитети в області соціалізації; випуск і поширення мережевої інформації контролюється кількома розвинутими країнами, загальнолюдські цінності піддаються «перегляду». У віртуальному світі феномен ресентімента став поширеним явищем і активно проявляється у вигляді заздрості, відвертого бажання образити співрозмовників, образити зовсім незнайомих користувачів мережі у вигляді частих проявів агресії, некоректної поведінкию тощо. Ці процеси підривають традиційну мораль і в той же час сприяють формування соціалізації в умовах онлайн. Такі механізми соціалізації, як імітація, примірка ролей, тощо почали «ламатися» і «відхилятися» від своїх класичних стандартів. Мережа перериває кордони між віками: молоде покоління починає контактувати з дорослим світом в нових умовах і з новими темпами, стаючи «дорослою дитиною» набагато раніше за свій реальний вік. Відеоінформація, широко поширена в інтернеті, переповнена такими феноменами, як «виставляння себе напоказ», постійним порівнянням з боку людини із «зірками Інтернету», «поклоніння грошам», що серйозно вплинуло на традиційні моральні концепції і цінності і поставило під загрозу традиційні людські стандарти життя.