ДО СПЕЦИФІКИ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЕТНІЧНОСТІ (НА МАТЕРІАЛАХ РУСІ-УКРАЇНИ)

Анотація

Хоча етнічність властива людству від початку його історії, проте її прояви та форми в різні історичні епохи були різними. Виходячи з засад неоеволюціонізму, а також досліджень етноцентризму та поділу на «своїх» і «чужих», аналізуємо етнічну ситуацію у Давній Русі. Для неї була характерна етнічна дрібність локальних, чи так званих «земельних» спільнот, що відповідала поділу на «землі», які вважають тотожними сучасному поняттю «країн». Так, Руську землю (Київське і Переяславське князівства) населяла «русь», Волинську – «волинці», Галицьку – «галичани», Чернігівську – «чернігівці», Турівську – «турівці»; в північних «землях» мешкали «полочани», «смольняни», «новгородці», «суздальці» та ін. Вони володіли власними ідентичностями і вели запеклі війни між собою. В інших країнах Європи, що в той час формувалися, ситуація була аналогічною: у Франції мешкали гасконці, нормандці, лангедокці, бургундці та ін., в Германії – саксонці, гессенці, вюртенбержці, шваби, тюринги й ін., в Італії тосканці, романці, ломбардці, венеційці та ін. В основі такої ситуації, у відповідності з інформаційною концепцією етно-національних спільнот, лежав стан розвитку інформаційних комунікацій. У домодерну епоху, коли етнічно значима інформація передавалася в синхронії і діахронії переважно усно (писемність лише доповнювала цей вид інформаційної трансмісії), це зумовлювало нерозвиненість проявів і форм етнічності та невеликі розміри етнічних спільнот. Домінувала так звана етнічність «тутешніх», протиставлених «чужоволостцям». А вирішальним чинником формування локальних етносів був державний. Тому в добу політичної («феодальної») роздробленості, етнічні спільноти утворювалися в рамках дрібних державних організмів – герцогств, графств, князівств, влада яких вибудовувала в їхніх рамках мережі інформаційних комунікацій. Сукупності «тутешніх» слід відносити до спільнот, члени яких мають вкрай нерозвинену самосвідомість, лише дуже неясно розуміючи, що вони становлять окрему групу. Місцеві ідентичності села, округи, повіту мали куди більшу вагу, ніж самосвідомість всієї спільноти. Окрім локальних (у Київській Русі – «земельних») етнонімів, найчіткішою ознакою того, що це самостійні етноси, була ворожнеча та постійні війни між ними: галичан із киянами-руссю, ростово-суздальців з новгородцями, смольнян із новгородцями тощо. Ці війни нерідко виливалися в тривалі усобиці, невід’ємною складовою яких, як і повсюдно в Середньовіччі, виступало здобичництво, адже регулярно грабувати, захоплювати в полон, а в разі спротиву, і вбивати «не своїх» у рамках етноцентричних стереотипів, на яких базувалася домодерна етнічна самосвідомість, вважалося повністю допустимим. Така ситуація особливо довго зберігалася в районі верхньої Оки (Верховські князівства), де проживали дрібні спільноти мценян, любучан, воротинців, новосільців та ін. Зникнення локальних («земельних») спільнот пов’язане з ліквідацією політичної роздробленості, починаючи з часу розвинутого та пізнього Середньовіччя.