Традиція в системі перехідності. Чехов на зламі двох епох

Анотація

У статті поставлено питання про особливості успадкування традиції в періоди «зламу епох» і переходу від однієї форми художнього відображення світу до іншої. Питання перехідної художньої свідомості сьогодні в літературознавстві обговорюються майже постійно, а у просторі «власне літератури» на цей запит відповідає постмодернізм. Для характеристики подібних «неврівноважених» періодів часто використовують термінологію і понятійний ряд, запропонований синергетиками. Тому в статтях і об'ємних літературознавчих роботах використовуються поняття «нерівноважність», «дисипативність», «ентропія». Ми стверджуємо, що в ситуації турбулентності і торжества Хаосу коригується засвоєння традиції, формується новий погляд на досягнення попередників. У нашій роботі пропонується нова схема аналізу творів, що написані в епоху перехідності.

Відправним моментом дослідження стала творчість Чехова як письменника, який з'єднав ХIХ-й і ХХ-ий літературні століття. Показано ставлення цього письменника до проблеми засвоєння й переосмислення минулого, і в першу чергу, ставлення до традиції. У роботі використовуються не тільки твори, а й листи Чехова. Особливо докладно ті, в яких відображена полеміка Чехова з Толстим з приводу роману «Воскресіння».

Теоретичне обґрунтування основних положень статті складають роботи Ю. Лотмана з питань художнього «вибуху»; а також роботи Р. Арнхейма і       М. Вертхеймера з гештальт-теорії. Ще – напрацювання Вл. Соловйова з проблеми «всеєдності» як філософської доктрини, яка визначає собою модель хаосу і турбулентного розвитку життя і мистецтва. Синергетична модель переходу через розпад і хаос до відносної стабільності підтверджується основними положеннями численних досліджень Г. Хакена, І. Пригожина, а також їх послідовників.

Що стосується Чехова, то питання про його «перехідну позицію» в мистецтві рубежу XIX–XX століть дебатується досить давно. Першоджерелом такого ставлення до письменника Чехова можна вважати роботи Андрія Бєлого і Д. Мережковського – критиків, які часто піднімали питання про місце письменника в сучасному йому літературному потоці. Протягом ХХ століття ця проблема неодноразово обговорювалася у наукових колах, але тільки з обґрунтуванням теорії перехідності в кінці XX і на початку XXI століть історія з освоєнням чеховського спадщини отримала новий імпульс розвитку.

Досліджуючи заявлену в даній статті проблему, її автор приходить до висновку про те, що традиція в моменти «зламу часів» переважно розглядається як об'єкт насмішки і епатажного заперечення. Від неї воліють відмовитися, а не коригувати, не переосмислювати відповідно до вимог часу. Але одночасно багатьма письменниками традиція сприймається і як об'єкт для активних художніх експериментів. У цьому випадку про свої права активно заявляє фактор «прогресивної випадковості». В результаті такої дії створюються нові довговічні (або недовговічні) жанрові форми. Так сталося з Чеховим: він залишив нам твори, які виявилися довговічними, але якийсь час дивували сучасників і викликали їх гнів. Проте, саме ці форми вижили і продовжують жити у ХХI столітті.