Світська історіографія релігійного сектантства Харківської губернії (дорадянський період).

Анотація

Мета. Стаття має за мету розглянути нецерковну історіографію феномену релігійного сектантства в Російській імперії в цілому та у Харківській губернії зокрема.  Хронологічні межі даного дослідження охоплюють проміжок часу від 1861 до 1917 років. Це час найбільшого розвитку неформальних релігійних груп в регіоні.

Методологія дослідження. Методологічну основу статті складають принципи історизму та об’єктивності, реалізовані із застосуванням низки методів: загальнологічних (аналізу та синтезу), а також класифікаційного, компаративного та метода періодизації.

Наукова новизна. Роботи світських дослідників розглядаються за хронологічно-проблемним принципом, що дозволяє простежити політико-ідеологічну спрямованість багатьох авторів. У випадку з фахівцями з числа урядових чиновників йдеться також і про професійну упередженість.  В статті пропонується розглянути кілька напрямів, що сформувалися в історіографії українського сектантства. 

Висновки. Автори, які належать до офіційного (відомчого) напряму, відстоювали позицію про шкідливість релігійного дисидентства для країни та народу, про іноземне походження багатьох духовних рухів, аморальність та бузувірство вітчизняних сект. Стверджувалося, що усі без винятку секти є політично небезпечними, а їхня діяльність протизаконною.

Неофіційний (ліберально-народницький) напрям історіографії виник одночасно з офіційним. Він мав на меті протистояти останньому у формуванні громадської думки щодо сектантства. Ліберали акцентували увагу на прогресивному значенні дисидентов у російському та українському народному житті. Поряд з цим, у дослідженнях даного напряму докладно подається історія переслідування сектантів з боку влади та РПЦ. Витоки релігійного різномислення ліберали бачили у природньому розвитку народної думки.

Автори-народники вперше спробували показати прямий зв’язок між появою та поширенням сектантства і соціальним положенням населення в Російській імперії. Вони визнавали та підкреслювали існування в країні владного та церковного тиску на сектантів, але, поряд з цим, критикували релігійне дисидентство за аморфну політичну позицію.

Ідея дослідників-народників була підхоплена представниками марксистського напряму історіографії і розвинута у цілісну «соціально-економічну» теорію про походження та розвиток релігійного сектантства в Російській імперії. При цьому ними залучалася до роботи велика кількість нових джерел. Недоліком марксистської дорадянської школи в дослідженні російського та українського сектантства було повне ігнорування психологічного чинника.