МЕТАФІЗИЧНА ПРИРОДА ЗНАНЬ: СВІТЛО, ЩО ПРОСВІТЛЮЄ

Анотація

Стаття присвячена розгляду феномена знання як метафізичної основи буттєвого порядку. Семантичне наповнення цього слова зберігає в собі значення «світла істини», «розуму», «слова», що дозволяє людині бачити навколишній світ, тобто робить його «проявленим», «ясним», «зрозумілим». Йдеться про знання, які спрямовані до самої есенції людської душі. Це, по суті, ціннісне знання, що «зцілює», тобто єднає всі аспекти людської природи (духовні, фізичні), а тому потребує особливого інтуїтивного сприйняття, змушує відчувати, заглиблюватися в те, що ми пізнаємо. Як «ефір», тобто інформаційне середовище, яке здатне сповнювати й надихати людину, перетворювати, єднати, відтворювати її зв’язок з реальністю, духовні знання ведуть до відповідності особистості онтологічним законам спільного буття. Інакше кажучи, це принципи, які закладені в основу буттєвої цілісності людини, її розвитку та формування людського спів-буття. У цій перспективі йдеться, власне, про те, що в основі буття людини лежить потреба в духовних знаннях. Саме останні є тим «трансцендентним світлом», яке наділене перетворювальною потенцією. Це знання, що відповідає характеру есенціальності людини, потребам її душі. Отже, потреба у відкритті цього знання для себе – тобто пізнання – і є тією силою, що рухає особистість в її життєвих виборах, вибудовує сенс і перспективу її життя. Розуміючи людину та навколишній світ як цілісну спів-буттєвість, авторка статті досліджує взаємозв’язок між внутрішнім станом особистості (її екзистенційною установкою) і навколишнім світом як живим, динамічним середовищем. Світло, що є онтологічною умовою порядку, життя, є у своєму метафізичному статусі основою самого буття, а отже, воно є тим, що сповнює нас життєвою силою, а також тим, що є несумісним з будь-яким проявом темряви, невігластва, зла. Саме тому здатність бачити навколишню реальність без спотворення, об’єктивно, цілісно відкривається лише тому, хто стає носієм цього світла.