https://periodicals.karazin.ua/thcphs/issue/feed Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Теорія культури і філософія науки» 2020-02-23T11:05:10+02:00 Петренко Д.В. d.v.petrenko.culture@gmail.com Open Journal Systems <p align="JUSTIFY"><span style="color: #000000;"><span lang="uk-UA">Збірник наукових праць присвячений актуальним проблемам сучасної філософії та методології культури, етики, естетики, філософським питанням української та зарубіжної культури.&nbsp;</span></span>У збірнику представлено статті науковців Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, а також праці й переклади вітчизняних та іноземних науковців.</p> https://periodicals.karazin.ua/thcphs/article/view/14030 Міф, мова, ідентичність серед арабів та південних слов’ян 2020-02-02T11:23:34+02:00 І. P. Biletsky biletsky-igor@i.ua <p>Головна теза статті полягає в тому, що нація – це, грубо кажучи, міф нації або якщо конкретніше – нація – це спільнота людей, об’єднаних насамперед навколо спільної ідентичності, в основі якої лежить певний національний міф. Під міфом розуміється, слідуючи за куртом хюбнером, оповідь, яка передує емпіричному досвідові, спирається на асоціації та аффекти і виконує смислозадаючу функцію. Нації починаючи з першої половини хiх століття пов’язують або з мовою (німецька модель), або з державою (французько-британська модель). Зазначені моделі не суперечать одна одній, оскільки, якщо є спільнота людей, об’єднаних мовою, то вона зазвичай намагається досягти також політичного об’єднання у власній державі; і навпаки, якщо є держава, яку її громадяни визнають своєю, то всередині неї відбувається уніфікація, в тому числі мовна. Ключовим у обох випадках є питання ідентичності: якщо є досить чисельна група людей, які поділяють спільну ідентичність, то вони, ці люди, намагаються досягти також єдності мовної та політичної. Для того, щоб обгрунтувати цю тезу, пропонується розглянути два не зовсім типові випадки, а саме південних слов’ян – сербів, хорватів, босняків, чорногорців- та арабів; зокрема проаналізувати, як серед них співвідносяться ідентичність, мова та політика.</p> <p>Головним нормативом арабської мови є т.зв. Класична арабська мова, яка є мовою корану. До неї близька т.зв. Арабська літературна мова, найближча до арабської класичної мови. Обидві не є рідними, але вивчаються в школі, в побуті ж араби на чисельних місцевих діалектах, які можуть досить сильно відрізнятися одні від одних, аж до до повної незрозумілості.</p> <p>Араби аравійського півострова, об’єднані навколо ісламу та шаріату, завойовують широкі простори азії та південного середземномор’я. Перетворюючи ці території на колиску мусульманської цивілізації. Тобто з’являється широка цивілізаційна ідентичність, у рамках якої багато народів переходять врешті решт також і на арабську мову. В результаті&nbsp; в часи середньовіччя в мусульманському світі ми маємо локальні (родо-племінні, общинні) ідентичності та ідентичність загальномусульманську. Остання розділяється на арабську (тих, хто розмовляє арабською мовою) та неарабську (перську, тюркську тощо). Таким чином арабська ідентичність стає свого роду ідентичністю національною. Але території, де розмовляють діалекткми арабської мови, є занадто різними в культурному, географічному, історичному аспектах. У результаті в мусульманському світі починаються процеси, аналогічні тим, які колись відбувалися в західному світі, тобто процеси утворення локальних націй та ідентичностей у межах відповідних країн, паралельно із загальноарабською ідентичністю.</p> <p>На балканах же спостерігається прямо протилежна тенденція. Іще в першій половині xix століття сербські та хорватські філологи домовляються про розробку спільної сербохорватської мови. Така мова стає офіційною мовою у першій та другій югославії. Вона також, як і арабська, складалася з чисельними діалектами, межі розповсюдження яких, однак, не збігалися з межами розподілу основних національних ідентичностей, які розмовляли цією мовою. Якщо в югославії ці відмінності вважалися суто діалектичними, то після її розпаду хорватія, а пізніше боснія і герцеговина та чорногорія проголошують про існування своїх власних національних мов, роблячи діалектичні відмінності нормативними.</p> <p>Таким чином, ключовим фактором ідентичності залишається пануючий міф – релігійний, національно-етнічний, політичний. У південних слов’ян врешті решт перемагають окремі національно-історичні міфи, що веде також до подальшої мовної диференціації. В арабів же навпаки досі зберігає силу міф національно-релігійний, який змушує їх триматися спільної арабської літературної мови, досить сильно відмінної від розмовних діалектів.</p> 2019-08-28T00:00:00+03:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/thcphs/article/view/14032 Антропологічна криза 2020-02-23T11:00:13+02:00 О. N. Gorodyskaya olgagorod241@gmail.com <p>Стаття торкається проблеми антропологічної кризи в умовах суттєвих трансформацій сучасного світу. Сучасна думка, що відчуває суттєвий вплив результатів розробок інформаційних технологій та генної інженерії, все більше воліє до перегляду попередніх позицій щодо осмислення людини та прагне сформувати новий її образ – гармонійної та навіть більш розумної, ніж це було за доби просвітництва. В останній третині хх століття постструктуралізм та постмодернізм остаточно зруйнували класичну модель людини-суб’єкту та змінили фокус уваги з метафізичного плану життя на приземлений, практичний, тілесний. Така позиція стала природним наслідком розвитку західної культури, в якій різноманітні засоби нового просторово-часового сприйняття світу опосередковано новими технологіями та мережею масових комунікацій, що ростуть. Проте для створення повноцінної моделі людини, яку можливо було використовувати практично, необхідно проаналізувати можливі перспективи її застосування, зокрема, – в освіті та вихованні, а це вимагає змін&nbsp; загальносвітоглядних та філософських основ.</p> <p>Розглянуто дві можливі стратегії подолання кризи – конструктивістський підхід та трансгуманістичні ідеї. Конструктивізм заперечує визначеної наперед сутнісної природи людини, її базових проводів та мотивацій. Навпаки, конструктивізм розглядає людину як психологічний процес та пропонує опис засобів, якими люди керуються під час конструювання свого життя. Таким чином, поведінка людини не є керованою, вона обирається, і людина не має заданих авторитетів. Згідно трансгуманізму на місце теперішньої людині йде «постлюдина», здатна керувати своїми психічними, інтелектуальними та вольовими якостями. У трансгуманізмі з’явився напрямок екстропії, який передбачає поступовий техногенний розвиток, еволюціонування людини на базі принципів, що їх було сформульовано максом мором. У реалізації цих принципів мор вбачає філософію майбутньої людини, але усі вони, вочевидь, посилаються на людину – носія розуму, здатного шляхом навчання та науки змінити себе та світ. Для втілення ідей екстропії необхідна значна трансформація усієї системи освіти та виховання, навіть більше – зміни самих основ життя людства. Обидва підходи стверджують відмову від трансцендентального виміру, проте це загострює питання про роль кожної особистості у процесі формування нової моделі людини, що не може не викликати певних труднощів у реалізації обох проектів.</p> 2019-08-28T04:27:16+03:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/thcphs/article/view/14038 Йога як крок до «автентичного вертикального напруження» 2020-02-23T11:02:45+02:00 О. О. Dolskaya Dolska2016@gmail.com V. V. Lobas v.lobas@gmx.at <p>Сучасні зміни в суспільстві, глобалізація, міжкультурні контакти привели до несподіваних результатів, пов’язаних із розумінням традиції йоги. Фахівці досліджують культурологічний, психологічний, медико-практичний, соціальний виміри занять йогою, але основне значення йоги як пошуку можливостей для вертикального сходження в умовах напруженого та стрімкого за темпами розвитку світу нівелюється. Є ряд досліджень із описами типів сучасної йоги, які сформувалися під впливом саме культури заходу. Автори статті пропонують переглянути ідею освіти саме західного зразка, спираючись на роздуми п. Слотердайка. Мистецтво виховання (paideia) стало інноваційним кроком давніх греків з метою наближення учнів до вертикальної стіни як символу здійснювати кроки до неможливого. Але вимоги життя за умов становлення індустріального суспільства знизили напругу цього гасла. В культурі індустріального суспільства йога як традиційна сфера східної філософії трансформувалась в новий феномен, роль та значення якого має досить розпливчатий характер по відношенню до своїх коренів. Найчастіше йогу розуміють як синтез духовного і фізичного із домінуванням останнього, не беручи до уваги її світоглядний характер і досвід та філософію гуру, йогіна (вчителя).</p> <p>Автори підкреслюють схожість ідей між вищими вимогами у пошуках виходу до трансцендентного у культурах сходу та заходу на прикладах паралельного читання ідей paideia та традиційної йоги. Епістемологія йоги допомагає усвідомити нерозривність знань та моралі. В умовах розвитку сьогодення, коли ми відчуваємо перехід до нового характеру знань, де зацікавленість тілесним розгортається в нових контекстах, йога починає новий віток трансформацій. До того ж феномен тілесного набуває особливого значення в умовах відходу від метафізичної традиції розуміння людини. Тіло стає метафорою для означеності усього, що виходить за межі суто фізичного. Якщо епоха модерну позбавила людину найголовнішої її знахідки ‒ пошуку трансцендентного, пошуку виходу до нього, то в нових умовах розвитку людства ідея навчання антропотехнікам може наблизити йогу до її первісних витоків.</p> 2019-08-28T00:00:00+03:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/thcphs/article/view/14042 Криза свободи людини як елемент антропологічної кризи в техногенному суспільстві 2019-08-28T05:24:11+03:00 Т. N. Dyshkant tatdysh@i.ua <p>У статті розглядається проблема свободи в період антропологічної кризи в зв'язку з розвитком, так званого постіндустріального (інформаційного) суспільства. Простір свободи - це сукупність перешкод і можливостей. В цьому відношенні свобода розглядається в ракурсі її зовнішньої і внутрішньої спрямованості як негативна і позитивна. Відповідно до цього розрізнення проводиться також розрізнення супутнього свободі поняття «можливість».</p> <p>Інтегративна природа людини, що включає біо-соціально-духовні аспекти, дозволяє говорити про свободу дії, свободу вибору і свободу бажання. Можливості, пов'язані з негативною свободою, носять зовнішній характер і відносяться до біологічної та соціальної сфер. В цьому відношенні сучасне суспільство, яке характеризують як ліберально-демократична в політичному відношенні і постіндустріальне, інформаційне в економічному відношенні, надає людині більше можливостей, у порівнянні з попередніми етапами розвитку, а значить і свобод, як біологічній і соціальній істоті. Незважаючи на це, все частіше і все тривожніше звучать побоювання в тому, що сучасна людина втрачає свободу. З чим же це пов'язано?</p> <p>Простір можливих дій, що забезпечується негативною свободою, робить можливою свободу вибору, зберігаючи зовнішню спрямованість при розгляді сутності свободи, так як обиране, або вже знаходитися зовні, або втілюється зовні. Це дозволяє говорити про свободу дії і свободу вибору як формах емпіричної свободи, тобто визнавати їх реальність.</p> <p>Можливості, пов'язані з позитивною свободою, мають внутрішній характер і безпосередньо пов'язані з розумінням того, що є сутністю людини і як вона проявляється через&nbsp; його волю. Це духовний рівень здійснення свободи. В сучасних міркуваннях про людину його нерідко оголошують метафізичним. Метафізичними стають і пов'язані з цим рівнем можливості.</p> <p>Посилює негативні моменти такого підходу до духовної сутності людини то, що в «технічному і раціоналістичному світі» основним критерієм блага є користь. Це призводить до механізації всіх сфер людського життя і до певного бачення людини, як гвинтика механізму. Позначені дві основні загрози свободі людини в техногенному суспільстві йдуть від втручання в його внутрішній світ. Пряма загроза пов'язана з розширенням нейробіологічних наук в яких повністю об'єктивують людину. Непряма загроза виходить від її перебування в агресивному інформаційному середовищі, яке було б неможливим без розвитку техносередовища. Тут народжується новий вид несвободи через розвиток маніпулятивних технологій діями людини.</p> <p>Взагалі можна зробити висновок, що втрата свободи при зростанні можливостей, що надаються розвитком технік і технологій, пов'язана з підміною можливостей, пов'язаних з «позитивною» свободою, що забезпечують людині простір для самовизначення і саморозвитку, можливостями, пов'язаними з «негативною» свободою, свободою людини, яка&nbsp; споживає.</p> 2019-08-28T00:00:00+03:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/thcphs/article/view/14176 Трагізм homo faber та надії homo humanus 2020-02-23T11:04:00+02:00 V. І. Mishchenko viktorim2017@gmail.com <p>У статті розглядається роль людини праці Homo Faber в розвитку цивілізації,<br>становленні самої людини, як мислячої істоти (Homo sapiens). Констатується факт<br>глибокої кризи Homo Faber, який зафіксований в художній літературі і філософських<br>дослідженнях. Аналізуються спроби представників «школи людських відносин»<br>активізувати мотивацію і творчу діяльність Homo Faber. Виявляються фактори сучасного<br>виробництва, що сприяють руйнуванню духовності особистості і деградації Homo FaberРозглядаються можливості його духовного розвитку, ув'язнені в моделі Homo Humanus, що<br>дає надії Homo Faber на кращу долю.<br>Досліджуються можливі варіанти розвитку Homo Faber: використання ресурсів<br>саморозвитку особистості, адаптація людини до цивілізованої тектонічної зсуви, а так же<br>варіант управління еволюцією людини. Стратегія еволюційних змін включає в себе певну<br>мету – формування Homo Spiritus (людини духовної), як вищої форми Homo Humanus. Вона<br>визначає вибір засобів управлінського впливу – використання потужного арсеналу освіти,<br>науки і сучасної техніки, що дозволяє істотного розширити дослідження космосу,<br>мікросвіту, свідомості і, отримавши інноваційні знання про світ, викликати катарсичні<br>процеси в душі людини, сформувати прагнення до духовного сходження.</p> 2019-09-12T00:00:00+03:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/thcphs/article/view/14045 Залізниця та вокзал як урбаністичні концепти у творчості с. Жадана 2020-02-23T11:05:10+02:00 V. О. Nesterenko nester.vicky@gmail.com <p>Дана стаття присвячена актуальній темі сучасної культурології – вивченню значення урбаністичних концептів «залізниця» та «вокзал» у художній літературі. Дослідження є міждисциплінарним, адже базується на ідеї «смерті автора», що висловлена філософом р. Бартом та, крім того, залучає до дискусії культурологів, філософів, літературознавців та істориків. Такий підхід дозволяє відійти від традиційного біографічного аналізу та вписати творчість письменника у набагато ширший контекст. Джерелами статті є твори с. Жадана, що були написані письменником за останні 25 років. Для аналізу були використані не тільки прозові оповіді, але й вірші, і навіть пісні. Творчість письменника була обрана для дослідження, адже створений їм наратив можна назвати популярним серед різних верств населення, а, отже, його можна вважати сховищем колективних значень. Тим не менш, в статті робиться акцент на тому, що ми досліджуємо артикульовані автором значення не через його біографію, а з точки зору загального дискурсу, який, слідуючи за р. Бартом, і відображається у творчості письменника. Таким чином, наратив автора, що обумовлений дискурсом, перетворюється на словник колективних сенсів суспільства, що створює цей дискурс.</p> <p>Під час роботи було виділено наступні значення концепту «вокзал»: точка початку та завершення, місце транзитності, особливий простір як «місто в місті», елемент, що трансформує міський простір навколо себе та надає йому нових асоціацій. Залізниця, як концепт, означається в літературі як процес подорожі, символізує рух та перехідні стани суб’єкта (як індивідуальної особистості, так і більш глобальних аспектів). Знайдені символи були порівняні з архітектурним оформленням українських вокзалів та з тим, як змінює урбаністичну логіку міста поява вокзалу та залізничних шляхів. Завдяки цьому порівнянню було виокремлено ряд практичних тез щодо роль вокзалу та залізниці у міському просторі.</p> 2019-08-28T00:00:00+03:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/thcphs/article/view/14107 Метафора та концепт як форми переходу від допонятійного мислення 2020-02-02T11:25:55+02:00 N. М. Ovcharenko ovcnataliia@gmail.com <p>Метафора виступає у якості допонятійного знання для формування допонятійної форми мислення – концепта. Таким чином, можна побудувати таку ланку у процесі формування поняття: метафора – концепт – поняття. Головним відкриттям дж.&nbsp;Лакоффа та м.&nbsp;Джонсона було те, що вони визнали принципову метафоричність людського мислення, тобто метафору можна назвати одним з ключових механізмів для формування концептуальних форм мислення, а світ – продуктом метафоризації. Але у такому разі метафора у мисленні та метафора у мові – це різні метафори. Оскільки мовну метафору легше виявити матеріально, її частіше називають просто метафорою, але метафора у мисленні – це процес, котрий ми пропонуємо назвати метафорон, тобто процес метафоризації, поряд з такими способами пізнання, як порівняння, аналіз, уява (раціональними та ірраціональними). Метафорон як механізм мислення дозволяє структурувати абстрактні категорії через образи об’єктів, що пізнаються чуттєво. За допомогою метафорону один об’єкт проектується через інший.</p> <p>Концепт – це індивідуальне відображення смислів, цінностей, вражень, отож, емоції у концепті також присутні. Можна припустити, що концепт – це «прообраз» поняття, тобто поняття формувалося з багатьох елементів, серед яких з часом відбиралися найбільш доречні за допомогою логічних раціональних операцій (порівняння, аналіз) та ірраціональних (наприклад, уява, інтуїція). Також у даному процесі важливу роль відіграває процес метафоризації, котрий не можна повністю віднести ані до логічних операцій, ані до ірраціонального, тобто метафоризація стоїть на кордоні раціонального та ірраціонального, включаючи елементи обох операцій. Концепт, безсумнівно, ширше поняття і окрім абстрактних ознак включає асоціативні та емоційні, а також сенсорні аспекти. Але доречно зазначини, що за допомогою, наприклад,&nbsp; емоційних аспектів важко та непродуктивно досягти порозуміння з іншою людиною, тому для спілкування та формування мови підходять раціональні операції. Тим не менш, емоції також вимагають свого вираження і можуть бути виражені не як у тварин – криком або фізичною силою, а через творчість – у піснях, картинах, танцях. За допомогою таких видів самовираження порозуміння також виникає на чуттєвому рівні, наприклад, якщо в пісні мажорний тон, всі розуміють, що вона весела, і навпаки при мінорному тоні. Коли починають описувати музику поняттями, найбільш вдало підходять абстрактні поняття, тобто у цьому випадку метафорон (процес метафоризації) не виконує функцію категоризації, тобто у результаті не виникають новостворені слова, а виникає «сховище» почуттів, «законсервоване» почуття, що майже в незмінному вигляді передається наступному поколінню. Таким чином, можна зробити висновок, що, якщо для передачі досвіду у вигляді інформації слугує мова, то для передачі досвіду у вигляді почуттів слугує метафорон.</p> <p>Необхідно відзначити, що у процесі пізнання можливі помилки, ілюзії, оскільки процес пізнання є суб’єктивним, і метафора як процес та результат про це свідчить, саме метафорична творча мова може передати будь-які особливості особистого досвіду. Порівняльно-фігуративну концепцію можна розкритикувати, тому що у процесі метафоризації задіяно не лише порівняння, але й аналіз, виділення головного та другорядного, інтуїція. Важливо визнати, що мова змінюється з часом, змінюються значення слів, але, якщо сказати точніше, значення частково змінюється. Таким чином, можна зробити висновок, що метафора не просто прикраса мови, а інструмент формування та зміни мови.</p> 2019-08-31T00:00:00+03:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/thcphs/article/view/14108 Філософія нейроестетики в музичному мистецтві 2019-08-31T01:44:53+03:00 M. М. Obolenskaya marieobolenchik@gmail.com <p>У статті розглядаються механізми аналізу та оцінки музичних творів в площині нейронауки. Пропонується проекція деяких розробок нейроестетики з візуальних видів мистецтва на музику як аудиальную систему. Зокрема, в статті перевіряється, чи можуть ябути застосовані для музики універсальні закони сприйняття, запропоновані доктором нейроестетики В.&nbsp;Рамачандраном. Метою статті є пояснення як співвідносяться універсальні закони, за якими працює головний мозок людини, з музичним мистецтвом.</p> <p>Нейроестетика як молода і, в той же час, досить розроблена наука дає нам нову унікальну можливість розібратися в структурі і функціях «Я» не тільки ззовні, спостерігаючи поведінку, але також вивчаючи внутрішню роботу мозку. Для музичного мистецтва, в якому багато процесів протікають в області підсвідомого, зіткнення з напрацюваннями нейроестетики і подальша дослідницька робота в сфері цієї науки бачиться досить перспективною.</p> <p>Сприйняття музики, її розуміння, виконання і створення є не просто творчими діями із різним ступенем обдарованості, але також є складним комплексом нейрофізіологічних процесів, що протікають у мозку людини.</p> <p>Філософсько-естетичні питання краси в мистецтві розглядаються з позиції еволюції людини як біологичного виду. Еволюційно сформовані адаптаційні звички мають відображення на всіх сферах діяльності сучасної людини, і музика, як один з видів мистецтва, не є винятком. Естетичні уподобання, що здаються інтуїтивними, формуються виключно у головному мозку і, найголовніше, мають загальну для всіх еволюційну основу.</p> <p>У статті показано, як універсальні естетичні закони однаково добре працюють як в образотаорчих видах мистецтва, так і в музиці. Маються на увазі розроблені і запровоновані доктором В.Рамачандраном універсальні принципи естетичного сприйняття, які він демонструє на прикладі візуальних видів мистецтв – живопису і скульптури. Поряд із дев'ятьома законами, що розробив вчений, пропонується ще один принцип, який претендує на універсальність.</p> 2019-08-31T00:00:00+03:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/thcphs/article/view/14109 Жінки в стилі нуар 2019-08-31T02:04:40+03:00 V. А. Sukovataya isidanorth@gmail.com <p>Стаття присвячена порівняльному аналізу популярної культури в США і в СРСР періоду Холодної війни, а саме жанрам, розквіт яких був стимульований соціальними настроями Холодної війни (нуар, шпигунський детектив, ін.). Стверджується, що незважаючи на відмову радянської критики використовувати західну термінологію жанрів, нуар і шпигунський детектив існували в радянській літературі і кіно, проте мали власний національно-культурний зміст. Зокрема, образи «фатальних жінок» і «авантюристок», центральні для стилю нуар, були не характерні для радянської популярної культури, виключаючи твори, присвячені закордонному життю (наприклад, романи А. Толстого «Емігранти», «Гіперболоїд інженера Гаріна», ін ), проте мотиви нуару з'являються в радянській літературі і кіно з середини 1950х, коли на зміну офіційному оптимізму радянської публічної культури приходять емоції розчарування, трагізму життя (після смерті Й. Сталіна і викриття його культу особистості). У статті проаналізовано романи малодосліджених письменників Л. Овалова («Мідний гудзик») і Х.-М. Мугуева («Лялька пані Барк», «В тихому місті», «Вогняна лапа») в контексті біографій їх авторів, гендерних політик романів і радянських концептуалізацій «свободи» і опозиції «свій-чужий». Доводиться, що образи «авантюристок» і поетика шпигунських романів Овалова і Мугуева відтворює поетику «нуар» в радянській літературі, яка виявляється затребуваною при зображенні екзистенційних станів війни, еміграції, шпигунства, полону, і подібне. Доводиться, що в позднярадянській культурі мотиви нуару використовуються в кіно при зображенні біполярного і ворожого світу в фільмах шпигунському жанрі («Помилка резидента», «17 миттєвостей весни»), а також при зображенні поствоєнного періоду радянської культури з точки зору втрати ідеалів і зруйнованих доль великої кількості людей. Стверджується, що «радянський проект» не був відділений від культурного мейнстріму ХХ століття, він відчував культурно-стильові і ціннісні впливу західної популярної культури, і сам надавав певні впливи на неї.</p> 2019-08-31T00:00:00+03:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/thcphs/article/view/14110 Філософські репрезентації понять «простір» і «час» 2019-08-31T02:30:34+03:00 Y. V. Tararoyev Tarjv2010@gmail.com Т. V. Netzvetay Tarjv2010@gmail.com <p>У статті розглядаються різні філософські уявлення про простір і час. Вказано, що ці уявлення носять системний і ієрархічний характер. В основі «піраміди» цих уявлень лежать самі фундаментальні, фізичні уявлення про об'єктивні властивості і закономірності фізичної реальності, як відносини тривалості і відносини протяжності. На наступному «ступені» вони доповнюються специфікою хіміко-біологічних процесів, що протікають в живій матерії. Уявлення про соціальний простір і часу носить ще більш складний характер, що зумовлено більш складним характером соціальних процесів і явищ. Однак всі три групи уявлень (фізичний, біологічнний і соціальний простір і час) відображають об'єктивні властивості і закономірності реальності.</p> <p>Наступна група уявлень відображає суб'єктивне сприйняття тривалості та протяжності. Вони функціонують на базі об'єктивних уявлень, але фіксують особливості сприйняття суб'єкта, який діє в певному культурному «полі». До них, перш за все, відносяться психологічний простір і час. Вони мають складну структуру і пов'язані з повсякденним буттям індивідуума, яке обумовлено як біологічними, так і соціальними чинниками. Властивості цього простору та часу задаються чуттєвими і раціональними здібностями пізнання, і саме психологічний простір і час виступає онтологічною основою для ще більш складних форм сприйняття – художнього простору і часу. Художній простір і час – атрибути художнього вигаданого буття, за допомогою яких художній образ отримує можливість розвитку і свого цілісного сприйняття. Підвид художнього простору і часу – музичний просторово-часової континуум. Цей різновид існує в рамках певного аспекту людської художньої діяльності – музичного мистецтва. Музика – це темпоральний вид мистецтва, формально можна уявити музику у вигляді акустичного потоку звуків, інтонаційно і ритмічно організованого і такого, що розгортається в часі, має складну структуру і несе певне смислове і комунікативне навантаження. Музичне час або час в музиці - складне і багатогранне поняття. Простір в музиці – це візуальні і естетичні образи людської уяви, що викликаються звуковими впливами, це внутрішні метафоричні уявлення про властивості простору, що відповідають конкретному семантичному контексту. Таким чином, кажучи про музичному просторі і часі, можна стверджувати, що вони є «концептуальної вершиною» розвитку уявлень про простір і час взагалі і включають в себе багато найважливіші властивості інших форм і видів простору і часу. Всі ці форми ведуть свою «родовід» з уявлень про фізичному просторі та часі.</p> 2019-08-31T00:00:00+03:00 ##submission.copyrightStatement## https://periodicals.karazin.ua/thcphs/article/view/14111 Повернення читача 2020-02-02T11:26:18+02:00 О. V. Tytar o.v.tytar@karazin.ua <p>Проаналізовано сучасну філософію літератури з точки зору практик читання, зміну модерного способу читання на нові типи читання, а також взаємопроникнення у сучасності різних типів читання. Виявлено, що практиками читання та відповідно філософією читання займались різні дослідники. Окремий напрям у дослідженні читання як певного способу відкритого діалогу було створено М.&nbsp;Рубакіним. Цей напрям отримав назву «бібліопсихологія», тим самим читання розглядається як спосіб антропологічної взаємодії людини і тексту. Найбільше різноманітних ідей, спільних з темою нашого дослідження, міститься у працях Умберто&nbsp;Еко.</p> <p>Виявлено та охарактеризовано чотири моделі сучасного читання. Читання в першій моделі стає найкращим засобом відбору та переробки інформації, а кінцевою метою та мотивом такого читання стає інформованість, грамотність та можливість соціального ліфту через читання. Друга модель передбачає слідування певним готовим вже зразкам, вона формує та ретранслює соціальні міфи. Така модель передбачає злиття тексту з читачем через міф. На відміну від читання як обміну інформації у читанні як виду казки присутні два компоненти – довіра до інформації та рецептурно-дієвий її характер. Довіра породжує у цій моделі ефект віддзеркалення. В такій моделі читач хоче знайти самого себе, а не інших, свій шлях, коли за палітуркою будь-якою справжньої книги ховається нібито сутність живої людини.</p> <p>У третій моделі читання читач долучається до оповіді іншого чи самостійно будує розповідь. Середньовіччя будувалось на моделі читання голосно, роблячи з читання певну драматургічну дію.&nbsp; Новий час через друк, роман, газету, загальну зайнятість та економію часу втрачає цей драматургічний елемент та поступово втрачає оповідь. Література та тексти стають засобом мислення, а не переживання досвіду. Окремо аналізується тип естетичного читання, виділений Умберто&nbsp;Еко. Третій тип читання розрахований на читання як засіб самовдосконалення. Четвертий тип сучасного читання передбачає діалог з багатьма співрозмовниками. Читання такого типу зберігає компонент насолоди та емпатії, через ці два фактори і відбувається фактично перечитування як зустріч з текстом-другом. Доводиться, що в такому типі читання задіяні основні механізми уяви, фантазії та пам’яті. Четвертий тип читання передбачає розвинений як логічний, так і емоційний інтелект, здатність залучати уяву до конструктивної діяльності. Читання є прикладом успішної комунікації, що торкається найбільш глибинних рівнів людської істоти.</p> 2019-08-31T00:00:00+03:00 ##submission.copyrightStatement##