ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОЇ МОВИ ФОТОГРАФІЇ У КОНТЕКСТІ МІЖВИДОВИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ: ФОТО-РЕДІ-МЕЙД ТА ФОТОКОЛАЖ (НА ПРИКЛАДІ ЗАРУБІЖНИХ ПРОЕКТІВ ВЕНЕЦІЙСЬКОЇ БІЄНАЛЕ 2010-2020-х рр.)

Анотація

Стаття присвячена проблемі художньої мови фотографії, яка в сучасних умовах стикається із викликами міжвидових та міжжанрових трансформацій.  Автори досліджують проекти венеційської бієнале 2010-х – 2020-х рр. І.Махами, Л.Кита, Є.Котаткової, А.Кросбі, В.Муту, М.Цукерман-Хартунг,  Дж. Стезакера, Т.Мічі  які залучають фотографію в якості головного компонента художнього висловлювання у творах та проектах.

У статті на прикладі аналізу конкретних проектів та окремих творів мистецтва показана унікальна здатність фотографії до репрезентації власної видової ідентичності, у чому ключову роль відіграють особливості художньої мови. Практично не існує виду, типу або форми мистецтва, які би володіли здатністю «відмінити» характерну візуальність фотографії. На думку авторів, саме це є запорукою широкого представлення фотографічних виражальних засобів у різноманітних практиках та формах сучасного мистецтва, а в більш широкому значені – сучасної культури.

У статті показано, що колаж, реді-мейд, інсталяція, стріт-арт та інші типи репрезентації художнього узагальнення мають власний апарат звернення до глядача та спираються на відповідну  техніку представлення. Проте жоден з них не здатний візуально «знищити» фотографію, яка лишається у характерному типі репрезентації навіть у межах сторонньої художньої оболонки (наприклад, фотоколаж або фотографія в інсталяції). Така особливість визначається авторами як ключова характеристика художньої образності фотографії, що, у свою чергу, обумовлює характер художньої мови. 

Дослідження реді-мейду як художнього прийому в компіляції із фотографічними практиками дозволяють побачити надзвичайну еластичність фотографії як універсального маніпулятивного способу репрезентації. Натомість, як показує аналіз проектів Венеційської бієнале, практики фотоколажу повертають фотографію до природного стану маніпуляцій із дійсністю, де фото має практично монопольне право на репрезентацію.

Автори підкреслюють, що художня арена Венеціанської бієнале, демонструє вкрай важливі проблеми феноменології фотографії. Суб’єктивність водорозділу між природою фото виступати від свого імені та одночасно від імені репрезентанта, має практично безмежний маніпулятивний потенціал, який надає фотографії нові можливості для завойовування просторів розповіді. На кінець ХХ – початок ХХІ століття фотографія вже є інтегрованою в усі найбільші соціальні феномени, що, безумовно, потребуватиме подальшої інтерпретації та узагальнення.