ТУРБОТА ПРО СЕБЕ ЯК ГРАНИЧНИЙ ДОСВІД

Анотація

У статті проведено аналіз фукольдіанського поняття «досвід» в межах антропологічної кризи. Підкреслюється, що європейські людство та культура отримали загрозливо зростаючий розрив між знанням (істиною) та життям людини (досвідом), і ця ситуація викликає необхідність пошуку життєвих практик, які базувалися б лише на знанні, що їх людина дійсно потребує. Фуко використовує поняття «досвід» у багатовимірному сенсі, посилаючись на знання, експеримент, спробу, практику тощо. Досвід розглядається як щось таке, з чого людина виходить зміненою, й таке розуміння досвіду затверджується як ключове. Досвід оцінюється як принципова фундаментальна умова для людини бути собою, відбутися, крім того, граничний досвід також обґрунтовується як необхідний. Цей тип досвіду порушує межі цілісної суб’єктивності як вона функціонує у щоденному житті та дійсно погрожує самій можливості життя індивіду як окремого себе, відриває суб’єкт від себе. Досвід та граничний досвід разом спрямовано на особистісну самотрансформацію, що вочевидь викликає питання щодо наявних понять про межі можливого досвіду, і вони є єдиною умовою для людини віднайти істину та жити згідно із нею.

Оскільки життя та істина складають нерозривну єдність, виникає вочевидь проблема тих механізмів та технік, які могли б стати способом досягнення гармонії людського буття. Антична турбота про себе розглядається як найбільш придатна та продуктивна форма людського досвіду, а також як найсуттєвіший тип граничного досвіду. Усі техніки, які складають турботу про себе, із необхідністю спрямовані на навчання людини знаходити себе через відмову від усього того, що не є нею самою. Усі ці кропіткі зусилля побудови себе фокусуються на напрацювання людиною здібності обирати те, що є близьким, та відкидати те, що є чужим, і це є найбільшим викликом у впровадженні турботи про себе. Наразі не існує чітких меж між суб’єктом та об’єктом, собою та світом, які неможливо було б перетнути. Людина стає єдиною актуальною та досяжною межею для себе. Вона приречена на постійний процес отримання кожного разу нового досвіду, на безкінечне проведення нових меж не ззовні, а всередині себе. Отже людина прийшла до справжньої маргіналізації – не через соціальні або культурні заборони, але через прокладання меж, границь через власний суб’єкт та лише самостійно.