Ритуальні самозакляття українців у середньовічно-ранньомодерні часи (в контексті зв’язків Причорноморського регіону)

Анотація

Аналізується прагматика і семантика самозаклять, вживаних при вирішенні різних, особливо правових, колізій в усіх соціальних верствах українського суспільства Середньовіччя – раннього Модерну. Серед завдань і пошук можливих витоків українських самозаклять, включно з контекстом міжкультурної взаємодії. В теоретико-методологічному плані дослідження належить до царини історичної антропології; також залучаються теоретичні положення з фольклористичних праць, що стосується клятв і самозаклять. Джерелами є опубліковані актові документи, літописні та деякі інші дані, що відображають українську традицію Середньовіччя – раннього Модерну. Самозакляття містяться в клятвах-присягах при укладанні угод між князями та з іншими достойниками. Присягу давали, вирішуючи спірні колізії, й приватні особи різного статусу і становища. Хоч джерела в більшості випадків не містять змісту присяг та описів ритуальних дій, проте такі тексти все ж трапляються. Один з них, що дає уявлення про зміст самозаклять, пов’язаний з посвяченням на уряд возного на початку XVII ст. Становить інтерес клятва, що підтверджувала цей обряд, яка включала самозакляття, з описом санкції за можливе порушення. Взагалі ж, за допомогою самозакляття той, хто клявся, накликав на себе гнів Бога та різні напасті в разі порушення клятви, і цим спонукував контрагентів довіряти йому. Самозакляття сприймалися людьми Середньовіччя – раннього Модерну як такі, що несли реальну загрозу порушникам. Тому люди на судових процесах нерідко намагалися уникати присяг і не провокувати їхнє виголошення іншими, навіть супротивниками. Пошуки витоків українських самозаклять ведуть до давньоруських язичницьких клятв. А склад, структурні елементи й загальний культурний контекст їхнього побутування свідчать про належність до місцевої традиції, яка сформувалася під візантійським впливом, і не випадково витоки її зафіксовані в договорах Русі з Візантією.