Інструментарій смислотворення в інтерсеміотичному перекладі (на матеріалі екранізації роману «Години»)

Анотація

Проведене дослідження присвячено питанню екранізацій як одному з типів інтерсеміотичного перекладу, що передбачає перетворення літературного твору до мультимодального середовища кінематографу. Виконуючи роль перекладачів, що діють як посередники між двома семіотичними системами, творці фільму стикаються з низкою труднощів, що пов'язані з відмінностями в інструментах конструювання смислів, що доступні літературі та кінематографу відповідно. Існує цілий комплекс факторів, які необхідно брати до уваги: від потреби зберегти “дух” книги та її естетичну цінність до забезпечення комерційного успіху фільму. Водночас реінтерпретація літературного твору для потреб екрану неминуче призводить до появи нового витвору мистецтва, що розпочинає власне життя у культурному просторі, для якого він призначений. При цьому творці фільму використовують творчий підхід, щоб визначити, які елементи вони вважають ключовими для відтворення головної ідеї, що прагнув передати письменник, а якими можна поступитися, щоб зберегти привабливість фільму для аудиторії.

Яскравим прикладом такого виклику є екранізація роману “Години” за авторством М. Каннінгема, історії трьох жінок, чиї долі зв'язані часом і однією книгою. Вірджинія Вулф, яка пише “Місіс Деловей”, Лора Браун, яка читає той самий роман, та Клариса Вон, яку колишній коханець називав Місіс Деловей - усі вони намагаються віднайти себе у світі, який диктує як вони мають проживати свою жіночність. Роман сповнений внутрішніх монологів, що розповідають про щоденні битви героїнь, про які вони не мають права говорити. Фільм, у свою чергу, сфокусовано на основних подіях сюжету, що підсилюється потужними символами, такими як поцілунок, завдяки якому Вірджинія та Лора дізнаються, чого бажають насправді, для Клариси ж він означає, що життя продовжується; торт, що уособлює нездатність Лори бути дружиною та матір'ю, на яку заслуговує її родина; вода, якій судилося поглинути Вірджинію та яка стає поворотним моментом для Лори та квіти, що віщують смерть для Вірджинії, а для Клариси символізують життя. Витончене поєднання музики зображення та неперевершеної гри акторів створює послідовний та виразний наратив, який змушує глядачів переосмислити гендерні стереотипи на фоні творчої спадщини Вірджинії Вулф.