Університет як чинник консолідації польського суспільства та держави (1907–2007)

Анотація

Шкільні страйки у 1907 році в польській частині Німеччини та Росії змусили молодих поляків емігрувати за кордон з метою отримати там освіту. У Галичині польськомовні вищі навчальні заклади сформували нову еліту, яка спільно з польськими випускниками західноєвропейських університетів стала основним чинником, що об’єднав суспільство навколо ідеї відновлення державності. У відродженні Другої Речі Посполитої академічні кола стали своєрідною противагою авторитарному правлінню у 1926–1939 роках. Кількість університетів збільшилася з 8 до 32, а рівень навчання можна було порівняти із світовими вузами. Після 1945 року швидке відновлення польських вузів та консолідація академічної спільноти стали на заваді комуністам у їх спробах реформувати вищу освіту. Окрім того, після 1956 року розширилася автономія польських університетів, попри безпорядки у 1968 р. Військовий стан і розкол «Солідарності» призвели до того, що майже до 1989 року функції громадської та політичної опозиції перейняла на себе академічна спільнота. Таким чином, цей прорив – заслуга в т.ч. польських еліт, що в подальшому призвело до зростання кількості університетів та виникнення академічного капіталізму. Спроби зменшити вузівську автономію у 2005–2007 рр. стимулювали академічну спільноту, посприявши поразці партії ПіС на виборах 2007 р. Університет та еліти з перспективи майбутнього є важливіші для суспільства, аніж окремі державні інститути, матеріальні або економічні ресурси чи збройні сили. З цієї точки зору приклад Польщі підтверджує сформульовані у статті тези, а також наводить на думку, що вузи виконують ще й іншу функцію – підтримують процеси демократизації у суспільстві.