Зарубіжний досвід державного регулювання медичного обслуговування сільського населення (на прикладі країн ЄС, Канади, Польщі, Литви)

Анотація

Стаття розглядає гостру та багатоаспектну проблему забезпечення рівного доступу до якісних медичних послуг для сільського населення, що є фундаментальним принципом сучасної соціальної держави. Для України ця проблема набуває особливої актуальності через затяжну демографічну кризу, інтенсивну трудову міграцію, хронічне недофінансування галузі та безпрецедентне руйнування медичної інфраструктури внаслідок повномасштабної військової агресії Російської Федерації. У цьому контексті забезпечення здоров'я сільського населення стає не лише питанням соціальної справедливості, але й критично важливим чинником національної безпеки та спроможності держави до повоєнного відновлення.

Дослідження ґрунтується на детальному порівняльному аналізі зарубіжного досвіду державного регулювання медичного обслуговування у країнах Європейського Союзу, Канаді, Польщі та Литві. Визначено, що попри відмінності у моделях фінансування та адміністрування, ефективні системи сільської медицини базуються на універсальних принципах солідарності, універсальності та доступності, з особливим акцентом на посиленні первинної медичної допомоги (ПМД) як центральної ланки. Проаналізовано різноманітні інструменти, спрямовані на подолання викликів, зокрема кадрового дефіциту на селі.

Це включає потужні фінансові стимули (програми списання студентських кредитів, бонуси за працевлаштування та утримання, пільгова іпотека у Канаді, додаткові коефіцієнти до капітаційних ставок у Польщі та Литві) та нефінансові механізми (професійна підтримка, "locum" програми). Висвітлено роль телемедицини як інноваційного інструменту для розширення географічного доступу до спеціалізованої допомоги, а також важливість мобільних медичних бригад та розширення повноважень інших медичних професіоналів, зокрема медсестер з розширеними повноваженнями. Особлива увага приділяється значному прогресу у цифровізації охорони здоров'я (e-Health), що включає електронні рецепти, направлення та національні портали пацієнтів, які суттєво спрощують логістику та підвищують прозорість системи.

На основі узагальнення найкращих практик сформульовано комплексні рекомендації для України. Вони охоплюють подальше посилення інституту сімейного лікаря шляхом удосконалення механізмів оплати з урахуванням географічних та демографічних особливостей; розробку довгострокової державної програми «Лікар для села»; масштабне та системне впровадження телемедицини з відповідною інфраструктурною та нормативною підтримкою; створення національної мережі мобільних медичних бригад; а також розширення повноважень та ролі медичних сестер/фельдшерів у сільській місцевості. Підсумовуючи, стаття наголошує, що успіх полягає не в копіюванні однієї моделі, а в побудові власної адаптованої системи, що базується на універсальних принципах солідарності, пріоритеті первинної ланки, потужній державній підтримці кадрового потенціалу, глибокій інтеграції технологій та готовності до структурних реформ. Це є ключовою дорожньою картою для України у повоєнний період.