ЩОДО ЗАТРИМАННЯ ОСОБИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ: ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Анотація

АНОТАЦІЯ: у статті окреслено проблемні питання інституту затримання, з’ясовано його співвідношення із конституційним правом людини на свободу та особисту недоторканість, здійснено огляд практики Європейського суду з прав людини стосовно затримання, акцентовано на порушенні принципу правової визначеності у чинному процесуальному законодавстві.

Принципово важливим у дослідженні є визначення суб’єктного складу осіб, які здійснюють затримання, зокрема, зосереджено увагу на їхньому процесуальному статусі, озвучено позицію стосовно обмеженого кола повноважень уповноважених службових осіб, у частині права на затримання виключно за вчинення злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі, на відміну від осіб, що здійснюють законне затримання, які уповноваженні затримувати особу при вчинені кримінального правопорушення незалежно від тяжкості. Висвітлено маніпулювання процесуальними нормами, що корелює із так званою прихованою метою та відбувається шляхом підміни затримання в розумінні кримінального процесуального законодавства адміністративним затриманням – що і є підґрунтям для порушення прав людини.

Розглянуто й підтримано концепцію негайного судового контролю, що передбачає покладення на уповноважену службову особу обов’язку доставити затриману особу безпосередньо до суду для вирішення питання законності затримання, минаючи органи досудового розслідування, де на затриману особу ще протягом тривалого часу (60 годин, оскільки саме цей строк не повинен бути перевищений для доставлення затриманої особи до слідчого судді, де приймається рішення про обрання стосовно неї запобіжного заходу), може чинитись тиск.

Указано, на відсутність у чинному кримінальному процесуальному Кодексі чіткого та вичерпного визначення категорії «уповноважена службова особа», що призводить до проблеми звуженого або розширювального тлумачення зазначеного поняття. Надані пропозиції щодо його нормативного закріплення.

 Робота принципово відрізняється тим, що основою для дослідження вітчизняного законодавства, з-поміж іншого, стали конкретні проблеми, що згодом були підкріплені рішеннями ЄСПЛ, проте на сьогодні ще лишаються у поточному законодавстві. Такий підхід дозволяє комплексно підійти до питання законодавчих недосконалостей та зосередити на них увагу законодавця.