Інституціоналізіація пам’яті в Україні в умовах війни: соціологічна рефлексія

Анотація

Стаття присвячена аналізу інституціоналізації пам’яті в Україні в умовах війни на прикладі Закону України “Про засади державної політики національної пам’яті” (2025). Об’єкт аналізу трактується не лише як законодавчий акт, але і як соціальний артефакт і механізм формування національного канону, що поєднує нормативний, наративний, ціннісний і просторовий виміри. Теоретичною основою виступають підходи М. Гальбвакса, Я. та А. Ассманів, П. Нори, П. Коннертона та Дж. Олліка, які дозволяють інтерпретувати закон крізь призму класичних концепцій колективної пам’яті. Автор висуває за мету з’ясувати соціокультурне значення закону та його ролі у закріпленні колективних наративів і норм. Методологічно у статті було реалізовано варіацію “case study”, що ґрунтується на аналізі нормативного документу. Для інтерпретації використано дискурсивний та якісний аналіз документів, що дало змогу співвіднести положення закону із класичними теоріями пам’яті та здійснити порівняння з досвідом Польщі й Росії. Автор стверджує, що закон 2025 року є систематизацією попередніх етапів розвитку політики пам’яті в Україні (декомунізаційних та дерусифікаційних процесів) та підкреслює перехід від окремих заходів до формування комплексної стратегії покращення політики пам’яті. Нова рамка пам’ятання закріплює наратив боротьби й спротиву, пам’ять про жертв тоталітарних режимів і цінності свободи та гідності, а також інституційно визначає “місця пам’яті” та практики пам’ятання. У статті здійснюється соціологічна інтерпретація закону як кейсу нормативної інституціоналізації пам’яті в Україні, що відкриває перспективу для подальших досліджень у сфері культурної пам’яті. Стаття передбачається як підгрунтя для розробки державних стратегій пам’яті та освітньо-культурних програм, спрямованих на консолідацію суспільства. У статті здійснюється розширення ролі і значення соціології memory studies у розумінні пострадянського та постколоніального контекстів.