ПЕДАГОГІКА РЕЗИЛЬЄНТНОСТІ: ПОРІВНЯЛЬНІ ПІДХОДИ ДО НАВЧАННЯ В УМОВАХ КРИЗИ
DOI:
https://doi.org/10.26565/2074-8167-2025-57-15Ключові слова:
педагогіка резильєнтності, кризова освіта, порівняльні підходи, підготовка педагогів, освітня неперервність, цифрова адаптація, міжнародні кейс-стадіАнотація
У статті розглянуто концепт педагогіки резильєнтності як відповідь на виклики, перед якими постають освітні інституції під час кризових явищ, як-от збройні конфлікти, пандемії та масштабні соціальні потрясіння. Проблему окреслено як нагальну потребу забезпечення неперервності освітнього процесу та збереження якості педагогічної діяльності в умовах нестабільності. Актуальність дослідження полягає у зростаючому запиті на адаптивні стратегії навчання, що гарантують психологічне благополуччя здобувачів освіти та професійну стійкість педагогів.
Метою статті є аналіз порівняльних підходів до педагогіки резильєнтності в різних національних та інституційних контекстах із особливою увагою до міжнародних досліджень і практик. Завдання дослідження полягає у виявленні спільних стратегій, висвітленні інноваційних методів та розробленні синтезованої моделі педагогіки резильєнтності, придатної для застосування в різних освітніх середовищах.
Методи дослідження охоплюють компаративно-історичний аналіз, бібліометричний огляд зарубіжних публікацій та кейс-стаді закладів вищої освіти Європи, Північної Америки та Азії. Застосування цих методів дає змогу визначити теоретичні засади, практичні реалізації та міжкультурніваріації педагогіки резильєнтності.
Основні результати дослідження засвідчують, що педагогіка резильєнтності інтегрує психологічну підтримку, цифрову адаптивність та організаційну гнучкість. Порівняльний аналіз показує, що заклади освіти, які впровадили стратегії резильєнтності, досягають вищого рівня залученості студентів, утримання педагогічних кадрів та неперервності навчання в умовах криз. Авторський внесок полягає у пропозиції багатовимірної моделі, яка поєднує наративні, технологічні та комунітарні підходи до педагогіки резильєнтності.
У висновках підтверджено наукову новизну педагогіки резильєнтності як проактивної, а не реактивної освітньої парадигми. Здобуті результати мають як теоретичне, так і практичне значення, пропонуючи рекомендації для політиків, педагогів та освітніх інституцій, що прагнуть посилити свою здатність протистояти кризам, зберігаючи якість освітнього процесу.