Міф, мова, ідентичність серед арабів та південних слов’ян

Компаративістський аналіз

Анотація

Головна теза статті полягає в тому, що нація – це, грубо кажучи, міф нації або якщо конкретніше – нація – це спільнота людей, об’єднаних насамперед навколо спільної ідентичності, в основі якої лежить певний національний міф. Під міфом розуміється, слідуючи за куртом хюбнером, оповідь, яка передує емпіричному досвідові, спирається на асоціації та аффекти і виконує смислозадаючу функцію. Нації починаючи з першої половини хiх століття пов’язують або з мовою (німецька модель), або з державою (французько-британська модель). Зазначені моделі не суперечать одна одній, оскільки, якщо є спільнота людей, об’єднаних мовою, то вона зазвичай намагається досягти також політичного об’єднання у власній державі; і навпаки, якщо є держава, яку її громадяни визнають своєю, то всередині неї відбувається уніфікація, в тому числі мовна. Ключовим у обох випадках є питання ідентичності: якщо є досить чисельна група людей, які поділяють спільну ідентичність, то вони, ці люди, намагаються досягти також єдності мовної та політичної. Для того, щоб обгрунтувати цю тезу, пропонується розглянути два не зовсім типові випадки, а саме південних слов’ян – сербів, хорватів, босняків, чорногорців- та арабів; зокрема проаналізувати, як серед них співвідносяться ідентичність, мова та політика.

Головним нормативом арабської мови є т.зв. Класична арабська мова, яка є мовою корану. До неї близька т.зв. Арабська літературна мова, найближча до арабської класичної мови. Обидві не є рідними, але вивчаються в школі, в побуті ж араби на чисельних місцевих діалектах, які можуть досить сильно відрізнятися одні від одних, аж до до повної незрозумілості.

Араби аравійського півострова, об’єднані навколо ісламу та шаріату, завойовують широкі простори азії та південного середземномор’я. Перетворюючи ці території на колиску мусульманської цивілізації. Тобто з’являється широка цивілізаційна ідентичність, у рамках якої багато народів переходять врешті решт також і на арабську мову. В результаті  в часи середньовіччя в мусульманському світі ми маємо локальні (родо-племінні, общинні) ідентичності та ідентичність загальномусульманську. Остання розділяється на арабську (тих, хто розмовляє арабською мовою) та неарабську (перську, тюркську тощо). Таким чином арабська ідентичність стає свого роду ідентичністю національною. Але території, де розмовляють діалекткми арабської мови, є занадто різними в культурному, географічному, історичному аспектах. У результаті в мусульманському світі починаються процеси, аналогічні тим, які колись відбувалися в західному світі, тобто процеси утворення локальних націй та ідентичностей у межах відповідних країн, паралельно із загальноарабською ідентичністю.

На балканах же спостерігається прямо протилежна тенденція. Іще в першій половині xix століття сербські та хорватські філологи домовляються про розробку спільної сербохорватської мови. Така мова стає офіційною мовою у першій та другій югославії. Вона також, як і арабська, складалася з чисельними діалектами, межі розповсюдження яких, однак, не збігалися з межами розподілу основних національних ідентичностей, які розмовляли цією мовою. Якщо в югославії ці відмінності вважалися суто діалектичними, то після її розпаду хорватія, а пізніше боснія і герцеговина та чорногорія проголошують про існування своїх власних національних мов, роблячи діалектичні відмінності нормативними.

Таким чином, ключовим фактором ідентичності залишається пануючий міф – релігійний, національно-етнічний, політичний. У південних слов’ян врешті решт перемагають окремі національно-історичні міфи, що веде також до подальшої мовної диференціації. В арабів же навпаки досі зберігає силу міф національно-релігійний, який змушує їх триматися спільної арабської літературної мови, досить сильно відмінної від розмовних діалектів.