Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Теорія культури і філософія науки»

ФІЛОСОФІЯ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА В КОНТЕКСТІ ЦИФРОВІЗАЦІЇ ТА НОВОГО ГОЛОГРАФІЧНОГО ПІДХОДУ ДО ЕВОЛЮЦІЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

2026-01-23T16:12:32+00:00

Запропоновано новий підхід до цифровізації сучасного суспільства, виглядає актуальною наукова пропозиція застосування нових голографічних підходів, що нещодавно отримали своє поширення в космології, філософії науки, теоріях інформації та дослідженнях свідомості. Мета дослідження – аналіз цифровізації як багатокомпонентного явища, для осмислення складності якого необхідно ряд нових наукових метафор, наприклад, метафори емерджентності та голографічного проєктування. Методи: аналітичний метод, синергетичний та голографічний принцип, ґолістичний підхід до суспільства, соціально-філософський аналіз, теорії інформації та інформаційного суспільства. Наукова новизна. Цифрова трансформація не лише змінює технічні інфраструктури, а й радикально перекодовує антропологічні, соціокультурні й онтологічні підстави людського буття. Спираючись на сучасні роботи з філософії цифровізації та цифрової етики (С. Бурр, Л. Флоріді, А. Грюнвальд, Е. Педерсен), автори порівнюють їх із голографічними моделями Всесвіту, темної енергії та свідомості (Д. Бом, В. Форде, С. Гаффарі, В. Міллер Молодш., А. Мелкіх, Р. Вальверде). На основі цього обґрунтована теза, що цифрове суспільство можна інтерпретувати як специфічний «голографічний шар» цивілізаційного розвитку, де інформаційні структури та платформи виконують роль локальних «екранів» більш глибоких квантово-інформаційних конфігурацій реальності. Показано, що цивілізаційний розвиток постає як багаторівневе кодування й декодування інформації. Висновки. Запропоновано концепт голографічної цифрової цивілізації, у межах якого: цифровізація розглядається як процес багаторівневого проєктування інформаційних структур; голографічний принцип виступає онтологічною метафорою й водночас науковою моделлю для опису емерджентності Всесвіту та соціальних систем; постає необхідність нової ґолістичної етики - етики цифрової епохи, що осмислена як «голографічна етика відповідальності», де локальні рішення мають стати проєкціями глобальних інформаційних змін. На цій основі уточнено розуміння свободи, суб’єктності та меж алгоритмічного контролю, а також окреслюються перспективи трансдисциплінарного діалогу між філософією техніки, філософією науки, теорією інформації та когнітивістикою.

ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ ДОСВІД У КОНТЕКСТІ ЗАХІДНИХ І СХІДНИХ ПАРАДИГМ ФІЛОСОФУВАННЯ

2026-01-23T16:20:00+00:00

Стаття присвячена проблемі феноменології екзистенційного досвіду в контексті парадигм західної та східної філософії. Раніше ми говорили про п’ять т.зв. парадигм філософування: індійську, китайську, античну, авраамічну, сучасну або сциєнтистську.

Індійська філософія спирається на традиційні для індійської культури від уявлення про реінкарнацію, сансару та звільнення з тенет сансари. Китайська спирається на організмічне світобачення: всесвіт сприймається як єдиний організм, де кожна людина чи навіть інша жива істота є чимось на кшталт органу всередині цього організму і подібно органу звичайного організму, мають свої місце і функцію (своє Дао). Антична є найбільш проблематичною, оскільки все, що маємо на сьогодні, - це тексти, які інколи можуть інтерпретуватися абсолютно по різному; ми припускаємо, слідуючи за П. Адо, що її можна інтерпретувати як практичну дисципліну пошуку щастя у ворожому людині світі. Авраамічна виходить з ідей монотеїзму, креаціонізму та ревеляціонізму. Сучасна сциєнтистська виходить із уявлень про реальність, які дають природничі науки. Всі різноманітні напрямки сучасної філософії так чи інакше розвиваються в контексті світогляду, спертого на природничі науки. Звідси такі несхожі напрямки сучасної філософії, як позитивізм, що безпосередньо слідує за природничими (позитивними), та екзистенціалізм, що займається питаннями людського буття перед лицем світу байдужого до всіх людських уявлень та цінностей.

Показано, що екзистенціалізм, напрямок, що своєю чергою тісно пов’язаний з феноменологією, є закономірним проявом саме сциєнтиської парадигми, але при цьому екзистенційний досвід у тих чи інших варіантах неодноразово висвітлювався також і в рамках інших парадигм, нерідко набуваючи там значно глибшого висвітлення.

МЕТАМОРФОЗИ ІДЕЇ РЕІНКАРНАЦІЇ: ТЕОСОФСЬКІ ПАРАДИГМИ ТА ІНТЕРПРЕТАЦІЇ СУЧАСНОСТІ

2026-01-26T13:19:06+00:00

Стаття присвячена дослідженню трансформацій ідеї реінкарнації та її антропологічного значення в контексті теософсько-філософської спадщини Олени Блаватської й сучасного гуманітарного знання ХХ–ХХІ ст. Ідея перевтілення інтерпретується: як універсальний закон духовної еволюції, виходить за межі релігійно-містичного вчення та набуває статусу інтегративного принципу, який поєднує філософію, науку й культуру; не як віра, а як метафізичний закон Всесвіту, тісно пов’язаний із поняттями карми, космічного порядку та безперервного розвитку свідомості.

В ході дослідження встановлено, що завдяки спадщині Блаватської ідея перевтілення отримала широке поширення у світовій культурі ХІХ–ХХІ ст. Встановлено, що духовні ідеї універсального навантаження стали предметом досліджень у психології (архетипи К. Юнга, терапевтичні практики гіпнотичної регресії), антропології (цикл життя і культури, універсальні міфологеми), культурології (символіка безсмертя й циклічності), а також у медичних і психотерапевтичних практиках (подолання страху смерті, інтеграція травматичного досвіду та ін.).

В статті розширюється коло тлумачень ідеї вічного життя (через ідею перевтілення). Відстежено її трансформації у сучасному світі: від філософських та релігійних дискусій до включення у масову культуру, літературу й мистецтво. Показано, що даний концепт виконує терапевтичну та світоглядну функцію, адже сприяє формуванню сенсожиттєвих світоглядних орієнтирів, подоланню екзистенційних станів сучасної людини, сприяє пошуку духовної єдності у глобалізованому суспільстві.

В статті обґрунтовується ідея, що філософська спадщина О. Блаватської відкриває можливості для формування нового універсального гуманістичного мислення, яке інтегрує східні та західні традиції, долає стереотипи, конфлікти міжконфесійного та міжкультурного рівня, прокладає шляхи до формування єдиної духовної парадигми майбутнього.

ДАР І ОБМІН: МІЖ АНТРОПОЛОГІЄЮ, СОЦІАЛЬНОЮ ТЕОРІЄЮ ТА ФІЛОСОФІЄЮ ВИЗНАННЯ

2026-01-23T16:21:23+00:00

Стаття досліджує феномен дару як ключовий механізм соціальних, економічних та культурних взаємодій у суспільстві. Авторка розглядає як формується концепція дару у культурній антропології, що потім впливає на соціологію та філософію. Спираючись на класичні праці Мосса, Малиновського та Леві-Стросса, показано як саме було закладені підвалини осмислення дару, проаналізовано їх критику та послідовників. Окрему увагу приділено ритуалам кула та потлач, які демонструють соціальну функцію дару у встановленні ієрархії, взаємної поваги та авторитету; аналізується поняття «духу дару» (hau), обов’язки взаємності та моральний вимір обміну, що постають у цих ритуалах. Показано, що значення дару виходить за межі економічної операції, це інша форма обміну, що включає в себе символічні і духовні цінності, оскільки він формує систему авторитетів, соціальні зв’язки, стабільність спільнот, політичну та етичну практику. Проаналізовано як тема дару, піднята культурною антропологією відображається в соціології. Досліджено сучасні інтерпретації теми дару Liebersohn, Pyyhtinen, Sansi та Eisenstein.

Особливе місце у статті займає систематизація поглядів на дар Марселем Енафом, який у своїх працях, інтегрував різні антропологічні, соціологічні та філософські точки зору на дар. Показано, що в аналізі Енафа підкреслено, що головний соціальний наслідок дару – визнання іншої людини, взаємне підтвердження її гідності та статусу, що робить дар ключовою категорією для аналізу соціальної взаємності, морального порядку та культурної солідарності. Розглянуто політичний та символічний виміри дару, його роль у формуванні соціальних структур, публічних відносин та культурних практик. Авторка демонструє, що дар є комплексним соціальним актом, який об’єднує моральне зобов’язання, символічну комунікацію та взаємне визнання, утворюючи основу соціальних зв’язків і альтернативу утилітарній логіці ринку.

ДИСКУСІЇ ПРО МІФ У НІМЕЦЬКОМУ АНТИКОЗНАВСТВІ (КІНЦЯ XVIII – ПОЧ. XIX ст.)

2026-01-23T16:35:30+00:00

У статті здійснюється філософський огляд міфологічних концепцій німецьких антикознавців, зокрема, Г. Ф. Кройцера, К. О. Мюллера, Й. Г. Фосса та інших вчених-міфологів кінця XVIII — перш. пол. XIX ст., з акцентом на їхній внесок у формування європейської міфологічної думки та методології науки про міф у XIX ст. Аналітична база полягає передусім у безпосередньому аналізі першоджерел зазначених авторів, а також представників романтичної школи, які є відображенням романтичного світогляду, в світлі якого міф постає як принцип інтерпретації культури, символіки, та як основа культурогенезу (із прагненням виявити «праісторичний початок» культури та спільні джерела міфу). У цьому ключі Кройцер формулює теорію символу як «втілену ідею» та намагається реконструювати міф як первинну символічну мову, що переходить між культурами в артефактах. Проти цього виступають Мюллер та Фосс з різних ракурсів: перший відстоює локалізм міфів та автохтонність грецької міфології як свідчення історичного та національного розвитку, відкидаючи ідеї про суто запозичення зі Сходу; інший відкрито критикує символізм Кройцера, виступаючи за раціонально-історичний підхід, заперечуючи саму можливість перенесення міфів від однієї до іншої культури.

Аналізуються спорідненості та відмінності між концепціями міфу як цілісного культурного феномена: для Кройцера міф — символічна форма мудрості людства, що потребує розшифрування через образи та матеріали давніх артефактів; для Мюллера — локальна міфологія народів, яка розкриває ранні форми культури та історій міграцій; для Фосса — антисимволічна критика романтизму та відмова від єднання міфу й символу в єдиній теорії. Гегель виступає як критик романтичного підходу, але визнає цінність міфу як ступеня розвитку духу, необхідного для подальшого пізнання.

В статті підкреслюється, що між двома підходами — філософсько-романтичним та історико-науковим є суперечності, які визначили напрями ранньої міфографії та формування методологічних критеріїв дослідження давньої міфології в європейській науці; окреслюється, що дискусії між Мюллером, Кройцером і Фоссом, а також позиції Шеллінга та Гегеля, стали визначальними для становлення міфології як наукової галузі: вони окреслили межі між символізмом та історико-критичним аналізом, визначили дві основні школи — романтично-філософську та конкретно-наукову — та вплинули на подальшу еволюцію філології, інтерпретаційних моделей міфу й загалом на орієнтацію європейської міфологічної думки у ХІХ ст. Такі обґрунтовані висновки актуалізують значущість українського дослідницького дискурсу щодо німецького антикознавства та його впливу на світову міфологійну традицію, підкреслюючи необхідність подальшого поглиблення вивчення спадщинизазначених авторів та їхніх сучасників для розуміння сучасної методології у вивченні міфології та міжкультурних взаємодій у європейській філософії.

ЛЮДИНА, ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ І ЕКСТИМНІСТЬ НЕСВІДОМОГО

2026-01-23T16:24:33+00:00

Стаття присвячена визначенню характеру несвідомого в контексті трансформації взаємовідносин між людиною й технологією, зокрема штучного інтелекту (ШІ). Особливу увагу приділено розвитку ШІ як фактору децентрації суб’єкта й умови перегляду філософії / ідеології антропоцентризму. Розглядаються радикальні зміни в сфері комунікації, що стає мережевою, розподіленою й постантропною. Теоретико-методологічну основу становлять психоаналітичний, деконструктивний і постантропологічний підходи, які дають змогу не лише ширше осмислити когнітивну сферу, але також розкрити площину несвідомого. В статті зазначається, що інструменти на зразок великих мовних моделей відкривають доступ до колективного / екстимного несвідомого, розширюючи простір висловлювання й водночас знімаючи індивідуальну відповідальність за породжені змісти. Така технологічна медіація посилює і децентрацію, і (само)відчуження людини, що дедалі більше розподіляється між іншими в цифрових потоках. Феномен ШІ інтерпретується як фетишистський механізм, що функціонує на межі між бажанням і нігілістичним знеціненням (Іншого). Технологія сприймається як корисний інструмент, доки відповідає певним бажанням / очікуванням, але знецінюється, щойно не відповідає ним. Контекст, що пов’язаний з апокаліптичним дискурсом навколо ШІ, виявляє витіснений пласт суспільного несвідомого, що засвідчує процес руйнації символічного порядку. Щодо цього класичне питання «що я можу знати?», яке тлумачиться в лаканіанській перспективі, розкриває передовсім структуру несвідомого у добу ШІ й постантропного мислення. Зауважується, що ШІ не є лише інструментом, який створений інструментальним розумом, а може розглядатися як механізм виявлення несвідомого, яке не є локалізованим в окремому суб’єкті, а отже потребує нових методів, зокрема й філософського, осмислення. Як наслідок, окреслюється можливість для переосмислення засад філософії поза межами традиційного антропоцентризму, з огляду на появу нового – машинного – Іншого.

ФЕНОМЕН ЖАХЛИВОГО ЯК ІНВЕРСІЯ РЕНЕСАНСНОГО ІДЕАЛУ ТІЛЕСНОСТІ

2026-01-23T16:25:05+00:00

У статті досліджується феномен жахливого як інверсія ренесансного ідеалу тілесності, простежується трансформація культурних репрезентацій людського тіла від Ренесансу до XXI століття. В статті акцентується, що Ренесансна парадигма розглядала тіло як символ гармонії, пропорційності та божественної досконалості, що поєднує фізичну красу й духовну впорядкованість. У сучасному мистецтві, зокрема у жанрі боді-горору, тілесність постає як простір нестабільності, фрагментації та екзистенційної загрози, де деформація, аномалія та руйнування цілісності стають ключовими естетичними та філософськими категоріями.

Автор поєднує історико-культурологічний, порівняльний та феноменологічний підходи для аналізу динаміки змін у сприйнятті тілесності. Важливу роль у теоретичному осмисленні жахливого відіграють концепції Фройда (Unheimlich) та Крістови (abject), які висвітлюють психологічні, соціокультурні та тілесні механізми страху, огиди та порушення меж «Я». Пропонується аналітична модель трансформації тілесності через три стадії: дестабілізація форми, фрагментація та аномалія, екзистенційна руйнація, що демонструє перехід від гармонійного ренесансного тіла до його сучасної інверсії.

Показано, що жахливе не заперечує ренесансний ідеал, а виступає його дзеркальним відображенням, відкриваючи нові перспективи для філософського, культурологічного та естетичного осмислення людського тіла. Інверсія тілесності у сучасному мистецтві демонструє зміну культурної парадигми: тіло перестає бути символом упорядкованості й перетворюється на простір матеріальної та екзистенційної вразливості.

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЗМІСТУ ПОНЯТЬ ЛОГІКИ У ФІЛОСОФСЬКІЙ СПАДЩИНІ АРІСТОТЕЛЯ, Л. ЕЙЛЕРА, П. ЛОДІЯ, Б. РАССЕЛА

2026-01-23T16:37:27+00:00

У статті здійснено порівняльний аналіз змісту понять логіки, представлених у філософській спадщині: Арістотеля як фундатора класичної формальної логіки; Леонарда Ейлера, як видатного представника епохи Просвітництва, завдяки якому з’явилась можливість візуалізації логічних відношень між поняттями; Петра Лодія видатного українського філософа-логіка, який систематизував логічні знання свого часу; Бертрана Рассела – математика, філософа, публіциста ХХ ст., засновника сучасної філософії логічного аналізу. Дослідження зумовлено необхідністю осмислення історичної еволюції та змістовного наповнення ключових понять логіки, що є фундаментом раціонального пізнання. Аналіз спадщини видатних мислителів, які працювали у різні епохи та представляли різні наукові парадигми, дозволяє виявити як універсальні, так і специфічні риси розвитку логічної думки. Розгляд вчення Арістотеля ґрунтується на його «Органоні», де логіка постає як теорія доказування та інструмент пізнання сущого. Доробок Л. Ейлера розглядається через призму кілець Ейлера (діаграм), які стали потужним інструментом візуалізації обсягів понять та співвідношення між ними, що сприяло більшій наочності логічних операцій, особливо у контексті відношень між поняттями. Спадщина П. Лодія, зокрема його «Логічні настанови», аналізується як спроба систематизації та адаптації європейських логічних традицій до потреб академічної науки і освіти в Україні початку ХІХ ст. Б. Рассел розробив власну філософську концепцію теорію визначених дескрипцій (описів), яка полягає у запереченні існування понять-суб’єктів. Він відкидає онтологічний статус абстрактних сутностей, а поняття трактує як результат довготривалих і ретельних дескрипцій речей, явищ, подій.

Наукова новизна статті полягає у виявленні спільних методологічних підходів та суттєвих відмінностей у трактуванні логічних понять. Зокрема, встановлюється, як формальний, словесно-орієнтований підхід Арістотеля трансформувався у візуально-математичний у Л Ейлера, був систематизований у дидактичній формі П. Лодія і, піддався критиці Б. Рассела за прояви трансцендентальності визначення сутності понять. Практичне значення роботи полягає у можливості використання її результатів у викладанні курсів логіки, історії філософії та методології науки.

ФІЛОСОФІЯ ГЕОПОЛІТИКИ: МІФИ ТА МАНІПУЛЯЦІЇ

2026-01-23T16:26:29+00:00

У статті розглядається феномен геополітичного міфу як потужного інструмента впливу на масову свідомість у контексті сучасних гібридних конфліктів. Автор досліджує, як міфологічні наративи трансформують уявлення про простір, ідентичність і історію, виконуючи функцію легітимації політичних рішень, насильства та війни. На прикладі російсько-української війни проаналізовано, як міф про "боротьбу з фашизмом", "захист російськомовних" чи "сакральну єдність" використовується для виправдання агресії, мобілізації населення та символічної окупації інформаційного простору. Акцент зроблено на тому, що геополітичний міф не є пережитком минулого — навпаки, у цифрову епоху він оновлюється і шириться через медіа, освіту, культуру, набуваючи нових форм. У тексті проаналізовано механізми міфологічної маніпуляції, способи інституційного відтворення міфу та його роль у формуванні національної ідентичності. Запропоновано розглядати геоміф не лише як інструмент пропаганди, а як глибинний культурно-смисловий код, який впливає на здатність суспільства до критичного мислення. Стаття ґрунтується на міждисциплінарній методології — поєднанні філософсько-антропологічного підходу, критичної геополітики та досліджень масової культури. Окрему увагу приділено українському контексту — як простору протидії зовнішньому символічному тиску і водночас майданчику для побудови альтернативної, постколоніальної ідентичності. У результаті зроблено висновок про необхідність деконструкції геополітичних міфів та побудови публічного простору, здатного до плюралізму, осмислення та опору маніпуляції.

ПОВЕРНЕННЯ В КОЛИШНІ МІСЦЯ – ЗАБУТІ ТІНІ МІНУЛОГО (ФІЛОСОФІЯ ПОВЕРНЕННЯ НА ПРИКЛАДІ ТВОРІВ ЧЕСЬКОГО ПОЕТА Ф. ГРУБІНА)

2026-01-23T16:26:57+00:00

Стаття присвячена не філософським теоріям безпосередньо, хоч і наводяться, і розглядаються концепії Ф. Ніцше, Е. Гуссерля, його учня Яна Паточки, основоположника чеської феноменології, а розгляду гуманітарної проблеми через призму значних літературних творів (і далі кінофільмів за цими творами) чеського поета Франтішека Грубіна (1910-1971).

Автор статті присвятив дослідження темі повернення - категорії соціальної, психологічної, філософської. Повернення, не у вузькому географічному сенсі з пункту А до пункту Б, хоча розглядається повернення в «колишні місця» - додому, а й у свідомому й підсвідомому до себе. Автор вважає, що людині потрібно, особливо на переломах епох, перелопачувати пласти часу і життєвих околиць, фрагменти свого життя, фіксую відрізки та станції подій, роблячи підсумкові висновки. Минулого часу щоб побачити сьогодення та подумати про майбутнє.

Новизна та актуальність дослідження в тому, що тема Повернення додому і взагалі в «колишні місця» та події, не така обширна і представляє інтерес. Інша особливість статті, що маркерами та суб'єктами дослідження беруться переважно два твори (поема та новела) не «чистого» філософа, а літератора, поета і проводиться через об'єктиви старого кіно (друга половина ХХ століття) знаменитого чеського режисера О. Ваври.

Багато творів Франтішека Грубіна задавали філософський тон і проблему у Часі та Просторі, ці дві категорії не лише епархія фізики, а й філософії. Можливості кіно у питаннях споглядання та осмислення величезні, а кіно художнього, зокрема «камерного», ще більше. Мерехтять тіні забутого кiно.

Текст поеми в якій зріла людина випадково натикається на не випадковий епізод зі свого життя, який зрушує його свідомість на чверть століття тому і перетрушує все його подальше життя від першого кохання, втрати, смерті і до ступорного розпачу, сприймається читачем своїм тілом та душею. У кіно, на трагічний додаток, це «дійство» можна ще побачити і почути. У статті ці два фільми стають предметом ретроспективного аналізу,

Автор вважає тему Повернення та Втраченного часу яка плавно з другій половині ХХ століття переходить у вік ХХI - актуальною.