Репрезентація публічних відносин медіа, влади та соціуму в телевізійних розважальних програмах (ретроспективний огляд 1989–2019 рр.)

Анотація

Висвітлення в медіа публічних подій не тільки відображає буття суспільства, але і впливає на регулювання публічних відносин у сфері культури та розваг. Українські медіааналітики та медіапросвітники здебільшого заглиблюються в дослідження медіапродуктів з точки зору майстерності їх творення, проте не менш актуальним питанням є комплексний аналіз взаємодії творців висловлювання з публікою, спосіб роботи із джерелами інформації відповідно до можливостей доступу до цільових аудиторій. Пошук національної ідентичності та відкриття нових національних наративів в українських медіа після 1991 року спирався на здобутки інтелектуальної української еліти, культурних діячів та особисті уподобання тих, хто мав доступ до ресурсів. Цей бекґраунд дозволив українським медійникам дистанціюватися на початку 90-х від радянської пропагандистської традиції виробництва продуктів мас-медіа та надав специфіки розвитку публічної комунікації як самостійної галузі суспільного життя. Значення перших альтернативних медіа колишнього СРСР для реалізації права на свободу слова та розмаїття думок і розвитку ЗМІ незалежної України важко переоцінити. Але чи змогли українські медіа 90-х скористатись вікном можливостей, яке відкривала перед ними зміна політичної парадигми? Метою цього дослідження є визначення тенденцій репрезентації публічних відносин медіа, публіки та влади на прикладі розважальних телевізійних програм. Особливо це є актуальним зараз, у другому десятиріччі двотисячних, коли на політичну арену виходять популісти та селебрітіс зі світу популярної культури. За влучним висловлюванням Юрія Андруховича «всі ми повернулись до епохи розвинутої сміхової культури». Ця думка повертає нас до концепції сміхової культури М. Бахтіна, із дослідженням амбівалентності сміху як інструменту зниження значення явищ буття до тілесного розуміння в Ф. Раблє та «серйозності сміху» М. Гоголя, який повертає реальне значення приниженим явищам через «катарсис пошлості». Для розуміння функції сміхового праксису важливий контекст, до якого сміх є антитезою. В умовах відсутності культурних ціннісних платформ, що є наслідком епохи постмодерну, сміх як розвага знищує об’єкт та заміщає дійсність, серйозне буття, заперечуючи культуру та право на приватність, в якому диктат маси стає важливішим за думку окремої людини. Спостереження за динамікою репрезентацій відносин публіки та медіа в телевізійних розважальних програмах з 1989 по 2019 роки не просто як явища культури, а як актів публічного спілкування дозволяє визначити, чи є комунікація інформаційною чи маніпулятивною з боку творців, реалізаторів та інтерпретаторів публічного висловлювання. Це важливо з точки зору екології формування громадської думки, оскільки споживач завжди перебуває у слабкій позиції відносно до виробника інформації.