Ризикогенність модерніті та стратегії (від)творення кризового: теоретична перспектива дослідження

Анотація

У статті здійснюється аналіз теоретико-методологічних засад соціологічного вивчення феномену кризового. Спираючись на розробки У. Бека та Н. Лумана, автори досліджують процес того, як раціональність, намагаючись позбутися зовнішніх небезпек і контролювати дедалі більшу кількість елементів довкілля, продукує дедалі більше ризиків. Аналізується, як логіка «раціоналізації», «менеджеризації», «калькулятивності», «динамічності» стає невід'ємним та визнаним атрибутом сучасного суспільства і одночасно призводять до появи нових ризиків. Акцентується увага на тому, як ризики перетворюються на товар з помітною та стійкою аудиторією постійного споживання. В цьому світлі автори ставлять за мету побудування дослідницької схематики подальшого аналізу стратегій соціальних агентів в умовах ризикогенності та кризогенності модерніті. З огляду на зазначену мету, автори звертаються до аналізу суспільств Іншого Модерну як продуцентів та об'єктів специфічних ризиків. Окремо в цьому контексті авторами осмислюється конститутивність ризиків, тобто їхня обираність, виробленість і реалізованість системою, в чому і виявляється «подвійний парадокс ненадійності». Окремий акцент робиться на тому, як індустріалізація виробництва ризиків формує в суспільстві нову розстановку політичних сил і як це трансформує природу символічної боротьби на макрорівні та суб’єктності на мікрорівні. Демонструється, що логіка «постійного вибору» та «приреченості на гнучкість» призводить до перманентності різноманіття, невизначеності, нестійкості, крихкості об'єктів вибору та до залучення їх до ідентичності агента. Досліджується формування фундаментального парадоксу «актора, приреченого на дію без гарантії власної суб’єктності». Обґрунтовується парадоксальна теза про те, що кризове конституюється в реальності повсякденності лише тоді, коли серед патернів сприйняття та дії є і патерн кризового.  Особлива увага приділяється таким поняттям та феноменам, як  «прошарки міцності», «типізовані кризи», «запасні шляхи», способи збереження «шматків» «розірваної тканини соціального», феномен «кризових речей», а також процесуальність фабрикації континуальності комунікації, взаємодії, практикування, звичок, дискурсів. Підкреслюється значущість соціологічного аналізу феномену інтеграції «кризового» до порядку соціального інституту, визначаються ключові параметри цього процесу, доводиться, що соціальний інститут «розширює» себе за рахунок інтеграції до своїх порядків елементів з оточуючого середовища.