ДЕЯКІ ПРИКЛАДНІ ТЕМПОРАЛЬНІ АСПЕКТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ЮРИСДИКЦІЇ (НА ПРИКЛАДІ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ШАХРАЙСТВО, ЛЕГАЛІЗАЦІЮ МАЙНА, ОДЕРЖАНОГО ЗЛОЧИННИМ ШЛЯХОМ, УХИЛЕННЯ ВІД СПЛАТИ ПОДАТКІВ, ЗБОРІВ, ОБОВ’ЯЗКОВИХ ПЛАТЕЖІВ)

Анотація

Вступ. Законодавство про кримінальну відповідальність) є системою відносно нестабільною. Із об’єктивних або суб’єктивних причин його приписи досить часто коригуються законодавцем, тобто перебувають у динаміці. Водночас, Конституція України гарантує кожному право знати свої права і обов’язки. Демократичні стандарти правового регулювання вимагають, зокрема, щоб після внесення змін у національне законодавство держава була обмежена у повноваженні щодо застосування новел ретроспективно, тобто, за загальним правилом, утримувалася від регулювання новими приписами тих суспільних відносин та оцінки тих юридичних фактів (у тому числі кримінальних правопорушень), які існували ще до набрання чинності новелами. У певних випадках держава має бути навіть імперативно позбавлена в цілому таких повноважень. Про це наголошено у основоположних національних та міжнародних правових актах. Водночас, через динамічність законодавства особам, які застосовують законодавство, а також тим, хто з будь-якою метою знайомиться з його приписами, не завжди легко правильно й безпомилково екстраполювати принципові загальні положення щодо темпоральних аспектів національної кримінально-правової юрисдикції на конкретні законодавчі приписи, які зазнали змін, і, відповідно, не завжди правильно згадані суб’єкти ухвалюють рішення про застосування тієї чи іншої редакції закону, який змінювався.

Метою публікації є визначення прикладних темпоральних аспектів національної кримінально-правової юрисдикції та отримання науково обґрунтованих результатів в цій сфері. Це зроблено на прикладі статей Кримінального кодексу України про відповідальності за шахрайство, легалізацію майна, одержаного злочинним шляхом, ухилення від сплати податків, зборів, обов’язкових платежів.

У дослідженні  застосовано порівняльний, догматичний, історичний та системний методи.

Короткий зміст основних результатів дослідження. У загальновизнаних джерелах права вказується на необхідність ретельного врегулювання темпоральних властивостей національного законодавства в тій частині, яка стосується публічної юридичної  відповідальності за правопорушення. Так, ст. 58 вітчизняного Основного Закону проголошує, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Згідно з ч. 2 ст. 11 Загальної декларації прав людини не може накладатись покарання тяжче від того, яке могло бути застосоване на час вчинення злочину, а у ч. 1 ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається неприпустимість призначення покарання, тяжче від того, яке застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення. Згідно з ч. 1 ст. 49 Хартії основних прав Європейського Союзу не може накладатись покарання більш тяжке ніж те, що підлягало застосуванню в момент вчинення правопорушення. Якщо після вчинення правопорушення законом встановлюється більш легке покарання, воно підлягає застосуванню. Керуючись наведеними загальновизнаними міжнародно-правовими нормами, стандартами для окреслення часових (темпоральних) меж національної кримінальної юрисдикції можна визнати такі постулати: 1) діяння визнається кримінальним правопорушенням (злочином, кримінальним проступком) за законом, що діяв на момент його вчинення; 2) особа не підлягає кримінальній відповідальності за свою дію чи бездіяльність, якщо на момент вчинення вони не визнавалось кримінальним правопорушенням за чинним законодавством; 3) особі не може призначатись покарання (чи застосовуватися кримінально-правовий захід, який обмежує її права та свободи) більш суворе аніж те, що передбачалось законом в редакції, чинній на момент вчинення нею діяння, кваліфікованого як злочин або кримінальний проступок; 4) якщо після вчинення особою кримінального правопорушення закон змінився та встановив менш суворе покарання аніж те, що існувало на час правопорушення (у більш розлогій інтерпретації – менш суворий кримінально-правовий захід, який обмежує її права та свободи), на цю особу поширюється дія нового закону (нової його редакції), яким надалі й регулюється її кримінально-правовий статус. Міжнародні стандарти в сфері прав людини за певних умов не виключають повноважень держави на застосування до особи закону, ухваленого вже після події кримінального правопорушення. У національному законодавстві цим нормам цілком адекватно відповідають положення ст.ст. 4, 5 Кримінального кодексу України. Зазначені в них загальні правила мають забезпечувати регулювання застосування нових законів про кримінальну відповідальність. Однак, через їхню абстрактність вони не завжди правильно реалізують у правозастосовній практиці. Не завжди зрозумілі вони і для осіб, які лише вивчають кримінальне право. Особливо велика кількість проблем виникає (може виникати), якщо кримінально-правова норма змінювалася кілька разів.

Висновки. За результатами аналізу чинних та попередніх редакцій деяких статей Кримінального кодексу України (а саме ст. 190, ст. 209, ст. 212 цього закону) можна побачити ті обов’язкові елементи, які підлягають порівняльному аналізу з метою визначення темпоральних меж кримінально-правової юрисдикції, основаної на новому (зміненому, доповненому, уточненому) кримінально-правовому приписі. За його результатами набувають конкретності категорії «новий закон, який посилює (пом’якшує) кримінальну відповідальність», «новий закон, який встановлює (скасовує) кримінальну протиправність діяння», «новий закон, який іншим чином поліпшує (погіршує) становище особи».