Художній репортаж в українському медіапросторі

Анотація

Художній репортаж поєднує в собі ознаки журналістики та літератури. У центрі розповіді – реальні люди, події, достовірні факти, актуальні проблеми. Документальність переплітається з художнім викладом тексту. Увага до деталей, прискіпливе зображення зовнішності дійових осіб, точна передача мовлення героїв – головні ознаки таких текстів. Художній репортаж пов’язують із поняттям «новий журналізм», принципи якого викладені в антології Тома Вулфа «The New Journalism» (1973). Автори текстів мали бути свідками подій, правдиво та без прикрас передавати діалоги, описувати зовнішність героїв, пояснювати їхні думки та вчинки, передавати справжнє відчуття подій. Факт появи жанру на межі журналістики та літератури пов’язують із соціально-політичними чинниками: культурою хіпі, рухом за мир, сексуальною революцією. Одними з перших зразків новожурналістської манери в Україні стали книги О. Забужко «Репортаж із 2000-го року» та у 2005 році нон-фікшн «Let my people go: 15 текстів про українську революцію». Отже, у сучасному українському медіапросторі художня репортажистика є відносно новим явищем, яке набуває популярності після виходу у світ антології «Veni, Vidi, Scripsi: Світ у масштабі українського репортажу» (2013 р.). Із цього часу щороку проводиться конкурс художніх репортажів «Самовидець», десять кращих робіт входять до збірки. Деякі тексти виходять окремими книгами (О. Криштопа «Україна: Машстаб 1:1», М. Матіос «Вирвані сторінки з автобіографії», П. Стеха «Над прірвою в іржі»). Зразки художнього репортажу зустрічаємо і в таких виданнях, як Reporters, «Газета по-українськи»,  «Країна», «Українська правда. Життя» тощо. У статті розглянуто поняття «художній репортаж», історію його розвитку в Україні та закордоном, специфіку, тематику вітчизняних публікацій. Проаналізовано дефініції «література факту», «художній репортаж», «нон-фікшн».